Кордони "щойності": проблема надемпіричної визначеності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кордони «щойності»: проблема надемпіричної визначеності

У статті досліджується проблема: розглядати здатність свідомості виявляти надемпіричну визначеність кордонів похідною від залученості реальності та свідомості у зростаючу круговерть взаємопокладання, в ракурсі якої все здобуває своє значення; чи навпаки, здатність свідомості виявляти кордони має основою зверненість свідомості до самої реальності.

Ключові слова: факт свідомості, сліпа причинність, феномен, зображення реальності.

Стаття досліджує тему спроможності здійснення надемпіричної визначеності певної реальності, виявлення її так би мовити «щойності» в світлі нинішнього стану людської свідомості, яка, за свідченням багатьох авторитетних дослідників (пригадаємо фінансиста Дж. Сороса або філософа Ж. Бодрійяра), занурена у гіперреальність власної рефлексії. Свідомість нездатна визначити кордони реальності, які б перевищували плинність будь-якої особливої точки зору. При цьому розуміння цієї «нездатності» часто радикально різниться, що обумовлено розумінням самої природи свідомості. Саме ця різниця в розумінні природи свідомості, її здатності помічати надемпіричне значення реалій буття і на цій основі визначати її кордони і привертає нашу увагу.

Перш за все, зафіксуємо те безперечне, до чого дійшла людська думка в розумінні природи свідомості. Свідомість передбачає певний зв'язок або співвіднесення людського інтелекту з іншою реальністю поверх або через голову реальності, яка його повсякденно оточує. Завдяки цьому зв'язку «дещо» виділяється в реальності, але таким чином, що людина відсторонюється від звичного для неї буденного світу власної рефлексії (власних особливих інтересів і прагнень). Тому свідомість є свідчення, здатність визначати неупереджено. Це є можливо тому, що в стані свідомості (свідомому стані) людина бачить звичний для нього світ у світлі якогось іншого виміру, такого, що перевищує будь-яку побутову плинність, і через це, до речі, звичний світ починає здаватися йому незвичним, не само собою зрозумілим. Таким чином свідомість фіксує не тільки те, що «дещо» існує, але й те, чим є, те, що існує, тобто фіксує його «щойність». Тим самим свідомість не тільки свідчення, але й водночас і розрізнення. Через це розрізнення у свідомості міститься, по-перше, те, що людина усвідомлює, якийсь певний зміст про який вона думає або який відчуває. І, по-друге, міститься усвідомлення самої події думки, тобто самого явища думки або відчуття. Інакше кажучи, свідомість містить у собі те, що «я мислю», і «мислю, що я мислю». Звичайна людська істота у своєму повсякденному житті часто-густо не розрізняє цих рівнів своєї свідомості і тому занурюється у плинність будь-якої визначеності, позбувається здатності взагалі розрізняти. Свідомість же говорить про те, що ці речі принципово різні, і жодне перетворення, жодне допущення, жодне міркування не можуть усунути цієї різниці, підкреслюється в книзі відомого філософа М.К. Мамардашвілі, роздуми якого є чітким вираженням певного підходу (що має витоки у феноменології Е. Гуссерля) до розуміння здатності свідомості виявляти «щойність» реалій буття [4]. Ця, випробовувана нами іноді складність душевного життя очевидна, незалежно від того, чи зуміємо ми в ній розібратися, констатує Мамардашвілі, немовби забуваючи про те, що очевидність складності душевного життя людини суперечить тезі про принципову різницю між рівнями свідомості.

Тут і проявляється проблема - ця складність душевного життя, як основа здатності свідомості розрізняти і тим самим виявляти «що є що» в світлі надемпіричного виміру, викликана загостреним почуттям реальності або вона породжена «іншо-світовою» ностальгією свідомості?

Тим самим актуальним стає завдання дослідити саму здатність свідомості до розрізнення.

Виходячи з поставленого завдання, можна сказати, що об'єктом дослідження в даній статті є іманентна свідомості здатність розрізнення, як підстава для виявлення неемпіричної визначеності реальності, а його безпосереднім предметом - дилема в розумінні здатності свідомості розрізняти реальність на підставі виявлення того, чим є та чи інша річ або подія, тобто виявлення їх «щойності»: чи визнавати її похідною від зверненості свідомості людини до певного трансцендентального виміру, ностальгії за іншим світом, або ж навпаки, здатність свідомості до надемпіричного висвітлення кордонів реальності слід розуміти похідним від притаманного для свідомості загостреного почуття реальності. Яка позиція виявиться більш послідовною та переконливою?

Робочим матеріалом використовуваної нами методології служать дослідження природи свідомості, проведені свого часу видатними філософами XX століття М.К. Мамардашвілі і Міх.А. Ліфшицом [4; 5;6].

На наш погляд, саме в їхніх працях дилема в розумінні здатності свідомості відповідально свідчити про те «що є що», в реальності постає в найбільш рельєфному вигляді.

Отже, свідомість - це передусім свідомість іншого, - підкреслює М.К. Мамардашвілі, - вона з'являється тільки у горизонті допущення іншого, тому й виділена ним крапка (як варіант визначеності) стає не необхідною, а лише можливою. Як одна з можливостей, яка реалізувалася [4].

Розкриваючи таке розуміння складної природи свідомості, як підґрунтя її здатності свідчити і розрізняти, Мамардашвілі дійшов висновку про те, що необхідно ввести в науковий обіг ряд своєрідних предметів і евристичних схем мислення про свідомість, в яких стає неможливим говорити про філософську інстанцію «чистої свідомості», самодіяльним, творчим агентом і центром якого є розмірковуюча, прозора для самої себе одиниця - індивідуальна людина [5, с. 250]. Починаючи з Декарта, відзначає Мамардашвілі, передбачалося, що зміст духовного життя людини (чи йдеться про процес думки, поведінки, інтереси або відчуття людини) може бути відтворено і фіксовано свідомістю, як цілеспрямована конструкція предмета, що має своїм початковим пунктом деякий природним чином існуючий збіг думки і предмета, деяке «дійсний стан речей», що вже існує до актуальної перебудови стихійного процесу свідомості [4, с. 19]. Вважається цей пункт таким, що реально існує чи є дослідницькою умовністю, в кожному разі весь процес здійснюється в рамках «чистої свідомості» (тобто свідомості, очищеної від усього емпіричного). Для класиків будь-який вид свідомості уявлявся зіставним з цією спраглою до збігу з дійсністю свідомістю і тому розглядався по аналогії з нею, як наближення до неї. Іншими словами, світ заданий для нас в деякій універсальній і абсолютній системі відліку, з якої можливе зовнішнє спостереження подій в ньому. І все, що не піддається такому відтворювальному спостереженню або не пробігає шляхів, які визначені його «нормалізованим» полем, його формами приведення, вважається відхиленням, порушенням і т. д. [4, с. 16]. Проте багато речей у XX столітті привчили нас інакше дивитися на здатність свідомості бути свідченням в процесі визначення реалій буття, зауважує Мамардашвілі. Як приклад він наводить таку просту річ як різниця статей, скажімо, між хлопчиком двох років і дівчинкою двох років. Для нас вона безперечний факт, але, називаючи це фактом, ми маємо на увазі, що життя цих дітей протікає в термінах загальної для нас з ними реальності, яка для них теж факт, але такий, що лише з часом усвідомлюється. А те, що вони поки що говорять, є просто помилками дитячої, незрілої свідомості. Вони ще не знають чогось - того, що знаємо ми, що поза сумнівом існує і що і там і тут діє незалежно від індивідуального шляху, яким встановиться відповідна система відліку. Але, наполягає Мамардашвілі, психоаналіз показав як раз те, що різниця статей не існує як факт. Як факт вона виникає лише після того, коли дитиною буде виконано дуже складне психічне опрацьовування, робота інтерпретації, фантазування, уяви так званих «дитячих теорій», що пояснюють цю різницю статей [4, с. 15 -16].

І саме цей «світ в роботі» є реальністю і людській свідомості потрібно виробити здатність її раціонально відтворювати. «Але цього не можна зробити, не ввівши феномени, що явно належать не до дії природи, а до дії психіки, свідомості і мовної артикуляції, в самий початок, всередину об'єктивного визначення будови світу з його «фактами». Дитина не живе в світі, в якому існує різниця статей. Цей світ виникає тим або іншим чином і з тими наслідками, яким чином він визначився для живої істоти» [4, с. 16].

Зі всього цього випливає, що явища-моделі, через які світ постає у свідомості, є, у свою чергу, теж його факт, притому - елементарний. І саме через нього ми бачимо об'єкти, - у тому числі і психічні, - і не помічаємо при цьому самої свідомості. Інакше кажучи, явища-моделі фактів існують не просто як конструкції людини, але вони є фактом, що допускається і виробляється зв'язками Всесвіту, частиною еволюції якої є і еволюція траєкторії суб'єкта. І ще інакше, підкреслює Мамардашвілі, - дії світу, що виявили себе у явищах свідомості, існують як реальність, реальність свідомості, а не просто суто психічні уявлення (хоча дуже важко в аналізі психічних формацій дістатися феномену свідомості). Йдеться про реальні дії свідомості по обробці простих даних сприйняття, про явища в реальності, яка містить у собі і факт існування і діяльності свідомості. До цього потрібно, звичайно, додати, що і самоекранування, тобто явище реальності у свідомості - реальна дія, тільки рефлексією свідомості не контрольована [4, с. 22].

Отже, Мамардашвілі наполягає на тому, що речі самі по собі не явища, вони лише можуть стати такими на основі певних принципів обробки і масового відтворення їх досвідом, в організації якого є певні засновки, допущення, абстракції, є взагалі те, що він називає «суб'єктом, що визначився». А через це є певна «історія» участі людини в процесі пізнання світу. Це присутність людини-суб'єкта в свідченні свідомості і було підставою введення сенсу, сфери і завдання так званої «феноменологічної редукції» - редукції (або «підвішування») передмови існування об'єктивного наочного світу, що міститься в тому, що Гуссерль називав «природним переконанням» або «натуральною картиною світу».

У феноменологічному зсуву уваги, тобто «підвішуванні» через процедуру феноменологічної редукції натурального представлення зовнішньої дійсності ми стаємо спроможними отримати характеристики того як свідомість, виходячи з цілісного уявлення про реальність, яке міститься в самій свідомості, стає здатною свідчити про над-емпіричну визначеність реальності (наприклад, кордони) рухом в своїй власній системі, тобто залишаючись в рамках феномену свідомості і не виходячи за ці рамки, - і в цьому сенсі охоплювати цей процес описом, а не розумінням. Один з кроків редукції має місце, коли в поясненні утворень свідомості поняття про те, що фізично (об'єктивно) обумовлює свідомість, є зайвою суттю, оскільки, в принципі, не може стати елементом свідомого досвіду. Ми відгороджені від того, що фізично обумовлює нашу свідомість, екраном самої свідомості, який утворює горизонт подій зовнішнього світу. Але такий екран - це власне життя свідомості, що є фактом самої реальності.

Звідси висновок - всяка над-емпірична визначеність насправді повинна розглядатися похідною від функції самодіяльності свідомості, в континуумі якої стає можливим відтворення феноменом свідомості власної єдності. Тому ніяка визначеність не існує як щось незалежне від факту існування людини з її свідомістю, тобто у формі об'єкта, а встановлюється. І, до речі, це є і умовою появи нового - новоутворення, зміни, перетворень, зокрема у сфері культури, - поява нових культур на місці старої і так далі

Світ одержує значення (визначається, або до-визначається) після того і залежно від того, як в кінцевій взаємодії-випробуванні світу з боку самого суб'єкта, що вже рухався в ньому якимось спонтанним «шляхом», здійснюється факт спостереження і асиміляції його досвіду, а через це здійснюється певний розвиток усередині самого суб'єкта як події в світі.

Таке розуміння процесу отримання реальністю значення (визначення) Мамардашвілі пояснює через звернення до досвіду Декарта. У нього, пише Мамардашвілі, є одне дуже цікаве міркування. Філософи поставили собі таке просте питання: дивно, що є порядок, бо нормальним чином не може бути порядку ні в світі, ні в думках. В тому сенсі, що ні добру, ні істині ні на чому триматися в мінливості природних явищ. Ми розсіваємося, впорядкованість наших полягань тією мірою, якою вона залежить від функціонування нашого психофізичного режиму, розпадається, ми не можемо утримати одну думку разом з другою і третьою, якби це утримання залежало від того, як ми народжені природою. Мало того, дивує й те, що взагалі буває що-небудь нове, тобто думка.

Те, що я є зараз, - викладає далі Мамардашвілі роздуми Декарта, - не вивпливає з того, що я був декілька митей тому, і те, що я буду через декілька митей попереду, маючи в голові певну думку, - не випливає з того, що я є зараз і рушив у напрямку цієї думки. Тому Декарт і вводив засновок не виробництва або творіння визначеності, а її відтворення і збереження, покладаючи визначеність цілковито на безперервності всеохопного континууму активності.

І завершував Декарт це міркування питанням: у якому вигляді істина існує? І як бог влаштовує світ? Згідно з істиною? Невже можна припустити, що бог облаштовує світ згідно з якимось масштабом або істиною? Адже це означало б припустити, що поза богом є щось інше, чим він керується. Отже, істина не є такою, що існує і на що бог орієнтувався б, а істина є те, що бог так зробив, і це стало істиною. Тобто істина встановилася і як стан світу, і як адекватна фіксація цього встановлення в нашому мисленні.

Не існує ніякої визначеності, яка передувала б процесу визначання. Кордони, правило, закон встановляться в реальних актуалізаціях рухів, і немає ніякої їх передданості, а вони встановляться залежно від того, як ми пішли. Тому, - констатує Мамардашвілі, - Декарт і, вслід за ним Маркс, в подальшому, зв'язували дві, здавалося б, абсолютно різні речі - істину і час [4, с. 70 - 72].

Те, чим є реальність, її «щойність» та надемпірична визначеність кордонів взагалі проявляється не в світлі відповідності чомусь передданому, що існує зовні свого явища у свідомості, а як відтворення явищем своїх власних підстав: щоб в наступний момент бути тим, чим ти був до цього.

Легко помітити, що це відтворення свідомістю людини гомогенності певного явища реальності і є тим світлом іншого, що дозволяє людині долати темряву простого сприйняття буття і через це бачити не тільки те, що існує, а й те, чим є те, що існує. Ця «щойність» реальності в кінцевому рахунку проявляється у світлі відтворювальних (синтетичних) здібностей свідомості людини. свідомість рефлексія реальність щойність

Проте саме у зв'язку з цим і виникає сумнів, а чи до кінця послідовно проводиться в цьому розумінні принцип, згідно з яким тільки у світлі співвіднесення з іншим, що перевищує усе буденне, людська свідомість стає здатною виявити «щойність» реальність та визначити її кордони?

Цей сумнів посилюється, якщо звернутися до роздумів Міх.А. Ліфшица, що висловлені ним у своїх рукописах: «Хіба не через самопротиставлення, не через інше - протилежне здійснюється процес самопізнання? Чи не рухом з крайності в крайність розвивається людина? Чи можна розлюбити, не полюбивши протилежне?» [6, с. 220].

Ці роздуми свідчать про те, що співвіднесеність свідомості з іншим виміром, який перевищує буденний світ людини, і в світлі якого постає «щойність» реальності та її кордони, може розумітися і дещо інакше ніж у традиції, що йде від феноменології.

Отже як все-таки свідомість, що є пасивним наслідком певних причин, діючих поза її спиною, перетворюється в активну, відповідальну свідомість, що здатна свідчити про «щойність» будь-якої речі чи події і через це визначати кордони певної реальності? Ліфшиц виходить з того ж, що і Мамардашвілі - існують два виявлення дійсності: причинність (сутність), що має місце незалежно від свідомості людини та її видимість, яка здійснюється не без людського сприйняття. Дійсність, яка поза свідомістю впливає на неї, перебуває, так би мовити, позаду неї, обмежується причинністю, суттю взагалі. Тому для свідомості, що є підлеглою такій дії, доступна визначеність переважно часткова, бо її межа завжди продовжена в інше. Така визначеність актуально завжди часткова, хоча потенційно нескінченна. Дійсність же, яка проявляє себе у свідомості людини через певні одиничні явища, заявляє «щойність» своїх реалій в їх цілісності. Але тому свідомість у стані свідчення, якщо скористатися висловом Мамардашвілі, або справді у свідомому стані, як вважає за краще говорити Ліфшиц, нездатна безпосередньо означити дійсність у вимірі, що перевищує частковість. Так само як вона нездатна і себе як певну сутність побачити в цьому вимірі, тобто очиститися до стану абсолютної прозорості. Нездатна, тому що свідомість і є бачення світу, воно (бачення) направлене зовні, на інше, його специфіка в тому, що Гуссерль називав интенціональністю. Та зате свідомість володіє здатністю бачити ціле, бачити форму, визначеність як завершеність, фактичні ж зчеплення сліпі. Тут, за словами Ліфшица, виявляється правота Канта, яку наслідує феноменологія і яка полягає в тому, що теоретична істина (та над-емпіричне значення взагалі), обумовлена ідеальною перспективою, горизонтом певної цілісності, тугою за іншим, цілісним станом, як пише Мамардашвілі [6, с. 216]. До речі, тим самим, зауважує Ліфшиц, виявляється неправда геґелівського розуміння свідомості як прямого, безпосереднього розвитку об'єктивної обумовленості, що веде до того, що обумовленість очищається від всього часткового і стає прозорою для самої себе, а через це - вільною, такою, що діє у згоді сама з собою, перетворюючись таким чином зі стану субстанції у стан суб'єкта. Але, як ми вже показали, буття і свідомість не цілком тотожні, адже для цього свідомість повинна безпосередньо дістатися стану прозорості, що є неможливим для неї, завдяки її інтенціональній природі. Однак це зумовлюєте те, що свідомість є розрізнення в собі, або себе від самої себе, через що і володіє здатністю розрізняти. Насправді всяка тотожність має домінуючу сторону, завжди наявне велике значення, яке дорівнює протилежному лише на мить, лише відносно. Так буття і свідомість як сторони (елементи) протилежності взагалі не рівні: одна сторона виступає як елемент загальний, лише частково прирівнюючи себе до іншої. Але велика заслуга Геґеля полягає в тому, що він побачив і обґрунтував тотожність буття і свідомості в її так би мовити загальному (хоча і абстрактному) вигляді. Завжди тричі важливий перший крок. Стихійна свідомість є простим епіфеноменом буття, сліпим вираженням його обмеженого змісту і вона не перестає бути таким до тих пір, поки її ставлення до буття продовжує залишатися апріорі-формальною активністю, відтворюючою завдяки трансценденції лише власну єдність та самодіяльність. Ось той факт, мимо якого, на думку Ліфшица, проходять феноменологи, екзистенціалісти, герменевтики та структуралісти, а тому мимоволі ним заражаються [6, с. 220].

Недолік апріорі-формального розуміння здатності свідомості свідчити щодо «щойності» та кордонів реальності в їх надемпіричній визначеності полягає саме в тому, що ця здатність розглядається похідною від процесу поглиблення в ту свідомість, яка є в людини як щось стихійно-пасивне, як наслідок стихійної дії ззовні. У такому поглибленні якраз і полягає принцип феноменологічної редукції, в цьому його завдання і значення. Справа не змінюється й від того, що здатність свідомості свідчити про «щойність» і кордони реальності пояснюється її здатністю відриватися від усієї емпірії обставин та абсолютно вільно переходити з пасивного стану підлеглості буттю в стан, що перевищує всяку підлеглість. Але дійсно таким станом є такий, у якому долається всякий автоматизм і інертність, у тому числі й інертна залежність від власного свавілля, хоча б і освяченою трансцендентальністю. В той же час здатність свідомості свідчити дійсно має своєю підставою його внутрішню розрізненість.

Оскільки природа свідомості полягає в її інтенціональності і свідомість є бачення іншого, то вже цим передбачається її спорідненість з іншим, тобто буттям. Свідомість є вираження іншого, тому все, що ми бачимо, нам щось нагадує, це означає, що сама дійсність виразна і має образотворчі властивості, все має схожість з іншим, зображає інше [6, с.177]. Тому, пише Ліфшиц, як не стараються абстрактні художники вийти за межі зображальності, навіть якщо вони виставлять чисте полотно, ми все-таки матимемо матеріал для сприйняття схожості. Демон зображення підстерігає нас в звичайному зоровому сприйнятті, і сама видимість, перша чуттєва ілюзія, оскільки вона сприймається як образ предмета, є вже зображенням чогось іншого, що схоже з цим предметом. Це специфічна риса звичайного здорового сприйняття і позначається як інтенціональність свідомості. Далі свідомість розвивається через виділення предметів, що спеціально зображають, в яких їх власне буття є тільки носієм зображення іншого. Так з'являється значення, сенс, що реєструється свідомістю. Тим самим виявляється те, що свідомість і буття не чужі один одному. Феномен свідомості як свідчення - в усвідомлені різниці між простою реєстрацією певного сприйняття і реєстрацією того, що це сприйняття має загальне значення. Феномен свідомості полягає в тому, що просте подразнення, проста реєстрація подразнень стає реєстрацією реальних об'єктивно буттєвих цілісностей, виражених в одиничних явищах [6, с. 224]. Помилково думати, підкреслює Ліфшиц, що просте віддзеркалення буття є тотожностю свідомості і буття. Ми не здатні простежити і виділити спричинення власної свідомості, та зате здатні виправити обмеженість і кривизну своєї стихійної свідомості, звернувшись до її здатності бачити ззовні себе, як щось інше, - ціле, форму, якусь завершеність та досконалість. «Схожа» на дійсність та об'єктивна картина світу, яку ми сприймаємо в самих речах [6, с. 226]. Саме через це дійсність, буття, субстанція стає розрізненою. Звідси й спроможність надемпіричного висвітлювання реальності, що дозволяє виявити її «щойність» і кордони.

При злитті нашої свідомості зі своїм звичним найближчим оточенням воно є тільки його сліпим вираженням (епіфеноменом). Тому зрозуміло прагнення позбавити свідомість від цього найближчого оточення у спробах зробити її здатною виявляти реальність в її над емпіричному вимірі, причому, перш за все уникнути просторової обумовленості свідомості. Надемпірична визначеність вважається такою, що покладається винятково спроможністю свідомості людини відтворюватися, продовжуватися та розвиватися у часі. Але в цьому випадку співвіднесеність з іншим, що перевищує все буденне, виявляється співвіднесенням із самим собою. Критика обумовленої свідомості, здатної бути тільки стихійним сліпим епіфеноменом свого емпіричного оточення, тому нездатною виявляти «щойність» реалій дійсності та їхні кордони, обертається некритичним ставленням до самої себе.

Виходом з цієї непослідовності, на наш погляд, може бути тільки визнання того, що здатність свідомості виявляти кордони того «що є що» в реальності в світлі її надемпіричного виміру викликана загостреним відчуттям свідомості до самої реальності. Вся річ у тому, що свідомістю виявляються, якщо не безпосередньо, то через умовивід, різні за значущістю епіфеномени. Це і занурює свідомість людини в стан роздвоєності (розрізненості) і, тим самим, через сприйняття різниці конституює її здатність розрізняти, піднявшись над своїм емпірико- психологічним рівнем. Таким чином і епіфеноменальність свідомості зберігається і здійснюється її співвіднесення з іншою реальністю, яка перевищує усе рядове й буденне і тому така свідомість здатна бути критичною навіть до самої себе, а через це в надемпіричному світлі виявляти «що є що» в реальності та її кордони.

До речі, тим самим і долається геґелівське розуміння свідомості як простого продовження здатності дійсності до власного утворення власних цілісних форм. Навпаки, свідомість сама є зворотною умовою для розширення сфери значущого.

Уявляється, що викладений матеріал дослідження дозволяє зробити деякі висновки.

По-перше, здатність свідомості людини стати абсолютно прозорою для себе є фантазм, оскільки її природа полягає в спрямованості на інше (інтенціональності).

По-друге, оскільки свідомість виражає дії всього буття на свою малу точку, на людину, то в такому разі свідомість обмежується переважно частковістю, хоча і потенційно нескінченною, і нездатна виявити актуальну «щойність» реальності

Третє, сама інтенціональність свідомості (її спрямованість від себе, на інше) свідчить про спорідненість свідомості і буття. Свідомістю людина нездатна охопити все буття в його послідовній дії на себе, зате воно здатне побачити ціле, загальну форму, певну автономію в самому бутті.

Четверте. Ця здатність фіксувати в бутті не тільки просте розмаїття фактів або просту фактичну послідовність, а й помічати змістовну єдність багато чого в одному явищі і занурює свідомість у стан роздвоєності (розрізнення), завдяки чому вона і виявляється здатною сприймати співвіднесення, різницю, перевагу, а через це і значення того, чим є та чи інша реальність, тобто її «щойність».

П'яте. Розуміння здатності свідомості до розрізнення, як похідної від процедури феноменологічної редукції, заглиблення в те, що існує в свідомості стихійно, є занурення в те ж саме, висвітлене лише в своїй внутрішній формі, в часі. Тому таке поглиблення являє собою обмежену підставу для здійснення свідомістю здатності розрізняти, вловлювати співвіднесеність та значення.

Повноцінна здатність розрізняти, здатність свідомості свідчити про співвіднесення, про значення того, «що є що» в реальності та її кордони можлива тільки як похідна від здатності людини самовідчужуватися, примикаючи до реалій буття, і повертатися до себе з цього відчуження.

Література

1. Бодрийяр Ж. Общество потребления. Его мифы и структуры / Жан Бодрийяр ; пер. з фр. Е. А. Самары. - М.: Культурная революция; Республика, 2006. - 272 с.

2. Сорос Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности / пер. с англ. - М.: ИНФРА - М, 1999. - 262 с.

3. Soros G. The false belief at the heart of the financial turmoil. - http://www.Finansial Times. Com.

4. Мамардашвили М.К. Классический и неклассический идеалы рациональности / Мераб Константинович Мамардашвили. - М.: Логос, 2004. - 240 с. - http.//www.philosophy.ru/ library/mmk.

5. Мамардашвили М.К. Анализ сознания в работах К. Маркса / Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. - М.: Издательская группа «Прогресс», «Культура», 1992. - С. 249 - 269.

6. Лифшиц М.А. Что такое классика? - М.: «Искусство ХХI век», 2004. - 512 с.

Размещено на Allbest.ru