Главная
Коллекция "Otherreferats"
Философия
Духовне життя суспільства. Суспільна свідомість і культура
Духовне життя суспільства. Суспільна свідомість і культура
Суспільство як сукупність форм і способів взаємодії і об'єднання людей, особливості його духовного життя. Суспільна та індивідуальна свідомість. Структура та функції культури. Культура особистості, значення морально-етичних та естетичних аспектів.
| Рубрика | Философия |
| Вид | контрольная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 24.07.2012 |
| Размер файла | 56,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Тема: "Духовне життя суспільства. Суспільна свідомість і культура”
Зміст
- Вступ
- Розділ 1. Духовне життя суспільства
- 1.1 Поняття суспільства
- 1.2 Духовне життя суспільства
- Розділ 2. Суспільна та індивідуальна свідомість
- Розділ 3. Культура
- 3.1 Поняття культури
- 3.2 Структура культури
- 3.3 Культура особистості
- 3.4 Функції культури
- Висновки
- Список використаної літератури
Вступ
Суспільство можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними внутрішніми суперечностями - між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю.
Духовне життя суспільства - це досить широке поняття, яке включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людей. Це сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини.
Слід відмітити, що соціальними суб'єктами духовного життя суспільства, носіями ідеального світу - є окремі індивіди, народи, етноси. Основою духовного життя є духовний світ людини - її світоглядні орієнтації і духовні цінності. Але духовний світ окремої людини формується в суспільстві, тому духовне життя є діалектичною єдністю індивідуального і суспільного. Тобто духовне життя завжди функціонує як індивідуально-суспільне.
Духовне виробництво тісно взаємопов'язане з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво - це формування духовних потреб і цінностей людей, а в першу чергу суспільної свідомості.
Суспільна свідомість - світ ідеального, духовного, відображаючи суспільне буття, творить його. А випереджаюча роль суспільної свідомості проявляється в її соціальній активності. Ідеї, теорії, як відомо, здатні перетворюватись в реальність, втілюючись в життя.
Духовна культура - є надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства. Це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей, форм комунікації людей.
Духовна культура - це такий спосіб свідомої організації людиною своєї індивідуальної життєдіяльності яки забезпечує їй самореалізацію і само здійснення її сутнісних сил. Міра ж розвитку духовної культури визначається мірою розвитку сутнісних цінностей людини, багатогранністю форм самореалізації її духовного потенціалу, індивідуального самоутвердження.
Розглянемо основне духовне життя суспільства, суспільну та індивідуальну свідомість, а також поняття, структуру та функції культури.
Розділ 1. Духовне життя суспільства
1.1 Поняття суспільства
Суспільство - одна з основних категорій соціальної філософії, історії та соціології. Тому поняття "суспільство", "суспільне", "соціальне", "соціум" широко поширені. На сьогодні поняття "суспільство" вживається у різних значеннях у філософській, історичній та соціологічній літературі [1-6]:
Суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство Стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому системою суспільних відносин, розвивається відносно незалежно від інших суспільств або ж, як часто пишуть, є "соціальним організмом".
Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття "європейське суспільство").
Суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).
Насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.
Надзвичайна складність, динамізм суспільного життя створюють для дослідників-суспільствознавців чимало труднощів. Сутність проблеми полягає у тому, щоб зрозуміти, яким чином люди пов'язані із суспільством. Яка природа цих зв'язків і відносин, що виникають між людьми? Що визначає у кінцевому результаті розвиток суспільства і хід світової історії? Відповідей на ці та інші запитання в соціальній історії давалося багато, але їх можна звести до декількох основних типів.
У філософії Нового часу були поширеними натуралістичні концепції суспільного життя, тобто пояснення суспільних явищ суто діями природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних тощо або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.) [2].
Натуралізм зводить вищі форми буття до нижчих, людину - лише на рівень природної істоти, як "соціального атома", а суспільство - до механічного поєднання атомів (тобто індивідів), які замкнені лише на власних інтересах. Це і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму та егоїзму, утвердженням моделі суспільства, в якому йде війна кожного проти всіх.
У XX ст. продовжується розвиток теорій, заснованих на натуралістичному підході до пояснення суспільних явищ і людини. З цих позицій суспільство розглядається як продовження природних і космічних закономірностей. Або хід історії і долі народів визначаються ритмами Космосу чи сонячної активності (точки зору А. Чижевського, Л. Гумільова), або особливостями природнокліматичного середовища (Л. Мечников), або ж еволюцією природної організації людини, її генофонду (соціобіологія). Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не найбільш вдале творіння природи, а людина - як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до руйнації та насилля. Це призводить до посилення загрози самому існуванню людства і визначає можливість його переходу в інші, космічні форми його буття.
Ідеалізм занадто одухотворяє людину, відриває її від природи, перетворює духовну сферу суспільного життя на самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів тощо (звідси принцип "Ідеї правлять світом").
Ідеалістичний підхід до суспільства найчіткіше відображений у філософській системі Г. Гегеля, в якій абсолютний дух відображає себе в "усвідомленні свободи" у людській історії [5].
Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають своє трактування суспільного й державного устрою, в основі якого - ідеї божественної передвизначеності суспільного життя.
Марксистська філософія стверджує, що у соціальний організм людей пов'язує не спільна ідея чи спільний Бог, а матеріальне виробництво - як фундаментальна основа життя людини і суспільства, яке становить основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії. Матеріальні умови життя людей, їх зв'язки, відносини з приводу цього, є своєрідною "соціальною матерією", суспільним буттям, яке у свою чергу визначає їх суспільну свідомість - ідеї, погляди, уявлення, філософію, мистецтво, мораль, право політику тощо.
Таким чином, можна зробити висновок, що суспільство - найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що - складаються у процесі їхньої життєдіяльності.
1.2 Духовне життя суспільства
Важливою стороною розвитку та функціонування суспільства є духовне життя. Воно може бути змістовим, внаслідок чого виникає позитивна духовна атмосфера життя людей, сприятливий морально-психологічний клімат, або бідним і невиразним, інколи у ньому панує справжня бездуховність. А в змісті духовного життя суспільства виявляється його справжня людська сутність, адже духовне притаманне лише людині, воно виділяє й підносить її над світом [2, 3].
Основу духовного життя суспільства становить духовна діяльність, яку можна розглядати як діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки й почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Результатом цієї діяльності стають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігія тощо. Вони втілюються у моральних принципах та нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, в релігійних обрядах, ритуалах і т.д.
Особливим видом духовної діяльності є поширення духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості, культури. Тому важко переоцінити діяльність, пов'язану з функціонуванням багатьох установ науки і культури, де і як б вони не здійснювалися: у сім'ї, школі, вищому навчальному закладі чи у трудовому колективі. Підсумком такої діяльності є формування духовного світу людей і, відповідно, - збагачення духовного життя суспільства.
Основною рушійною силою духовної діяльності є духовні потреби - внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкування. Вони об'єктивні за своїм змістом, обумовлені обставинами людського життя і відображають необхідність духовного освоєння навколишнього природного і соціального світу. Водночас духовні потреби суб'єктивні за своєю формою, оскільки є проявом, внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості та самосвідомості.
Суттєвою складовою духовного життя суспільства є також і духовне споживання. Споживання цінностей спрямоване на задоволення духовних потреб людей. Предмети духовного споживання (твори мистецтва, моральні, релігійні цінності тощо) формують відповідні потреби, отже, багатство речей і явищ духовної культури суспільства є важливою передумовою формування різноманітних духовних потреб людини [1-3].
Духовне споживання може бути стихійним, коли воно ніким не спрямовується й людина сама обирає ті чи інші духовні цінності, залучається до них самостійно. Воно може й нав'язуватися людям рекламою, засобами масової інформації, масової культури тощо. У такому випадку відбувається маніпулювання свідомістю людей, що призводить до усереднення й стандартизації потреб та смаків багатьох людей.
Виробництво і споживання духовних цінностей опосередковується духовними відносинами. Вони існують як відносини людини безпосередньо до тих чи інших духовних цінностей, тобто схвалює вона їх чи відкидає, а також відносини між людьми щодо цих цінностей: до їх виробництва, поширення, споживання, збереження.
Духовні відносини опосередковують будь-яку духовну діяльність. Тому виділяють такі види духовних відносин, як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні та інші. Отже, вони є перш за все відносинами розуму та почуттів людини до тих чи інших духовних цінностей і, відповідно, - до всієї дійсності. Ті духовні відносини, які існують у суспільстві, проявляються у повсякденному міжособистому спілкуванні людей у будь-яких сферах життєдіяльності - у сімейній, виробничій, національній тощо; вони створюють інтелектуальний та емоційно-психологічний фон міжособистісних відносин і багато в чому визначають його зміст.
Розділ 2. Суспільна та індивідуальна свідомість
Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Вона має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та інших видів діяльності. Адже у процесі спільної практичної діяльності люди осмислюють навколишній світ з метою його використання у своїх інтересах. Різні суспільні явища і їх відображення в образах та поняттях, ідеях та теоріях є двома сторонами практичної діяльності людей.
Як відображення явищ суспільного життя, різноманітні образи, погляди, теорії спрямовані на глибше пізнання цих явищ у своїх практичних цілях, аж до їх безпосереднього споживання або ж іншого використання, наприклад, з метою естетичної насолоди Філософія суспільства ними тощо. У кінцевому результаті зміст суспільної практики, всієї соціальної дійсності, осмислений людьми, стає змістом їхньої суспільної свідомості. У цьому полягає соціальна природа суспільної свідомості та її основна особливість [3-6].
Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв'язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання різних явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їхніх поглядів, інтересів та ціннісних орієнтацій. Вони ж породжують особливості дій та поведінки людей. У ній проявляються особливості людського життя й діяльності у суспільстві, особистісний життєвий досвід, а також особливості характеру, темпераменту, рівень духовної культури та інші об'єктивні та суб'єктивні обставини соціального буття людини. Все назване формує неповторний духовний світ окремих людей, проявом якого є їхня індивідуальна свідомість. І суспільна, й індивідуальна свідомість відображають суспільне буття людей. Суспільне буття і суспільна свідомість - це дві сторони життя суспільства, котрі перебувають між собою у певному зв'язку і взаємодії.
Суспільне буття - це сукупність усіх матеріальних відносин (суспільних, національних, групових, сімейних, індивідуальних), в основі яких лежить виробництво матеріальних благ, а також ті відносини, котрі складаються між людьми у процесі цього виробництва. Суспільна свідомість - це погляди, уявлення, ідеї, форми свідомості, котрі відображають суспільне буття і визначаються ним.
Суспільна свідомість і її багатоманітні форми при всій залежності від суспільного буття мають відносну самостійність. Вона полягає в тому, що:
суспільна свідомість не просто відображає суспільне буття, а осмислює його, розкриває сутність суспільних процесів. Вона має тенденцію відставання від буття. Відомо, що глибоке осмислення буття стає можливим лише тоді, коли воно набуває зрілих форм і проявляє себе найбільшою мірою. Водночас суспільна свідомість може й випереджувати суспільне буття спираючись на аналіз тих чи інших суспільних явищ, можна віднайти найважливіші тенденції їх розвитку і передбачити хід подій;
суспільна свідомість у своєму розвитку спирається на досягнення людської думки, науки, мистецтва тощо. Це свідчить про спадкоємність у розвитку суспільної свідомості, завдяки якій зберігається й розвивається духовний спадок поколінь, накопичений у різних сферах суспільного життя. Отже, суспільна свідомість не тільки відображає суспільне життя людей, але й має свою внутрішню логіку розвитку, свої принципи і свої традиції. Показовим у цьому аспекті є розвиток науки, мистецтва, моралі, релігії, філософії;
відносна самостійність суспільної свідомості проявляється також в її активному впливі на суспільне життя. Різні ідеї, теоретичні концепції, політичні доктрини, моральні принципи, напрямки у сфері мистецтва і релігії можуть відігравати прогресивну чи, навпаки, реакційну роль у розвитку суспільства, вони можуть сприяти духовному збагаченню суспільства, його зміцненню й розвитку або вести до руйнації і деградації особистості і суспільства.
Розділ 3. Культура
3.1 Поняття культури
Слово "культура" похідне від латинського "culture" (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Рим обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні - "освіченість", "вихованість". Римський мислитель Цицерон вже вживав поняття "культура душі", він вважав, що філософія є "культурою розуму". Отже, за Цицероном, філософія є культурою тому, що як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його удосконалення. Важливою тут є думка, що культура, з одного боку, є діяльністю із перетворення людиною природи (землеробство), а з другого - засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, Цицерон вбачав у ньому засіб звеличення, самоутвердження людини-культура розвиває людину, і в цьому, на думку римського філософа й державного діяча, полягає її головна функція [1-6].
Отже, майже одразу поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання "культури душі".
Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов'язаний передусім з людським духом. Саме від просвітників XVIII ст. йде протиставлення "культура - натура", тобто "культура - природа". Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.
Наприкінці XIX - у XX ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираження її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. Отже, оскільки культурою у людській діяльності є те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від інстинктивної діяльності тварин, культуру у найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти. Але й на сьогодні серед фахівців немає загальновизнаного розуміння як походження культури, так і її визначення.
До основних концепцій походження культури відносять: діяльнісну - культура як процес і результат людської діяльності; ціннісну - культура розуміється як система цінностей, їх надбання; теологічну, пов'язану з релігійним трактуванням походження культури; ігрову, адже гра є різновидом людської діяльності.
Стосовно визначення поняття культура можна констатувати найрізноманітніші підходи, яких у літературі величезна кількість. Адже до вивчення явищ культури звертаються такі науки, як археологія, етнографія, соціологія, етика, естетика, історія. Сьогодні налічується близько 500 визначень культури. І в цьому немає нічого дивного: культура є явищем складним і багатогранним, звідси - багатоманітність її визначень.
Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає шляхи до загального, всеохопного розуміння культури. Серед визначень культури досить чітко проглядаються три основних підходи.
Емпіричний, описовий підхід, згідно з яким культура є сукупністю, результатом всієї людської діяльності, тобто сумою всіх речей і цінностей, з яких складається цей результат. Однобічність Філософія культури цього підходу в тому, що культура тут уявляється у статичному вигляді - у вигляді певного "набору" речей та цінностей, застиглих продуктів людської життєдіяльності. Окрім того, розмежовуються матеріальна й духовна сфера культури.
Аксеологічний, тобто оцінний підхід, за якого "культурність" і "некультурність", отже, і рівень культурності, оцінюється порівнянням з певним еталоном. За такого підходу оцінки мають відносний і довільний характер: євроцентризм стає мірою культурності всіх останніх регіонів, не враховується те, що культура є пристосовництвом до конкретного середовища, як природного, так і соціального. Хоча цей підхід є теж обмеженим, він, які і будь-який підхід, не може бути відкинутим: досліднику доводиться порівнювати (адже все пізнається у порівнянні) й оцінювати [6].
Діяльнісний підхід розглядає культуру як специфічно людський спосіб діяльності, "позабіологічний" за своєю сутністю. Але культура є не самою діяльністю, а тим способом, яким здійснюється ця діяльність. Саме діяльнісний підхід до розуміння культури починає переважати у сучасній науковій літературі. Це пов'язане перш за все з тим, що він не відкидає два попередніх - описовий та оцінний, а включає в себе їх раціональний зміст.
Отже, під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства, які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються у повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.
У вузькому розумінні культура - це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вищі навчальні заклади, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.
Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є людяність, гуманізм, її гуманістичний характер реалізується через усебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних сил і здібностей.
Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження культури - суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, "живою природою", створеним людиною світом.
Таким чином, культура - це художні полотна й архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість та вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.
Усе ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Такого роду явища, відносини, процеси, поведінку називають "антикультурою". Вона є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від загальнолюдських цінностей, пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що базуються на розумі, вірі, справжньому людинолюбстві. Відомо, що злодійству, брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають негативну оцінку, розглядають їх як антицінності, анти культуру [1].
3.2 Структура культури
Загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, взята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова [1, 6].
У загальнокультурному розвитку людства основне, визначальне значення має матеріальна культура - досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу. Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (одяг, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування.
Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу у сфері матеріальної культури. Поряд із знаряддями, засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального споживання називають сферою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери.
Таким чином, матеріальну культуру можна поділити на культуру праці (засоби праці) та культуру побуту (засоби споживання). Адже без ретельного вивчення одягу, житла побутових речей не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, "олюднені" її потреби, багатство і багатоманіття потреб, засоби їх задоволення є суттєвою стороною культурного обличчя людини. Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці і засобів споживання, тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про "культуру праці" різних історичних епох.
Рівень матеріальної культури виражається і в інших матеріальних елементах суспільного життя: оброблених людиною предметах природи (земля, вода, поля, сади), предметах побуту, науковому, медичному, навчальному обладнанні та приладах тощо.
Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі вивчення пам'яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.
Якщо матеріальна культура є результатом матеріальної діяльності людей, то духовна культура - результат духовної діяльності. Вона відображає досягнення, які показують рівень і глибину пізнання природи й суспільства, ширину світогляду, втілення у суспільне життя ідей і знань.
До структури духовної культури суспільства належать такі основні елементи:
явища сфери суспільної свідомості, тобто політична культура, світоглядна культура (філософські, політичні, соціальні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура почуттів), естетична культура (література й мистецтво, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість.
Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури та мистецтва. Такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка) - також характеризують духовну культуру суспільства. Звільнення людських почуттів та характеру від так званого "зоологічного індивідуалізму", вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури.
Різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес відповідно до політики держави.
Матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості - поліграфічна, паперова; книговидавництво, театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв'язку, масової інформації тощо).
Духовна культура, таким чином, є вищим проявом і керівним чинником у системах цілісної людської культури, оскільки саме вона орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини, у тому числі сфері матеріального виробництва. Саме духовна культура є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини - почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов'ю, яка є вищим проявом і реалізацією духовної людини. Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, засобами якої практично й духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний надприродний світ, в якому вона живе [1].
Людський світ величезний, строкатий і різноманітний - політика, економіка, релігія, наука, мистецтво тощо. Всі сфери людської діяльності переплетені і впливають одна на одну. Кожна сфера є відображенням інших. Тому спробуємо коротко розглянути ці сфери "по частинах".
Політична культура включає в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності та ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми суспільних взаємовідносин людей у процесі взаємного узгодження їх інтересів тощо.
У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов'язок тощо. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, людина перетворює їх у моральні якості і переконання.
Естетична культура суспільства включає в себе естетичні цінності (уявлення про прекрасне, величне, трагічне тощо), способи їх створення і споживання. Особливість естетичного сприйняття полягає у тому, що люди, їх вчинки, продукти діяльності, явища природи сприймаються перш за все чуттєво, у їх зовнішній виразності.
Найважливішого значення сьогодні набуває екологічна культура. Драматична ситуація, яку переживає сучасне людство, багато в чому зумовлена катастрофічними змінами, які відбуваються у природі в результаті людської діяльності. Вона включає в себе нові цінності і способи виробничої, політичної та іншої діяльності, спрямовані на збереження планети як унікальної екологічної системи. Крім цього, існує багато інших видів культури: економічна, наукова, релігійна, трудова, побутова та ін., які відображають різні форми людської життєдіяльності. Важливою є також культура спілкування, органічно пов'язана з культурою мислення, почуттів, мови тощо.
Поділ культури на матеріальну та духовну здається самоочевидним. Зрозумілим є й те, що предмети цих культур можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори мистецтва, наприклад, слугують різним цілям. Такі відмінності між матеріальною та духовною культурою дійсно існують. Але разом з тим і та, й інша є культурою, яка включає в себе матеріальне і духовне у їх єдності. Адже матеріальну культуру формує духовне начало, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань, цілей людини; продукти ж духовної культури завжди втілені у матеріальній формі, і завдяки цьому вони можуть існувати, передаватися від покоління до покоління. Все це дає підстави говорити про культуру як таку, незалежно від її поділу на матеріальну та духовну. Такий підхід зводиться не до розмежування цих культур, а до визнання їх органічного зв'язку з розвитком всього суспільства.
Визначається також певна типологія культур. Так, наприклад, виділяють національну (українську, російську, німецьку та ін.) культуру; культуру певних соціальних груп чи класів.
Загальноприйнятим є виділення певних культурних епох: антична культура, культура середньовіччя, епохи Відродження; ті чи інші форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, моральна, фізична і т.д.
Можна знайти в літературі і поділ культури на своєрідні культурні пласти чи підрозділи, наприклад, масова культура, елітарна, молодіжна та ін. або ж офіційна культура [1].
На початку XX ст. в Європі склалися дві різні форми культури. Вишукане мистецтво, літературу, яку створювала й сприймала еліта, вважали високою культурою. Фольклор (легенди, міфи, пісні, казки, вертеп), автором якого був простий люд, називали народною культурою. У ті часи продукти як високої, так і народної культури здебільшого призначалися для певної аудиторії. З появою радіо, телебачення та інших засобів масової інформації межа між двома колись відокремленими культурами поступово зникла. На базі двох культур виникла одна велика масова культура.
Метою масової культури є інформування населення про можливості культури, її мову, про навички, які необхідні для сприйняття мистецтва, але вона не може замінити "причетність" людей до високої, так званої елітарної культури. Адже до культури тягнуться мільйонні маси народу. Негативний же сенс такої культури полягає у тому, що здебільшого не масам надається можливість піднятися до рівня справжньої культури, а, навпаки, сама культура, орієнтуючись на примітивні смаки окремих відсталих прошарків населення, занепадає: спрощується і деформується до рівня примітивізму - масі пропонується щось сіре або навіть безглузде (на жаль, цього не уникнула й сучасна Україна).
3.3 Культура особистості
Біологічно людині дається лише організм, який має певні задатки, можливості тощо. Оволодіваючи існуючими у суспільстві нормами, звичаями, прийомами і способами діяльності, людина освоює й змінює свою культуру. Отже, міра її причетності до культури визначає міру її суспільного розвитку, міру людського в людині.
Особливе місце у світі культури займають її морально-етичні та естетичні аспекти. Мораль регулює життя людей у різних сферах - у побуті, сім'ї, на роботі, в політиці, науці та ін. В моральних принципах і нормах відкладається все те, що має всезагальне, тобто загальнолюдське значення, що становить культуру міжлюдських відносин. Є універсальні, загальнолюдські уявлення про добро і зло (наприклад, такі, як "не вбий", "не вкради" та інші, зафіксовані у Біблії). Є групові, історично обмежені уявлення про те, що погане і що гарне. У будь-якому випадку практика міжлюдських стосунків осмислюється через добро, благородство, справедливість. Естетичне ставлення людини до дійсності має всеохопний характер, адже всі цінності - красу, прекрасне, гармонійне, витончене - людина знаходить і в природі, і в суспільстві, і в інших людях. Тому естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетичні смаки притаманні кожній людині, хоча безсумнівним є те, що ступінь розвитку, досконалості естетичної культури у різних людей різний. Історично змінним є й ідеал краси. Але у будь-якому суспільстві існують певні норми естетичної, моральної та інших видів духовної культури. Ці норми є тим невидимим каркасом, який скріплює суспільний організм у єдине ціле.
духовний суспільство культура свідомість
Отже, людина, "входячи у суспільство", тобто соціалізуючись, засвоює культурні норми як певні взірці, правила поведінки та дії. Ці норми формуються, утверджуються вже у буденній свідомості суспільства, тому велику роль відіграють у їх виникненні традиційні і навіть несвідомі моменти. Звичаї і способи сприйняття формуються тисячоліттями і передаються від покоління до покоління як соціальна естафета. У переробленому вигляді культурні норми втілюються в ідеології, етичних та релігійних вченнях, входячи у структуру світогляду людини. Зокрема, моральні норми виникають у самій практиці масового спілкування людей, щоденно виховуються силою звички, громадської думки, оцінок близьких нам людей. Згадаймо, що маленька дитина за реакцією батьків, дорослих членів сім'ї розуміє межі того, що "можна", а чого "не можна".
Величезну роль у формуванні норм культури і їх засвоєнні відіграють схвалення й осудження, які виражають оточуючі, а також сила особистого і колективного прикладу, наочні взірці поведінки чи вони описані у словесній формі, чи у вигляді взірців поведінки.
Нормативність культури підтримується у процесі міжособистісних взаємостосунків людей і в результаті функціонування різноманітних соціальних інституцій. Величезну роль у передачі духовного досвіду відіграє система освіти. Людина, яка вступає у життя, засвоює не тільки знання, а й принципи, норми поведінки, сприйняття, розуміння і відношення до навколишньої дійсності.
Таким чином, культура є явищем, яке розкриває сутність, природу, життєдіяльність людини. Поза людиною у відриві від неї культура просто не існує. Особистість повинна мати в сучасному суспільстві високу культуру мислення, у формуванні якої визначальна, роль належить філософії.
Інтелігентна людина (а це не обов'язково інтелігент за соціальним станом) є носієм культури почуттів - найменш керованої сфери свого внутрішнього світу. Адже володіння наукою і мистецтвом керування емоціями і почуттями має для людини виняткове значення. В українському суспільстві на сьогодні особливо актуальними є проблеми формування політичної культури - культури громадянина, культури демократії взагалі; економічної культури, перш за все культури ринкових відносин; подолання правового нігілізму і становлення правової культури.
У всіх сферах життєдіяльності сучасної людини важливе місце займає комунікабельність, майстерність людського спілкування як на особистісному рівні, так і на рівні спілкування між націями і народами. На жаль, нині у нас тут більше втрат, ніж здобутків. Практичним же проявом всіх видів культури, притаманних особистості, її світоглядних орієнтирів є культура поведінки, у формуванні якої перш за все спроможна сама людина.
3.4 Функції культури
Будь-який зовнішній вияв культури - господарська діяльність чи наука, архітектура чи література, мистецтво та ін. є проявом міри розвитку людини. Тому гуманістична, людино - творча сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій.
Пізнавальна функція культури полягає в тому, що культура дає можливість людині краще й глибше пізнати навколишній світ, себе і суспільство. Зрозуміло, що для забезпечення запитів суспільства та перетворення дійсності у потрібному напрямку люди повинні мати певну суму відомостей про речі, явища, а також про самих себе. Це втілюється в таких елементах культури, як знання, трудові навички, звичаї і закони логіки тощо, їх засвоєння допомагає оволодіти нагромадженим досвідом людства, орієнтуватися у навколишньому як природному, так і соціальному середовищі. Тому кожний етап пізнання є своєрідною сходинкою у культурному розвитку людини.
Суспільно-перетворювальна функція культури визначається тим, що культура слугує цілям перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворювальної діяльності людей в інтересах задоволення невпинних потреб суспільства. Здійсненню цієї функції сприяють засоби праці, наукові дослідження та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини.
Виховна і нормативна функція культури полягає у формуванні певного типу особистості, а також у регулюванні поведінки людей через систему норм і правил, відповідно до вимог суспільства. Існують завжди, наприклад, норми поведінки на виробництві, у побуті, сім'ї, у міжособистісних стосунках тощо. Такі норми закріплюються в юридичних актах, кодексах моралі, статутах.
Комунікативна функція зводиться до передавання історичного досвіду поколінь через культурну спадковість та формування на цій основі різноманітних типів і способів спілкування між людьми (мова, обряди, засоби виробництва, предмети споживання, побуту тощо). Вона пов'язана з тим, що культура є засобом спілкування між людьми, обміну інформацією, матеріальними цінностями тощо. Вирішенню цих завдань сприяє мова, засоби зв'язку, транспорту, книговидавництво, кіно, радіо, телебачення і - особливо в наш час - комп'ютерні засоби, Інтернет.
Ціннісно-орієнтаційна функція реалізується через систему цінностей і норм, які є регулятором суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства.
Інтегративна функція культури проявляється у здатності об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної орієнтації, національної чи расової належності, а народи - у світову цивілізацію.
Висновки
Суспільство - одна з основних категорій соціальної філософії, історії та соціології. На сьогодні поняття "суспільство" вживається у різних значеннях у філософській, історичній та соціологічній літературі. Надзвичайна складність, динамізм суспільного життя створюють для дослідників-суспільствознавців чимало труднощів. Сутність проблеми полягає у тому, щоб зрозуміти, яким чином люди пов'язані із суспільством, яка природа цих зв'язків і відносин, що виникають між людьми.
Існує багато різних підходів до суспільство: у релігії, натуралістів, ідеалістів, марксистів і т.д. Таким чином, можна зробити висновок, що суспільство - найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що - складаються у процесі їхньої життєдіяльності. Важливою стороною розвитку та функціонування суспільства є духовне життя. Воно може бути змістовим, внаслідок чого виникає позитивна духовна атмосфера життя людей, сприятливий морально-психологічний клімат, або бідним і невиразним, інколи у ньому панує справжня бездуховність.
Основу духовного життя суспільства становить духовна діяльність, яку можна розглядати як діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки й почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Особливим видом духовної діяльності є поширення духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості, культури. Основною рушійною силою духовної діяльності є духовні потреби - внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкування.
Суттєвою складовою духовного життя суспільства є також і духовне споживання. Споживання цінностей спрямоване на задоволення духовних потреб людей. Виробництво і споживання духовних цінностей опосередковується духовними відносинами. Духовні відносини опосередковують будь-яку духовну діяльність. Тому виділяють такі види духовних відносин, як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні та інші.
Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Вона має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та інших видів діяльності.
Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв'язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання різних явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їхніх поглядів, інтересів та ціннісних орієнтацій.
До основних концепцій походження культури відносять: діяльністну - культура як процес і результат людської діяльності; ціннісну - культура розуміється як система цінностей, їх надбання; теологічну, пов'язану з релігійним трактуванням походження культури; ігрову, адже гра є різновидом людської діяльності. Стосовно визначення поняття культура можна констатувати найрізноманітніші підходи, яких у літературі величезна кількість. Адже до вивчення явищ культури звертаються такі науки, як археологія, етнографія, соціологія, етика, естетика, історія.
Отже, під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства, які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються у повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.
Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження культури - суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси.
Матеріальна культура - досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу.
До структури духовної культури суспільства належать такі основні елементи: явища сфери суспільної свідомості, різні соціальні інститути й організації, матеріально-технічна база духовної культури. Духовна культура, таким чином, є вищим проявом і керівним чинником у системах цілісної людської культури, оскільки саме вона орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини, у тому числі сфері матеріального виробництва. Крім цього, існує багато інших видів культури: економічна, наукова, релігійна, та ін., які відображають різні форми людської життєдіяльності.
Культура виконує багато функцій. Пізнавальна функція культури полягає в тому, що культура дає можливість людині краще й глибше пізнати навколишній світ, себе і суспільство. Суспільно-перетворювальна функція культури визначається тим, що культура слугує цілям перетворення природи, суспільства і людини. Виховна і нормативна функція культури полягає у формуванні певного типу особистості, а також у регулюванні поведінки людей через систему норм і правил, відповідно до вимог суспільства. Комунікативна функція зводиться до передавання історичного досвіду поколінь через культурну спадковість та формування на цій основі різноманітних типів і способів спілкування між людьми. Ціннісно-орієнтаційна функція реалізується через систему цінностей і норм, які є регулятором суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства. Інтегративна функція культури проявляється у здатності об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної орієнтації, національної чи расової належності, а народи - у світову цивілізацію.
Таким чином, культура є явищем, яке розкриває сутність, природу, життєдіяльність людини.
Список використаної літератури
1. Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. Підручник. Львів, Новий Світ - 2000, 2004, 352 с.
2. Федотова В.Г. Практическое и духовное освоение действительности. Москва, 1999, 312 с.
3. Лакшин В. Духовне оновлення суспільства. Київ, 1990, 322 с.
4. Філософський словник. За редакцією В.І. Шинкарука. Київ, Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1986, 422 с.
5. Ясперс К. Человек и общество (основы современной цивилизации). Москва, Геликон, 2002, 208 с.
6. Сорокин П.А. Человек, цивилизация, общество. Москва, Политиздат, 2004, 222 с.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Сутність та структура суспільної свідомості. Її основні форми та процес і особливості їх формування й розвитку в сучасних умовах. Роль психології та ідеології в становленні духовних цінностей людини. Особливості та соціальні функції духовної культури.
реферат [31,9 K], добавлен 25.02.2015Поняття – суспільство та свідомість. Структура та соціальні призначення суспільної свідомості. Її функції, носії та види. Свідомість як сфера людської духовності, яка включає світ думок. Суспільна свідомість як існування свідомості у суспільній формі.
реферат [17,3 K], добавлен 09.03.2009Поняття, закономірності розвитку, важливі риси та головні носії суспільної свідомості. Суспільна та індивідуальна свідомість, їх єдність та різність. Структура суспільної свідомості: рівні, сфери, форми. Роль суспільної свідомості в історичному процесі.
контрольная работа [34,9 K], добавлен 01.02.2011Структура суспільної свідомості як сукупності ідеальних образів. Суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) як суб'єкт суспільної свідомості. Філософія життя Ф. Ніцше. Філософські начала праукраїнської доби в культурі Київської Русі.
контрольная работа [45,2 K], добавлен 14.02.2011Проблема культури в сучасній філософії. Вплив релігії на духовне життя суспільства. Роль релігії у визначенні ціннісної спрямованості цивілізації. Вплив релігійних вчень на світоглядні цінності сучасних цивілізацій. Релігійний культ і мистецтво.
курсовая работа [38,6 K], добавлен 30.04.2008Свідомість як філософська категорія, її властивості та різновиди, значення в становленні людини як особистості. Місце проблеми життя та смерті в світовій філософії. Методика осмислення сенсу життя та шляху до безсмертя через філософські роздуми.
контрольная работа [17,3 K], добавлен 31.08.2009Специфіка філософського знання, основні етапи становлення й розвитку філософської думки, ії актуальні проблеми. Загальнотеоретична та соціальна філософія, світоглядні і соціальні проблеми духовного буття людства. Суспільна свідомість та її структура.
учебное пособие [1,8 M], добавлен 13.01.2012Соціальне оновлення і національне відродження. Поняття "історична свідомість". Система цінностей особистості. Поведінка людей у суспільстві. Взаємозалежність моральних вимог у досвіді поколінь. Уявлення про зміст національної свідомості і самосвідомості.
реферат [33,0 K], добавлен 20.09.2010Політика — мистецтво управління державою за Арістотелем. Структура, функції політичної системи. Держава як базовий інститут політичної системи. Національна держава і громадянське суспільство. Політична свідомість і культура як елементи політичної системи.
реферат [45,7 K], добавлен 25.02.2015Освоєння відроджених культурних цінностей як процес духовного зростання, який возвеличує людину і суспільство. Огляд структури та елементів духовної культури особистості. Аналіз проблеми самореалізації особистості. Напрямки культурного впливу на людину.
статья [26,6 K], добавлен 20.08.2013
