Антропологічний характер філософії серця Г.С. Сковороди, П.Д. Юркевича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Антропологічний характер філософії серця Г.С. Сковороди, П.Д. Юркевича

План

Вступ

1. Філософія серця Сковороди: антропологічний аспект

2. Філософія серця Юркевича

Висновок

Вступ

антропологія філософія серце сковорода юркевич

Вчені по-різному оцінюють цю філософію. Але незаперечним залишається те, що вона мала великий вплив на розвиток української філософії та культури, і найцікавішого розвитку набула у філософському доробку П. Юркевича. Що ж уявляє собою ця філософія і чому вона викликала й викликає таке неодностайне ставлення до себе?

Головною рисою української національної психології є емоціоналізм - надання високої оцінки відчуттям, своєрідне бачення природи, так би мовити, злиття з нею. Образ серця як центру емоційного життя людини ми віднаходимо вже в українців Княжої доби, він прослідковується в народних піснях, казках, приказках. Києво-руська культура формувалася у творчому діалозі візантійського християнства та слов'янської міфології, вже тоді виявляється тенденція, що трактує серце як орган розуміння, як центр, що зводить воєдино думку, волю та віру. У “Слові про закон і Благодать” Іларіон писав, що коли князь Володимир задумав увести Християнство на Русі, в нього в серці “засіяв розум”.

Уже після прийняття християнства серце починає переважно розглядатися як орган, яким ми сприймаємо Бога і через який Бог спілкується з людиною, а також як центр морального життя і духовності. Звідси, власне, і виникнення проблеми співвідношення віри та розуму, бо саме серце починає розумітися як носій чогось втаємниченого, віри. Отже, серце виступає тут як загальнохристиянський символ. Розгляд серця під таким кутом зору зустрічається в багатьох пам'ятках нашої давнини. Так, наприклад, увага авторів “Києво-Печерського патерика” зосереджена на зображенні внутрішнього морального життя людини, її відчуттів і прагнень, які пов'язані із серцем, через яке до неї мовить Бог. З християнською антропологією пов'язані світоглядні настанови таких видатних мислителів, як Г. Сковорода, Г. Кониський, П. Могила, Д. Туптало.

Проте найбільшого теоретичного обґрунтування “філософія серця” набула в творчості Памфіла Юркевича. Саме через етичну проблематику “філософії серця” він виходить на одну з центральних проблем в українській філософії взагалом та в українській академічній філософії зокрема - проблему співвідношення розуму і віри.

1. Філософія серця Сковороди: антропологічний аспект

«Для Сковороди ключ до всіх розгадок життя, як космічної, так і божественної, є людина, тому що всі питання й всі таємниці світу зосереджені для нього в людині... Не розгадавши себе, людина не може нічого розуміти в навколишньому; розгадавши ж себе до кінця , людина проникає в найглибші таємниці Всесвіту» (Эрн В.Ф., Г.С. Сковорода. Життя й навчання. М., 1912. С. 214). Сковорода «логічно записує» життя, як вона відкривається людиною й для людини в її загальності, необхідності й волі. Таким чином, російська філософія вже в самих своїх джерелах заявляє про себе в антропологічній парадигмі філософського мислення.

Вчення Сковороди про людину опирається на поняття «внутрішньої людини», що у навчаннях східних батьків церкви говорить про людину як єднанні серця й розуму (Див.: Лосський В.Н. Нарис містичного богослов'я Східної церкви//Містичне богослов'я. Київ, 1991), а також на поняття «спорідненості», що пізніше одержало розвиток у слов'янофілів і характеризувало цілісне відношення людини до світу. Звертання до внутрішньої людини виділяє особливе дослідницьке поле, у якому всебічно з'ясовуються феномен людини емпіричного, сутність людини внутрішнього й принцип «пізнай самого себе», що спрямований на те, щоб «вирвати серце із клейкої стихійності світу».

У підставі метафізики людини Сковороди лежить протиставлення зовнішнього й внутрішнього, що в цілому традиційно як для релігійної антропології, так і для антропологічних ідей, сучасних Сковороді. Формування антропологічної парадигми на Заході пов'язане з подоланням цього протиставлення, що, зокрема, відзначав А. Гелен у своїй статті «Про систематика антропології» (Проблема людини в західній філософії. М., 1988). Але якщо філософи XVII-XVIII вв. шукали підставу зв'язку зовнішніх і внутрішнього, способів прояву одного в іншому, якщо християнська антропологія, дотримуючись догмата, аксиологічно підкоряла зовнішнє (тіло) внутрішньому (душі), те Сковорода, залишаючись у традиції свого століття, розуміє це відношення трохи інакше: зовнішнє таїть у собі внутрішнє, приховує його. Таке розуміння явно несе в собі момент містичного трактування, але для Сковороди таке розуміння відносини зовнішнього і внутрішнього має методологічний сенс: те, що приховує, береться їм у життєвій повноті, хоча й розуміється їм як «неістинна» цілісність. Таким чином, уже в самих джерел російська філософія виявляється в позиції відмінної від позиції раціоналізму західноєвропейської філософії.

В аналізі людини Сковорода висвітлює дві сторони проблеми його буття. З одного боку, він розглядає людину в контексті структури буття, повідомляє його одним з світів з мікрокосмом. Але, взявши людини як мікрокосм, філософ приходить до необхідності розглянути зв'язок цього мікросвіту й макросвітом. Для Сковороди це зв'язок містична, тому вона дається або як одкровення Бога людині, або як устремління людини до Бога на дорозі самопізнання. Тут важливо те, що цей зв'язок, як підкреслюють дослідники творчості Сковороди (Эрн, Чижевський, Зеньковський й ін.), може бути осмислена тільки як символічний мир, що й робить Сковорода у своєму навчанні про Біблію й архетип Наркиса. З іншого боку, таємний характер цього зв'язку вводить у філософствування Сковороди, як би ми тепер сказали, экзистенціал надії. Надія знайти себе, істинно осягти життя, тобто стати щасливим, і тим самим уникнути «тлені» - от другий аспект аналізу людини в Сковороди й предмет добре розроблених їм педагогічних ідей. Таким чином, положення людини у світі, по Сковороді, має два вираження: об'єктивне - у структурі миру, і суб'єктивне - для себе.

У Г. Сковороди “філософія серця” розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття “серця” тлумачиться ним не лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі, духовний світ людини є основним об'єктом дослідження мислителя. У понятті “серця” філософ розмежовує матеріальне і духовне начало, підкреслюючи, що тільки духовне, внутрішнє, моральне вдосконалення приведе людину до щастя. З вченням про серце пов'язана етична концепція філософа, за якою серце є найважливішою моральною цінністю і основою щастя людини, яке можливе, коли серце “чисте” і “світле”. Життя людини - це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Лише вдивляючись у середину себе, в своє серце, людина стає здатною до такого самопізнання. Саме з цією спроможністю людини пов'язана ідея “сродної праці” Сковороди. “Сродною” є та праця, яка “лягає нам на серце”.

Сутність концепції Сковороди полягає в тому, що, розглядаючи людину як “мікрокосм”, він розділяє її на “внутрішню” та “зовнішню”, ставлячи при цьому “чисте серце” в центр цієї “істинної”, “внутрішньої” людини і навіть ототожнюючи з ним. Проблема серця в його роботах нероздільно пов'язана з проблемою Богопізнання. Тому шлях пізнання свого серця - це шлях до осягнення трансцендентного. Серце у Сковороди - це крапка, центр людської душі, яка не існує ніде в світі, але водночас воно є усюди, в усій людській істоті.

Поняття “серця” є центральним у філософії романтизму. Представники цього філософського напряму досліджували духовний світ людини через складність її внутрішньої емоційної культури і людської індивідуальності. Романтизм протиставив класичному “наслідуванню природи” творчу активність митця з його правом на самобутність та оригінальність, підняв мистецтво до рівня найвищої цінності і його сприйняття як вияву глибинної сутності і смислу життєдіяльності, де понад усе цінується творча особистість, її настрої і преживання, прагнення її серця.

Душа, серце є визначальними у творчості видатного представника романтизму, російського письменника - М. Гоголя. Він, як і Г. Сковорода, називає душу “серцем”, яке є глибоким джерелом для пізнання. Шлях уникнення помилок, за М. Гоголем, - це улюблена справа людини. Ця ідея співзвучна з ідеєю “сродної праці” Г. Сковороди, де зрідненість людини з улюбленою працею дає можливість використати свою індивідуальність, неповторність і здійснити власний моральний вибір у житті. Микола Гоголь стверджує, що “порив і надхнення рухає душу, а надхненням багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею”. У творчості М. Гоголя серце виступає як емоційний образ і як християнський символ. Можна віднайти в його роботах і думки про внутрішнє життя серця. Слід також зазначити, що упродовж усього розвитку української духовної історії “філософія серця” намагається гармонійно співіснувати з інтелектуально-розумовими рефлексіями, не вступаючи в гостре протистояння. Для української філософії характерним є звернення до розуму, заснованого на вірі - “духовному розумі”.

Використовуючи традиції своїх попередників, а передусім Г. Сковороди, Памфіл Юркевич вперше представив “філософію серця” як теоретично обґрунтоване філософське вчення. Центральною проблемою у філософії П. Юркевича, як і Г. Сковороди, є проблема людини. Людина - це малий світ (мікрокосм), за твердженням як Г. Сковороди, так і П. Юркевича.

Сама людина розуміється як мікрокосм. Ця ідея припускає, як уже було відзначено, однорідність природи миру й людини, по-перше, і пізнання буття переживанням, самопізнанням, по-друге.

Природа людини двоїста, як і природа миру. Розрізняючи в цілісній емпіричній людині «зовнішнє тіло» й «думка», Сковорода встановлює між ними залежність, бачить, таким чином, в емпіричній людині цілісність системну. «Ти адже, без сумніву знаєш, - говорить Сковорода, - що називане нами око, вухо, мова, руки, ноги й все наше зовнішнє тіло саме собою нічого не діє ні в чому. Але всі воно поневолено думкам нашим. Думка, володарка його, перебуває в безперервному хвилюванні день і ніч. Вона - те міркує, радить, визначення робить, примушує. А крайня наша плоть, як приборканий худоба, або хвіст, поневолі їй піде. Отож бачиш, що думка є головна наша крапка й середня. А тому вона часто й серцем називається. Отже, не зовнішня наша плоть, але наша думка, - те головна наша людина. З неї ми складаємося, а вона є ми». Думка як «головна наша людина», відповідно до Сковороди, утворить внутрішньої людини, але тільки за умови, що ця думка спрямована не на задоволення потреб «зовнішнього тіла», а на збагнення Бога. Особливо важливо для Сковороди, що Бога людина осягає в серці своєму не як деякий зовнішній об'єкт, але як власну внутрішню сутність, як думка Бога про себе. Таким чином, Бог виявляється й суттю світу, і суттю людини. Таке розуміння сумірності людини з світом привносить у філософію Сковороди містичний момент.

Людська природа двоїста, також як природа миру, однак, у відмінності цього миру, де тлін й істина співіснують, де зовнішнє не стає внутрішнім, подвійність людська може й повинна бути переборена. Зовнішня людина, перетворюючи у внутрішнього, осягає суть буття, осягає Бога. Тут відкривається справжня метафізична реальність: у глибині свого серця людина знаходить Бога, і тільки Бог може виміряти безодню людського серця. «...щира людина є серце в людині, глибоке ж серце й одному тільки Богові пізнаване не що інше є як думок наших необмежена безодня, просто сказати душу, тобто справжня істота, і суща істина, і сама есенція (як говорять), і зерно наше, і сила, у якій єдино складається (споріднена) життя й живіт наш».

2. Філософія серця Юркевича

У філософії Юркевича поняття “серця” виступає центральною ідеєю, яку він аналізує у праці “Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням Слова Божого”. У цій праці він представляє досить своєрідну філософсько-антропологічну концепцію про серце як основу фізичного та духовного життя людини. При цьому він запропонував досить незвичайний на той час підхід до розгляду людини як конкретної індивідуальності. Підхід, який не був сприйнятий його сучасниками і не підходив ні до матеріалістичної, ні до ідеалістичної антропологічної теорії.

На думку Юркевича, релігійне переживання відкриває перед нами той факт, що серце є більш глибокою основою душевного життя, ніж розум. Мислитель наголошує на тому, що релігійна свідомість людини лежить в її серці, а, отже, релігія утворена на природному грунті. У своїй видатній роботі “Серце та його значення в духовному житті людини згідно вчення Слова Божого” Юркевич наводить більше 120 цитат з Біблії, показуючи тим самим, що автори Святого Письма розглядають серце як центр духовного життя, як особливий орган для сприйняття Бога.

Багато уваги приділяється образу серця у Святому Письмі. У ньому говориться про “таємної людини серця” (Петр. 3, 4). Серце є глибиннішим у душі, воно відкрите лише Богу (П с. 43, 23). Біблія розглядає серце в різних аспектах: і як сутність усіх пізнавальних дій душі, і як центр духовного життя, і як осередок відчуттів і емоцій людини. Серцю приступна радість, благодушіє (Єг. 65, 14); велике горе, біль (Єг. 65, 14); ревнощі, заздрість (Як. 3, 14). Серце може бути лютим (Єр. 16, 12); метушливим (П с. 5, 10); нерозумним (Рифм. 1, 21) і т.д. Лише в старозаповітних текстах серце згадується 851 раз.

Дійсно, душевне серце слугує місцем проявів потягів, афектів і почуттів. У серці біль душі (Прит. 14. 10), відчуття любові (Суд. 16. 15), довіри (Прит. 31. 11), радості (П с. 18. 9), відрази (Прит. 5. 12). Серцю приписується не лише емоційна, а й інтелектуальна діяльність. “Мудре серце” слугує в Біблії постійним оборотом мови. “Широта серця” означає всеохоплюючий розум. У серці знаходяться також і моральні принципи.

Таким чином, серце згідно з біблійними уявленнями є осередком всієї людини, усіх її душевних сил. Це не означає, що душа людини тотожна душевному серцю, але вона найбільш ясно і повно відображається саме в ньому. Це стосується не лише почуттів, а й розумової діяльності. Арістотель, наприклад вважав, що саме фізичне серце, а не мозок, є органом мислення. Паскаль писав про особливу “логіку серця”, а Гегель визначив душу як “мисляче серце”.

Перше місце серця як центру морального життя людини розроблене Юркевичем за християнською традицією. Мислитель вважає, що серце є тим принципом, який визначає індивідуальність і неповторність людини, бо людина в дусі своєму - істота унікальна, вона унікальна сама в собі і в своїй свободі. Це зародок екзистенційного мислення, який потім буде обґрунтовано і розвинуто К. Ясперсом, Е. Гуссерлем, М. Гайдеггером, М. Бердяєвим та ін.

“Юркевич був християнським мислителем і, зовсім природно, він присвячував багато уваги таємниці людини. Він мислив і працював з двома цілями на меті: по-перше, він намагався краще пізнати внутрішні тайни людини; а по-друге, він висвітлював безпідставність матеріалістичної науки про людину. Усі твори Юркевича просякнуті наукою про людину”, - пише з цього приводу С. Ярмусь.

Центром дослідження Юркевича стає “серце” як осередок душевного і духовного життя людини - джерело походження моралі, справжня субстанція людської душі. При цьому він відкидає як раціоналістичні теорії, що підносять роль розуму в людині, проголошуючи його місцем душі, так і психологічні концепції його часу, що стверджують повну залежність психічних явищ від фізіологічних процесів. Серце - це охоронець і двигун усіх фізичних сил людини.

“Серце”, за Юркевичем, - основа неповторності та унікальности людини в світі, тоді, коли розум виявляє лише загальне в діяльності людини. “У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону”. У концепції Юркевича розум, “голова” керує, планує, дириґує, а серце творить. Як і в Сковороди, так і в Юркевича, серце - сфера духовного життя людини. Поняття серця багатозначне, але передусім серце - це духовний стан людини, її душа. В його понятті душа - “серце” людини затримує, як цінність, все те своє власне, що є важливим для “серця”. Це власне і визначає світогляд людини, її особистість, індивідуальність і неповторність у світі.

“Серце” у філософії Юркевича є цілісний світ людини, в нього входять не тільки моральні переживання, почуття, а й акти пізнання, тільки не взяті як процес логічного, розсудкового мислення, а як акти “об'яви істини, що виникають безпосередньо і раптово”. Може саме від цього походить наше українське “розуміння і пізнавання серцем”. Серце згідно з поглядами мислителя - це зосередження усієї пізнавальної діяльності людини. У площині гносеології Юркевич навчав, що знання Абсолюту людині недоступне, але знання про Абсолют - доступне. Людина доходить до цього знання за посередництвом сердечного релігійного відчування, усередненої й свідомої філософічної медитації та сердечного й совісного містичного прозрівання.

Філософічні медитації й свідоме містичне прозрівання імплікують процес мислення, але Юркевич застерігає, що суть людини не полягає в її мисленні, бо “дерево пізнання - це не дерево життя”. Сутність людини виринає з кореня духовного життя, із її серця. Звідси виходить, що homo sapiens - це ще не повна людина, з погляду Юркевича. Повна людина - це людина-індивід повно розвинений у царині її почувань, емоцій, в царині її серця.

Викладаючи власне розуміння сутності людини, П. Юркевич виходить із загальновизнаної опозиції “серце-голова”. За біблійною традицією, серце є хранителем і носієм усіх тілесних сил, тобто осередям усього душевного і духовного життя. Воно - корінь і різноманітних почуттів, хвилювань, страхів, пристрастей, моральних станів, і пізнавальних дій душі. Розум же - лише видима вершина айсберга духовної сутності серця. Вона є лише частиною (теоретичною складовою) духу. Таким чином, людина складається не з душі і тіла як двох субстанційних частин, а із серця і розуму як двох душевно-тілесних сторін однієї конкретної сутності. Саме оця душевно-тілесна сутність може бути і мислячою, і сердечною. Серце є основою психіки людини, тоді як розум лише її надбудова. Якщо серце є носієм знання інтуїтивного, то розум оперує логічним, доведеним знанням. Але таким розведенням серця й розуму Юркевич намагався, яке це не дивно, їх поєднати, зробивши наголос на тому, що одне без одного існувати не може.

Людське тіло (одухотворена матерія) є тілесним органом душі. Серце, як центр тіла, мислиться Юркевичем як найбижчий орган душевного життя, у тому числі розумового. Мозок - лише один із органів тіла, який підтримується серцем і відповідає за “внесення” в душу зовнішніх впливів. Зв'язок між ним та душею не причинний, оскільки душа не має просторових вимірів, на які вона отримувала б імпульси від просторових рухів мозку. Вони можуть взаємодіяти лише ідеально. Наші думки, слова і діла не спричиняються цими взаємодіями, вони не образи зовнішніх впливів, що йдуть від речей, а образи і вираження загального почуття душі, породження нашого щирого сердечного настрою.

Таким чином, мислитель намагається вирішити споконвічне питання співвідношення розуму та віри, намагаючись віднайти їх спільне коріння і не протиставляючи їх одне одному.

Отже, антропологія Юркевича ґрунтується на двох основних силах людського духу: голові (розумі) і серці (як осередку емоцій і носія віри), а точніше на балансі цих двох сил. Він доходить висновку, що серце людини може відкривати і схоплювати, висловлювати і розуміти - в тільки йому притаманний спосіб - такі переживання духу, які в силу своєї виключної духовності й ніжності, віддаленому знанню розуму недосяжні. Поняття і віддалене знання розуму, оскільки воно формується нашим душевним настроєм, а не залишається віддаленим образом зовнішніх предметів, - відкривається в серці людини, а не в голові. Воно має проникнути в цю глибину, щоб стати діяльною силою і двигуном нашого духовного життя.

На основі цього Юркевич доходить висновку, що вартість людини не залежить від обсягу знання нею правди, не від пізнання, а від того, як ця правда впливає на людину, що людина робить зі своїм знанням правди. Тому, щоб говорити про вартість людини, треба знати, на що спрямоване, що приваблює її духовне зацікавлення, що її радує, що завдає болю, або - що стає скарбом її серця?

Висновок

Деякі дослідники зазначають, що не можна дивитись на українську філософію і культуру через призму “кордоцентризму”, вони підкреслюють, що “філософія серця” не надає належного значення раціонально-вольовим компонентам у виявах національного характеру, так потрібних у сьогоднішному світі. Але є дослідники, які дотримуються протилежного погляду. І. Бичко визначає українську філософію як “кордоцентричну”, він відзначає також, що такі мислителі, як Ілларіон, Сковорода, Гоголь, Юркевич, власне і були виразниками саме цієї філософії - “філософії серця”. Можна по-різному ставитися до цієї філософії - сприймати її чи ні, критикувати, заперечувати, не погоджуватися, але незаперечним є те, що її не можна ігнорувати. По-перше, ця філософія увійшла в духовну культуру України як своєрідний світогляд, що відображає морально-етичні цінності української нації, зв'язок і гармонійне співіснування людини з природою. По-друге, “філософія серця” є своєрідною етичною концепцією, яка представляє національну традицію українського способу мислення і менталітету.

Використана література

1. Бичко І. Спізвучність української та європейської філософської традиції: “кордоцентричні мотиви”//Київські обрії: історико-філософські нариси. - К., 1997.

2. Іларіон. Слово про закон і благодать//Київська старовина. - 1992. - № 1.

3. Сковорода Г.С. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира//Повне зібрання творів. - Т. 1.

4. Гоголь Н.В. Избранные произведения. - М., 1948.

5. Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия//Юркевич П.Д. Философские произведения: приложение к ж-лу “Вопросы философии”. - М., 1990.

6. Юркевич П.Д. Твори. - Канада, 1979.

Размещено на Allbest.ru