Проблема сенсу життя в антропологічних концепціях (філософське життя, персоналізм, екзистенціалізм)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з антропології

на тему:

Проблема сенсу життя в антропологічних концепціях (філософське життя, персоналізм, екзистенціалізм)

План

Вступ

1. Поняття «сенс життя»

2. Основні концепції сенсу життя

3. Філософське бачення проблеми

4. Проблема сенсу життя в персоналізмі

5. Проблема сенсу життя в екзистенціалізмі

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Філософська антропологія - один із впливових напрямків суспільної думки XX ст. Як особливий напрямок досліджень, що цілеспрямовано вивчають проблему сутності і структури сутності людини, німецька філософська антропологія виникла в 20-х роках нашого століття.

«Питання" про сенс життя "хвилює і дратує в глибині душі кожної людини. Людина може на якийсь час, і навіть на дуже довгий час, зовсім забути про нього, поринути з головою чи в буденні інтереси сьогоднішнього дня, в матеріальні турботи про збереження життя, про багатство, достатку і земних успіхи, або в будь-які надособисті пристрасті і "справи" - у політику, боротьбу партій і т. п., - але життя вже так влаштоване, що зовсім і назавжди відмахнутися від нього не може і найтупіший, запливший жиром або духовно сплячий чоловік: непереборний факт наближення смерті і неминучих її провісників - старіння та хвороб, факт відмирання, скороминущого зникнення, занурення в безповоротне минуле всього нашого земного життя з усією ілюзорною значущістю її інтересів - цей факт є для будь-якої людини грізне і невідступне нагадування невирішеного, відкладеного в сторону питання про сенс життя.

Найбільш яскраво проблема сенсу життя людини висвітлена у концепціях:

На противагу класичному раціоналізму, філософія життя в центр філософської проблематики поставила феномен життя. Поняття життя і стало основним поняттям цього напрямку. Поштовх до пошуку відповідних варіантів розв'язання назрілих філософських проблем, які були окреслені цим напрямком, був даний фундаментальними успіхами біології. Зокрема, дарвінізмом і менделівською генетикою. Але поняття життя ці філософи вживали не в науково-біологічному смислі. Філософія життя репрезентує життя як сутність людського світу і людського існування. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний раціональному осмисленню, бо є ірраціональним за сутністю.

Персоналімзм (лат. persona -- особа) -- релігійно-ідеалістична течія в сучасній філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ -- як вияв творчої активності верховної особи -- Бога.

Центральним у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент» буття, певну духовну сутність, що їй властиві активність, воля, самосвідомість. Природа, за персоналізмом, є сукупністю духовних осіб , яку увінчує верховна особа -- Бог.

Проблемі вибору сенсу життя, зокрема, присвячені роботи філософів-екзистенціалістів XX століття - Альбера Камю ("Міф про Сізіфа»), Жан-Поль Сартра («Нудота»), Мартіна Хайдеггера («Розмова на дорозі»), Карла Ясперса («Сенс і призначення історії»).

Предтеча екзистенціалізму, данський філософ XIX століття Серен К'єркегор стверджував, що життя сповнене абсурду і людина повинна створювати свої власні цінності в байдужому світі.

1. Поняття « сенс життя»

Сенс життя, сенс буття -- філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя. У цьому випадку мається на увазі необхідність знайти відповідь на питання:

«У чому полягають життєві цінності?»,

«Що є метою життя?» (Або найбільш спільною метою життя людини як такої, людини взагалі),

«Навіщо (Для чого) мені жити?».

Питання про сенс життя - одна з традиційних проблем філософії, теології та художньої літератури, де вона розглядається переважно з точки зору визначення, у чому полягає найбільш гідний людини сенс життя.

Уявлення про сенс життя складаються в процесі діяльності людей і залежать від їх соціального становища, змісту розв'язуваних проблем, способу життя, світорозуміння, конкретної історичної ситуації. У сприятливих умовах людина може бачити сенс свого життя в досягненні щастя і благополуччя; у ворожому середовищі існування, життя може втратити для нього свою цінність і сенс.

Питання про сенс життя люди ставили і ставлять до цих пір, висуваючи конкуруючі між собою гіпотези, філософські, теологічні та релігійні пояснення. Отримані відповіді на ці питання формували науку. У даний момент наука в змозі відповісти з певною часткою достовірності на конкретні запитання на кшталт «Як саме...?», «За яких умов...?», «Що буде, якщо...?». Ненауково поставлені запитання, типу «У чому (що є) мета (сенс) життя?», «Навіщо мені жити?» залишаються в рамках тільки філософії і теології. Біологічні основи виникнення подібних питань досліджуються в психології. . Окремо можна помітити, що в рамках психології запитання «Яка мета життя людини взагалі?» може бути вивчене (і вивчається), оскільки психологія оперує поняттями «мета», «людина» і «життя».

2. Основні концепції сенсу життя

Суттєвою рисою людського буття є його здатність ставати проблемою для самого себе. Тільки про людину достеменно відомо, що вона здатна, по-перше, задавати собі питання про власне місце і призначення у світі і, по-друге, в залежності від відповіді на це питання обирати з-поміж можливих варіантів спосіб власної реалізації, власний життєвий шлях, Відтак традиційна філософська проблема сенсу людського буття, як і пов'язана з нею проблема свободи волі, закладена, можна сказати, в самій специфіці людської постаті у світі.

Способи осмислення людського буття:

1. Життя як продукування смислу. Перший зі згаданих шляхів осмислення життя добре відомий у нашій країні, оскільки саме на ньому ґрунтується марксистське тлумачення смисложиттєвих проблем. У затеїзованому суспільстві стало звичним загальником (владу якого не подолано й дотепер) переконання, що тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси, що поза її практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об'єктивно (тобто виходячи з структури своїх потреб і своєї діяльності) в них вкладають. Що ж до власного індивідуального буття людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства та прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної і духовної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував недаремно і забезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі свого існування. Нині, коли слова «марксизм» і «марксистський» сприймаються мало не як лайка, легко «викривати» все, що з ними пов'язане. Однак тезу про відсутність смислу в позалюдській реальності та про людину як єдиного його творця з марксистами поділяли, зокрема, такі представники філософії екзистенціалізму, як А. Камю та Ж.П. Сартр. Ще до Маркса зазначену тезу обстоював молодий Й.Г. Фіхте. По І суті, тут ми маємо справу з усталеною, досить-таки традиційною схемою осмислення людського існування.

2. Життя як втілення смислу. Інший, альтернативний шлях осмислення людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали б заздалегідь визначати людське життя, надаючи тим самим йому певної осмисленості. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя «недаремно», «правильно» - значить присвятити його неухильній реалізації того чи іншого попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних настанов. так само як і будь-які відступи від них, сприймаються як життєва катастрофа.

3. Спілкування як здобуття життєвого смислу. Як перший, так і другий розглянуті нами напрями встановлення сенсу людського буття в основі своїй, як прийнято говорити в сучасній філософії, монологічні. Це означає, що вони передбачають лише один-єдиний «логос», єдине джерело осмислення - в першому разі діяльність самої людини, в другому - ті чи інші відокремлені від цілісності буття ідеали або ціннісні взірці, що є замкнутими, начебто «сліпими» для будь-яких інших можливих смислоутворюючих впливів. Фіксується певний смисловий центр, відносно якого людина формулює своє життєве завдання, котре зводиться до утвердження того, що з даного центру походить, - у першому разі до самоутвердження через власну діяльність, у другому - до утвердження деяких обраних ідеалів, цінностей, тощо.

сенс життя свідомість антропологічний

3. Філософське бачення проблеми

Інтерпретацію відповіді на питання про сенс життя у виконанні Поля Гогена можна побачити на його картині «Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?», закінченій у 1898.

Поняття сенсу життя існує у будь-якій розвиненій світоглядній системі, виправдовуючи і витлумачуючи властиві цій системі моральні норми та цінності, демонструючи цілі, що виправдовують передбачувану ними діяльність.

Соціальний стан індивідів, груп, класів, їх потреби та інтереси, прагнення і очікування, принципи і норми поведінки визначають зміст масових уявлень про сенс життя, які при кожному суспільному ладі мають специфічний характер, хоча і виявляють відомі моменти повторюваності.

Піддаючи теоретичному аналізу масової свідомості уявлення про сенс життя, багато філософів виходили з визнання якоїсь незмінною «людської природи», конструюючи на цій основі якийсь ідеал людини, в досягненні якого і вбачався сенс життя, основне призначення людської діяльності.

Великі філософи - такі, як Сократ, Платон, Декарт, Спіноза, Діоген та багато інших - мали чіткі уявлення про те, яке життя «найкраще» (а, отже, й найбільш осмислене) і, як правило, асоціювали сенс життя з поняттям блага.

Антична філософія

Давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист Арістотель, наприклад, вважав, що метою всіх людських вчинків є щастя (eudaimonia), яке полягає у здійсненні сутності людини. Для людини, суть якої - душа, щастя полягає в мисленні і пізнанні. Духовна робота, таким чином, має перевагу над фізичною. Наукова діяльність та заняття мистецтвом - це так звані діаноетичні чесноти, які досягаються через підпорядкування пристрастей розуму.

Епікур та його послідовники проголошували метою людського життя отримання задоволення (гедонізм), яке розуміється не тільки як чуттєва насолода, а й як порятунок від фізичного болю, душевного неспокою, страждань, страху смерті. Ідеал - життя в «затишному місці», в тісному колі друзів, неучасть у державному житті, віддалене споглядання. Самі Боги, за Епікура, - блаженні істоти, що не втручаються у справи земного світу .

Кініки (Антисфен, Діоген Синопський) - представники однієї з сократичних шкіл грецької філософії - вважали кінцевою метою прагнень людини доброчесність(щастя). За їх вченням, доброчесність полягає в умінні задовольнятися малим і уникати зла. Це вміння робить людину незалежною. Людина повинна стати незалежною від зовнішнього непостійного і непідвладного цьому світу, і прагнути до внутрішнього спокою. У той же час, незалежність людини, до якої кініки закликали, означала крайній індивідуалізм, заперечення культури, мистецтва, сім'ї, держави, майна, науки і громадських встановлень .

Згідно з вченням стоїків, метою людських прагнень має бути моральність, неможлива без правдивого пізнання. Душа людини безсмертна, а чеснота складається в житті людини у згоді з природою і світовим розумом (логосом). Життєвий ідеал стоїків - незворушність і спокій по відношенню до зовнішніх і внутрішніх дратівливих факторів.

Ірраціоналізм

Німецький філософ XIX століття Артур Шопенгауер визначив життя людини як прояв світової волі: людям здається, що вони вчиняють за власним бажанням, але насправді ними рухає чужа воля. Будучи несвідомою, світова воля абсолютно байдужа до своїх творінь - людей, які кинуті нею на свавілля випадково складних обставин. За Шопенгауером, життя - це пекло, в якому дурень женеться за насолодами і приходить до розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через самообмеження - мудра людина усвідомлює неминучість лиха, а тому вгамовує свої пристрасті і обмежує своїх бажання. Життя людини, за Шопенгауером, - це постійна боротьба зі смертю, невпинне страждання, причому всі зусилля звільнитися від страждань призводять лише до того, що одне страждання замінюється іншим, тоді як задоволення основних життєвих потреб обертається лише пересиченням і нудьгою.

4. Проблема сенсу життя в персоналізмі

Специфічний філософський напрям, цілим рядом відношень споріднений з екзистенціалізмом, - персоналізм (від лат. persona - особистість) сформувався наприкінці XIX ст. в Росії та США, але найбільш яскравого вияву набув у 30-х роках XX ст. у Франції. В ньому особистість визнається первинною творчою реальністю та найвищою духовною цінністю, а весь світ -- виявом творчої активності вищої особистості.

Принципові монізму та панлогізму персоналізм протиставляє плюралізм - багатомірність існувань, свідомостей, воль, особистостей. При цьому дотримується принципу теїзму. Персоналісти висувають на перший план не істину суб'єкта класичної філософії, який пізнає людську особистість у повноті її конкретних проявів. Особистість у персоналізмі перетворюється на фундаментальну онтологічну категорію, основний вияв буття, в якому вольова активність, діяльність збігається з неперервністю існування. Але джерела особистості укорінено не в ній самій, а в нескінченному єдиному началі, яким є Бог. Завдання орієнтації людини у світі персоналізм покладає на релігійну філософію, яка повинна знайти сенс існуючого з точки зору волевиявлення людини в співвідношенні з найвищим началом.

Розповсюдження персоналізму пов'язано з кризою позитивізму і посиленням тенденції ірраціонального світогляду. Представники російського персоналізму М. Бердяєв і А. Шестов вважали, що всі вчення про людину, які розглядають її у співвідношенні з природою або суспільством, а не саму по собі, недостатні. Адже існування індивіда, «вплетене» у складну систему суспільних відносин, підлегле соціальним змінам, виключає для нього можливість утвердити своє неповторне «Я».

Людина як частина роду і суспільства є індивід; про неї (біологічний або соціальний атом) нічого невідомо, вона лише елементарна частина, яка визначається співвідношенням з цілим.

Людина як особистість може ствердити себе тільки шляхом вільного волевиявлення, через волю, що переборює і кінечність життя, і соціальні перепони немовби зсередини (з душі) людини, тобто в основі вчення персоналізму про особистість лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвитку вирішується не раціональним шляхом, а завжди виходить з особистості, передбачає спрямування волі, вибір, моральну оцінку.

Головний представник французького персоналізму Е. Муньє (1905-1950 рр.) оголошує християнське вчення про особистість основою релігійного перевороту в житті суспільства, що дає змогу створити певне «суспільство особистостей», подібно до християнської общини. Оскільки особистість перебуває у ворожих відношеннях з дійсністю, життя особистості починається з того, що вона ламає контакт із середовищем: вона повинна увійти в себе, «зосередитись». Внутрішні властивості особистості - «покликання», «інтимність» - повинні, згідно з Муньє, зберегти особистість і суспільство як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, поєднати особистості між собою. Головний спосіб самоствердження особистості - внутрішнє самовдосконалення.

У соціальних поглядах Муньє закликає до суспільного оновлення, до «персоналістської та общинної революції», яку він відрізняє від соціалістичної революції, що веде до колективізму. Ця революція повинна бути водночас і духовною, і економічною, вона має створити умови для «розквіту» особистості та відсутності конфліктів у суспільстві. Вона мислиться як результат поширення персоналістського вчення серед людей.

5. Проблема сенсу життя в екзистенціалізмі

Однією з впливових течій сучасної філософії є екзистенціалізм (філософія існування). Екзистенціалізм сформувався в Західній Європі в період між двома світовими війнами. У самiй назвi цього напрямку конкретизується його мета: змiнити класичну «фiлософiю сутностей» фiлософiєю людського iснування (екзистенцiї).

Першi форми фiлософiї екзистенцiалiзму беруть свiй початок у вченнях росiйських фiлософiв М.О. Бердяєва, Л.I. Шестова, iспанського письменника М. де Унамуно. Пiсля пepшої свiтової вiйни вiн отримав широке поширення у Нiмеччинi. Засновники нiмецького екзистенцiалiзму - К. Ясперс (1883-1969 рр.) та М. Гaйдeггep (1889-1976 рр.). Під час другої світової війни і після неї ідеї екзистенціалізму поширились у Франції - Ж.-П. Сартр (1905-1980 рр.), А. Камю (1813-1960 рр.) та Г. Мaрcель (1889-1973 рр.). Визнавав цей напрям також iспанський фiлософ Х. Ортега-i-Гасет (1883-1955 рр.).У значнiй мiрi близьке до eкзиcтeнцiалiзму розумiння завдань фiлософiї роздiляли прибiчники персоналiзму (М. Бердяєв та Л. Шестов у Росiї, Е. Муньє та Ж. Лакруа у Фpaнцiї, У. Xокiнг, E. Брайтмен та Р.Т. Флюелiнг у США) тa чaстково прибічники нiмецької фiлософської антропологiї М. Шелер (1874-1928 рр), А. Гелен (1904-1976 рр), Е. Pотхакер (1888-1965 рр) тa iн.

Вчення екзистенціалізму звертається до тих сторін людського буття, які ніколи не передаються мовою науки. В екзистенціалізмі по-новому і досить продуктивно поставлено та вирішено проблему свободи людини, вибору життєвих шляхів. Екзистенціалізм репрезентує іншу, відмінну від раціоналістичної, лінію гуманістичного філософствування, що обумовлюється відродженням інтересу до людини. В екзистенціалізмі (як і в персоналізмі) центр філософського умогляду зміщується від об'єктивного світу на суб'єкт, який відрікається від нього в ім'я необмеженого самовираження. Досліджуються різноманітні суб'єктивні прояви людського «Я». Екзистенціалізм здійснює спробу дати аналіз внутрішньої організації дій суб'єкта, розглядаючи логіку свідомості, за допомогою якої індивід щось здійснює. Мова йде про свідомість індивіда, ідеї якого формуються в безпосередньому життєвому досвіді, що торкається таких сфер буття людини, як релігія, культура, етика, споживання, політика. Екзистенціалізм весь цей досвід індивіда художньо та літературно оформлює у вигляді понять буденної свідомості. Для персоналізму особистість - єдина реальність, втілення свободи,

Екзистенціалізм тлумачить сучасний етап розвитку суспільства як період кризи цивілізації, кризи розуму і кризи гуманності. Але він не виступає як захисник й виправдовувач цієї кризи. Навпаки, екзистенціалісти протестують проти капітуляції особистості перед цією кризою. Вони вважають, що катастрофічні події новітньої історії виявили несталість, крихкість не тільки індивідуального, але і всякого людського буття. Індивіду, щоб устояти в цьому світі, необхідно, насамперед, розібратися зі своїм власним внутрішнім світом, оцінити свої можливості і здібності. На передній план вони висунули проблему людини. Великий французький філософ-персоналіст Е. Муньє в книзі «Вступ до екзистенціалізму» так характеризує цю течію: “…це мислення можна було б охарактеризувати як реакцію філософії людини проти крайнощів філософії ідей чи філософії речей».

Екзистенціалізм зосереджує свою увагу на духовній витримці людини перед обличчям ворожого йому світу. Його представники відмовляються перетворювати людину в інструмент, яким можна маніпулювати: в інструмент пізнання чи виробництва. Людина, на їх думку не об'єкт, а суб'єкт, вільне, самодіяльне, відповідальне буття. Перший заклик цієї філософії: «Людина, пробудися!», тобто займи активну життєву позицію, дій у цьому світі і протидій йому всіма своїми силами.

У категорiальному апаратi eкзистенцiалiзму ключовими є такi категорiї як: «екзистенцiя», тобто «iснування», «буття», «нiщо», «сутнiсть», «погранична ситуацiя». Категорiя «екзистенцiя» була введена К'єркегором та означає неповторнiсть, унiкальнiсть iснування окремої людини «тут і тепер» на протилежнiсть її загальнiй сутностi - природній або об'єктивно-духовній у дусi Гегеля, з яким вiн проводив полемiку. Екзистенцiя вважається недоступною рацiональному пiзнанню та даною лише безпосередньому переживанню.

Переважним об'єктом філософського осмислення в екзистенціалізмі виступає поняття індивідуальність, сенс життя, цінності, що утворюють «життєвий світ» особистості. Життєвий світ, з позицій екзистенціалістів, - це не фрагмент предметного матеріального світу, а світ духовності, суб'єктивності.

Екзистенціалісти стверджують, що людина не визначається ніякою сутністю: ні природою, ні суспільством, ні власною сутністю, тому що такої сутності, на їхню думку, не існує. Має значення тільки його існування. (Французькою мовою слово існування звучить як екзистенція. Звідси і пішла назва цього філософського напрямку). Основна установка екзистенціалізму, за словами Ж.-П. Сартра, - існування передує сутності. Це означає, що людина спочатку існує, з'являється у світі, діє в ньому, а вже потім визначається як особистість.

У німецькій мові термін «існування» позначається словом Dasеin (буквальний переклад «тут - буття»); вводячи цей термін, німецький екзистенціаліст М. Хайдеггер хотів підкреслити, що людину можна розглядати як історичну істоту, що перебуває «тут і тепер», у цьому зупиненому моменті часу. Отже, і завдання філософії визначалася ним як аналіз наявного буття людини, схопленого «тут і тепер», у мимовільній миттєвості переживань.

Висхідний пункт цієї онтології «тут-буття» - екзистенція. Екзистенцiалiсти розумiють буття як таку нерозчленовану цiлiснiсть суб'єкта та об'єкта, як переживання суб'єктом свого «буття-у-свiтi». Екзистенцiалiсти не роблять розподiлу буття на буття як сутнiсть та буття як iснування, характерне для класичного пiдходу. Для них сутнiсть «Я» у тому, що «Я» iснує, тобто сутнiсть це i є iснування (екзистенцiя). Опис структури екзистенцiї проходить через опис модусiв людського iснування (опiка, страх, рiшучiсть, совiсть та iн.), чepeз смерть та рiзнi засоби зiткнення з нiщо, руху до нього, втiкання вiд нього тощо. Тому саме у «пограничній ситуацiї» (К. Ясперс), у моменти найглибших хвилювань людина прозрiває екзистенцiю як свою сутність.

Екзистенція, вважає Хайдеггер, визначається конечністю людини, її положенням у світі і комунікацією (спілкуванням) з іншими людьми. Людина - це тимчасова, конечна істота, що приречена до смерті. На вiдмiну вiд фiзичного часу - чистої кількостi, нескiнченного ряду моментiв, що плинуть - екзистенцiальний час якiсний, конечний та неповторний; вiн виступає як доля (Хайдеггер, Ясперс) та невiд'ємний від того, що складає сутнiсть екзистенцiї: народження, бiль, каяття, смерть та iн. У феноменi часу екзистенцiалiсти пiдкреслюють визначальне значення майбутнього та розглядають його у зв'язку з такими екзистенцiалами, як «рiшучiсть», «проект», «надiя», пiдкреслюючи таким чином особистiсно-iсторичний (а не безособово-космічний) характер часу. Цим стверджується зв'язок часу з людською дiяльнiстю, пошуком, напруженням, очікуванням. Iсторичнiсть людського iснування вiдбивається у тому, що воно завжди знаходиться у визначенiй часовiй ситуацiї, у яку воно потрапляє та з якою повинно рахуватися. Належнiсть до окремого народу, нації, наявнiсть у iндивiда тих чи iнших бiологiчних, психологiчних та iнших якостей - все це eмпipичний вираз первiсного ситуацiйного характеру екзистенції, того, що вона є «буття-у-свiтi». Часовiсть, iсторичнicть та ситуацiйнiсть екзистенцiї - модуси її конечності.

Уявлення про смерть як самоочевидну, абсолютну межу будь-яких людських починань займає в екзистенціалізмі таке ж місце, як і в релігії, хоча більшість представників цієї філософії не пропонують людині ніякої потойбічної перспективи. Екзистенціалісти вважають, що людина не повинна тікати від свідомості своєї смертності, а, усвідомлюючи її, високо цінувати все те, що нагадує індивіду про суєтність його практичних починань. Цей мотив яскраво виражений у екзистенціалістському вченні про «пограничні ситуації» - граничні життєві обставини, у яких постійно потрапляє людська особистість. І головна «погранична ситуація» - це ситуація перед обличчям смерті, «ніщо», «бути чи не бути» - у секулярному різновиді екзистенціалізму або перед світом трансценденції - Богом - у релігійному різновиді екзистенціалізму.

У секуляризованому різновиді екзистенціалізму головний момент вибору пов'язаний з формою самореалізації особистості. Ця самореалізація визначається фактом випадковості людського буття, його закинутістю в цей світ. Одна з чільних установок екзистенціалізму - це протиставлення соціального й індивідуального буття, твердження радикальної розірваності цих двох сфер людського буття. Це протиставлення виливається в спосіб рішення проблем людського існування у формі антитез і парадоксів. Розгорнуті в різних площинах: сутності й існування, буття і небуття, пізнання і розуміння - вони відбивають трагізм положення людини у світі.

Оскiльки, на думку екзистенціалістів, бути вiльним - це бути самим собою, остiльки «людина приречена бути вільною». Свобода, на думку Сартра, Камю, - тяжке ярмо, яке повинна нести людина, оскiльки вона - ocoбистiсть. Вона може вiдмовитися вiд своєї свободи, перестати бути самою собою, стати «як всi», але лише цiною вiдмови вiд себе як особистостi, шляхом «розчинення» у безособовому свiтi.

Слабість же екзистенціалістського підходу полягає в невмінні чи в небажанні пов'язати суб'єктивні цілі і наміри людей, суб'єктивну позицію з зовнішніми історичними детермінантами, з тим фактом, що кожна людина, народжуючись на світ, застає готовий, сформований визначений рівень матеріальної і духовної культури, систему соціальних інститутів і т.д. Вона включена у цей світ і їй доводиться діяти в тих рамках, які він диктує.

Сучасна екзистенцiальна фiлософiя розглядає екзистенцію як буття до смертi. Серед багатьох можливостей вибору є особлива, піти від якої ні одна жива істота не може. Це смерть. Смерть як можливість, на думку Хайдеггера, перекриває шляхи реалізації. Разом зі смертю зникають всі можливості будувати проекти, вибирати і реалізовувати. “Буття-до-смерті” є страх, він ставить людину перед лицем ніщо, безглуздістю будь-яких проектів і починань і самої екзистенції. Передбачення смерті (оманливим рішенням якої є самовбивство) надає сенс всьому сущому. Тільки наблизившись до смерті як неможливості існування, людина знаходить своє справжнє буття. Стати вільним перед обличчям власної смерті - означає розпізнати серед марнотних такі можливості, які стануть недосяжними для смерті.

Хоча екзистенціалісти і вважають, що смерть - це така можливість буття, від якої людина не може ухилитися, все ж таки вони приходять до висновку, що вищим благом є не смерть, а життя. Навiть у cитуацiї абсурду - це цiннiсть, подiбної до якої у людини немає. Тому за життя слiд боротися всiма способами, при цьому 6удь-якi з них можуть включати у себе як зраду, пiдлiсть, вбивство, так i самопожертву в iм'я високих принципiв, iм'я життя iнших людей. Вибiр за самою людиною.

Висновок

Сутність буття людини і сенс її життя складали основу теоретичної думки протягом багатьох століть, були в центрі уваги різноманітних філософських, релігійних і соціально-етичних концепцій. Один із теоретиків психології В. Франкл слушно зауважив, що "специфічно людським проявом є не тільки вміння ставити запитання про сенс життя, а й ставити під сумнів питання існування цього сенсу".

Поняття сенсу життя включає соціальний, світоглядний, індивідуальний, віковий та інші аспекти - як суспільні, так і особистісні. Багатогранність людської діяльності визначає полікомпонентність феномена сенсу життя, адже життєвий процес людини здійснюється і як діалектична єдність створення умов життя, і як самореалізація особистості в цьому процесі.

Отже, сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо ви­являється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя.

Неоднозначність підходів до проблеми сенсу життя не в останню чергу пояснюється як її багатогранністю, так і неоднозначністю самого мовного вираження цього феномену. У філософії і традиційній логіці, а нерідко і в логічній семантиці сенс трактується як "значення". Хоча в теорії під значенням (денотатом) імені мається на увазі деякий предмет, а під змістом (концептом) - зміст поняття цього предмета. У різних варіантах це поняття може бути представлено як:

1) внутрішній зміст якого-небудь явища;

2) значення;

3) мета;

4) розумна основа чого-небудь

Список використаної літератури

1. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западно-европейской философии. - М., 1996.

2. Губин В.Д. Онтология. Проблема бытия в современной философии. - М., 1998.

3. http://referat.repetitor.ua/Сенс_життя.

Размещено на Allbest.ru