Творчість як прояв людської свободи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Творчість як прояв людської свободи

Зміст

Вступ

1. Свобода як вищий прояв реалізації творчого потенціалу людини

2. Основні філософські концепції щодо визначення сутності та проблематики творчості

3. Види творчості та її вплив на розвиток людини

Список використаних джерел

Вступ

Людська пам'ять зберігає і проносить через віки і тисячоліття лише такі соціально-духовні цінності, без яких народ не може мати своєї ментальності, неповторності, можливості сходження до найвищих вершин прогресу. Серед них такі феномени сучасності, як свобода, гуманізм, мир, істина, добро, справедливість. З повним правом до них можна віднести і феномен творчості. В ньому закладена життєстверджуюча, зорієнтована на майбутнє енергія. Адже суспільний, науковий і духовний прогрес породжується діяльністю тисяч і мільйонів творчих особистостей. Кожна людина здійснює пошук ідеального, прекрасного, оскільки кожна людина прагне (хоча й по-своєму) до абсолюту.

Творчість за своєю сутністю, внутрішньою логікою переплітається з такими проблемами, як свідомість, мислення, пізнання, критика, практика, передбачення.

За своїми засадами творчість -- соціальний феномен. Вона визначається як "продуктивна людська діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було". У творчості людина виявляє себе в культурі, створюючи її як нову цінність, як продовження своєї природної сутності. Тому з-поміж різних тлумачень цього феномена переважає діяльнісний підхід: це діяльність, спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Тобто людська діяльність, активність,пізнання, психіка тощо -- це внутрішнє підґрунтя творчості.. Найсуттєвішою ознакою творчості є новизна її продуктів.

Однак цією ознакою творчість не обмежується. Людська діяльність багатогранна, продуктивна і репродуктивна, творча і нетворча. (Існує і псевдодіяльність, але про неї йтиметься нижче.) Тому творчість не є синонімом діяльності та новизни, її витоки не тільки в праці, а й у цілепокладаючій здатності свідомості. Головну роль в творчості відіграє свобода людини. Відчуття свободи існує в людині як її невід'ємна складова, внутрішня потреба яка трактується як можливість діяти і творити. Свобода для людини є вищою цінністю після життя, а все життя - вільна творчість. Прагнення закріпити свою свободу є мотивом творчості.

Творчість - найбільш знаковий прояв внутрішньої свободи особистості. Відтак, творчість, як і свобода, іманентно властиві особистості.

Визначень поняття "творчість" існує не менше, ніж визначень поняття "свобода". Творчість - це шлях, що веде до реалізації свободи. Бажання людини творити знаменує утвердження власної свободи. Саме прагнення закріпити свою свободу і є мотивом творчості Д. Піко Мірандола у праці "Про призначення людини" зазначає:

"Я ставлю тебе в центрі світу, - каже Творець Адамові, - щоб звідти тобі було зручніше спостерігати за всім, що існує у світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний майстер, сформував себе в образі, якого бажаєш. Ти можеш переродитися в нижчі, нерозумні суті, але можеш це зробити за велінням своєї душі у вищі, божественні..." [9.c.45].

Отже, творчість -- це притаманна людині здатність створювати нові цінності, що є засобом самовираження людини як прояву цілепокладаючої активності її свідомості та потреб суспільно-історичної практики.

1. Свобода як вищий прояв реалізації творчого потенціалу людини

Розглядаючи творчість як прояв людської свободи можна відмітити, що свобода від начала була і буде головним компонентом творчості людини. Ще Аристотель сформулював антиномію, за якою нове може виникнути як з існуючого, так і з неіснуючого, а тому припускав, що такий стан виникає з особливостей свободи, без чого творчість була б лише перерозподілом елементів існуючого світу, виникнення новизни було б примарним [4, c.78].

М. Бердяєв вважав, що найкращим шляхом поєднання свободи й любові є удосконалення творчої діяльності людини. Удосконалення світу є процесом і результатом спільних зусиль, спільної творчості Бога й людини, від якої Всевишній очікує вільної творчої діяльності. Творчий акт мислитель розглядає як можливість людини вийти за межі реального, матеріального, "примусово даного" буття до "світу іншого", вільного від "маси", проясненого і перетвореного - як вихід за межі об'єктивного світу у світ недосяжний (ноуменальний). Творчість представлена вченим як розкриття ноуменального світу особистості, переведення вищого духу у внутрішній план (суб'єктивація), потім "екстеріоризація - відчуження духу від самого себе", втілення його у створених реаліях (об'єктивація).

На думку М. Бердяєва, творчість людини передбачає наявність трьох елементів - свободи (як запоруки створення принципово нового, ще не існуючого), таланту (як сенсу творчого акту, як його призначення) і вже сотвореного світу (як місця для творчого акту і постачальника матеріалів) [3,c.112].

Отже, у творчості елементи свободи наявні найбільш повно, оскільки творення, активність, новизна, поряд із необхідністю (головні складові творчості) - і є елементами свободи. Людина безпосередньо стикається з багатоманітністю конкретних форм буття, через світогляд яких вона може одержати уявлення про світ. Так особистість долає відчуження світу і насолоджується результатами власної творчості, "реальністю самої себе" [3,c.114]. Так виникає людина "пошуку і запитання", яка поєднує пошуки втаємниченого знання про світ і пафос свободи.

Творча діяльність - діалектичний зв'язок свободи і необхідності, де репродуктивний аспект можна уявити як данину необхідності, але її зовнішній продуктивний аспект - цілком належить свободі. Найважливішою передумовою творчої діяльності стає сьогодні реальна діалектика необхідності й свободи. Вільна людина може діяти лише у світі, який наскрізь є причино-детермінованим. Індетермінізм знищив би свободу дії.

Спроба відстояти свободу дії за допомогою будь-якого обмеження або ослаблення причинної необхідності була б повністю недієздатна. Навпаки, чим більш міцна, абсолютна та природна необхідність, яку вдалося відкрити й установити людині, тим більше забезпечена для неї сфера доцільної дії, сфера вільної творчості.

Лише творчість містить у собі елементи свободи, якими людина може володіти: розвиток, нові можливості, динамічність, активність. Свобода сприяє самовираженню особистості, розкриттю можливостей людини, її творчих здібностей, формуванню художньої картини світу, інтегруванню чуттєво образних, метафоричних елементів розвитку мислення в єдину систему поглядів та уявлень про навколишню дійсність.

Водночас у творчості людина виявляє себе в культурі, створюючи її як нову цінність, як продовження своєї природної сутності. При цьому творчість особистості має соціально детермінований характер. Вона зумовлена економічними, соціальними, культурними, психологічними факторами. Будучи спрямованою на створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей, які мають суспільне значення, творчість не може знайти реалізації поза свободою волі всіх дійових осіб цього історичного акту. Отже, творчість визначається як "продуктивна людська діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було" [9,c.183].

Не варто виділяти первинність або вторинність свободи й творчості, доречно сказати, що свобода передує творчості. Але стосовно людського буття і свобода, і творчість проявляються одночасно.

Тільки в співвіднесенні із творчістю свобода одержує можливість бути справжньою свободою, оскільки творчість переступає межі дійсності. Творчість - це продукт людської діяльності, мимовільний результат, який починається зі створення "ідеальної" моделі і закінчується перетворенням її на реальність. У творчості формується індивідуальність, її своєрідність, тому, що проходить через серце, досвід, які завжди індивідуальні. Творчість дає можливість усвідомити особисту свободу у творенні культури, тим самим визначити напрям для реалізації творчих можливостей. Творчість - необхідне для свободи втілення, інакше вона втрачає зміст.

Підхід до осмислення суті творчості в рамках класичної європейської культури характеризується раціоналізмом, об'єктивізмом, онтологізмом, що втілюється в прагненні осягнути творчість як певну систему, яка має свої об'єктивні закономірності й характеризує людину як розумну й активну. У характерному для європейської культури розумінні творчості як самодостатнього феномена людської життєдіяльності проявляється діяльнісне розуміння людини, яке має свої витоки в гуманістичних інтенціях доби Відродження. Вираження творчої активності може проявлятися тільки через діяльність, тому, що творчість є процесом переходу в дійсність, актуалізаціє потенційного, і в цьому розумінні ми кажемо про творчий процес, діяльність, яка не може не враховувати об'єктивні закономірності.

Творчість - єдина сфера, де людина може відчути себе вільною, сама творча діяльність невіддільна від необхідності: "вона допускає різні рівні й переплетіння детермінації", тому творчість завжди пов'язана з культуро творенням [4.c.86].

Свобода - це передусім діяльність у сфері самореалізації особистості та творення культури, коли внутрішнє-потенційне можливе переходить у зовнішнє-актуальне-діяльнісне. Культуротворчість втілює внутрішню свободу в зовнішньому світі. Людина стає вільною, коли підпорядкування, пасивність замінює активною позицією та чітко артикулює ставлення до певних ситуацій і людей, тому тільки в процесі формування культури і лише в ній знаходять виріз її найвищі прагнення й можливості. Накопичуючи соціокультурний досвід, беручи участь у процесах соціалізації, людина стає особистістю.

Отже, свобода у філософському вимірі - це формування потреби самореалізації особистості у процесі культуротворчості.

До внутрішніх умов формування свободи індивіда відносимо внутрішню розкутість, активність у поєднанні з адекватною оцінкою своїх можливостей, вибір мети й способів її досягнення. У процесі пізнання й творчості потенційне переходить в актуальне. Оскільки способом існування людини є діяльність, творчість - саме вони і є основними чинниками формування культури. У процесі діяльності людина перетворює природні речі в необхідні для життя блага. Предмет як результат діяльності відрізняється від первозданної природи. Тут втілені людські надбання, вміння, навички, розум, результат діяльності, тобто опредметнені сили людини. Завдяки діяльності людини предмет природи виривається з природного і набуває характеристик людського, постає як олюднена природа, набуваючи статусу дієвої культури. Та культуро творчою є не будь-яка діяльність людини, а лише та, яка відбувається адекватно закономірностям предмета (у нашому разі природи), завдяки чому він спонтанно розкриває внутрішні зв'язки та властивості.

Незважаючи на те, що творчість - єдина сфера, де людина може відчути себе вільною, сама творча діяльність невіддільна від необхідності: вона допускає різні рівні й переплетіння детермінації, тому творчість завжди пов'язана з культуро творенням. Людина стає вільною, коли підпорядкування, пасивність вона замінює активною позицією, тобто бере активну участь у подіях, чітко артикулює своє ставлення до певних ситуацій і людей. Свобода реалізується через реалізацію людини, людина реалізує свою особистість через історію, сліпо не підкоряючись їй. Саме таке врахування діалектики свободи і необхідності у творчості, де визначальним є продуктивний аспект, який містить елемент свободи, дає можливість розглянути творчість у поєднанні зі свободою. Творчість з'являється не просто як бінарна категорія, вона доводить можливість існування свободи в людській культуро творчій діяльності.

Це відбувається завдяки перевазі елементів свободи у творчості. Тим самим творчість виявляється єдино можливим "провідником" свободи в реальності. Водночас розвиток (мірою своєї постійної незавершеності) надає нові й нові варіанти вдосконалення і самореалізації особистості. Зупинка саморозвитку, статика - початок деградації. Людина, постійно створюючи культуру, створює й себе.

Культура, отже, відбиває ступінь розвитку самої людини, її свободи, водночас характеризуючи суспільство і його розвиток з погляду активної участі в цьому процесі творчого індивіда. Крім того, свобода необхідна й іманентна творчості не лише як умова й можливість її існування, вона також є своєрідним стимулом розвитку культури.

Для кожної доби характерна своя ідея свободи. Людина, народжуючись в ті чи інші часи, сприймає ідею через процеси освоєння і соціалізації в певній культурі, які, в свою чергу, стають складовими світосприйняття. Саме у функціонуванні культури як засобу творення людини і проявляється її цілісність. Тобто, функціональна єдність культури зумовлена її людино творчою сутністю. Як немає людини без праці, так не може бути культури без людини, її суспільно - особистісних зв'язків і стосунків, практично-творчої діяльності. Культура стає істинною тоді, коли "входить у життя, у звички особистості, виявляється у всій сукупності її соціальної діяльності, в її повсякденній поведінці" [6,c.183].

Людина стає людиною тільки в процесі розвитку культури, і лише в ній знаходять своє вираження її найвищі прагнення й можливості. Будучи складною системою, яка вбирає і віддзеркалює протиріччя реального світу, культура розглядається як реалізація сутнісного змісту буття людини. І в цьому розумінні концептуальним для нашого дослідження є розуміння культури як основи самореалізації особистості. Нагромаджуючи соціокультурний досвід, беручи участь у процесах соціалізації, культура робить людину особистістю. Прагнення осягнути глибину своєї самості, свого людського "я", мірою якого є сама людина це природне бажання. Розширюючи свою свободу, людина отримує дедалі більше можливостей в реалізації своєї самості, свого творчого потенціалу як особистість.

Засвоюючи образ, сформований у культурі, людина виокремлює зі складного, багатоаспектного визначення свободи ті її складові, які для неї найбільш актуальні. Соціалізація виступає як процес перетворення біологічного індивіда в біосоціальну істоту, освоєння - як процес інтеріоризації культури, під час якого відбувається формування внутрішнього духовного світу людини, тобто її формування як особистості.

Справжня форма існування свободи - це свобода духу як самореалізація всіх сутнісних сил індивіда. А можливість здійснення подібної свободи в реальності забезпечує лише творчість. Проте свобода важлива не тільки як можливість самовдосконалення і самореалізації, вона безпосередньо пов'язана зі специфікою функціонування зовнішніх форм буття людини - насамперед культури.

Власне, можливість існування культурі надає людина, яка сама створює себе і є продуктом власної творчості. Створений нею продукт тоді стає культурним (а не природним, або божественним) діянням, актом справжньої свободи, коли виявляється й творенням нею самої себе. Адже свобода - це не влада над природою й іншими людьми, а пошук власної індивідуальності, яка дає знати про себе в будь-якій дії культуро творчості. Тому свобода передусім розуміється нами як можливість реалізації активності особистості через активне формування культури - зовнішнього буття людини. Власне, в сукупності це й буде те, що ми розуміємо під свободою. Тому свобода має потребу реалізовуватися через творчість. Особистість усвідомлює себе (вільною) лише тоді, коли відбувається процес не лише внутрішнього, а й зовнішнього розкріпачення, що можливо лише в культуро творчості.

Отже, творчість - найбільш знаковий прояв внутрішньої свободи особистості. Соціокультурна значимість творчості полягає не тільки в цьому: творчість також є моментом трансформації внутрішньої свободи у зовнішню. Самореалізація особистості в процесі культуро творчості - один із можливих шляхів досягнення свободи. Це спроба подолання несвободи, "оскільки свобода як особистісна субстанція - це подолання всього, що обмежує особистість, прояв справжньої індивідуальності" [11,c.56].

Так культуро творчість виявляється втіленням свободи. Тому, на мою думку, культуро творчість - це найбільш адекватна співвідносна категорія щодо категорії свободи. І культуро творчості, і свободі притаманні атрибути мінливості, процесуальності, активності. Свобода має потребу в творчості, творчість - у свободі. Для усвідомлення свободи людині потрібна активізація творчого потенціалу. З іншого боку, і свобода, і творчість рівною мірою необхідні як для побудови власного "Я", формування своєї особистості, самореалізації, так і для формування культури.

Пізнаючи безкінечну багатоманітність світу речей та явищ, їхніх взаємозв'язків, особистість розширює межі діяльності, яка набуває нині новітнього характеру. Ці процеси визначають певною мірою різновиди творчої діяльності. До них належить, насамперед, культурно-історична творчість, тобто вміння свідомо творити національну культуру та історію, забезпечувати нові, прогресивні умови та форми існування. Особливий різновид творчості - художня творчість, продуктом якої є кращі культурні цінності, як національні, так і світові.

Свобода повинна бути виражена через культуро творчість (у цьому змісті не має значення, як вона розуміється). Реалізація свободи в художній творчості дає можливість суб'єктові діяти на власний розсуд, навіть, якщо це суперечить вимогами й нормами суспільства, але при цьому не страждають інтереси інших. Творчість - це позитивно спрямовуюча інноваційна діяльність, яка продукує виключно позитивні в ціннісному відношенні речі, збагачує людство новими звершеннями, забезпечує розвиток цивілізації та культури, сприяє суспільному прогресу. Поміж тим, сама творчість є і задумом, і втіленням, що дає можливість розвиватися самому творчому процесу. Свобода постає можливістю для творчості і водночас втіленням самої свободи, тобто результатом творчості стає сама свобода, яка, не задовольняючись створеним матеріальним продуктом, знов-таки виступає можливістю для наступного втілення.

Нині феномен свободи визначається не лише діяльнісним входженням людини в наявні форми людського буття, а й своєрідним творчим виходом за його межі. Свобода, так би мовити - розправляє свої крила там, де творяться нові життєві реалії. Процес творення має базуватися на закономірностях культури. Проте наявні форми культури - також досить вузькі рамки для свободи. Свобода проривається до нових і нових горизонтів і є ні чим іншим як виходом люини за межі культури.

Отже, свобода особистості - це суперечливий процес творення нових життєвих реалій за законами загальнолюдської культури з виходом за її межі. Саме через таку свободу людина здобуває й підтримує велич своєї особистості. Водночас людина, постійно формуючи культуру, створює й себе. Культура відбиває ступінь розвитку самої людини, її свободи, водночас характеризуючи суспільство і його розвиток з погляду активної участі в цьому процесі творчого індивіда. Відтак, культуро творчість проявляється у свободі творення нових і нових можливостей самореалізації і самовдосконалення особистості, вона є найбільш адекватною категорією щодо категорії свободи. Для усвідомлення свободи людині потрібна активізація творчого потенціалу, так що і свобода, і творчість рівною мірою необхідні як для побудови власного "Я", формування особистісного простору самореалізації, так і для існування культури.

Отже, творчість, будова свого життя і своєї долі, а значить і свободи, завжди здійснюється в конкретній культурі. Культура як кінцевий результат діяльності людини залежить від неї як автономного (вільного) суб'єкта, який володіє власною цілісністю, власною метою та концепцією життя, відповідно до яких він творить життєвий шлях.

творчість свобода самореалізація особистість

2. Основні філософські концепції щодо визначення сутності та проблематики творчості

Таємниця феномена творчості сягає своїм корінням у сиву давнину становлення та розвитку людських знань, культури, цивілізації. В історії філософії по-різному визначались природа і суть творчості.

В античній філософії творчість зв'язувалась з сферою кінцевого, плинного і минулого буття, а не буття нескінченного і вічного. Творчість в поглядах античних мислителів виступає в двох формах: як дещо божественне - акт народження (творіння) космосу і як людське мистецтво, ремесло. Одна з характерних рис античної філософії полягає в тому, що всяка діяльність, зокрема і творча, за своїм онтологічним значенням розглядається як нижче споглядання (пізнання). Разом з тим уже в античній філософії існували й інші точки зору на творчість. Арістотель, який доводив, що час нескінченний, тим самим відкидав божественний акт творення. Своєрідну точку зору висловлював і Платон, який вважав, що творчість є проявом тієї повноти досконалості, яка є в божественному пізнанні [7.c 65].

У християнській філософії Середньовіччя в поглядах на творчість найрельєфніше виявляються дві взаємозв'язані тенденції. Перша тенденція зв'язана з розумінням Бога як особистості, яка творить світ не відповідно з якимось вічним зразком, а зовсім вільно. Творчість є виклик буття з небуття за посередництвом вольового акту божественної особистості (Августін). Друга тенденція в підході до визначення творчості зв'язана з античною традицією, зокрема, з точкою зору Платона. Так, творчість Фома Аквінський розглядає як добро в завершеності, як розум, що вічно спостерігає сам себе. Людська творчість у християнстві розглядалася, насамперед, як творчість історії. Художня і наукова творчість, навпаки, розглядалася, як дещо другорядне. У своїй творчості людина мовби постійно звернена до Бога і обмежена ним, тому в Середньовіччі ніколи не знали того пафосу творчості, що є характерне Відродженню.

В епоху Відродження людина поступово звільняється від Бога і починає розглядати саму себе як творця. Творчість мислителі Відродження розглядають як художню творчість, як мистецтво в широкому розумінні, що в своїй глибині й суті розглядається як творче співпізнання. Це породило культ генія як носія творчого початку. З кінця XV ст. спостерігається тенденція розглядати історію як продукт людської творчості.

В XVII-XVIII ст. в поглядах на творчість знову появляються дві раніше існуючі тенденції. Так, Джордано Бруно і Бенедикт Спіноза відтворюють античне ставлення до творчості як до чогось менш істотного в порівнянні з пізнанням, що в кінцевому підсумку є спостерігання вічного Бога - природи.

Філософія, що формувалася під впливом ідей протестантизму (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк), намагалася пояснювати творчість як вдалу, але випадкову комбінацію вже існуючих елементів, тобто як щось схоже на винахідництво. Розвиваючи цю ідею, Іммануїл Кант розглядає творчу діяльність як продуктивну здатність відображення, спрямовану на зміну вигляду Світу, а структуру творчості - як один з найважливіших моментів структури пізнання свідомості. Творчі здібності уявлення, за Кантом, є об'єднуючою ланкою між багатоманітністю чуттєвих сприймань і єдністю понять розуму, що врешті-решт, лежать в самій основі пізнання. Кантівське вчення про уявлення продовжено Фрідріхом Шеллінгом. Виходячи з того, що творча здібність уявлення є єдністю свідомої і несвідомої діяльності, Фрідріх Шеллінг говорив, що ті, хто найобдарованіший здібностями, - генії - творять ніби в стані натхнення, інтуїтивно, неусвідомлено, подібно тому, як творить природа. Різниця лише в тому, що такий процес проходить у людині і, отже, опосередкований її свободою. За Шеллінгом та іншими представниками німецької романтичної школи XVII-XIX ст., творчість, насамперед, творчість митця і філософа, - це найвища форма людської життєдіяльності. Тут людина зустрічається з Богом Абсолютним, тобто з Богом. Таке розуміння творчості відрізнялося від пояснення античної і Середньовічної філософії [10.c.29-34].

Найбільш глибоку розробку проблем творчості можна віднайти в працях Г.В.Ф. Гегеля (1770--1831 pp.). Підхід Гегеля до творчості можна умовно розділити на два, хоч і тісно взаємозв'язаних, але, до певної міри, окремих зрізи:

а) розробка проблем свідомості, гносеології, діалектичної логіки, діалектики взагалі;

б) безпосередній аналіз теоретико-творчої проблематики в його лекціях з естетики.

Гегель у "Феноменології духу", "Лекціях з історії філософії", "Науці логіки" та ін. розкриває культурно-історичні основи творчої рефлексії, процес творення нового знання, в якому кожний новий етап -- новий категоріальний рівень ("буття" -- "сутність" -- "поняття"), аналізує стадії формування духовної культури: індивідуальну свідомість (свідомість, самосвідомість, розум); суспільну свідомість (мораль, освіченість, моральність), форми абстрактної свідомості (релігія, абсолютне знання). Творчу силу, здатність до творення Гегель переносить у сферу абстрактного, позасвідомого, надприродного. Такою властивістю він наділив Абсолютну ідею, яка є "вічною творчістю, вічною життєвістю". Абсолютна ідея -- це творче начало природи та людини, і як така вона є суб'єктом творчості. Творення -- це діяльність Абсолютної ідеї, від якої залежить і якою спрямовується вся творчість людини запевняє Гегель.

Гегель ототожнює поняття "розвиток" і "творчість". Разом з тим він звертає увагу на суттєві характеристики творчості: примат ідеального над матеріальним у культурно-творчій діяльності людини та обмеженість свободи творчої діяльності об'єктивною необхідністю. Гегель розглядає творчість як діяльність, що народжує світ. Діяльність проявляється як самодіяльність, тобто як діяльність, що виникла на грунті внутрішніх протилежностей.

Великий потенціал для творчості, усвідомлення її механізму має формулювання Гегелем законів і категорій діалектики, практичне застосування їх до аналізу історико-філософського процесу, освоєння філософського знання взагалі. В гегелівській діалектиці розвинуто вчення про діалектичне заперечення, діалектику розуму і розсудку, "зняття", "збереження" і "становлення" (як наслідок суперечностей між знанням і предметом, суб'єктом і об'єктом), про відчуження і свободу, відношення між формальною і діалектичною логікою, методологічне і світоглядне мислення. Гегель у "Феноменології духу" зробив підхід до розкриття сутності праці. Він відзначив, що істинне буття людини є її дія і праця рівною мірою -- як результат роздвоєння, так і його подолання. Працю він розглядає як вияв сутності людини. Між тим він бачив лише позитивну сторону праці і зовсім не показував її негативних аспектів.

Проблема творчості перебуває в центрі уваги Гегеля в його лекціях з естетики. В них, зокрема, ставляться такі проблеми, як свобода художньої творчості, соціальні функції мистецтва, стимулюючі фактори мистецтва; потреба в творчій діяльності як у сфері мистецтва, так і в сфері будь-якої дії та знання витікає з прагнення людини духовно усвідомити внутрішній і зовнішній світ, уявити його як предмет, у якому вона впізнає своє власне "я". Гегель поділяє погляди своїх попередників Шеллінга, Шлегеля та ін. на природу генія, таланту. Визначальною характеристикою таланту є творча фантазія, яка має характер інстинктоподібної діяльності. Гегель заперечує природний талант до наукової діяльності, стверджуючи, що немає специфічно наукового таланту.

Поряд з цінними ідеями, положеннями щодо творчої діяльності філософія Гегеля має також і принципові недоліки. Гегель не виділив тієї основи, завдяки якій з'являлися ті або інші системи, ідеї, завдяки чому ідеям надавалось те або інше соціальне забарвлення. Ігноруючи економічні, соціальні, політичні фактори, Гегель прагнув розкрити творчість як іманентну властивість людського буття [11,c.127].

Повною протилежністю філософії Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля в підході до проблем творчості є антропологічна філософія Л. Фейербаха. Визначальним у концепції Л. Фейербаха є зорієнтованість творчості на реальне буденне життя людини. Л. Фейербах розглядає творчість не лише в логіко-гносеологічному аспекті, а й прагне охопити її в єдності духовних (чуття, розум, душа) і життєвих явищ (воля, самоздійснення, потреба, енергія, потяги і т.д.). Основою творчої самодіяльності є матеріально-чуттєва діяльність людини і природи. Процес творчості здійснюється через синтез чуттєвого буття, безпосередньо предметного світу, мислення, розуму. Синтезуючим началом, об'єднуючим універсальним фактором розуму і чуттєвого світу є людина.

У процесі творчості Л. Фейербах виділяє два взаємопов'язаних напрямки: предметно-чуттєве буття людини та спілкування між людьми. Взагалі, проблема діалогу в концепції творчості Л. Фейербаха посідає помітне місце. Лише через діалог "Я" і "Ти", з допомогою людського спілкування, через співтворчість здійснюється певний розвиток та розкриття талантів, творчих сил людини. Принципи людського спілкування Л. Фейербах орієнтував на необхідність перегляду взагалі концепції творчості. Вказуючи на продуктивність, плідність ідей про спілкування між людьми, доречно зауважити, що саме в цьому питанні Л. Фейербах залишився на рівні ідеалістичного розуміння суспільних відносин та психолого-індивідуально-чуттєвих відносин між людьми. Л. Фейербах надавав особливого значення розвитку індивідуальних творчих сил людини, створив концепцію сутнісних сил людини. У відповідності до неї Л.Фейербах вбачав процес самореалізації людини в універсальному, цілісному розвитку її, всебічному розгортанні всіх сутнісних сил. Таким чином, Л. Фейербах по-новому підійшов до проблеми творчості, зробив особливий акцент на ідеї універсальності людських сутнісних сил, обстоював ідею про органічний зв'язок творчості з діалоговою формою стосунків між людьми. Подальший розвиток проблеми теорії творчості дістали в діалектико-матеріалістичній філософії.

В кінці XIX - на початку XX ст. найбільший інтерес становлять погляди прихильників філософії життя і екзистенціалізму. У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана французьким філософом Анрі Бергсоном. У творі «Творча еволюція» Анрі Бергсон розглядає творчість, життєвий запал як безперервне народження нового, складає суть життя. Та творчість розглядається переважно за аналогією з природно-біологічними процесами і через це протиставляється технічному раціоналізму. Творчість, стверджував Анрі Бергсон, це дещо об'єктивне, що звершується. У природі - у вигляді виникнення нових зразків і переживань. Діяльність інтелекту, за Бергсоном, не здатна створювати нове, а лише комбінує старе. Екзистенціалізм, навпаки, підкреслює духовно - особистісну природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистенціалізму вважають особистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхідності і розумної доцільності, через яку «в світ проходить дещо». Саме екзистенція як вихід за межі природного і соціального, взагалі «поцейбічного» світу, вносить у світ те нове, що звично називається творчістю.

Австрійський лікар і психолог Зігмунд Фрейд і його прихильники відносять творчість в сферу несвідомого, гіпертрофують її неповторність, стоять на позиціях непізнання творчості і її несумісності з раціональним пізнанням. Талант, за Фрейдом, - це вроджене вміння сублімувати свої глибинні сексуальні комплекси [11.c.98].

Деякі філософи і психологи намагаються ототожнювати геніальність з божевіллям. Так, Чезаре Ломброзо, італійський лікар - психіатр і антрополог ХІХ-ХХ ст., доводив, що геній - це ненормальна, хвора людина. Звичайні люди - звичайно не генії, але зате нормальні. Навіть фрейдисти, до яких намагався пристати Чезаре Ломброзо, вважали, що Чезаре Ломброзо опошляє і огрубляє погляди Зігмунда Фрейда на природу таланту. Уільям Моема, на противагу подібним твердженням, підкреслював, що геній - це нормальна людина, все інше - відхилення від норми.

Значну увагу проблемі творчості приділяли представники релігійної філософської думки Росії другої половини XIX -- початку XX ст.

В.С. Соловйов, М.О. Бердяев стверджували ідею про людину як творця. Людська сутність проявляється лише в творчості. Філософію вони піднімали до творчості. "Творча філософія" не може бути філософією академічною, державною, буржуазною. Філософ -- вільний, незалежний від "світу", людина, яка ні до чого не пристосовується.

Микола Бердяєв, який розглядав творчість як фундаментальну характеристику людини, суть якої полягає у прирості, збільшенні, створенні нового, якого ще не було в світі. Представник релігійної філософії, Микола Бердяєв, виділив три основні елементи творчості: перший - свобода, що існувала до Бога і виступає як потенціал новизни, другий - талант, хист, геній. Хист свій творець одержує від Бога і тому є «знаряддям божественної справи у світі». Третім елементом творчості, за Бердяєвим, виступає вже створений Світ, в якому творчість відбувається і з якого творчість черпає матеріал. Творчість є просвітлення буття. Через людину - творця природний і соціальний світ сходить до Бога. Творчість священна, відповідь людини на заклик Бога і зустріч з ним. Мета творчого запалу, стверджував Микола Бердяєв, досягнення іншого життя, іншого світу, сходження в буття. Досягнення творчого акту - книга, картина чи правова установа. Вільна споконвічно творчість перестає бути творчістю в своїх продуктах в культурі, що подібно осадкам, випадає в світ і підморожується нормами, заборонами, законами, статусними положеннями тощо. Ця трагічна ситуація, говорив Микола Бердяєв, ставить питання про сенс творчості. Основні ідеї філософії творчості Микола Бердяєв виклав у творах «Сенс історії», «Про визначення людини» і особливо в спеціально присвяченому проблемі творчості творі «Сенс творчості. Досвід виправдання людини» [3.c.89-101].

Так, словник В.І. Даля визначає поняття "творити" як "давати буття, створювати, виробляти, породжувати. Творити розумом, створювати науково або художньо" [2.c.223]. Творчість -- діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було. Академік В.С. Енгельмейєр розглядає творчість як одну із фаз життя, рух від старого до нового. Він наділяє творчими функціями живу природу. Його послідовник Блох поширює творчі функції і на сферу неживої природи.

З цього далеко не повного переліку визначень творчості чітко окреслюються два підходи до проблеми. В основу першого підходу покладено діяльність, яка спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Людська діяльність, активність, пізнання, психіка тощо -- все це внутрішня основа творчості. Суб'єктом творчості тут є людина, суспільство. Однак творчість не можна зводити до діяльності, яка дає щось нове. Адже людська діяльність дуже багатогранна: продуктивна, репродуктивна (орієнтована на відтворення того, що вже є), псевдодіяльність. Отже, творчість не є синонімом діяльності і новизни. Щодо другого підходу, то тут природа творчості тлумачиться розширено, жива і нежива природа наділяються творчими потенціалами. Фактично творчість ототожнюється з об'єктивним розвитком природи. Творчість - вища і специфічна форма розвитку. Творчість, в принципі, може все те, що може розвиток в до творчих формах. Активність особи, що виступає як спосіб розвитку самої особи як цілісної і універсальної людини, стає засобом своїх суттєвих сил. Здібність до творчості виникає як наслідок удосконалення форм відображення, тобто свідомість (пізнання) є основою і базою творчості. В свою чергу творчість виступає однією з головних функцій свідомості. В неорганічній природі об'єкт, що відображує, або не здійснює ніякого впливу на об'єкт відображення, або руйнує його, не приносить нічого принципово нового. Лише людська свідомість здатна, відображаючи предмет, створювати нове, що не мало місця в самій природі. Відображення, поступово розвиваючись, на вищій стадії, тобто на рівні людської свідомості, отримує якісно новий параметр - здібність до творчості. Творча активність стає атрибутом відображення, яке досягло рівня свідомої людської діяльності. Висхідним формам відображення на рівні окремого суб'єкта - відчуттю, сприйманню, уявленню - можна протиставити у відповідність форми творчої діяльності - уявлення, фантазію, інтуїцію. Отже, створення нового можливо лише на базі ідеального. Нове виступає як відображення ідеального. А це означає, що відображення і творчість, як різні поняття, тісно взаємозв'язані одне з одним. Виступаючи як протилежності, відображення і творчість не існують одне без одного, навпаки, взаємодоповнюють і проникають одне в одне. Відображення - це база, основа, фундамент творчості, а творча діяльність - це здатність людини удосконалювати свої здібності відображення.

По-друге. Об'єктивною основою творчості є необхідність пристосування людини у нескінченно різноманітному і мінливому світі, щоб забезпечити своє виживання і дальший розвиток. Принципово нові ситуації, що не мають аналогів у минулому, не можуть вирішуватися поза творчістю. А без їх вирішення суспільство не зможе мати майбутнього, не зможе досягти тих меж, які забезпечили б більш цивілізоване буття і досконаліші і ясні матеріальні і духовні умови життя людей. Або рух вперед, як результат творчості, або монотонне повторення одних і тих же форм, тобто застій, стагнація. Іншої альтернативи в історії бути не може. Творчі і механічні початки проходять через всі види людської діяльності. Межі між ними умовні та плинні. Таке «роздвоєння», наявність двох початків пояснюються діалектикою розвитку суспільного виробництва, що має постійну потребу у створенні нових цінностей і в збереженні репродукованих цінностей, зразків культури. Тому і людська діяльність є, з одного боку, відтворенням досягнутих результатів, а з другого, зміна досягнутих результатів на більш високій основі. Творчість - це не самостійне утворення, що існує поряд з продуктивною і репродуктивною діяльністю, а внутрішньо суть властивість діяльності взагалі, що має прояв в її конкретних формах.

По-третє. Джерелом і рушійною силою творчості є суперечності між потребами людини і засобами (способами), які людина має, знаннями їх задовольняти. На такій основі складається проблемна ситуація, що вимагає свого вирішення. Вирішення суперечностей складає зміст творчості, а задоволення потреб - мету. Проявом основних суперечностей виступає суперечність або в пошуковому завданні, або між завданням та існуючими методами рішення, або між теорією і емпірією. Більшість відкриттів і винаходів - це результат подолання суперечностей. Специфічно людською формою активного ставлення до світу виступає діяльність. Отже, творчість є діяльність людини. Однак не всяка діяльність є творчою. Розрізняють два види діяльності - стереотипний і оригінальний. Очевидно, відповідь дає сама назва видів діяльності. Стереотипна діяльність передбачає копіювання, повторення існуючого, його тиражування. Тільки оригінальна діяльність завершується створенням суттєво нової речі. Це - класичний вид творчості. Але творчістю слід називати і оригінальну діяльність саму по собі, тобто і тоді, коли її наслідком є копія, повторення відомого. В такому випадку мова йде про творчість іншого виду, наслідком якого є створення і вживання у процесі діяльності нового знаряддя або нового способу, нової програми, методики діяльності [2.c.279].

Отже, творчість завжди оригінальна, а види творчості тісно зв'язні одне з одним.

Головною ознакою в творчості є створення нового, що виводиться з такого атрибуту матерії, як саморозвиток з внутрішньо притаманною йому властивістю новостворення. Під новим у такому випадку розуміється не просто недавно створене, а саме постановка ще невідомого завдання, що не має готових правил вирішення, здобуття результатів, які ще не досяглися, тобто створення оригінальної ідеї або унікального матеріального предмета, оригінальних шляхів і методів вирішення наукової проблеми. Нове знання, одержане в процесі наукового дослідження, може стати новим в двох сенсах: нове знання може бути новим для вченого, який зробив те чи інше спостереження або відкриття, і новим для науки, відкриття нового факту, нового закону, створення нової теорії, нової науки тощо. Творчість історична: те, що сучасності є новим і, отже, надбанням творчості, потім стає об'єктом репродукції. Дійсна творчість в культурі, політиці, науці і виробництві визначається принциповою новизною одержаних результатів в масштабів їх історичної значимості.

По-четверте. Творчість - специфічна форма діяльності, що, насамперед, має справу з сферою можливого майбутнього, засновується на діалектиці реальних саморозвинених можливостей світу. Отже, творчість не є чисто довільний, авторитарний акт, що управляється якимось механізмом, як стверджують ідеалісти. На ній лежить відбиток матеріального: творчість визначається рядом умов матеріального характеру, що не виводяться з природи чистого розуму. Відповідаючи на це питання, тим самим вирішуємо проблему співвідношення свободи і необхідності в творчості. З точки зору філософського підходу, творчість і необхідність нерозривно взаємопов'язані і не можуть існувати одне без одного. Це діалектичні протилежності, що характеризують ступінь оволодіння людиною природним і соціальним середовищем.

Творчість - це об'єктивний, визначений процес, що включається в ланцюг об'єктивної необхідності. Соціальна визначеність творчості особи, ступінь її свободи характеризуються, по-перше, соціально-економічними факторами, насамперед, рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин, що або сприяють, або утруднюють створення сприятливих умов для творчості; по-друге, політичними факторами, рівнем демократизму у суспільстві; по-третє, рівнем розвитку науки і станом духовності суспільства і взагалі духом епохи. Всі філософські концепції не відкидають і того факту, що творчість суб'єкта в духовній сфері може проходити і поза безпосереднім його зв'язком з матеріальною дійсністю. Отже, визначення мети, постановка завдань і застосування методів їх вирішення визначаються сукупністю об'єктивних факторів, що накладають обмеження на їх вирішення, зумовлюють структуру творчості, впливають на натхнення, стимулюють або гальмують творчість. Це - зовнішня визначеність. Але є внутрішньо особистісна визначеність. Рівень і характер творчості багато в чому залежить від здібностей, знань, досвіду, інтересів, настанов суб'єкта. Хоча і ці якості психіки складаються під впливом трудової діяльності і соціальних умов, все ж від них залежить ступінь залучення особи в творчу діяльність.

3. Види творчості та її вплив на розвиток людини

Ознаками творчості є: свідоме цілепокладання, створення принципово нових цінностей, орієнтація на досягнення соціально значущих результатів. У ній наявні розум, праця, гра, інші прояви якостей людини. Проте, на відміну від них, творчість містить у собі також інші елементи. Особливу роль у ній відіграє стихійне, несвідоме начало: творчий порив, натхнення, осяяння та ін., про що неодноразово говорили вчені, поети, художники, мислителі.

Ці процеси визначають певною мірою різновиди творчої діяльності. До них належить передовсім історична творчість, тобто уміння свідомо творити свою історію, забезпечувати нові, прогресивні умови та форми свого життя.

Наукова творчість потребує справжньої свободи своїх творців. Бути вільним у сфері творчості - це творити без перешкод, за законами наукового пізнання, суворо дотримуючись вимог законів. Не може, наприклад, бути справжньої свободи наукової творчості, якщо не будуть рішуче подолані всілякі прояви кон'юнктури і, в зв'язку з цим, впадання в ті чи інші крайнощі з питань природничих, технічних і суспільних наук.

Технічна творчість є вдосконаленням уже існуючих засобів або створенням нових машин, апаратів, механізмів, що є необхідною умовою технічного прогресу, без якого неможливий розвиток суспільства.

Особливий різновид творчості -- художня творчість, продуктом якої є кращі культурні цінності. Вона потребує образного мислення, тобто вміння думати образами та картинами, яке переважає у людей художньо обдарованих, так званих ліриків (на відміну від "фізиків", тобто вчених-теоретиків) -- артистів, письменників, художників, композиторів тощо.

Ще одним важливим різновидом творчої діяльності є вміння бути творцем самого себе і свого життя, тобто розвивати свої здібності, реалізовувати свої потенції, знаходити свій шлях у житті, залишатися самим собою за будь-яких обставин тощо. Це особливо важливо усвідомити вам як молодим людям, що стають на власний шлях творчості [8.c 35].

І хоча не можна ділити людей на "творчих" і "нетворчих", все-таки спробуємо відокремити риси, притаманні творчій особистості, які радимо знайти і в собі. Насамперед це нестандартність діяльності людини, прагнення знайти щось нове, не зрадити істині або самому собі. Для цього потрібні мужність, воля, сила характеру. Слід зазначити, що нове, талановите, не говорячи про геніальне, визнається з великими труднощами. Як свого часу говорив німецький мислитель О. Гумбольдт, будь-яке нове проходить три стадії: спершу -- "яка дурниця!"; потім -- "у цьому щось є..."; і нарешті -- "хто ж цього не знає!" Тому потрібні терпіння й мужність, уміння бути наполегливим, доводити свою справу до кінця.

Творчість потребує також багатої уяви, розвиненої фантазії, вміння у будь-якому явищі побачити щось нове, запропонувати оригінальну або навіть "божевільну" ідею. Вона неможлива без здатності критично мислити, критично ставитися до результатів своєї праці, визнавати свої помилки. Характерними рисами творчої особистості завжди були жадоба знань, допитливість, працелюбність. І ніколи цим людям не були притаманні самозаспокоєність, догматизм, байдужість.

Принципова новизна - головна ознака творчості, але її не досить, щоб одержати цілісне уявлення про суть творчості. Не менш важливою ознакою творчості є цінність, корисність нового. Визначення корисності нового - справа важка з ряду причин. По-перше, нове народжується у боротьбі, не завжди відразу одержує визнання сучасників, оскільки свою цінність не завжди виявляє наочно і вочевидь. Здатність побачити і підтримати нове - одна,із найважливіших якостей керівника будь-якого рангу і професії. По-друге, цінність і корисність нового нерідко визначаються як соціально-класові. Тому-то одні відкидають нове, вважають його неприйнятним, інші, навпаки, вважають його цінним і потрібним. Класовий підхід до визначення цінності результатів творчості нерідко завдає серйозної шкоди розвитку науки, давить, заглушає творчий потенціал людини. Основними компонентами творчого характеру свідомості є можливість створення Людиною у своїй голові таких образів, які, «матеріалізувавшись за допомогою практики, не мають аналога в об'єктивній дійсності (створення нових видів речовин, сплавів, видів рослин і тварин, ліків, препаратів, нових технічних споруд, приладів, зброї тощо); можливість людської свідомості дати відносно вірну картину тих подій, що відбуваються в майбутньому (наукове прогнозування); висунення ідей, для яких ще не визріли об'єктивні умови і передумови. Це здатність і здібність свідомості Людини до відчуження у формі ілюзії та у формі ідеологічних побудов, що не відповідають дійсності і реальному ходу речей; здібність свідомості Людини до постійного розвитку і збагачення, до творчої переробки відображеного, постійного нагромадження все нових знань [1,c. 45].

Умовно розрізняють: людей з переважно творчим складом розуму, які можуть запропонувати вирішення конкретної проблеми; теоретиків-систематологів, що володіють здібностями до ретельного дослідження, намагаються дійти до сутності питання; експериментаторів, здібних помітити в масі незначних неістотних явищ основоположну тенденцію, провідну закономірність; людей з переважно критичним складом розуму, що сумніваються в усьому, але мало здатних дати позитивне рішення проблеми; ерудитів з енциклопедичними знаннями, однак не здібних і нездатних до їх творчого використання. Такі форми мислення можуть бути притаманні людині будь-якої професії, але вкрай необхідні людям так званої творчої праці - вченим, винахідникам, письменникам, художникам, скульпторам. Вчених, у яких поєднуються усі якості до творчості вочевидь небагато. Для більшості з них наявні одна або декілька якостей. Критичність розуму здебільшого сполучається з творчим внеском. Систематолог частіше за все ерудит та експериментатор. Тому в наукових колективах повинно бути оптимальне поєднання людей з різними якісними характеристиками.

Суб'єктами творчості можуть виступати не лише особи, але й різні спільності людей, клас, нація, суспільство. Фактично всі об'єкти природи, що оточують людину, є різні комбінації приблизно ста хімічних елементів. Руйнування старих систем і створення з їх елементів нових систем, комбінування є фундаментальним моментом творчості, її змістом. В принципі, людина може зробити не лише будь-яку природну річ, але й нескінченну кількість речей, що не існують в природному світі і не можуть виникнути. Отже, творчість - результат діяльності голови, тобто свідомості (насамперед мислення) і рук, а базою творчості виступають знання і досвід, набуті людиною в процесі пізнання і практичної діяльності [4.c.105]

Висновки

Проаналізувавши сучасні концепції природи і суті творчості можна визначити, що творчість - це найвища форма активності свідомості людини. Спрямовує її діяльність на створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей. Головною запорукою успіху людини в реалізації свої творчих ідей є насамперед свобода дії. Недарма творчість -- одна із "доріг", що веде до свободи. Саме прояв людської свободи характеризує сутність людини і її існування, стан і можливість мислити і діяти відповідно до своїх уявлень та бажань, а не внаслідок внутрішнього чи зовнішнього примусу.

Філософ Олександр Спіркін дає розгорнуте визначення: творчість - є така духовно-практична діяльність, підсумком якої є створення оригінальних, неповторних, культурних соціально значимих цінностей встановлення нових фактів, відкриття нових властивостей і закономірностей, а також методів дослідження і перетворення світу. Таким чином творчість можна визначити як процес людської діяльності, де створюються якісно нові матеріальні і духовні цінності.

Список використаних джерел

1. Алексеев П.В. Теория познания и диалектика. -- М., 1991. -- Гл. 8-9.

2. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. -- М., 1979. -- 444 с.

3. Бердяев Н. Философия свободы / Н. Бердяев. - М.: Интерпартнер-МКС, 1990. - 288 с.

4. Интеллектуальные системы и творчество: методические рекомендации. -- Новосибирск, 1991. -- 120 с.

5. Кант И. Сочинения: В 6 т. Т. 5 / И. Кант. - М., 1966. - 564 с.

6. Кареев Н.И. Общий ход всемирной истории: очерки главнейших исторических эпох / Н.И. Кареев. - Заокский (Тул. обл): Источник жизни, 1993. - 384 с.