Логіка

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з теми: «Логіка»

Зміст

1. Дайте визначення логіки як науки у її Історії

2. Як співвідносяться між собою слово, словосполучення та поняття

3. За якими логічними прийомами формулюються явні визначення понять

4. Назвати види простих суджень

5. Які відношення між судженнями регулює формально - логічний закон виключеного третього

6. Зробити матрицю подвійної імплікації як логічної операції

7. Які умовиводи є правильними є які - неправильними

8. Чим обмежується можливість застосування повної індукції

9. Що є прямим доведенням

10. Сформулювати сутність мистецтва критики аргументів спростування

1. Дайте визначення логіки як науки у її Історії

При визначенні предмета науки логіки у логіко-філософській літературі беруть до уваги три аспекти: онтологічний (філософське вчення про буття), гносеологічний (пізнавальний) та формально-логічний. В онтологічному аспекті визначається об'єктивна основа науки логіки -- об'єктивне існування предметів, явищ, процесів (емпіричних об'єктів), між якими існують різноманітні взаємозв'язки (причинно-наслідкові, просторові, часові, генетичні та ін.), тобто те, що називають "логікою речей". У гносеологічному (пізнавальному) аспекті визначаються процес відображення "логіки речей", "логіки подій" у "логіці понять" і становлення системи понять (категорій), які охоплюють сутність об'єктивно існуючих речей, явищ і процесів. У формально-логічному аспекті визначаються необхідні взаємозв'язки між логічними формами мислення (поняттями, судженнями, умовиводами), які зумовлені не змістом мислення, а лише його структурою. Усі ці аспекти постають в єдності. Враховуючи цю єдність, можна дати таке визначення предмета науки логіки:

Логіка -- це наука, яка вивчає закони і форми розумової діяльності людей, принципи і засоби побудови правильних суджень і міркувань про предмети і явища об'єктивного світу, методи формалізації знання як результату пізнавального процесу.

Особливості логіки як науки:

- вивчає закони і форми розумової діяльності людей на підставі аналізу їх мовних висловлювань, тобто через реалізацію (матеріалізацію) результатів розумової діяльності у мові; створює свою специфічну мову (логічну мову) для аналізу структури мислення і формалізації знання.

- вивчення логіки потребує зосередження і систематичного підходу. Усі розділи підручника взаємопов'язані, не можна зрозуміти наступну тему, не засвоївши попередню. Вивчення логіки потребує багато часу і певних зусиль. Як сказав один мудрець: "У водах логіки не слід плисти з піднятими вітрилами". логічний поняття імплікація критика аргумент

- засвоєння теоретичного матеріалу з логіки ще не означає, що людина зможе застосовувати його на практиці. Знайти вихід з цієї ситуації можливо поєднавши теорію з вирішенням практичних завдань. У зв'язку з цим після вивчення тієї чи іншої теми рекомендується виконати відповідні практичні завдання, а також якомога частіше свідомо застосовувати набуті логічні навички у повсякденному житті, при написанні контрольних та курсових робіт, засвоєнні матеріалу юридичних дисциплін, у дискусіях, суперечках тощо. Лише за цих умов людина зможе навчитися логічно правильно мислити, не припускаючи елементарних логічних помилок в своїх міркуваннях і розпізнаючи їх у міркуваннях інших людей.

2. Як співвідносяться між собою слово, словосполучення та поняття

Поняття -- це форма мислення, що відображає предмети та явища об'єктивного світу в їх суттєвих і специфічних ознаках, а також зв'язки і відношення між предметами та явищами.

Поняття, як і інші форми думки, нерозривно пов'язане з мовою. Мовною формою виразу понять є слова і словосполучення (загальні імена, терміни, речення). Одні і ті ж поняття можуть мати різні мовні форми виразу. Смисл пов'язує слово з відповідним предметом, і слово виступає як безпосередній представник цього предмета, несучи в собі певне значення. Оскільки поняття поза словом не існує, може скластися думка, ніби вони перебувають у винятково жорсткому взаємозв'язку, навіть у відношенні тотожності. Проте поняття і слово відрізняються за своєю природою (слово матеріальне, а поняття ідеальне), і зв'язок між ними певною мірою умовний. Про це свідчить і те, що одні й ті самі поняття в різних національних мовах позначаються різними словами; і наявність таких явищ, як омонімія та синонімія; і те, що одне поняття нерідко виражається не одним словом, а цілим словосполученням.

3. За якими логічними прийомами формулюються явні визначення понять

Явне (експліцитне) визначення -- визначення, яке у своїй структурі містить як дефінієндум (визначуване поняття), так і дефінієнс (визначаюче).

Найпоширенішим серед цього типу є визначення, відоме під назвою визначення через найближчий рід і видову ознаку.

Розрізняють такі види названих визначень: атрибутивно-реляційні, генетичні та операційні.

В атприбутивно-реляційних визначеннях видовою є специфічна ознака, яка мислиться у визначуваному понятті (очевидно, що саме цей різновид явних визначень називають визначенням через найближчий рід і видову ознаку). Наприклад: «Іменник -- це частина мови, яка означає назву предмета і відповідає на питання прямого чи непрямих відмінків».

У генетичних визначеннях як видову ознаку розглядають спосіб походження, створення, конструювання предметів, які мисляться у визначуваних поняттях. Наприклад: «Бісектрисою кута називається промінь, який виходить з його вершини, проходить між його сторонами і ділить кут навпіл».

В операційних визначеннях видовою ознакою є посилання на операцію, з допомогою якої можна розкрити зміст відповідного поняття, а в результаті -- розпізнати предмети, які мисляться в цьому понятті, відрізнити їх від усіх інших. Так, кислоту можна визначити як речовину, яка надає лакмусу червоного кольору.

Атрибутивно-реляційні визначення широко застосовують у більшості наук, зокрема гуманітарних; генетичні та операційні, -- як правило, в математиці, фізиці, хімії тощо.

4. Назвати види простих суджень

Прості судження, залежно від того, що вони відображають -- властивість чи відношення, поділяються на атрибутивні судження та судження із відношенням.

Атрибутивним судженням називається таке судження, у якому стверджується або заперечується належність предмету визначеної властивості чи ознаки.

Приклади атрибутивних суджень: "Цукор солодкий"; "Норми права мають примусовий характер"; "Суд не утворює нового права" тощо.

Атрибутивні судження можна тлумачити і як судження належності предмету властивості, і як судження належності предмета до класів предметів. Так, судження "Дарування є угода" можна розглядати і як судження, включаючи "дарування" до класу "угод", і як судження належності, підходити до дарування як до такого правовідношення, котре має властивість "бути угодою".

Судження із відношенням -- це судження, що відображає відношення між окремими предметами або їхніми ознаками.

Прикладами таких суджень є: "Київ західніше від Харкова"; "Київ більший за Львів".

Судження відношення виражають найрізноманітніші відношення між предметами і явищами: часові, просторові, відношення за якістю, кількістю, формою, тотожності, протилежності тощо. Тому у практиці мислення ми стикаємося із найрізноманітнішими судженнями відношення.

Особливий клас простих суджень утворюють судження існування. Судження існування (екзистенціальні судження -- від латинського слова existentia -- існування) -- це такі судження, в яких утверджується чи заперечується сам факт існування або не існування предмета. Наприклад: "Матерія існує", "Світ існує", "Безпричинних явищ не буває", "Право окремо від держави не існує", "Існує незакінчений замах" тощо. Суб'єктом цих суджень є те, про що йдеться у судженні: ("матерія", "світ", "право"), предикат виражений словом "існує". Зв'язка чітко не виражена словами ("є", "не є"), але це не означає, що вона відсутня.

Особливість судження існування полягає в тому, що воно відбиває не зв'язок предмета з його ознакою і не відношення між предметами, а сам факт буття чи небуття якогось предмета або явища, інформує про те, що щось існує чи не існує. Так, у судженні "Бог не існує" висловлена думка не про те, що таке Бог, а те, що такого явища, як Бог, немає, що він не існує в дійсності. У судженні ж "Існує симуляція розкрадання" виражено знання про те, що в дійсності існує такс явище, як симуляція розкрадання.

5. Які відношення між судженнями регулює формально - логічний закон виключеного третього

Закон виключеного третього формується так: із двох суперечних суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне неодмінно істинне, друге хибне, третього бути не може.

Наприклад, із двох суджень "Обвинувачуваний у момент здійснення злочину був осудним" та "Обвинувачуваний у момент здійснення злочину не був осудним" -- одне неодмінно істинне, а друге хибне. Якщо буде встановлено, що істинним є перше судження, то друге буде обов'язково хибним, а якщо істинним визнане друге судження, то перше буде неодмінно хибним.

Зміст закону виключеного третього полягає в тому, що він забороняє визнавати одночасно хибним або одночасно істинним два суперечні судження.

Із закону виключеного третього випливає така вимога: у процесі міркування не можна вважати одночасно хибними два суперечні судження і визнавати істинним якесь трете судження.

Згідно з законом виключеного третього, із хибності одного суперечного судження неодмінно випливає істинність другого і тому не може бути істинним якесь трете судження, окрім двох суперечних суджень. Істинним за законом виключеного третього може бути тільки одне з двох суперечних суджень: або А, або не-А, третього не дано (tertium non datur); третє судження об'єктивно не існує, воно виключене (чому цей закон і називається законом виключеного третього).

Закон виключеного третього не вказує, яка з двох суперечних думок істинна, це установлюється конкретним дослідженням, він тільки стверджує, що дві суперечні думки не можуть бути одночасно хибними, одна з них має бути обов'язково істинною.

Закон виключеного третього зумовлений властивостями самих речей, він відображає той простий факт, що предмет не може мати даної властивості, або її не має. Предмету не можуть одночасно належати суперечливі ознаки: наявність однієї припускає відсутність другої, і навпаки. Так, обвинувачуваний М. або "винен", або "невинен" і не може бути, щоб він був "винен" і "невинен" одночасно.

6. Зробити матрицю подвійної імплікації як логічної операції

Нехай стверджується імплікація р Л q i стверджується обернена імплікація q Л р. Тоді факт їх одночасної істинності може бути виражений також сполученням антецедента і консеквентна кожного з цих двох суджень за допомогою слів «якщо і тільки якщо». Так, дві наведені вище взаємно обернені імплікації можуть бути замінені одним складним судженням: «p, якщо і тільки якщо q», в якому р і q можуть ще помінятися місцями. Зв'язку «якщо і тільки якщо» позначають символом -. Складне судження р - q, утворене за допомогою цієї зв'язки, назвемо подвійною імплікацією і визначимо таким способом:

7. Які умовиводи є правильними є які - неправильними

Умовиводи (мислення) бувають правильними і неправильними. У правильному мисленні висновок випливає із засновків із логічною необхідністю. Загальна схема такого мислення виражає логічний закон, у ньому дотримуються усі правила логіки.

Мислити логічно правильно -- це означає мислити у відповідності із правилами і законами логіки.

Мислення, в яких допущені логічні помилки внаслідок недотримання законів та правил логіки, називаються неправильними. Логічні помилки у процесі мислення можуть припускатися як ненавмисно (через незнання), так і навмисно, з метою введення в оману опонента, обґрунтування неправдивого твердження, якоїсь нісенітниці тощо. У першому випадку логічна помилка називається паралогізмом, у другому -- софізмом. Відмінною рисою софізму є те, що він, будучи неправильним мисленням, видається за правильне.

Софізми відомі ще з давнини. Такими мисленнями широко користувалися у своїй практиці софісти. Саме від назви цих людей і походить назва «софізм». Деякі з таких мислень навіть увійшли в історію. Так, ще з античних часів відомий софізм «Рогатий»:

- Що ти не втрачав, то ти маєш.

- Роги ти не втрачав.

- Отже, в тебе є роги.

Це мислення з першого погляду здається правильним. Але у ньому допущено логічну помилку, яку людина не знайома з логікою навряд чи зможе одразу винайти.

Основним завданням логіки є аналіз правильних мислень. Фахівці з логіки прагнуть виявити та дослідити схеми таких мислень, визначити їх різні типи і т. ін. Неправильні мислення в логіці аналізуються лише з точки зору тих помилок, які в них допущено.

Характерні риси правильних мислень

Правильні мислення

- висновок випливає із засновків з логічною необхідністю

- загальна схема такого мислення виражає логічний закон

- у ньому дотримуються усі правила логіки

Принцип логіки. Якщо мислення побудовано правильно і при цьому воно спирається на істинні засновки, тоді висновок такого мислення буде завжди безумовно істинним.

Характерні риси неправильних мислень

Неправильне мислення

- висновок не випливає із засновків з логічною необхідністю

- загальна схема такого мислення не виражає логічний закон

- у ньому можуть не дотримуватися правила логіки

Неправильні мислення призводять до логічних помилок

- паралогізми (ненавмисні (через незнання) помилки)

- софізми (навмисні помилки)

Слід зазначити, що логіка не займається визначенням істинності та хибності засновків та висновків мислень. Але в логіці існує таке положення: якщо мислення побудоване правильно (відповідно до правил та законів логіки) і при цьому воно спирається на істинні засновки, то висновок такого мислення завжди буде безумовно істинним. В інших випадках істинність висновку не може бути гарантована.

Так, якщо мислення побудоване неправильно, то, навіть незважаючи на те, що його засновки -- істинні, висновок такого мислення може бути в одному випадку -- істинним, а в другому -- хибним.

Розглянемо для прикладу такі два мислення, які побудовані за однією неправильною схемою:

(1) Логіка--наука. (2) Логіка -- наука.

Алхімія -- не логіка. Право -- не логіка.

Алхімія -- не наука. Право -- не наука.

Очевидно, що у першому мисленні висновок є істинним, але в другому -- він хибний.

Так само не можна гарантувати істинність висновку мислення, коли хоча б один із його засновків буде хибним, навіть якщо це мислення -- правильне.

8. Чим обмежується можливість застосування повної індукції

Повна індукція -- це міркування, в якому на підставі наявності якоїсь ознаки у кожного предмета певного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів.

Індуктивні міркування такого типу застосовуються тільки в тих випадках, коли мають справу із закритими класами предметів: число предметів, що до них входять, є скінченим і повинне легко піддаватися перерахуванню.

Схема повної індукції має такий вигляд:

Клас А складається із предметів D1, D2, ... Dn.

D1 належить ознака Р.

D2 належить ознака Р.

Dn належить ознака Р.

Отже, всьому класу предметів А належить ознака Р. Розглянемо приклад.

Перед аудиторською комісією поставлене завдання перевірити стан фінансової дисципліни в філіалах конкретного банківського об'єднання. Відомо, що це об'єднання складається з п'яти банківських філій. Звичайний спосіб перевірки у цьому випадку -- про аналізувати діяльність кожного з п'яти банків. Якщо не буде знайдено жодного фінансового порушення, тоді аудиторська комісія зможе обґрунтувати тезу, що всі філії банківського об'єднання дотримуються фінансової дисципліни.

Слід зазначити, що повна індукція не є суто індуктивним міркуванням, бо за її допомогою на підставі істинних засновків можна отримати істинний висновок. Це означає, що, застосовуючи схему міркування «повна індукція», людина може обґрунтувати достовірне знання.

9. Що є прямим доведенням

Прямим доведенням називають обґрунтування тезису без звернення до конкуруючих з тезисом припущень. Пряме доведення може приймати форму дедуктивних умовиводів, індукції, аналогії.

Дедуктивне доведення виражається в підведенні часткового випадку під загальне правило - демонстрація протікає в формі умовно-категоричного умовиводу. При істинності посилок-аргументів і дотримання правил виводу воно дає достовірні результати.

Індуктивне доведення - це логічний перехід від аргументів, інформацією про окремі випадки певного роду, до тезису, узагальнюючому ці випадки. Якщо доведення протікає в формі повної індукції при істинності засновків істинним буде і висновок. При неповній індукції тезис буде обгрунований лише в більшій чи меншій степені ймовірності.

Демонстрація в формі аналогії - це пряме обґрунтування тезису, в якому формулюється ствердження про властивості одиничного явища.

10. Сформулювати сутність мистецтва критики аргументів спростування

Спростуванням називають логічну операцію встановлення хибності або необґрунтованості раніше висунутої тези.

При обговоренні теоретичних чи практичних питань часто відстоюються різні погляди, пропонуються різні варіанти рішень. Обговорення набуває в цьому випадку характеру дискусії. За числом учасників вона може бути двосторонньою або багатосторонньою. Учасники дискусії висувають і відстоюють певну тезу (пропонент) або спростовують її (опонент).

Мистецтво ведення дискусії потребує не тільки навичок логічного доведення, але й спростування. Оскільки операція спростування спрямована на руйнування здійсненного доведення, то в залежності від мети критичного виступу вона може бути критикою тези, критикою аргументів, критикою демонстрації.

Критика тези - ефективна за своєю критичною силою операції, мета якої - показати неслушність (хибність або помилковість) висунутої пропонентом тези. Тезу вважають хибною, якщо пропонент наперед знає про це, але відстоює її, створюючи штучну аргументацію. Помилковою теза буде в тому випадку, коли пропонент не знає, що його твердження не відповідає дійсності.

Критика аргументів може полягати в тому, що опонент вказує на : суперечність між аргументами; невідповідність їх дійсним подіям; неправильні структури виводу, коли висновок не впливає з підстав тощо. Усе це свідчить про сумнівність форм та методів аргументації.

Критика демонстрації - спосіб спростування, в якому намагаються показати, що в міркуваннях пропонента немає логічного зв'язку між аргументами та тезою.

Критика аргументів та демонстрації самі по собі лише руйнують доведення і показують необґрунтованість тези: про таку тезу можна лише сказати, що вона не спирається на достатні доводи або спирається на сумнівні доводи. І тому вимагає нового обґрунтовування.

Размещено на Allbest.ru