Природа як предмет філософського осмислення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Природа як предмет філософського осмислення

природа свідомість філософський термін

Поняття "природа" - одне з найважливіших філософських понять. Не можна усвідомити сутність багатьох фундаментальних філософських понять, наприклад суспільства, культури, духу, сутності людини та інших, не розглянувши їх у співвідношенні з природою. У свідомості сучасної освіченої людини слово "природа" асоціюється головним чином з двома значеннями: 1) природа в сенсі природного середовища проживання людини та 2) природа як об'єкт спеціального наукового дослідження в рамках цілої сукупності так званих природних наук (природознавства).

У цих своїх значеннях термін "природа" походить від латинського слова "natura", яке було сприйнято і засвоєно практично всіма народами і мовами християнського світу. Звідси і "натуралісти" в сенсі - дослідники ("випробувачі") природи, і "натуралізм" як філософська позиція, що підкреслює завжди особливу значущість саме "природи" при розгляді та вирішенні центральних філософських питань буття і пізнання, особливо буття людини і людської культури.

Більш уважний аналіз історико-філософського, історико-наукового матеріалу та матеріалу, що відноситься до історії європейської культури в цілому, показує, що, по-перше, термін "природа" мав і до цих пір зберігає та інші істотно важливі значення, а, по- друге, за всіма цими значеннями (включаючи і загальноприйняті) стоять глибокі ідейні та культурно-історичні підстави, без усвідомлення яких неможливо зрозуміти роль поняття "природа" у постановці та вирішенні саме філософських проблем. Звідси необхідний більш повний перелік істотно важливих значень терміна "природа":

1) Природа в сенсі внутрішніх особливостей, сутності тієї чи іншої речі (явища, системи та ін.) Наявність і специфіка цього значення стають особливо очевидними при зіставленні таких виразів, як "краса природи" і "природа краси"; "явище природи" і "природа явища" і т.д.

2) Природа в сенсі сущого в цілому, у всьому різноманітті його існування у світі. У цьому своєму значенні термін "природа" соотносітелен з такими поняттями (а іноді й синонімічний їм), як матерія, Всесвіт, космос, універсум і т.д.

3) Природа як матеріальне начало в самій людині. У цьому сенсі "природа", "природне" протиставляється "духу", "духовному" в людині як основу його моральної волі. Ці значення вироблені задовго до зазначених вище двох звичних нам сьогодні значень терміна "природа", які з'явилися на досить пізньому етапі розвитку культури і мають свої конкретно-історичні та філософські підстави. Випишемо тепер ці зазначені раніше два значення в загальному переліку і в більш точної формулюванні.

4) Природа як сукупність природних умов існування людини, людського суспільства і людської культури і як джерело необхідних ресурсів (матеріальних, енергетичних і ін) їх існування

5) Природа як об'єкт спеціального наукового пізнання в рамках цілого комплексу дисциплін - "наук про природу" або "природних наук" (природознавства). У цьому своєму значенні поняття "природа" формується лише в Новий час, в період становлення промислового капіталізму і науки в сучасному її розумінні і носить яскраво виражений нормативний характер.

Хоча поняття "природа" у значенні сущого в цілому, космосу зіграло важливу роль у розвитку філософії, особливо в античності, особливе значення в обговоренні філософських проблем воно знайшло після усвідомлення важливості таких протилежностей, як "природа - культура" і "природа - дух". За часом це співпадає з періодом гуманістичного повороту у розвитку давньогрецької філософії. Вже софісти стали надавати велике значення розрізненню того, що існує тільки "за природою", і того, що існує "за положенням", тобто за умовним (прийнятим) думок, звичаїв і інших людських звичаями. До цієї області умовного вони відносили всі моральні засади та норми особистого і громадського життя, позбавляючи їх таким чином внутрішньої обов'язковості.

З іншого боку, починаючи з Сократа, у філософії зароджується лінія на розумінняморальності, чесноти як того, що вкорінене в самій природі і потім осягається природним розумом людини. З цієї точки зору до умовного відноситься як раз все те, що створено самою людиною, всі цивільні і культурні встановлення та установи, не виключаючи навіть держави. Цей погляд пізніше особливо послідовно був розвинений стоїками, для яких вираження "жити за природою", "жити по розуму" і "жити доброчесно" були синонімами. Це протиставлення "життя за природою" (як нормальне,природне і доброчесне) "життя по культурі" (як чогось умовного, протиприродного і неналежного) спалахує знову в лоні романтичних течій у XVIII-XIX століттях у поглядах Ж. Ж. Руссо і інших, а в своїх крайніх формах знаходить вираз у молодіжних контркультурних рухах вже XX століття.

У другій половині XX століття, проте, коли була усвідомлена вся серйозність можливого глобальної екологічної кризи і наївність будь-яких крайніх підходів до вирішення майбутнього людської культури, стали вироблятися більш реалістичні концепції та ідеї: концепція коеволюції природи і суспільства, концепція сталого розвитку та інші. Настільки ж далекосяжні наслідки мала і формулювання іншої пари протилежностей - "природи" і "духу".

У ясній формі вона сформульована вже у філософії Платона з його чітким протиставленням "світу ідей" "світу речей". Цей дуалізм природи і духу був відтворений в Новий час, причому в двох найбільш впливових філософських системах - в навчаннях Декарта і Канта. У Декарта зазначений дуалізм існував у вигляді подання про двох субстанціях, що лежать в основі кожної з цих областей буття, а саме субстанції мислячої і протяжної субстанції.

Кант же протиставив, по-перше, природу як царство необхідних законів моральної свободи людини, а, по-друге, природу як світ пізнаваних у досвіді явищ непізнаване світу "речей в собі". Ця дуалістична установка була наприкінці XIX - початку XX століття відтворена у вигляді протиставлення "наук про природу" "наукам про дух" (за іншою термінологією - "наук про культуру"), що вилилося в розбіжність двох культур - природно-наукової і гуманітарної - і найсерйознішим чином позначилося на розвитку загальнолюдської цивілізації у XX столітті.

В даний час, проте, все більше усвідомлюється, що саме сучасний розвиток "наук про природу", виникнення некласичних, а потім і постнекласичних наукових концепцій створює умови для подолання цього розколу і вироблення єдиної мови для діалогу двох культур.

Свідомість у філософії

Свідомість як філософський термін - вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності. Свідомість - це сукупність психічних процесів, активно беруть участь в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття. Воно виникає в процесі трудової, суспільно-виробничої діяльності людей і нерозривно пов'язане з мовою, таким давнім, як свідомість. Людина з народження потрапляє у світ предметів, створених руками предків, і формується як такий лише в процесі навчання за їх використання.

Спосіб ставлення людини до дійсності визначений не її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій. Опановуючи історично виробленими способами предметної діяльності, особливо мовою, людина отримує об'єктивне знання про властивості предметів світу. Людина виділяється і протиставляє себе об'єктивної дійсності завдяки цілеспрямованим діям, тобто його активна життєдіяльність спрямовується уявленнями та знаннями про реальні властивості об'єктів.Саме тому, що людина належить до об'єктів з розумінням, зі знанням, спосіб її відносин до світу і називається свідомістю. Без розуміння і знання, які несуть з собою суспільно-історична предметна діяльність і людська мова, немає і свідомості.

Будь-який чуттєвий образ предмета, будь-яке відчуття або уявлення остільки є частиною свідомості, оскільки вони володіють певним змістом в системі придбаних через громадську діяльність знань. Знаннязберігаються в мові, направляють і диференціюють почуття людини, волю, увагу та інші психічні акти, об'єднуючи їх в єдине свідомість. Знання, накопичені історією, політичні та правові ідеї, досягнення мистецтва, мораль, релігія і суспільна психологія являють собою свідомість суспільства в цілому. Однак не можна ототожнювати свідомість тільки з логічним мисленням. Поза чуттєво-вольової, активної діяльності всієї сфери психічного мислення взагалі не існує. Якби людина тільки виробляв одну за одною логічні операції, але на практиці не відчував, не відчував, не переживав би постійного співвіднесення значення своїх понять з активними діями і сприйняттямидійсності, то він не знав би не усвідомлював ні дійсності, ні себе самого, тобто не мав би ні свідомістю, ні самосвідомістю.

Однак не можна ототожнювати поняття «психіка» і «свідомість», тобто не можна вважати, що всі психічні процеси в людини в кожен даний момент включені до тями. Ряд психічних переживань може перебувати певний час як би за порогом свідомості. Свідомість, вбираючи в себе історичний досвід, знання і методи мислення, вироблені попередньою історією, освоює дійсність ідеально, ставлячи при цьому нові цілі, завдання, створюючи проект майбутніх знарядь, спрямовуючи всю практичну діяльність людини. 2.1 Проблема свідомості у філософії Визнання в матеріалізмі матерії як субстанції відразу ж ставить проблему пояснення свідомості, його походження та сутності. Якщо у світі нічого немає, крім рухомої матерії, то що ж таке свідомість? Воно ж існує.

Для давньогрецьких матеріалістів душа - це або повітря, або вогонь, який рух найтонших атомів. Але в подальшому було усвідомлено якісну відмінність явищ свідомості від матеріальних речей. Ця відмінність полягає в нематеріальності, ідеальності свідомості. В образах,відчуттях, що виникають у нашій свідомості, немає ні грама речовини. Синє, солодке і т.д. в природі як такі не існують, вони ідеальні. Ідеальні і ті образи, які ми маємо при сприйнятті предметів. Ідеальні картини нашої уяви. Ідеальні і загальні поняття (добро, справедливість і т.д.) Тому під ідеальним одні розуміють суб'єктивний образ (існує тільки в голові даного суб'єкта) об'єктивного світу (червоне, солоне), інші - об'єктивну (існуючу незалежно від даного суб'єкта), але нематеріальну реальність (вартість, справедливість). Як же вирішується проблема свідомості?

Вже в давнину існувало уявлення про самостійне існування душі. Наприклад, у Платона душа живе то в світі ідей, то вселяється втіло. У християнстві розум людини - іскра божого розуму, дарована при народженні, після смерті вона покидає тіло. Душа безсмертна. У Декарта матерія і свідомість співіснують незалежно один від одного. Для суб'єктивного ідеалізму, окрім явищ свідомості, нічого не існує, свідомість є субстанцією. Для матеріалізму свідомість є властивість матерії. Пояснити це властивість - одна з головних проблем для матеріалізму. Дана проблема існує і в природознавстві. Це психофізіологічна проблема - як пов'язано мислення з нейродинамічними процесами головного мозку і психофізична проблема - як пов'язані психіка і матеріальні процеси в речовині мозку. Матеріалізм вирішує дану проблему на основі теорії відображення. Свідомість вважається властивістю матерії - властивістю відображення.

Цим властивістю матерія має на всіх рівнях. Віддзеркалення - це властивість взаємодіючих тіл відтворювати у своїй внутрішній структурі особливості один одного. Це властивість в неживій природі слабо виражено, наприклад, залізо змінює внутрішню структуру під впливом магніту і т.п. У рослин - це вже подразливість, у тварин - це чутливість і далі складна психіка у хребетних, особливо мавп. Якісно інша психіка у людини. Психіка тварин призначена для пристосування до середовища, в людини - для її перетворення. Звідси проблема походження цієї якісно нової психіки - свідомості. Питання про відношення свідомості і матерії в діалектичний матеріалізм вважається основним питанням філософії. Вперше про наявність основного питання філософії було сказано Ф. Енгельсом.

Він його вперше і сформулював: що первинне: матерія чи свідомість? Він стверджував, що це великий, основне питання, на який будь-який філософ змушений відповідати, перш ніж вирішувати якісь інші філософські проблеми. Звідси пішло і поділ філософів на матеріалістів і ідеалістів, моністів і дуалістів. У матеріалістів матерія первинна, свідомість вдруге, а у ідеалістів навпаки. У моністів в основі світу лежить одне першооснова: матерія чи свідомість, у дуалістів обидва початки існують незалежно один від одного. Ф. Енгельс також стверджував, що основне питання філософії має другу сторону - це питання про пізнаванності світу. Поряд з тими, хто визнавав можливість безмежного пізнання світу, існували й ті філософи, які заперечували таку можливість або обмежували її. Вони отримали назву агностиків. Таке розуміння основного питання філософії і ділення філософських вчень, виходячи з рішення в них основного питання філософії, закріпилося в марксизмі.

У західній філософії це питання не вважався основним. В якості основного в різний час визнавалися інші питання. Наприклад, у неопозитивізмі основним питанням і основним завданням філософії є ??логічний та лінгвістичний аналіз тексту. Екзистенціалізм головним вважає осягнення існування людини і т.д.

Список використаної літератури:

1. Безант А. Еволюція життя: Збірник статей і лекцій. Самара, 2003.

2. Вернадський В.І. Філософські думки натураліста - М., 2001.

3. Діалектика в науках про природу і людину. Людина, суспільство і природа в століття НТР. - М., 2000.

4. Карпінська Р.С. Біологія і світогляд. - М., 2000.

5. Карпінська Р.С. Філософія природи: Коеволюційна стратегія. -М: Інтерпракс, 2002.

6. Концепції сучасного природознавства. - М.: Культура і спорт, ЮНИТИ, 2003.

7. Мойсеєв М.М., Александров В.В., Тарко А.М. Людина і біосфера. - М., 2004.

8. Рьюз М. Філософія біології. - М., 2001.

9. Екологічна проблема та шляхи її вирішення. Філософські питання гармонізації суспільства і природи. - М., 2005.

10. Енгельс Ф. Діалектика природи. / / Маркс К., Енгельс Ф. Соч. 20е вид.

Размещено на Allbest.ru