Просторово-часовий континуум і тенденції його вивчення

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОСТОРОВО-ЧАСОВИЙ КОНТИНУУМ І ТЕНДЕНЦІЇ ЙОГО ВИВЧЕННЯ

Фундаментальними категоріями філософського знання разом з іншими (буттям, свідомістю, матерією та ін.) є простір і час. Перші спроби їх осмислення робилися у сиву давнину. У пошуках розв'язання проблеми розуміння їх сутності філософія йде в ногу з природознавством, тому розділити природничо-наукове і філософське розуміння або виділити «суто філософське» трактування не уявляється можливим. Вивчення простору і часу - завдання досить складне, хоч і має давню історію. Сьогодні можна сказати, що деякі види простору більш-менш зрозумілі людині, а час все ще не має однозначного тлумачення. Тим часом дослідження в цій царині і створення досить стрункої теорії, що пояснює ці фундаментальні характеристики світу, дозволить людині вийти на нові рубежі не тільки в гносеологічному, але й буттєвому сенсі, змінити якість багатьох сфер життєдіяльності.

Найперше і найзагальніше уявлення про простір і час виникає у людини з безпосереднього емпіричного досвіду. Поняття простору в такому уявленні пов'язане з характеристиками окремих речей, які мають протяжність, об'єм і певне просторове положення відносно інших речей. Категорія часу виникла на основі сприйняття зміни подій або їх круговороту (зміни дня і ночі, зими і літа). В історії філософії існували дві основні протилежні концепції простору. Першу концепцію можна назвати субстанціальною. Основу цієї концепції простору заклав Демокріт. У найбільш завершеному вигляді субстанціальне розуміння простору дає Ньютон. Інша - реляційна - концепція простору в історії філософії пов'язана з ім'ям Аристотеля. У розумінні часу теж існували дві протилежні концепції: субстанціальна і реляційна. Причому субстанціальне розуміння простору і часу поступово спростовувалося в науці і філософії.

«Абсолютний простір» Ньютона оспорював ірландський філософ Джордж Берклі. У своєму «Трактаті про принципи людського знання», розглядаючи проблему обертального руху в порожньому просторі, Берклі стверджував, що якби простір був абсолютно порожнім, не можна було б сказати, чи обертається який-небудь об'єкт, наприклад Земля [1].

Створюючи один з перших варіантів неевклідової геометрії, Лобачевський висловлював припущення про існування таких просторових форм, які не можуть бути описані евклідовою геометрією. Це припущення, висловлене Лобачевським, спростовувало Ньютонівську концепцію абсолютного простору.

У 1889 р. проти поняття абсолютного простору і часу виступив французький філософ-інтуїтивіст Анрі Бергсон.

Німецький фізик Ернст Мах, що прославився роботою «Механіка» і непримиренними поглядами на атомну структуру, розвинув ідеї Берклі, висунувши так званий принцип Маху, згідно з яким сили, що діють на об'єкт у визначеному місці простору, залежать від місцевих особливостей і від Всесвіту в цілому.

Учені визнали ці ідеї обурливими і сміялися з них: який стосунок мають далекі зірки до сили, що виникає при обертанні каруселі? Ейнштейн не сміявся. Він говорив, що ідея Маху була для нього дороговказною зіркою при створенні загальної теорії відносності.

Таким чином, вирішальний внесок у спростування уявлень про абсолютність простору і часу був зроблений Альбертом Ейнштейном. Створивши теорію відносності, він довів відносні характеристики простору і часу. Теорія відносності змінила інтерпретацію властивостей простору і часу. Вона давала нові знання про одночасність подій, було встановлено залежність просторово-часових відносин від руху і маси тіла, спростовано уявлення про рівномірність «перебігу» часу і про «плоский» характер простору.

У сучасній науці сформувалося поняття просторово-часового континууму. Чітке уявлення про єдність простору і часу дав Ейнштейн в своїй теорії відносності. З тих пір ці два поняття об'єднуються в одне - «простір-час». Це нове поняття простору-часу передбачає і нове ставлення до простору Евкліда і часу Ньютона, тобто наголошує на чотиривимірності матеріального світу. Саме передбачає, тому що побачити або логічно осмислити чотиривимірності практично неможливо.

Опис чотиривимірного чи будь-якого n-мірного простору може проводитися тільки в категоріях ймовірності.

Ейнштейн говорив, що час ще загадковіший, ніж простір: «Коли у вас на колінах сидить симпатична дівчина, година пролітає як хвилина, але навіть хвилина на розпеченій плиті здається годиною» [2, с. 25].

Таким чином, четвертим виміром простору можна назвати час, який сам є рухомим простором і володіє реальними фізичними характеристиками, що впливають на світ. Гіпотеза ця була висловлена приблизно 100 років тому, але підтвердив її у XX ст. доктор фізико-математичних наук, професор Пулковської обсерваторії Микола Олександрович Козирев.

«Що являє собою час, досі невідомо. У фізиці з цього питання є лише невиразні міркування. Фізик уміє виміряти тільки тривалість часу, тому для нього час - поняття пасивне» [3, с. 25]. Козирев же доходить висновку, що час має активні властивості. Воно є активним учасником всесвіту.

Козирев стверджував, що час є необхідною складовою частиною всіх процесів у Всесвіті (в т. ч. на нашій планеті), причому воно є головною рушійною силою всього, що відбувається, оскільки всі процеси в природі відбуваються або з виділенням, або з поглинанням часу.

Геометрія, що пов'язує простір і час в єдине чотиривимірне різноманіття, була розроблена професором Германом Міньковським відповідно до спеціальної теорії відносності. З погляду реальності такого світу все, що може відбутися, вже існує в майбутньому і продовжує існувати у минулому. Переміщаючись по осі часу, ми тільки стикаємося з подіями в своєму сьогоденні.

Козирев використовував ці уявлення в астрономії і отримав дивовижні результати.

Відомо, що ми бачимо зірки не там, де вони в даний час, а там, де вони були десятки і сотні тисяч років тому: саме стільки часу необхідно для світла, щоб дійти до нас від зірки. Розглядаючи зоряне небо, ми вдивляємося в минуле. А ось з часом відбувається все інакше. Оскільки воно не поширюється по Всесвіту, як світло, а з'являється в ньому одразу, його дія на процеси і матеріальні тіла відбувається миттєво.

Вважаючи час фізичним чинником, що проявляється одночасно у всьому Всесвіті, і припускаючи, що він певним чином повинен впливати на фізичні процеси, Козирев дійшов висновку, що зірка в її істинному положенні повинна впливати на реєстратор типу терезів з гіроскопом.

«Моменти часу, як матеріальні нитки, пов'язують центр дії з об'єктами, що сприймають цю дію. Час містить в собі організацію, структуру, яка може бути передана іншій речовині» [3, с. 109].

Інакше кажучи, використовуючи властивості часу, можна отримати миттєву інформацію з будь-якої точки Всесвіту або передавати її в будь-яку точку Всесвіту. Речі впливають одне на одного через час. Інформаційний обмін між системами відбувається за участю часу, що стоїть на нульовій позначці. Якщо вирахувати, де в даний момент перебуває зірка - джерело найбурхливіших і наймогутніших процесів у Всесвіті, які повинні виділяти колосальну кількість часу, і направити на цю «чисту» для ока ділянку неба телескоп, то за допомогою спеціальних приладів гіпотезу можна довести.

Телескоп було направлено на видиму зірку. Прилади зареєстрували зміни. Потім перемістили об'єктив так, щоб в його фокусі опинилося істинне - невидиме - положення зірки. Прилади знову відреагували. Найдивовижнішим є те, що прилади зареєстрували і майбутнє положення зірки, тобто те місце, де вона повинна бути, коли до неї дійде світловий сигнал, відправлений із Землі. У такий спосіб було визначено істинне положення Порціона з сузір'я Оріон.

У лабораторних земних умовах досягти подібних результатів складно через малі розміри земних тіл.

За допомогою своїх уявлень про властивості часу Козирев вважав за можливе пояснити такий феномен як телепатія.

Таких же поглядів на природу часу дотримується американський фізик-теоретик Шарль Мезе. Він вважає, що час є причиною вивільнення всіх енергій [4].

Один з найбільших геніїв серед фізиків Микола Тесла говорив, що одного чудового дня, коли наука почне займатися вивченням нефізичних явищ, вона за десятиліття просунеться значно дальше, ніж за всі попередні десятиліття свого існування [5].

Останнім часом деякі фізики приходять до обґрунтування ідеї про те, що за межами речовини в основі всесвіту лежить Абсолютне «Ніщо» - Велика Порожнеча, яка породжує первинні поля кручення (або первинні торсійні поля), з яких виникає фізичний вакуум, що виступає носієм решти полів.

Англійський математик В. Кліффорд стверджував, що в світі немає нічого, окрім простору з його кривизною і крученням. Зміна кривизни і кручення простору зумовлює два його стани. Перше відповідає впорядкованому стану Абсолютного «Ніщо», друге - неврегульованому. «Порожній простір припускає існування «первинної Свідомості або Надсвідомості», здатної усвідомити Абсолютне «Ніщо» і зробити його впорядкованим. На цьому рівні реальності вирішальну роль відіграє «первинна Свідомість», яка виступає в ролі активного початку, що не піддається аналітичному описові» [6, с. 91].

Перехід з першого рівня реальності на другий - рівень первинного поля кручення, або первинного торсійного поля - здійснюється завдяки активному початку - «первинній Свідомості або Надсвідомості». З Абсолютного «Ніщо» народжуються первинні торсійні поля, які пояснюються крученням простору. Таке первинне торсійне поле є елементарними просторово-часовими вихорами правого і лівого обертів, що не переносять енергії, але переносять інформацію. Геометрія простору на цьому рівні є десятивимірним різноманіттям (чотири трансляційні координати і шість кутових), причому кривизна його дорівнює нулю, а кручення відмінне від нуля. Ці вихори породжують як праві, так і ліві торсійні поля, і їх можна трактувати як інформаційне поле, що пронизує простір. Рівняння торсійного поля істотно нелінійні, тому торсійні поля можуть мати складну внутрішню структуру, що дозволяє їм бути носіями значних обсягів інформації. Це поле містить в собі інформацію про всю реальність. У нашій країні науковий підхід до вивчення первинних полів кручення розвиває школа академіка РАПН А. Є. Акімова.

Аналогічні думки висловлено в книзі П. Девіса «Суперсила. Пошуки єдиної теорії природи». Суперсилою в ній названо певний першопочаток, в якому «матерія, простір-час і взаємодія злиті в нероздільне гармонійне ціле, що породжує таку єдність Всесвіту, якої раніше ніхто не передбачав. Тільки осягнувши взаємозв'язок силових полів, частин і симетрій, фізики сформулювали, ймовірно, найчудовішу з відомих гіпотез: ми живемо в одинадцятивимірному Всесвіті» [7, с. 10 - 11]. Згідно з цією теорію, тривимірний світ нашого чуттєвого сприйняття доповнюється сімома невидимими просторовими вимірами, що і становить разом з часом одинадцять вимірів. Невидимі нам додаткові сім вимірів проявляються як сили, або взаємодії.

Таким чином, сучасна наука підтверджує найдавніші уявлення про багатовимірність Всесвіту. Це дозволяє визначити принципово інші, ніж прийняті, підходи не тільки до вивчення природи, але головне - до вивчення людини, оскільки сама людина, що вивчає світ, залишається для себе поки що нерозгаданою загадкою.

простір час філософія ньютон

Література

1. Беркли Дж. Сочинения / Джордж Беркли. - М. : Наука, 1978. - 250 с. 2. Паркер В. Мечта Эйнштейна: в поисках единой теории строения Вселенной / В. Паркер. - М. : Наука, 1991. - 224 с.

3. Козырев Н. А. Причинная или асимметричная механика в линейном приближении / Н. А. Козырев. - Пулково : ГАО, 1958. - 90 с.

4. Мартынов А. В. Исповедимый путь / А. В. Мартынов. - М. : Прометей, 1989. - 350 с. 5. Кальвайт Х. Шаманы, целители, знахари. Древнейшие учения, дарованные самой жизнью / Х. Кальвайт. - М. : Совершенство, 1998. - 160 с. 6. Тихоплав В. Ю. Физика веры / В. Ю. Тихоплав, Т. С. Тихоплав. - М. : Весь, 2001. - 256 с. 7. Девис П. Суперсила. Поиски единой теории природы / П. Девис. - М. : Мир, 1989. - 272 с.

Размещено на Allbest.ru