Завдання, предмет та функції філософії

Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство та скептицизм.

Стоїцизм (грец. stoa -- портик в Афінах, де збиралися стоїки) -- напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.

Засновником стоїцизму був Зенон. У Давньому Римі, де стоїцизм набув значного поширення, його представниками були Луцій Сенека (4 до н. е. -- 65) та імператор Марк Аврелій (121--180). Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця -- ні втрат, ні успіхів. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія).

Філософія Епікура (епікурейство) -- породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям.

Значного поширення в цей час набув і скептицизм.

Скептицизм (грец. skeptikos -- той, що розглядає, досліджує) -- філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики -- Піррон (360--280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200--250

Неоплатонізм -- напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї течії є Плотін (204-- 270), Порфирій (232--304), Прокл (410--485).

Особливою проблемою є відношення неоплатонізму і християнства.

24. Виділіть основні риси середньовічної філософії. Поясніть значення апологетики і патристики

Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією. А християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей. Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патрістика.

Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

Одним із найбільш яскравих представників патрістики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям - ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму

Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію.

Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (близько 810-877 рр.). Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі "Про поділ природи". Система Еріугени носила містико-пантеїстичний характер. Еріугена вважав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша - природа не створена, але здатна сама творити - Бог; друга - природа створена і сама здатна творити - сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і не здатна творити - світ чуттєвих речей.

Видатним представником середньовічної схоластики є Фома Аквінський (1225-1274). Фома намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.

25. Розкрийте основні філософські ідеї та погляди у працях Аврелія Августина (Августина Блаженого)

Одним із найбільш яскравих представників патрістики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям - ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" - в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. При цьому небесна ієрархія визначає ієрархію земного соціального існування. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть до "спасіння", інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, - сліпа зброя волі Бога.

Погляди Августина виникли на межі античного і середньовічного світів. Світова римська держава розвалилась. У 410 р. Аларіх захопив і пограбував Рим, ворота якого відкрили раби. Історичні події тієї епохи дістали тлумачення в "філософії історії" Августина, що була викладена у творі "Про град божий". Вся історія для Августина - це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Якщо гине земна держава, то на її місце стає "вічна світова держава", яка втілена в католицькій церкві. Августин пропагує теократичну систему - верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Софістичними доведеннями він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність.

Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Етика, що на них ґрунтується, проповідує лицемірний аскетизм: "любов до Бога", доведена до презирства у ставленні до людини. Для Августина земне життя - гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього" існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість.

26. З'ясуйте особливості філософії Відродження

Філософія Відродження охоплює період від 14 до початку 17 ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно античності. Відродження - перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм». Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких суперечить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження - Бог і людина. У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження. Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й. Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л. Валла, М. Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в 1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей сконструював термометр, Копернік створює геліоцентричну систему. Це були успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формально-логічними конструкціями.

27. Дайте характеристику Реформації та її впливу на філософію, релігію, науку

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації.

Передумовою до Реформації була криза Папства у 14-15 ст. -- західна схизма.

Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах.

М. Лютер {1483--1548 рр.) піддав критиці офіційну католицьку доктрину. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.

Ж. Кальвін (1509--1564 рр.) був автором іншого, більш радикального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом.

Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Реформація -- релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Суть реформації, з одного боку, за словами К. Маркса, полягає у здешевленні церкви. Макс Вебер вважав, що протестантизм відіграв вирішальну роль у становленні капіталізму, оскільки творець німецької реформації Мартін Лютер (1483--1546) проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці людина подібна до творця всього сущого. Протестантизм засудив пияцтво і розпусту, через які розтринькувались здобутки праці, добробут людини визнав свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою (якщо ти бідний, то ведеш небогоугодне життя), багатство вважалося чеснотою.

Справді революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі «людина -- природа -- Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473--1543). До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля -- центр Всесвіту, людина -- вінець творіння. Отже, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична система ґрунтується на телеології.

Телеологія (грец. telos -- ціль і logos -- слово, вчення) -- вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Все, що відбувається в світі, набуває смислового значення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус, комета та інше -- це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньовіччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, заселені розумними істотами -- Джордано Бруно (1548-- 1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування людини з Богом.



28. З'ясуйте значення раціоналізму та емпіризму у філософії Нового часу

Наукова революція визначила два напрямки, два полюси філософії Нового часу. Розвиток дослідно-експериментального природознавства викликав до життя методологію емпіризму, а математизація наукового знання - раціоналізм.

Емпіризм (від грец. емресб - досвід) - напрямок у теорії пізнання, який визнає почуттєвий досвід єдиним джерелом знання і вважає, що зміст знання може бути представлений або як опис цього досвіду, або зведено до нього. Бекон, Гоббс, Локк, Конділ'як виступали з позицій матеріалістичного емпіризму, стверджуючи, що почуття відбивають у пізнанні об'єктивно існуючі речі. На противагу цієї позиції суб'єктивно-ідеалістичний емпіризм (Беріслі, Юм) визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід.

Емпіризм Нового часу виник із критики середньовічної схоластики, безплідності її методу, заснованому на некритичному звертанні до авторитету, догматизмі, умоглядності, відсутності систематичного спостереження і експерименту.

У рамках емпіризму розроблялися індуктивний і експериментальний методи пізнання. Індукція - це рух думки від окремих фактів до загальних принципів, від конкретного до абстрактного.

Філософи-емпірики поставили також цікаву гносеологічну проблему співвідношення "первинних" і "вторинних" якостей речей.

Раціоналізм (від лат. ratio - розум) - філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання і поводження людей.

На противагу релігійному догматизму раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Мальбранш, Лейбніц) виходили з ідеї природного порядку - нескінченної причинної мети, що пронизує увесь світ. В XVII-XVIII століттях культ розуму став одним з філософських джерел ідеології Просвітництва.

У раціоналізмі розум є одночасно джерелом і критерієм істинності знання. Раціоналізм опирається на дедуктивний і аксіоматичний методи пізнання світу, об'являючи математику взірцем строгого і точного знання, якому повинна наслідувати і філософія.

І раціоналісти, і емпірики, розробляючи проблеми наукового методу, вплинули на розвиток науки і просвітництва.

29. Характеристика філософських поглядів Бекона та Декарта

Філософія Френсіса Бекона (1561-1626) підкорена свідомій спробі формування науки та наукового пізнання.

Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні.

Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства.

Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Саме для подолання такої розбіжності Бекон формулює принципи наукового методу в "Новому Органоні".

Згідно з теорією двоїстої істини Бекон здійснює розрізнення чуттєвої та розумної душі людини.

Саму логіку він розуміє як знаряддя пізнання -- органон. Однак запропонована і детально опрацьована Беконом логіка кардинально відрізняється від арістотелівської, що спиралася на теорію силлогізму.

Створення нової науки та філософії, вважав Бекон, можливе тільки після усвідомлення причину що ведуть до помилок.

Бекон систематично критикує побудовану на арістотелізмі схоластичну систему розуміння причин та наслідків, класифікацію родів та видів. Наголошуючи значення математики, він розробляє своє розуміння предмета пізнання.

Пізнання природи, констатує Бекон, суттєво відрізняється від пізнання людини чи антропологічного пізнання. Антропологія розглядає людину як окрему одиницю та члена суспільства.

Рене Декарт (1596-1650) знаменує сформованість філософії Нового часу. Найбільш відомими його творами є: "Правила для керування розуму", "Міркування про метод", "Міркування про першу філософію", "Начала філософії".

Декарт -- автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання. Його наукові пошуки призводять до закладення основ геометричної оптики. Він створює анатомічну схему людського ока. Саме Декарт висунув ідею умовного рефлексу та створює модель рефлекторної дуги нервової діяльності. Заслуги Декарта у створенні сучасної математики значні та добре відомі.

Декарт підгримує антисхоластичну спрямованість філософії Ф.Бекона. Однак він не може погодитися з Беконом у оцінці дедукції як методу пізнання. Декарт значну увагу приділяв математичним дослідженням, а, як відомо, математика будується і розвивається насамперед у формі дедуктивної системи знання. Тому, визнаючи присутність вказаних Беконом "ідолів", Декарт звертає увагу на проблему спрямованості емпіричного пізнання, індукції.

Рух кожного тіла (Декарт розглядає тіла лише механістичне) відбувається з причин, які лежать за межами даного тіла. Вітрильник рухається завдяки дії вітру, завдяки течії рухається водяний млин, ядро вилітає з гармати завдяки згоранню пороху тощо. Користуючись цим принципом, він заперечує можливість існування порожнечі. Декарт висуває питання про перший поштовх, який надав рух усім тілам. Суб'єктом цього поштовху він визнає Бога.

Дуалізм Декарта зробив можливим двоїсте тлумачення його вчення, яке швидко розповсюдилося та знайшло багатьох послідовників у Європі.



30. Розкрийте роль і значення філософії епохи Просвітництва

Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи -- Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції. Ідейним рупором і духовним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопедія, яку з 1751 по 1772 рік видавали французькі просвітники, спочатку Жан Даламбер (1717--1783), а відтак Дені Дідро (1713--1784). Думки просвітників поширювалися не тільки в теоретичних дослідженнях, вони пропагувалися в памфлетах, дискутувалися в салонах.

Найвідоміші французькі просвітники -- філософи-деїсти Франсуа Вольтер (1694--1778), Етьєн Кондільяк (1714--1780), Шарль-Луї Монтеск'є (1689--1755), Жан-Жак Руссо (1712--1778) і представники матеріалізму Дені Дідро, Жульєн Ламетрі (1709--1751), Клод Гельвецій (1715--1771), Поль Гольбах (1723--1789) та ін. В Англії ідеї Просвітництва проповідували Джон Толанд, Антоні Шефтсбері (1671--1713), Джон Коллінз (1676--1729), Бернард Мандевіль (1670--1733) та ін. У Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф (1679--1759), Александр Баумгартен (1714--1762), Готгольд Лессінг (1729-- 1781) та ін.

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи.

Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям пізнання наявного буття (природного та соціального), просвітники мислили як знаряддя перетворення буття.

Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм.

У поглядах просвітників на світ панував механістичний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта.

31. Визначте особливості німецької класичної філософії: І. Кант, Г. Гегель

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людві, Андреас Фейербах (1804-1872). Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької класики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант.

Філософське вчення Канта

Імануїл Кант (1724-1804) - родоначальник німецької класичної філософії. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди.1 - закінчується 60-роками 18ст.В цей час Кант займався переважно природними проблемами,серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першопоштовху,тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70 рр. починається другий,так званий критичний період,коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистого разума” /1781/, “Критика практического разума” /1789/

Філософське вчення Гегеля

/1770-1831рр./відомий філософ об'єктивного ідеалізму,який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні роботи: “Наука логіки”, ”Філософія природи”, ”Ф.духу”, ”Ф.права”. В коло його інтересів входили всі сфери життя--природа, людина,її свобода, закономірності суспільного життя,логіка… заслуга Г. полягала також в тому,що він весь природний,історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу,тобто у вигляді руху, змін,в перетвореннях,в розвитку.

32. Окресліть основні напрями філософії 20 століття

Двадцяте століття відзначилося ще й тим, що філософи й науковці дедалі більше переконувалися в неможливості розв'язати проблему „людина-світ”, або питання смислу життя лише засобами розуму.

дослідники новітнього філософського процесу схильні виділяти (умовно) Такі основні напрями: філософська антропологія, сцієнтизм (філософія науки), феноменологія, герменевтика, філософія постмодернізму, в кожному з яких наявні ще свої підрозділи. Філософська антропологія (філософія людини) поділяється на: а)”в широкому розумінні” й б)”у вузькому розумінні”. До філософської антропології в широкому розумінні відносять екзистенціалізм, релігійну філософію, персоналізм, філософію життя. Екзистенціалізм (від лат. - існування) на противагу традиційній філософії, що починала з сутності (світу і людини), наполягає на первісності людського існування, долі особистості в суперечливому світі. Найзначнішими представниками екзистенціалізму є М. Гайдегер, К. Ясперс, А. Камю, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, М. Бубер та ін. Персоналізм (від лат. - особистість) - напрям сучасної філософії, що в основу покладає людську особистість як вищу цінність у контексті історії, релігії, культури. Напрям репрезентований американським відгалуженням (Б.П. Боун, Дж. Ройс, Е.Ш. Брайтмен та ін.), французьким (Е. Муньє, Ж. Лакруа, М. Недонсель та ін), а також російським (Н. Бердяєв, Л. Шестов, Н. Лоський).Філософія життя започаткована німецькими мислителями 19 ст. А. Шопенгауером (1788 - 1860) та Ф. Ніцше (1844 - 1900) й найбільшого розвитку набула в Німеччині (В. Дільтей, Г. Зімель, Г. Рікерт, М. Шелер, О. Шпенглер). Поширилася у Франції (А. Бергсон), та Іспанії (Х. Ортега-і-Гасет). Мотивами філософії життя, зокрема ніцшеанства, пронизана творчість української письменниці О.Кобилянської.

У сцієнтизмі (від лат. - знання, наука) звернемо увагу на неопозитивізм. Неопозитивізм являє собою один з етапів розвитку позитивістської філософії 19 ст., пов'язаної передусім з іменами О. Конта, Дж. Миля та Г. Спенсера й зорієнтованої на позитивні науки як на джерело істинного знання.

Герменевтика - філософський напрям, предметом вивчення якого є текст, суперечлива єдність його змісту та смислу.

33. Охарактеризуйте вчення «філософії життя», розгляньте основних представників та їхні ідеї

Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля - сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.

Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.

Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму - Ерист Макс(1838-1916) та Ричард Авенаріус, а в 20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К'єркегора. Лише християнство за К'єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К'єркегор висуває концепцію екзистенціальної (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних „життєвих” позицій.

В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми „ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості.

Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює „філософія життя”.

Основа життя, за концепцією Ніцше - це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі - волі до влади.

Ніцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем „волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв'язує себе ніякими моральноправовими нормами.

Для Шпенглера життя - це „доля”, „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого - відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культрур.

У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику.

34..Охарактеризуйте вчення «філософії життя», розгляньте основних представників та їхні ідеї

Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля - сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.

Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.

Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму - Ерист Макс(1838-1916) та Ричард Авенаріус, а в 20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К'єркегора. Лише християнство за К'єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К'єркегор висуває концепцію екзистенціальної (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних „життєвих” позицій.

В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають форми „ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості.

Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює „філософія життя”.

Основа життя, за концепцією Ніцше - це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі - волі до влади.

Ніцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем „волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв'язує себе ніякими моральноправовими нормами.

Для Шпенглера життя - це „доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого - відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культрур.

У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику.

35. Розкрийте суть вчення представників «філософії життя» А. Шопенгауера та Ф. Ніцше

Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауера. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля - сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.

Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.

Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму - Ерист Макс (1838-1916) та Ричард Авенаріус, а в 20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К'єркегора. Лише християнство за К'єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К'єркегор висуває концепцію екзистенціальної (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних „життєвих” позицій.

В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають форми „ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості.

Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює „філософія життя”.

Основа життя, за концепцією Ніцше - це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі - волі до влади.

Ніцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем „волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв'язує себе ніякими моральноправовими нормами.

Для Шпенглера життя - це „доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого - відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культур.

У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику.

36. Проаналізуйте основи класичного психоаналізу

37. Філософські вчення та погляди З. Фройда

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз.

Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856--1939).

Психоаналіз З. Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій.

Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення.

З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості.

Спочатку психіка у З. Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме -- це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме -- це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять, мислення та ін.).

Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу.

Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо.

У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно", "Я" та "Над-Я". Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я"."Я", як вважав Фрейд, -- це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно". Особливого значення 3.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" -- індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" -- це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.

пізнання людина світ світогляд

38. Окресліть проблему людського існування у філософії екзистенціалізму

Екзистенціалізм. Як напрямок сучасної думки, екзистенціалізм виникає на початку 20-х р. у Німеччині, Франції, у роботах російських філософів (Н.А. Бердяєв, Л.І. Шестов).

Основний зміст екзистенціалізму вкрай складно вичленувати. Причина криється у величезній кількості його філософських і літературних мотивів, що створює можливість широкого тлумачення самої суті даного напрямку. Різні навчальні посібники й енциклопедії виділяють “релігійний екзистенціалізм” (Ясперс, Марсель, Бердяєв, Шестов, Бубер) і “атеїстичний” (Сартр, Камю, Мерло-Понті, Хайдеггер). У новітніх енциклопедіях ми зустрічаємо розподіл на екзистенціальну онтологію (Хайдеггер), екзистенціальне осяяння (Ясперс) і екзистенціалізм Ж.П. Сартра. Виділяють також екзистенціалізм французький, німецький, російський та ін. Існують і інші підходи до визначення його доктрини і її систематизації. З усіх підходів ми виділимо концептуальний.

Для всіх екзистенціалістичних доктрин характерне переконання в тім, що єдиною справжньою дійсністю можна визнати тільки буття людської особистості. Це буття - початок і кінець будь-якого знання, і насамперед філософського. Людина спочатку існує - думає, відчуває, живе, а потім уже визначає себе у світі. Людина сама визначає свою сутність. Вона знаходиться не поза його (наприклад, у виробничих відносинах, чи в божественному приреченні), а сутність людини не є якийсь ідеальний образ - прототип, що має “вічні”, “незмінні” людські чи “антропологічні” якості. Людина сама визначає себе, вона хоче бути такою, а не іншою. Людина прагне до своєї індивідуальної мети, він творить себе, вибирає своє життя.

39. Дайте характеристику основних представників екзистенціалізму

Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва.

Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу. Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К'єркегора (1813-1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об'єктивні закони - і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність - реальність своїх суб'єктивних почуттів.

Фридрих Ніцше (1844-1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново.

Едмунд Гуссерль (1859-1938) Чиїсь почуття можуть стати справжньою філософією. У рамках цього методу намагаються «взяти в дужки» отримані висновки і таким чином вибудовувати картину світу на основі сприйняття людини.

Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер (1889-1976) і Жан-Поль Сартр (1905-1980). На основі їхніх славетних ключових праць «Буття і час» (1927) та «Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об'єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації - вказати спосіб сприйняття світу. Усе залежить від індивідуума - завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно.

40. Дайте характеристику позитивістського напряму у філософії ХХ ст.

У кінці 19 ст. впливовим став позитивістський напрям філософії з його орієнтацією на точне знання. Поширення позитивізму віддзеркалювало бурхливий розвиток західної цивілізації на індустріальному шляху, де без таких знань не можна було ступити і кроку.

Позитивімзм (лат. positivus -- позитивний) -- парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії ("метафізики") як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал

Перший позитивізм виник у 30-40-х роках 19 ст.. Його засновниками були Огюст Конт (1798-1857), який і запровадив термін "позитивізм", Герберт Спенсер (1820-1903), Джон Стюарт Мілль (1806-1873), Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого та набув певного поширення наприкінці 19-початку 20 ст. Його відомими представниками були австрійський фізик і філософ Ернст Мах (1838-1916), німецький філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896), французький математик Ж. А. Пуанкаре.

Третя форма позитивізму-неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше -- емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, та ін. Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Поппер, Казімеж Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат).

Четвертий позитивізм пов'язаний з іменами Карла Поппера (1902-1994) і Томаса Куна (1922-1996). Він набув поширення з 50-60-х років 20-ст.. Замість процедури верифікації К. Поппер запропонував принцип фальсифікаціонізму. Згідно з останім для розвитку теорії треба намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спрощувати.

Сучасний позитивізм -- це постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

41. Охарактеризуйте кордоцентризм та окресліть проблему національної ідеї в укр. філософії

“Філософія серця” в українській культурній традиції

Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”. Найбільш яскраве відбраження вона знайшла у Григорія Сковороди та філософії Памфіла Юркевича. Памфіл Юркевич, зокрема, відводить серцю особливе місце в своїх філософських пошуках, вважаючи його осередком усіх сутнісних сил людини. “Філософія серця” з'являється як філософська основа українського романтизму та знаходить своє відображення у працях Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка.

Чимало дослідників розглядали проблему “філософії серця” та її місце в філософії та культурі України. Так, І. Бичко, говорячи про “кордоцентризм” вітчизняної філософії, наголошував на ментальній співзвучності української та європейської філософської традиції.

Вчені по-різному оцінюють цю філософію. Але незаперечним залишається те, що вона мала великий вплив на розвиток української філософії та культури, і найцікавішого розвитку набула у філософському доробку П. Юркевича.

Головною рисою української національної психології є емоціоналізм - надання високої оцінки відчуттям, своєрідне бачення природи, так би мовити, злиття з нею. Образ серця як центру емоційного життя людини ми віднаходимо вже в українців Княжої доби. Уже після прийняття християнства серце починає переважно розглядатися як орган, яким ми сприймаємо Бога і через який Бог спілкується з людиною, а також як центр морального життя і духовності. Звідси, власне, і виникнення проблеми співвідношення віри та розуму, бо саме серце починає розумітися як носій чогось втаємниченого, віри. Отже, серце виступає тут як загальнохристиянський символ. З християнською антропологією пов'язані світоглядні настанови таких видатних мислителів, як Г. Сковорода, Г. Кониський, П. Могила, Д. Туптало.

42. Розкрийте роль і значення онтології у структурі філософського знання

Відомо, що серцевиною світогляду і, відповідно, філософії як теоретичного світогляду є трактування відношення людини і світу. Воно є джерелом основних філософських проблем та філософських дисциплін. До найпоширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття є онтологія

Сутність онтології. Онтологія - це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття “онтологія” не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:

По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття “онтологія” у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто - суще, сутнісне, логія - вчення). Це вчення про світ, про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.

По-друге, у марксистській філософії поняття “онтологія” вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (світ та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони і т.п.).

По-третє, у західній філософії в поняття “онтологія” теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана “трансцендентальна онтологія” Гуссерля, “критична онтологія” Гартмана, “фундаментальна онтологія” Хайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття “онтологія” складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті “онтологія” знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як “онтологія”.

43. Проаналізуйте філософське розуміння категорії буття

Початковим поняттям, на базі якого будується філософська картина світу, є категорія буття. Буття - це найширше, а значить і найабстрактніше (абстрактне) поняття. Передусім "бути" означає бути наявним, існувати.

З одного боку, Буття - поняття, що означає реальність, існуючу об'єктивно, зовні і незалежно від свідомості людини. У іншому трактуванні - це реальність, що лежить за межами можливості людського досвіду, і тому не залежна ні від людини і його свідомості, ні від людства. Два основні трактування буття виходять з того, чи являється буття тим, що існує, усе існуюче, або буття - сам принцип існування, що стоїть спочатку усього існуючого, дозволяючого усьому і чому або бути ("є" - ця мовна зв'язка була абсолютизована, зведена в принцип), але при цьому буття зовні, по ту сторону, за межами яких-небудь речей.

Буття (суще, існуюче), в першому випадку, є усе, що є - це і матеріальні речі, і усі процеси (фізичні, хімічні, геологічні і тому подібне), і їх властивості, зв'язки і стосунки. Казки, міфи і плоди уяви - усе це теж існує як різновид духовної реальності, як частина буття. Антитезою (протилежністю) буття є небуття (ніщо). Буття і ніщо не можуть існувати один без одного. Небуття мислиться як відносне поняття, в абсолютному сенсі небуття немає (Не можна помислити небуття, "небуття ні" вважали ще в період зародження філософії, Парменид). Перехід в небуття мислиться як руйнування цього виду буття і перехід його в іншу форму буття (напр., смерть).

45. Визначте основні моделі єдності світу

Однією з центральних проблем «філософії природи», і сьогодні аж ніяк не втратила своєї актуальності, виступає проблема єдності світу. Більш того, в світлі «гіпертрофованої плюралізація філософського дискурсу», властивої постмодерністським філософським ігрищам, вона більш ніж сучасна.Роздуми людини над сутністю світу і принципами його пристрою характерні не лише для розвиненої філософії і науки, а й для архаїчного свідомості. Це дозволяє реконструювати особливу модель світу, яку слідом за В.М. Топоровим можна позначити як «міфопоетичної моделі», тобто сукупність уявлень людини про світ, характерну для епохи, яка передувала виникненню цивілізацій Близького Сходу, Середземномор'я, Індії і Китаю. Ця модель пов'язана з інтуїтивним розумінням людиною єдності світу, Космосу і пошуками первинних основ цього світу, які (за відсутності наукового пізнання) формулюються в неявному і метафоричному вигляді, закріплюючись в міфологічних системах. Для даної моделі характерне розуміння єдності просторово-часових відносин, які виступають в якості особливого впорядковуючого початку Космосу. Світ упорядковується просторово, через сакральні, вузлові точки простору (священні місця) і в часовому відношенні, шляхом виділення сакральних точок часу (священні дні і свята). Космос розуміється одночасно як якісна і кількісна визначеність. Дана модель світу заснована на власній логіці Бриколаж, тобто досягнення поставленої мети обхідними шляхами, через подолання деяких особливих життєво важливих протилежностей, «що мають відповідно позитивне і негативне значення» (небо-земля, день-ніч, білий-чорний, предки-нащадки, парне-непарне, старший-молодший, життя-смерть і т.п.).