Знаково-комунікаційний аспект соціальності в науковій творчості В.Х. Лобаса

Размещено на http://www.allbest.ru/

Знаково-комунікаційний аспект соціальності в науковій творчості В.Х. Лобаса

В.Х. Лобас як вчений формувався в ідейній атмосфері 1960-х років. Вирішальний вплив на нього мали зміни в Радянському Союзі і передусім в тогочасній Україні. «Відлига» в політичному житті мала своїм відповідником зростання гносеологічного оптимізму в філософії та науці.

Саме на цей період припадає формування київської школи гуманістичної діалектики, біля витоків якої стояв Павло Васильович Копнін (1922-1971). Приїзд у Київ цього геніального філософа, його директорство в Інституті філософії АН УРСР мали величезний, багато в чому революціонізуючий, вплив на ситуацію в українській філософії. Саме з ним пов'язана переорієнтація досліджень у цьому академічному закладі з марксистської схоластики на дослідження гносеологічної проблематики та логіки науки.

Сам П.В. Копнін був переконаним марксистом, але він завжди висловлював впевненість, що це вчення є живим і відкритим назустріч новим викликам світу. В творах філософа відчувається величезний антисталінський заряд. Про певний тип радянських вчених в царині філософії та суспільних наук, які прийняли ідеологічну функцію, що обслуговує владу, він писав: «Не обтяжуючи себе самостійним аналізом гострих і актуальних проблем сучасності, деякі філософи брали готові діалектичні формули і підводили під них окремі факти з практики суспільного життя, з досвіду розвитку науки. Цим самим вони зводили діалектику до суми прикладів і на практиці часто дискредитували її, адже як зразок діалектичного розвитку брали або ще неперевірені факти науки, або заходи непродуманої реорганізації, що не виправдали себе на практиці» [1, с. 114]. На його думку «…діалектика не мета, а метод і інструмент для виявлення істини» [1, с. 116]. Її закони і категорії «…існують не для того, щоб, застосовуючи їх, вчений знаходив матерію, причину, наслідок, якість, кількість і т.д. стосовно своєї науки (для матеріаліста само собою зрозуміло, що, наприклад, атом чи електрон - форма речовини). Їх призначення не в тому, щоб просто підтверджувати діалектику, а в тому, щоб виявляти в дійсності щось нове, виявляти власну природу явища» [1, с. 117].

З працями П.В. Копніна пов'язано повернення української філософії до діалогу в світовому співтоваристві. Безумовно, все це відбувалося у вигляді критики сучасної «буржуазної» філософії. Але у цьому разі можна вести мову про справжню дискусію. П.В. Копнін досить ґрунтовно розбирав аргументи К. Поппера, Ф. Франка, Г. Фейгля [2, с. 170 - 171], Р. Карнапа, Г. Рейхенбаха, Л. Габрієля, М. Животича, М. Марковича та багатьох інших [2, с. 394 - 455].

З діяльністю П.В. Копніна пов'язане повернення у вітчизняну філософію таких історично стрижневих для неї проблем як ідея [3, с. 196 - 244] та збіг істини, добра і краси [2, с. 242 - 279].

Головним предметом аналізу для П.В. Копніна було дослідження логіки наукового знання. Він вважав, що «елементами логічної структури науки є: 1) засади, 2) закони, 3) основні поняття, 4) теорії, 5) ідеї» [2, с. 497]. Філософія потрібна науці саме як система категорій, взаємозв'язок яких і задає логіку наукового пізнання. Самі категорії мають історичний характер. Логіка ж «…мусить вивчати не якесь наперед відоме, правильне, нормативне мислення, а рух наукового знання до істини, виділяючи з якого форми й закони, підкорюючись їм, мислення приходить до об'єктивної істини» [2, с. 343].

П.В. Копнін відчував значення лінгвістичного повороту в світовій філософії. Він розумів важливість вивчення взаємодії в науці природних і штучних мов. «Аналіз пізнання невідворотно приводить до аналізу мови» [2, с. 126]. В його праці «Вступ до марксистської гносеології» є фактично програмний фрагмент, що стосується можливих досліджень ролі мов в науковому пізнанні і в суспільному розвитку. Наведу його повністю:

«Штучні мови науки не можна відривати від природних мов: перші виникають на базі інших, доповнюють і долають певні їх недоліки. Розвиток пізнання відбувається не шляхом заміни і витіснення природних мов штучними, а шляхом збагачення мови загалом, що включає як вдосконалення природних мов, так і виникнення та збагачення штучних мов, причому останні органічно вплітаються в природні, утворюючи мову сучасного суспільства, що становить реальне пізнання людства на даному щаблі його розвитку» [2, с. 127].

Зверну увагу на ще одну важливу думку в творчості філософа. Він вважав, що не треба абсолютизувати роль логіки в науковому пізнанні. Вона рано чи пізно при дослідженні процесу мислення мусить виходити в позалогічне, а саме в суспільну практику. Саме наукове пізнання до кінця неможливо формалізувати: «Немає логіки відкриття, але є логіка, що сприяє науковому пошуку, що спрямовує його на досягнення в даних умовах максимальних результатів» [2, с. 462]. Тому й логіка мусить змінюватися в результаті розвитку пізнавальної діяльності: «Дослідження, що приводять до відкриттів в науці, завжди здаються алогічними щодо попередніх результатів пізнання, тому, базуючись на будь-якій найдовершенішій логічній системі, не можна наперед визначити хід думки, з яким ми зустрінемося в науковому дослідженні. Наукові відкриття ведуть до змін самого логічного апарату» [2, с. 553].

Я приділив таку увагу ідеям П.В. Копніна і тому, що він був науковим керівником В.Х. Лобаса в період його навчання в аспірантурі київського Інституту філософії. Багато в чому спілкування з науковим керівником визначило коло проблем, якими займався тоді молодий вчений.

Безумовно, важливу роль у становленні науковця відіграють не тільки вчителі, але й ті, хто працює одночасно з ним. В той же час з'явилося багато молодих талановитих філософів, серед який одними з найпомітніших були М.В. Попович і С.Б. Кримський, праці яких з проблем наукового пізнання стали приводом для серйозних дискусій [4; 5]. До речі, передмова до праці М.В. Поповича була одним з останніх текстів, який написав П.В. Копнін. Цей вчений вмів помічати таланти і давати їм можливості для розвитку.

У виборі вектора наукового пошуку для В.Х. Лобаса важливу роль відіграв такий орієнтир як кібернетика. З одного боку, він сам займався цією галуззю наукових досліджень. З іншого ж боку, кібернетика чинила значний вплив на всю духовну атмосферу того часу. Уявлення про це можна скласти, відштовхуючись від «Діалогів» Станіслава Лема. Йому здавалося, що відкриття інформації та створення загальної теорії управління дозволяють по-новому підійти до найважливіших проблем людського життя. Уявлялося, що нарешті можна зрозуміти феномен життя, сутність свідомості, в перспективі досягти безсмертя [6]. Кібернетика, загальна теорія систем, теорія інформації розглядалися з позицій можливості революційного прориву в управлінні суспільними процесами [7].

Знову бачилася досяжною мрія про єдину науку, яка об'єднувала б природні і суспільні процеси. Ця наука мусила бути не виробником чистого знання, а засобом для досягнення кращого майбутнього. Такі риси були притаманні загальній інтелектуальній ситуації в світі. Але варто особливо відмітити, що в Радянському Союзі на той час почали формуватися оригінальні філософські, наукові та літературні напрямки. У філософії їх репрезентують П. Копнін, Е. Ільєнков, М. Мамардашвілі та багато інших. В літературі можна назвати В. Гроссмана, В. Орлова, братів А. та Б. Стругацьких, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шукшина та ін. Саме в цьому контексті потрібно розглядати і наукову творчість В.Х. Лобаса. Аналіз певних аспектів його творчості мусить дозволити зв'язати нитку часу. Без живих передумов наша культура не може ефективно розвиватися.

Від логічного аналізу мови до проблем культури. Ще раз повернуся до рис культури другої половини ХХ сторіччя. Зараз про них можна говорити системно. Мабуть подібна системність взагалі можлива лише ретроспективно і «археологічно» (в розумінні М. Фуко). Саме внаслідок констеляції досліджень в теорії інформації, теорії управління, математичній логіці, лінгвістиці, теорії комунікації почала формуватися «мовна формація», в межах якої став можливий дискурс певного типу. В його межах і були створені праці В.Х. Лобаса.

М. Фуко доводив, що знання існує як те, про що можна говорити. Системи висловлювань формуються історично, перетворюючи індивідуальне і випадкове на системне і необхідне. Так і виникають мовні формації. «Отже, визначити систему формації в усій її неповторній індивідуальності - це схарактеризувати мову або групу висловлювань через регулярність практики» [4, с. 118]. Поки що обмежуся цим посиланням. Воно мені дозволяє сказати, що одна з мовних формацій другої половини ХХ ст., про яку я й веду мову, була достатньо оригінальною. В її центрі висловлювання про самі висловлювання і про їх можливість. Тобто, цю формацію можна назвати рефлексивною. За інтенцією вона повинна була сприяти зміні самого соціального буття людини. Але розгорталася вона як дискурс про мови, мови природні і штучні.

Правда, загальною рамкою дискурсу було уявлення про науково - технічну революцію (НТР). У світовій суспільній думці другої половини ХХ ст. загальним стало уявлення про людську історію як про послідовність технологічних революцій. Серйозний вплив на формування таких поглядів мали праці археолога В.Г. Чайлда, який зробив висновок про неолітичну революцію [3, с. 10]. Особливий революційний характер вбачався в індустріальному суспільстві, яке пройшло через три технологічні революції - пари, електрики та кібернетики. Кожен з цих етапів знаменував нову форму єдності науки й виробництва та звільняв людину від певних функцій безпосереднього фактора виробничого процесу. В.Х. Лобас писав: «Якщо попередні технічні революції, звільняючи людину від виконання певних функцій, одночасно посилювали її можливості в перетворенні речовини і енергії, то сучасна науково-технічна революція веде до машинного посилення інтелекту, до машинізації та автоматизації переробки інформації» [10, с. 200]. В той час переважно писали про те, що НТР внесла в виробництво теоретичні знання, зробивши науку безпосередньою продуктивною силою [2, с. 155]. В.Х. Лобас же звертає увагу на ту обставину, що НТР починається як епоха кібернетики та електронно-обчислювальної техніки. «При цьому автоматизація і кібернетизація з самого початку виявилися пов'язаними з мовними, лінгвістичними, в цілому семіотичними питаннями. Це і зрозуміло: адже знакові системи - і, зокрема, природні мови - є засобом здійснення інформаційних процесів. В наслідку питання мови - в широкому сенсі цього поняття - неочікувано для багатьох набули небаченої раніше теоретичної, науково - технічної і навіть народногосподарської значимості» [1, с. 200 - 201].

НТР в той час сприймалася як перехід до якісно нового буття людства у Всесвіті. Однією з її ознак вважалася космізація людського буття. Освоєння космосу теж по-новому ставило питання про інформаційну взаємодію. З одного боку, це було пов'язано зі створенням систем управління космічними польотами, а, з другого - з орієнтацією на можливий контакт з позаземними цивілізаціями. Л.М. Гінділіс писав про наслідки такої зустрічі: «Абсолютно неможливо уявити собі конкретний характер цих наслідків, але можна думати, що в кінцевому підсумку контакт здійснить революційний вплив на людство» [1, с. 63]. Але контакт - це початок комунікації. Для неї ж потрібна мова. Пошук відповідної мови стає однією з найскладніших наукових завдань, яке орієнтоване на перспективу.

Ідея універсальної мови є досить старою в європейській культурі. В XIX ст. універсальну мову намагалися створити на основі природних етнічних мов: 1880 р. Шлейєр запропонував волапюк, а 1887 р. Замергоф - есперанто. Великі сподівання покладалися на математику, але вони не виправдалися. Після формулювання гіпотези лінгвістичної відносності Е. Сепіра - Б. Уорфа згасли надії на загальнолюдську логіку, яка знаходить вираження в етнічних мовах [1, с. 201 - 202].

Початок космічної діяльності людства знову активізував ці пошуки. Вони перегукувалися з іншими пошуками лінгвістів та спеціалістів з теорії інформації. Заговорили про кризу сучасної мови, яка проявляється в ускладненості взаєморозуміння між людьми, що користуються різними мовами (природними та штучними), а також в ускладненнях при відображенні багатьох нових об'єктів пізнання [1, с. 204].

На висновок про кризу сучасної мови слід звернути увагу. Кризові явища фіксувалися в земних умовах, де у всіх мов є універсальні якості. Так, використовується невелика кількість фонем (від 10 до 80), близько 12 основних звукових відмінностей, невелика кількість схожих граматичних категорій [2, с. 49]. Що ж в такому разі можна говорити про контакти з позаземними цивілізаціями? На жаль, часто в цьому випадку думка рухалася по колу. Вже цитований Л.М. Гінділіс покладався на універсальні закони світу. Це, знов-таки, кількісні співвідношення, чи, скажімо, характеристики атому водню. «Саме ці найбільш суттєві риси матеріального світу і можуть слугувати основою для формування понять, що припускають взаємну інтерпретацію без безпосереднього спілкування суб'єктів пізнання» [11, с. 54]. Але ж у матеріального світу безкінечна кількість рис. Ті чи інші з них стають суттєвими лише в процесі колективної практики. Тому «…природна мова своєю системою значень створює певну картину світу, що не збігається з природничо-науковою, не збігаючись у різних мовах. Мало того, природна мова рішуче опирається виключенню категорій, що не мають природничо-наукового смислу, і включенню в свою систему тих властивостей дійсності, які зафіксовані в інших мовах, але відсутні в ній» [1, с. 178]. Тому проекти мов для SETY ніяк не повинні відштовхуватися від онтології самого світу.

Проблема мови загострилася і в зв'язку з управлінням соціальними та економічними процесами. В 1960-1970-ті роки стало зрозуміло, що НТР своїм зворотним боком породила глобальні проблеми. Інститут ринку не має достатніх механізмів зворотного зв'язку для реагування на ці проблеми. В.Х. Лобас писав: «З позиції теорії управління, ринок реалізує зворотній зв'язок, але реєструє тільки відхилення від даних, поточних потреб. Це управління за станом і воно здатне забезпечити тільки тимчасову стабілізацію» [1, с. 225]. Зараз про це часто пишуть західні економісти. Наприклад, Ж. Сапір вважає, що ринкова раціональність узгоджується з середовищем, яке створено самим ринком в конкретний проміжок часу. Тому для цього інституту сучасного суспільства властиві короткі ланцюжки раціональності. За цими ж межами він може множити ірраціональність [3, c. 80]. Багато хто з вчених як на Заході, так і в тодішньому Радянському Союзі сподівалися приборкати ірраціональні сили суспільного розвитку за допомогою автоматизованої системи управління [14]. В.Х. Лобас теж поділяв подібні очікування, зорієнтовані на «соціальну кібернетику», пишучи: «Особливість управління в умовах науково-технічної революції полягає в тому, що з'являється необхідність і можливість широкого використання методів автоматичного управління, що спираються на кількісний підхід» [1, с. 227].

Проте розвиток думки українського вченого значно відрізнявся від інтенцій мислення тих спеціалістів, які очікували перетворення всього суспільства на певну інформаційну машину, такий собі мегакомп'ютер. Суспільне управління є різновидом інформаційних процесів. Сучасні суспільства надзвичайно складні з точки зору різноманітності цих процесів. Тут мало чого можна досягти лише за рахунок збільшення кількості повідомлень на існуючих мовах. Потрібна ієрархія мов, а проблема суспільного управління набуває семіотичної визначеності [1, с. 79]. Отже, подолання кризових явищ в управлінні соціальними системами передбачає вироблення семіотичної програми управління. «Кібернетика має семіотичний аспект.

Здавалося б, найбільш ефективними повинні бути формалізовані мови. В.Х. Лобас посилається на ригористичні твердження Вілларда Куайна (Willard Van Orman Quine) про те, що принципи організації природних мов є неадекватними потребам науки. Точність і однозначність штучних мов в такому разі проголошується ідеалом [2, с. 47]. Але аналіз показує, що штучні мови не можуть стати самодостатніми в соціальному управлінні і навіть у науковій комунікації через те, що розривають єдність комунікативної і концептуальної функцій. Це видно на прикладі математичної логіки: «Математичну логіку, де використовуються інтерпретовані числення, тобто формальні системи з фіксованими правилами утворення і перетворення виразів і відповідною інтерпретацією, часто визначають саме як предмет формальної логіки, що вивчається з допомогою побудови формалізованих мов. Введення формалізованої мови - це і прийняття особливої теорії, або системи логічного аналізу, що дозволяє розв'язувати власне логічні проблеми, і застосовувати математичну логіку до обґрунтування інших наук, зокрема математики. Так було вирішено кілька проблем, породжених нечіткістю буденної мови, Але, строго відповідаючи логічній формі, формалізована мова втрачає комунікативну функцію» [5, с. 65].

Втрата комунікативної функції веде і до втрати осмисленості, адже «вимога осмисленості походить від спільної практичної діяльності людей і відбиває їх відношення до існуючої дійсності, зокрема одухотворення і міфологізацію. Як і розглянуті вище принципи структурності, вона озброює людський колектив презумпцією комунікабельності, що дозволяє дедалі ширше коло явищ розглядати як мови і тим самим перетворювати їх в елемент культури. Такий підхід породжує метамовну функцію буденної мови, яку слід вважати особливим явищем» [5, с. 63].

Мови логіки позбавлені власної лексики в той час як «…звичайній мові властива не тільки концептуальна функція (категоризація дійсності, класифікація явищ і оформлення думки), але й комунікативна (звернення до іншої особи з метою управління її поведінкою). Мова виникає як засіб суспільної комунікації. Комунікація зводиться спочатку до наказу (виконати дію, сприйняти інформацію, відповісти) і підпорядкування або заперечення. Мова виступає насамперед засобом впливу та управління поведінкою і цьому завданню підпорядковані всі її механізми і відношення. Отже, первинна модель світу є одночасно первинною програмою поведінки» [1, с. 67].

Отже, природну мову можна розглядати лише в межах процесу комунікації. Але дослідження комунікативного процесу наштовхується на те, що В.Х. Лобас називає парадоксом комунікації. В ньому можна виділити соціальний та логічний аспекти. «Сутність його з соціальної, наприклад, точки зору полягає в тому, що для досягнення єдності комунікація повинна базуватися на цій єдності. Логічний аспект парадоксу полягає в тому, що взаєморозуміння можливе при ототожненні предмета з самим собою, а це, в свою чергу, передбачає попереднє знання ознак, за якими здійснюється ототожнення» [1, с. 147].

Чи можна сказати, що парадокс комунікації є одним з великої кількості проявів герменевтичного кола? Мабуть, найбільш відомим є коло, що стосується стосунків цілого і частини в тексті. Х. - Г. Гадамер у цьому зв'язку розглядав вивчення давніх мов. Треба спочатку сконструювати речення перш, ніж спробувати зрозуміти його окремі частини в їх мовному значенні. Але процес конструювання сам вже направляється очікуванням смислу, що виникає зі зв'язку попереднього [1, с. 100]. Варто сказати, що подібні стосунки цілого і частини давно відомі філософії. Це - один з класів стосунків, які марксистська філософія розглядала як діалектичні. Пошлюся на В'ячеслава Кирилова: «…Пізнання цілого діалектично суперечливе: знання про ціле - передумова виокремлення частини, яка сприймається як частина лише в її співвідношенні з цілим. З іншого боку, знання про об'єкт як про ціле передбачає знання про його частини» [1, с. 85]. Подібні стосунки притаманні і для суспільства. К. - О. Апель, досліджуючи мораль, помітив, що вона проявляється в свідомому і вільному виборі особистості, але норми моралі не створюються окремими людьми ні індивідуально, ні в процесі їх вільної конвенції. Стосовно них норми є апріорними [19]. Здається, що наша відповідь може бути ствердною. Ми маємо справу з відкриттям ще одного з різновидів герменевтичного кола.

Проблема в тому, як вийти з цього кола. Скажімо Поль Рікьор говорить про знаходження того, хто тлумачить, і того, що він розуміє, в одному семантичному полі як про входження в герменевтичне коло [2, с. 84]. Сам акт мовлення його розмикає. «За допомогою акта мовлення, що має метою повідомити щось про щось комусь, мовник долає замкнутість універсуму знаків; мовлення - це акт, завдяки якому мова долає себе як знак, пориваючись до того, з чим він співвідноситься і з чим він стоїть віч-на-віч. Мова хотіла б зникнути; вона хотіла б померти як об'єкт» [2, с. 131]. Розмикання кола відбувається в практиці, адже «дія несе в собі з самого початку подібність зі світом знаків тією мірою, якою воно формується за допомогою знаків, правил, норм, коротше кажучи - значень» [2, с. 10].

Розв'язання парадоксів, що виникають в процесі комунікації, через звернення до категорії соціальності запропонував і К. - О. Апель: «…Той, хто аргументує, завжди передбачає водночас дві речі: по-перше, реальну спільноту комунікації, членом якої через процес соціалізації виступає він сам, і, по-друге, ідеальну спільноту комунікації, котра принципово має бути здатною адекватно зрозуміти сенс його аргументів і дефінітивно обговорити їхню істинність» [1, с. 416].

Цей, нехай і побіжний, розгляд дозволяє змістити акценти. По-перше, не парадокс комунікації є різновидом герменевтичного кола, а саме це коло є одним з проявів парадоксу комунікації. Власне, герменевтичне коло виникає лише у разі взаємодії окремого індивіда з текстом (у широкому сенсі слова), що створений в межах комунікативної спільноти, до якої даний індивід не належить. Передумовою виникнення кола є, по-перше, існування тексту як зовнішнього по відношенню до індивіда («озовнішнення»). По-друге, індивідуальна діяльність розуміння. Коло не є ілюзією. Воно характеризує індивідуальну інтерпретацію тексту. Походження парадоксів комунікації криється в природі соціальності. З одного боку, вона існує завдяки живій діяльності, що здійснюється взаємно орієнтованими індивідами в конкретний час, з другого ж боку, ця жива діяльність спирається на діяльність уречевлену та на надіндивідуальні цінності і норми. Отже, жива діяльність мислима лише в колективності, яка існує історично і є незалежною від окремих своїх представників в певний проміжок часу. Саме в межах подібних колективів формується «презумпція осмисленості». Саме вона є «…змістовною передумовою ефективної комунікації (ефективність можна розуміти як ступінь збігу змін поведінки отримувача повідомлення з програмою його відправника), виявляється досить стабільним утворенням, що зберігається в найнесприятливіших умовах комунікації» [1, с. 199]. Звідціля цілком логічним є висновок: «Презумпція осмисленості - це синонім соціальності» [6, с. 70].

Отже, аналіз співвідношення природних і штучних мов показав необхідність більш широкого контексту для нього. Мовні ієрархії виникають в конкретних соціальних умовах, а сама проблема мови повинна розглядатися в широкому контексті існування і розвитку знакових систем. Таким чином, мову можна зрозуміти лише в контексті культури. В.Х. Лобас цілком слушно пише: «Культуру в семантичному плані можна розглядати як комунікативну систему, яка слугує збереженню і передаванню неспадкової інформації з допомогою набору знакових систем, створених на основі звичайної мови. Тим самим звичайна мова виконує функцію культурогенезу» [6, с. 69].

В.Х. Лобас бере до уваги велику кількість наявних визначень культури (250 за А. Молем), вважаючи, що наукове її вивчення почалося з Леслі Вайта [2, с. 3 - 13]. Він зосереджується, по-перше, на кібернетичному розумінні культури і пише про неї: «Головна мета культури, таким чином, полягає в структурній організації взаємовідносин людей і довколишнього світу. Культура - генератор структурності, і цим вона створює навколо людини соціальну сферу» [1, с. 57]. Стосовно людської діяльності культура, будучи ціннісно-нормативним комплексом, виконує функцію найбільш загального і найбільш глибинного управління. У цьому випадку вона розглядається як «комплекс приписів і обмежень, вироблених у процесі трудової життєдіяльності і таких, що відрізняють соціальний тип організації від біологічного» [1, с. 47].

Культура як система форм людської діяльності, що опосередкована семіотично, є способом виробництва і опанування соціального простору і часу. Український вчений пише: «Якщо спробувати коротко охарактеризувати, що є спільним для всіх типів культури і відрізняє їх від природи, то культуру можна було б назвати соціальною пам'яттю. Носіями соціальної пам'яті є не лише знаряддя, форма яких визначена рухом, який вони статично увінчують, не тільки мова, міф, мистецтво, наука, але й способи приготування їжі, організація жилого простору, форми одягу і та ін.» [1, с. 53]. Соціальна пам'ять - це не простий архів, а генератор майбутніх станів соціальної системи: «Завжди мають місце непередбачені випадковості, новації, однак в цілому культура все ж відповідає кібернетичному уявленню про програму як зафіксовану в наявній системі послідовності майбутніх станів, спрямованих на досягнення певного результату» [1, с. 47].

Здатність соціальної пам'яті виступати генератором майбутніх станів не є тотожним перенесенню в майбутнє тільки рішень, які виявилися вдалими в минулому. Якби це було так, то людська культура мало чим відрізнялася б від випереджаючого відображення в живій природі. Суспільство існує як адаптивно-адаптуюча система. «Ця характеристика перетворюючої діяльності суспільства означає, що його існування полягає в зміні і потребує постійного зростання інформації» [1, с. 59].

В.Х. Лобас спирається на ідеї М.К. Петрова про три історичні типи мовного кодування: індивідуально-іменний (первісне суспільство), професійно-іменний (суспільства землеробського типу) та універсально - понятійний [3, с. 261 - 262]. Їх він витлумачує більш широко, як соціокоди, що є способами організації соціальної інформації. Її функціонування в суспільстві здійснюється через три різновиди спілкування: комунікацію, трансляцію і трансмутацію. Комунікація забезпечує оперативний обмін інформацією, трансляція зорієнтована на соціалізацію молоді, а трансмутація забезпечує зміни в наявних стандартах поведінки [2, с. 31 - 35].

Культура перевершує всі свої визначення. Вона не може бути зведеною до тих чи інших своїх структурних особливостей чи функціональних проявів. Вона пручається схопленню себе в сіті абстрактних визначень, але цим самим і продовжує їх множити. В.Х. Лобас звертає увагу на те, що в культурі створюється не тільки інформаційна модель самого суспільства. Культура має справу не лише з людським, але й з природним. Це наочно видно на прикладі такого ядерного для культури утворення як світогляд: «…Світогляд - це відображення найбільш загальних властивостей дійсності і перетворення їх (усвідомлене або неусвідомлене) в програму (схему) освоєння світу (природи і суспільства)» [1, с. 59]. Отже, проблеми культури і мови потрібно занурити в контекст природи соціальності.

Культура і соціальність.

Проблема соціальності є центральною для соціології. В історії науки існує велика кількість її формулювань. Умовно їх можна розглядати як континуум, крайніми позиціями в якому будуть гоббсівська постановка проблеми про можливість та походження соціального порядку і зіммелевське питання про те, як можливе суспільство.

Спільним для всіх розумінь соціальності є визнання її діяльнісної природи. Але саму діяльність при цьому тлумачать дуже по-різному. Для характеристики сучасної ситуації навколо проблеми соціальності звернуся до статті Ірини Попової. І. М. Попова дійшла висновку, що в сучасній соціології «…найбільш значимою для тлумачення «соціального» є опозиція двох підходів, які умовно можна назвати суб'єктивно - ціннісним, символічним та об'єктивно-предметним, речовим» [2, с. 25]. Перша традиція розуміння соціального пов'язана з ученням М. Вебера. Німецький соціолог вважав соціальними лише ті дії людей, які у смисловому відношенні взаємно орієнтовані. Він писав: «» Соціальним» ми називаємо таку дію, яка за гаданим діючою особою або діючими особами смислом співвідноситься з діями інших людей і орієнтується на нього» [26, с. 603]. Отже, сутність соціального полягає у смисловій взаємній орієнтації людей. Німецький соціолог запропонував класифікацію людських дій за смисловим компонентом їх взаємної орієнтації на цілераціональні, цінніснораціональні, традиційні та афективні. У першому випадку дії людей визначаються розрахунком мети та засобів її досягнення, їх відповідністю одне одному. У другому випадку люди орієнтуються на цінності, а не на мету, яку об'єктивно можна досягти. Цінності у такому разі є самодостатніми. Традиційні дії не передбачають особистої рефлексії. Люди користуються усталеними мотивами та формами взаємодії, що закріплені у традиції. Афективні ж дії спрямовуються емоціями. Суто ж реактивні дії, як то розкривання парасольок під час дощу, хоча і можуть здійснюватися одночасно багатьма людьми, але в строгому сенсі не є соціальними. І. М. Попова так підсумовує позицію М. Вебера: «…соціальною дією є не будь-яка дія, а лише та, яка за своїм смислом орієнтована на поведінку інших. Соціальне «відношення» - це поведінка декількох людей, що співвіднесено за своїм смислом один з одним і орієнтується на це співвіднесення» [5, с. 25].

Другий підхід до розуміння соціального пов'язаний з теорією К. Маркса. Він, якщо порівняти з М. Вебером, приймає більш широкі кордони розуміння соціальності. Річ у тому, що людська діяльність може існувати не лише в живій, але й в уречевленій формі. М. Вебер брав до уваги лише живу діяльність. В марксистській соціології велике значення надається розрізненню та діалектиці живої та уречевленої діяльності. Остання існує у вигляді створених людьми, але об'єктивних умов для їх існування. Скажімо, знаряддя праці - це і уречевлена діяльність і умова живої діяльності. Суспільство передбачає, що в живій діяльності люди здійснюють присвоєння умов свого існування, які створені попередньою діяльністю, що зараз існує як уречевлена. І.М. Попова пише: «Відповідно до такого розуміння соціального (умовно назвемо його «об'єктивно - предметним») соціальність означає спільний характер діяльності людей, різних груп, а також особистостей у суспільстві, обумовлюючий задоволення багатоманітних потреб та інтересів за допомогою привласнення предметно-речових, матеріальних умов життєдіяльності та існування, що забезпечує відтворення, формування людини як суспільної істоти, як члена певного, конкретно-історичного суспільства» [2, с. 26].

На мою думку, саме другий підхід є більш широким та розвинутим. Але підходи К. Маркса та М. Вебера не треба протиставляти. Вони сумісні між собою. Підхід М. Вебера тільки дещо більш обмежений. До того ж він є скоріше узагальненням, що базується на описі повсякденності, ніж теоретичним розв'язанням проблеми. Поль Рікьор зауважив, що в сучасній науці існують три моделі пояснення: каузальна, генетична і структурна. Він висловився так: «…Пояснення є родовим терміном для трьох різних процедур: генетичного пояснення, що спирається на попередній стан; матеріального пояснення, що спирається на систему меншої складності, яка лежить в основі; структурного пояснення через синхронне розташування елементів або складових частин» [1, с. 6]. Веберівське пояснення соціальності є суто структурним, марксистське тяжіє до всебічності, але з сучасної точки зору теж не враховує навіть усіх структурних елементів. Маю на увазі, що в марксизмі не було враховано наслідки семіологічної революції, яка відбулася в ХХ ст. Ще Ф. де Соссюр довів, що хоча мова існує через процес мовлення, але незалежна від нього. Вона є одним з проявів автономності суспільства стосовно окремих індивідів та їх конкретної діяльності. Автономія мови пов'язана з її знаковою природою. Еміль Бенвеніст писав, що «…притаманна мові знакова природа є загальною рисою всієї сукупності соціальних феноменів, які становлять культуру» [7, с. 58].

Французький структуралізм не просто відкрив провідну роль структури щодо елементів мови як знакової системи. Його представники дослідили мову як щось більше, ніж знаряддя комунікації. Вони також перевели дискурс про мову з розряду міркувань гумбольтіанців про душу народу в наукове русло.

Перш ніж продовжити розгляд точки зору французького структуралізму, хочу ненадовго затриматися на підходах до мови, що передували йому. Вільгельм фон Гумбольдт пов'язував мову з колективною особистістю народу. Це не простий зв'язок, коли народ виробляє мову і тим самим виражає себе зовні. Мова тут, скоріше, є душею, ідеєю. «Адже індивідуальність є в кожному роді життя лише масою матеріалу, що підкорюється якійсь неподільній силі у відповідності з даним однаковим типом (адже під ідеєю ми розуміємо це, а не щось, що дійсно можна мислити). Ідея, з одного боку, і чуттєве утворення індивідів - з другого, можуть привести до відкриття одного через інше - одна як причина утворення, інше як символ» [2, с. 291].

Мова є самостійним чинником історії. Її значення перевершує значення тих духовних рис народу, які є продуктом його актуальної історії і є проявом етносу-індивідуальності. Німецький мовознавець писав: «Але є й такі ідеальні форми, котрі не втілюючись в людську індивідуальність, впливають на неї лише опосередковано. До них належать мови. Адже хоча в кожній мові відображається дух нації, кожна з них має і більш ранню, незалежну основу, а її власна сутність та її внутрішній зв'язок настільки могутні та визначні, що її самостійність здійснює більший вплив, ніж відчуває такий, і будь-яка мова, що має значення, виступає як своєрідна форма творення і повідомлення ідей» [28, с. 305]. Могутній розум Вільгельма фон Гумбольдта багато в чому підготував сучасне розуміння мови. У нього ми навіть побачимо одне з перших формулювань парадоксу комунікації: «Там, де дві істоти розділені прірвою, там немає мосту до їх взаємного розуміння; для взаємного розуміння необхідно, щоб це розуміння в якомусь іншому сенсі вже існувало» [2, с. 300]. Єдине, в чому можна дорікнути німецького мовознавця, якщо це взагалі коректно, так це в зайвій філософічності його міркувань. Філософський ідеалізм штовхав до фіксації цілісності, до ствердження її домінації над елементами. Але він же і заважав квантифікації мовних процесів. Ще раз підкреслю, що я далекий від того, щоб висувати якісь звинувачення Вільгельму фон Гумбольдту. Це було б антиісторичною вульгаризацією проблеми. Але ідеї великого вченого у спрощеному вигляді ввійшли у міфологію будь-якого європейського націоналізму. З цього джерела націоналісти черпали натхнення, створюючи паранаукові конструкції стосовно мовного питання. Мовні війні останніх десятиріч у нашій країні теж неможливо зрозуміти без врахування цього ідейного підґрунтя.

Французький структуралізм у своєму розвитку (через Клода Леві - Строса) вступив в активний діалог з марксизмом. Як у будь-якому універсальному вченні в марксизмі є глибокі міркування про мову. Широко відомими є слова з «Німецької ідеології» К. Маркса та Ф. Енгельса: «На «дусі» з самого початку лежить прокляття - бути «обтяженим» матерією, яка виступає тут у вигляді шарів повітря, що рухаються, звуків - словом, у вигляді мови. Мова така ж давня, як і свідомість; мова є практична, існуюча і для інших людей і лиш тим самим існуюча і для мене самого дійсна свідомість, і, подібно до свідомості, мова виникає лише через потребу, через нагальну необхідність спілкування з іншими людьми» [2, с. 27]. Отже, у К. Маркса, як і у В. фон Гумбольдта, незважаючи на всю світоглядну різницю, мова належить до самих підвалин суспільного буття. Але висловлювання К. Маркса та Ф. Енгельса дозволяли розставити і по-іншому акценти, наголосивши суто на службових функціях мови. Це було зроблено у вульгаризованій Й. Сталіним та його послідовниками версії марксизму. У відомій праці Й. Сталіна «Стосовно марксизму в мовознавстві» стверджується певна незалежність мови від базису, надбудови та класової боротьби. «Зважаючи на це, службова роль мови, як засобу спілкування людей, полягає не в тому, щоб обслуговувати один клас на шкоду іншим класам, а в тому, щоб однаково обслуговувати усе суспільство, всі класи суспільства» [3, с. 5]. Все це банально, але ця банальщина вбивала в суспільну свідомість механістичні уявлення про стосунки мови і свідомості, мови і мислення, мови і спілкування. «Мова є засіб, знаряддя, за допомогою якого люди спілкуються один з одним, обмінюються думками і добиваються взаємного розуміння. Будучи безпосередньо пов'язаною з мисленням, мова реєструє і закріплює в словах і поєднаннях слів в реченнях результати праці мислення, успіхи пізнавальної роботи людини і, таким чином, робить можливим обмін думками в людському суспільстві» [3, с. 20].

Французький структуралізм створив справжню теорію мови. Еміль Бенвеніст показує, що мова є не просто стороною соціальності, а її атрибутом. Я не можу для цього випадку вжити більш влучного терміна, ніж іпостась. Мова в цій традиції - не бік соціальності, не її властивість. Це і є сама соціальність, або один з її найважливіших вимірів. Е. Бенвеніст писав: «…Немає сили більш високої, і, по суті справи, вся без винятку могутність людини походить з неї. Суспільство можливе лише завдяки мові, і тільки завдяки мові можливий індивід. Пробудження свідомості у дитини завжди збігається з опануванням мовою, яка поступово і вводить її в суспільство як індивіда» [7, с. 27 -28]. Він продовжує: «…Мова є найвищою формою здатності, яку неможливо відділити від самої сутності людини, - здатності до символізації» [7, с. 28].

Будучи знаковою системою, що має подвійну матеріально - ідеальну природу, мова є об'єктивною стосовно індивідів і соціальних груп, хоча й існує через їх діяльність. «Основний принцип - це те, що мова є системою, всі частини якої пов'язані відносинами спільності і взаємної залежності. Ця система організовує свої одиниці, тобто окремі знаки, які взаємно диференціюються і відокремлюються одне від одного. Структурна лінгвістика ставить своїм завданням, виходячи з примату системи стосовно її елементів, виявити структуру цієї системи через відносини між елементами як у мовному ланцюгу, так і в парадигмах форм; вона демонструє органічний характер змін, яких зазнає мова».

Е. Бенвеніст протиставляє своє розуміння мови «соціологічному підходу» до неї. Згідно з останнім, мова є лише частиною суспільства.

Література

1. Копнин П.В.В.И. Ленин и материалистическая диалектика / П. Копнин. - К.: Политиздат Украины, 1969. - 196 с.

2. Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки / П.В. Копнин. - М.: Мысль, 1974. - 568 с.

3. Копнин П.В. Проблемы диалектики как логики и теории познания. Избранные философские работы / П.В. Копнин. - М.: Наука, 1982. - 368 с.

4. Попович М.В. Логіка і наукове пізнання / М.В. Попович. - К.: Наукова думка, 1971. - 155 с.

5. Крымский С.Б. Научное знание и принципы его трансформации / С.Б. Крымский. - К.: Наукова думка, 1974. - 207 с.

6. Лем С. Диалоги / Станислав Лем; пер. с польск. О.А. Салнит. - М.: АСТ; Транзиткнига, 2005. - 522 с.

науковий космізація лобас логіка

Размещено на Allbest.ru