Вплив античної філософії на розвиток української філософської думки та культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Наслідування ідей стародавньої Греції і адаптація їх до реалій Київської Русі

2.Ідеї неоплатонізму,ареопатизму. Новий напрям у розвитку філософської думки в Україні.

3. Створення перших філософських гуртків епохи Відродження

4.Філософ-гуманіст Григорій Сковорода. Закріплення ідей античності серед українських філософів.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Давньогрецька культура (під впливом якої розвивалася й культура римська) справила великий вплив на розвиток культури світової(зокрема української). Греки були першовідкривачами в різних галузях науки, техніки, мистецтва.

Не випадково наша наукова і мистецтвознавча термінологія великою мірою бере початок у старогрецькій мові.

Дослідники стверджують, що в різноманітних формах грецької філософії вже є в зародку майже всі пізніші типи світоглядів. Те ж саме можна сказати про грецьку літературу, де вже існували ледь не всі, відомі в нові часи, жанри і форми. Письменники й нині користуються формами, що їх людство успадкувало від греків. Зрозуміло, це не означає, що митці нового часу механічно наслідують греків, Вони прийняли естафету і понесли її далі.

Чотири головні етапи розвитку давньогрецької літератури -- архаїчний, класичний, елліністичний і римський -- відповідають чотирьом основним періодам розвитку давньогрецького суспільства.

Поезія, що постала у надрах первіснообщинного суспільства і розвивалась у часи його занепаду та створення рабовласницької держави, сьогодні, у XX ст., знову викликає жвавий і стійкий інтерес. З глибини тисячоліть дійшли до нас давньогрецькі міфи.

1.Наслідування ідей стародавньої Греції і адаптація їх до реалій Київської Русі

Що ж до України,необхідно врахувати, що базою розвитку української соціальної думки, як і української нації взагалі, є Київська Русь, суспільне життя якої склалося в межах давньоруської держави. Слід зробити наголос на тому, що самобутня думка на Русі формувалася під впливом античної та візантійської філософії.

Слово «античний» означає древній, але так вже повелося, що цей термін історично закріпився лише за одним соціокультурним регіоном Стародавнього Світу - Грецією і Римом. У цьому тандемі визначальна роль, роль лідера, належить Греції.

Грецька філософія - одне з найбільших чудес древнього світу поряд з наукою, мистецтвом, спортом, демократією - все це без залишку перейшло у спадок історичних епох. Багато досягнення греків у цих сферах соціокультурного творчості назавжди стали класичними.

Грецька філософія виросла з міфу - ті ж проблеми (що є світ? Що є людина? Яке місце він займає?). На початку та ж термінологія. Тому, що міф заснований на традиції і фантазії, тобто як би звернений назад, до минулого. А філософія - заснована на довірі до здібностей розуму. Міф безособовості, анонімний. Філософські вчення завжди персоніфіковані. Міф як би зачаровує світ, філософія його расколдовивает в тому сенсі, що вона прагне відшукати причини речей, явищ, процесів в самих речах, явищах, процесах, а не в якихось надприродних речах.

Час життя античної філософії більше 1000 років (до II століття н.е.), але найбільш продуктивними у творчому відношенні є перші три століття, потім лише деталізація, розробка тих ідей, гіпотез, які були сформульовані на зорі Античного Світу.

На величезній території, що обмежувалася на заході Верхньою і Середньою Віслою, півночі -- Прип'яттю, північному сході та сході включала пониззя Березини й Десни, а по Дніпру доходила до гирла Сули (південний же рубіж проходив від Дніпра й Росі на захід до верхів'їв Південного Бугу, Дністра, Пруту та Сяну) -- виникають поселення протослов'янських племен1.

Благодатні грунти, багатий рослинний і тваринний світ сприяли виникненню ще в III тис. до н.е. трипільської землеробської культури, носії якої є "мовними предками слов'ян". У подальшому тут з'являється Антська держава (II ст.), а згодом -- Куявія та Славія.

Об'єднання цих територіально-державницьких утворень призвело до виникнення Київської Русі, на терені якої розпочався процес формування української суспільно-політичної і філософської думки. Його становлення супроводжувалося проявом як загальноцивілізаційних, так і специфічних ознак,тенденцій.

Закономірно, що процес становлення тієї чи іншої національної ментальності передбачає наявність протофілософського (міфологічного) періоду. Логіка розвитку філософської думки розпочинається з міфу і завершується становленням "Логосу". Не виключенням була в цьому плані і вітчизняна філософія, їй також передують своя міфологія і епос. Але при всій цій загальноцивілізаційній подібності, чітко вирізняється специфічне. Становлення і формування філософської думки відбувалося в "котлі", де сплавлювалися воєдино загальноцивілізаційні та специфічні ознаки та тенденції. Специфічним для цього процесу було й те, що він проходив у ситуації творчого діалогу києво-руської міфології та епосу з візантійським християнством, котре широко культивувало ідеї грецького філософського платонізму та неоплатонізму. Ідеї східного християнського світогляду були представлені на території Київської Русі виключно як філософсько-богословські трактати, тексти. Зокрема, широко були розповсюдженими "Шестиднева" Іоанна, екзарха Болгарського, "Ізборники Святослава" 1073, 1076 pp. та ряд інших документів. Результатом такого "спілкування" стало виникнення нового типу світогляду, києворуської ментальності, яка характеризується не тільки розмаїттям, а й глибиною думки. Слід зазначити, що названі твори втрачали свою первісну специфіку і набували києворуської форми викладу й ментальності, ставали феноменом києворуської філософської культури. Діалог етнонаціонального (поганського) і християнського (греко-візантійського) світоглядів привів до того, шо перший, поступово став втрачати свою "первісну"' автономність, замкненість і перетворюватися на засіб прочитування (розуміння) "іншого" змісту з метою його творчого засвоєння, укорінення в фунт києворуської ментальності. Пам'ятки культури, особливо києворуська книжність, стали специфічним засобом передання (переведення) християнського змісту в тодішню свою світоглядну дійсність.

У цей період світогляду українського етносу було притаманне емоційно-піднесене і водночас шанобливе ставлення, боготворіння рідної землі, природи, в постійному зв'язку з якими народ черпав життєві сили, енергію, волю та незламність духу. Разом з тим йому (етносу) був характерний як індивідуалізм в поєднанні з ідеєю рівності та поваги до окремої людини, її свободи, так і негативне ставлення до неприйняття насилля, деспотизму, абсолютизму тошо. Всі ці риси знайшли своє відображення не тільки в ментальності українського народу, а й істотно вплинули на тип і стиль філософствування. Більше того, життєлюбність, поетичне, лірико-пісенне сприйняття природного та соціального світу, гостре переживання сьогоденності (минущості) життя сприяли становленню гуманістичної філософії. Л юдина, її внутрішній світ, духовність є пріоритетами української філософії. В їх контексті "крутиться" і розроблюється вся філософська проблематика, що визнає перевагу серця над розумом. Ця риса є істотною для української філософії взагалі. В ній ми не знайдемо таких "жорстко" раціоналістичних філософських систем, як, наприклад, у англійських мислителів Ф.Бекона, Дж.Локка, Т.Гоббса, чи французьких -- Д.Дідро, П.Гольбаха, Ж.Ламетрі, К.Гельвеція або німецьких -- І.Канта, Г.Гегеля тошо. "Брак" раціоналізму в українській філософії компенсується духовністю. При цьому вона не тільки не програє, а й вигідно займає належне місце в контексті світової філософської думки. Більше того, цілий ряд проблем, за які бралися вітчизняні мислителі, часто вирішується правильніше, порівняно із західноєвропейською та візантійською філософською думкою. Так, митрополит Іларіон у своїй праці "Слово про закон і благодать" (1051 p.), незважаючи на свій релігійний сан, відкидає божественне походження держави, влади тощо, тоді як візантійські та західноєвропейські мислителі в переважній більшості стояли на позиціях креаціонізму. Зокрема, поділяли цю позицію Г.Амартол (IVст.), ААвгустин (Vct.), Ф.Аквінський (XIII ст.). А в "Ізборнику Святослава" (1073 р.) поряд з уривками "Діалектики" ІоанаДамаскіна (VII--VIII ст.) знаходимо оригінальне тлумачення і розуміння філософії. Філософія тут визначається як "пізнання сущого, ... пізнання природи сущого... пізнання речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є уподібненням богові..., мистецтвом з мистецтв і наукою з наук.... Філософія є любов'ю до мудрості: істинна мудрість є бог. А тому любов до бога є істинна філософія"1.

Східна візантійська (платонівсько-християнська) традиція тлумачення мудрості знайшла подальший розвиток у філософському просторі Київської Русі. "Софія" є не просто знанням, знанням речей самих по собі, а їх суті, сенсу, котрий є не що інше як "божественний задум" їх творіння. Філософське знання спрямоване на осягнення божественної істини, яка є таємницею людського буття. Але через пізнання зовнішнього світу відкривається таємниця божественної істини. Мудрість у тому й полягає, що вона є своєрідним розгадуванням власного "Я".

Божественність істини, її надприродний характер, робить неможливим її сприймання з допомогою органів чуття, оскільки ті є природними. На природно-речовому рівні істина нам являється як знак, але останній потребує розшифрування, тлумачення. Тому-то у києво-руських філософів, уже з Климента Смолятича (середина XI ст.) розрізняються два види пізнання істини: "благодатний"(безпосереднє бачення істини святими і апостолами) та "приточний" (для всіх інших людей), що забезпечує істинне тлумачення, шлях якого полягає в способі руху від знаку до істини. Остання осягається через міркування, роздуми над книгою, текстом. Тому філософ має шукати істину не в речах світу, де вона існує одвічно, будучи проголошеною божественним "одкровенням", а в слові, тексті. Специфічність цього процесу полягає в тому, що осягнення істини із суб'єкт-об'єктивного відношення переноситься в площину суб'єкт-суб'єктних відносин. Розуміння, екзегеза, "осяяння", "просвіщення" мають своїм джерелом істини не тільки слово, текст, а й мовчання... Звідси випливає, що пошуки перетворюються в розгадування сенсу власного "Я", а відтак -- головним предметом філософствування є людське "Я", тобто -- людина.

Цю ж думку розвиває Кирило Туровський у "Слові до розслабленого", коли стверджує, що Бог заради людини створив землю й небо, на котрій ростуть всілякі трави та дерева. Окрім антропоцентричного характеру філософії Туровського, тут має місце думка щодо єдності людини і Всесвіту. Вони не протиставляються один одному, а виступають як мікро і макрокосмос.

Уже з цього періоду в києворуській філософській думці стає помітною тенденція кордоцентризму. Органом розуміння, осягнення істини виступає серце. Воно є центром протидіючих у людині сил світу благодаті і світу гріха, зводить воєдино мисль, волю та віру. Митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать" пише, що коли Володимир задумав увести християнство на Русі, то у нього в серці "засяяв розум". Водночас необхідно зазначити, що вітчизняні філософи пошук істини ведуть не тільки у сфері духовного "Я" людини, трансцедентального, відгородженого від природної реальності, а й у "посейбічній" природній реальності. Так, В.Мономаху "Повчанні" проводить ідею сходження від потойбічного світу духу до посейбічної, прекрасної земної реальності, створеної богом. Думки про особисту гідність людини, її неповторну індивідуальність притаманні "Молінню Даніїла Заточника" та ін.

Українська філософська думка настійливо веде пошук шляхів єдності духовного і природного світів, творця з "твар-ним", створеним Богом і речево-предметним світом. На відміну від західноєвропейської філософської думки, українська -- не абсолютизує розрив між тілом і душею, не протиставляє їх як несумісні сутності, а йде іншим, перспективнішим шляхом. Так, К.Туровський проголошує органічну єдність "плоті і душі в тілі". На його думку, тіло може протистояти духові, але не душі.

Києворуські мислителі активно розробляли теорію суспільного примирення та загальної згоди на засадах моралі. Вихід з кризи, соціального розбрату вони вбачали у вихованні людини відповідно до принципів любові, милосердя, терпіння тощо. Таким чином, започатковується етичне спрямування у києво-руській філософії. Більше того, мова йде про повну "етизацію" філософії. Можна стверджувати, що філософія Київської Русі не знає етично нейтральних проблем. Філософська думка переломлюється через призму глобального конфлікту добра і зла, а відповідно до цього вирішуються і всі суспільні проблеми.

Такий тип філософствування зберігся до середини XV ст., хоча рамки його територіального розповсюдження то звужувалися, то розширювалися. Після татаро-монгольської навали цей стиль філософствування зберігається і отримує подальший розвиток у Галицько-Волинському князівстві, а пізніше - у Великому князівстві Литовському, що продовжувало розвивати форми духовності Київської Русі. Загальновідомий факт, що мова Київської Русі була державною мовою Великого князівства Литовського. Більше того, кодекс законів Литовської держави -- Литовський статут -- було не тільки написано цією мовою, а й змістовно він багато у чому збігався з києворуськими законами.

2.Ідеї неоплатонізму,ареопатизму. Новий напрям у розвитку філософської думки в Україні

Зорієнтованість на внутрішній, духовний світ людини знаходить свій вияв в ідеях неоплатонізму (вчення психазму -- в перекл. з грец. -- німотність, спокій) і ареопагітизму (вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта). Ідея безпосереднього єднання людини з богом досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, що приводить до "просвітлення", яке досягається шляхом "очищення" розуму від раціоналізму і наповнення його духовністю.

Разом з тим уже з XV ст. українські мислителі переклали цілий ряд книг науково-енциклопедичного характеру. Це і "Арістотелеві врата", і логічні трактати єврейського вченого Мойсея Маймоніда та "Логіка Авіасафа" арабського філософа Аль-Газалі. Проблемам астрономії та астрології були присвячені "Шестикрид" і "Космографія", які грунтувалися на латиномовному трактаті англійського вченого ХVІ ст. Иоана де Сакрабоско (Джон Галіфакс) та перекладів єврейського вченого XVI ст. Імануеля-бар-Якоба. Розуміння і тлумачення Всесвіту подається варістотелівсько-птоломеївськомудусі. На цьому грунті серед представників української культури поширюються ідеї гуманізму. Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин із Кросно, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович та ін., одержавши ґрунтовну освіту і працюючи в університетах Західної Європи, самі були гуманістами. Вони не тільки сприяли перенесенню цих ідей на грунт України, але й зробили значний внесок у формування підвалин європейського гуманізму та Відродження.

Представники гуманістичного напряму становили інтелектуальну, елітарну, культуроцентричну течію. Вони вважали, що поширення знань про світобудову приведе до вдосконалення розумових здібностей людини. їх світоглядні орієнтири були спрямовані на утвердження свободи й гідності особи та ідеалів соціальної справедливості. Відповідно цьому найкориснішою й найпершою серед наук, здатних забезпечити реалізацію цих проблем, вважали філософію.

Ренесансний гуманізм став ідеологічним підґрунтям для виникнення нового етапу філософствування, безпосередньо пов'язаного з діяльністю братств, "братських шкіл". Соціально-економічні, національні, віросповідні суперечності надзвичайно загострилися після Люблінської (1569 р.) та Брестської (1596 р.) уній, що зумовило міжконфесіональну полеміку православних і католицьких християн. Розвиток філософської думки цього періоду здійснювався в лоні полемічноїлітератури. Поштовхом для полеміки стала книга польського єзуїта П.Скарги "Про єдність церкви божої" (Вільно, 1577 р.), в якій відкрито проголошувався "хрестовий похід" на "схизматів" (православних громадян України), їх віру, церкву, мову тощо. У відповідь Г.Смотрицький у творі "Ключ царства небесного" (1587 p.), С.Зизаній у "Казанні св. Кирила" (1596 p.), M. Смотрицький у "Треносі" (1610 р.), З.Копистанський у "Книзі про віру єдину" (1619-1621 pp.) та "Книзі про правдиву єдність православних християн" (1623 р.), Л.Зизаній у "Катехізисі" (1627 р.) та інші захищали "православну прабатьківську віру", широко використовуючи аргументацію ареопагітизму. Зокрема, Кирило-Транквіліон Ставровецький з позицій ареопагітичного апофатизму стверджував, що "Бог же выше всякого разума й мовы", "самый ясный разум". А відомий полеміст І.Вишенсь-кий зосередив свою увагу на "духовній" людині, оскільки лише в дусі можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Осягнути Бога неможливо розумом, оскільки останній охоплює лише негативні визначення Бога - те, чим Бог не є. Дійсне, справжнє осягнення Бога можливе ірраціональним, містичним осяянням душі. Не відкидає мислитель і ролі розуму в пізнанні, за умови, коли розум не є "зрозумілим", а "євангельським розумом" він виконує функцію нижчого ступеня пізнання, може стати "підготовчим щаблем" на шляху осягнення істини.

3.Створення перших філософських гуртків епохи Відродження

філософський київський відродження сковорода

Значною віхою в розвитку філософської думки було створення Острозького науково-освітнього осередку, до якого входили: колегія, друкарня та гурток. Його представники: Й.Княгицький, К.Лукаріс, Д.Наливайко, К.Острозький, В.Суразький, Х.Філарет та інші продовжили боротьбу проти католицької експансії, спроб окатоличити та полонізувати Україну і українців. Обґрунтовуючи свої філософські погляди, вони спиралися на духовну спадщину українського народу. Прекрасне знання цієї спадщини було умовою успішної боротьби з поневолювачами. Як патріоти вони захищали українську культуру, мову, вбачаючи в них запоруку самозбереження українського етносу (народу, нації). Вони внесли значний внесок у розвиток критики теорії та практики католицизму, показали взірець глибокого осмислення актуальних проблем суспільного життя. Мала місце і спроба подолати з позицій пантеїзму християнський дуалізм співвідношення Бога (творця) і світу, ним створеного. Так, у вченні К.-Т. Ставровецького світ і природа перестають бути символами Бога. Вони зливаються з Богом і самі перетворюються на Бога. При цьому слід зазначити, що осмислення філософсько-богословської проблематики здійснювалося з позицій раціоналізму.

Незаперечним є вплив братств, "братських шкіл" на розвиток гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. Вони були осередками просвітництва, книгодрукування, навчання і виховання та поширення знань серед української людності, і не тільки. Досить часто вони ініціювали та самі створювали навчально-освітні заклади. За таких умов було створено Києво-Могилянський колегіум, а згодом -- академію. Істотний внесок в її створення зробили Київське братство, діячі вченого гуртка, що існував при друкарні Києво-Печерської Лаври, у витоків якого стояли І.Борецький, К.Сакович, Е.Плетенець-кий, З.Копистенський, П.Могила та інші. Виникнення цього професійного закладу сприяло не тільки ознайомленню із здобутками західноєвропейської логіки, філософії та культури, а й розвитку професійної філософської діяльності. Не залишалась осторонь їх інтересів і гносеологічна проблематика. Аналіз процесу пізнання здійснюється в контексті дослідження відчуття, сприйняття, пам'яті, мови та мислення. Чуттєве відображення розглядається як основа пізнання і вирішальний критерій істинності. Фундаментом пізнавальної діяльності є відчуття, які поділялися ними на зовнішні (зір, слух, нюх, дотик, смак) і внутрішні (уявлення, фантазія, оцінка, пам'ять, сон). Чуттєве відображення -- це перший етап пізнавального процесу, тоді як другим, завершальним -- є раціональне пізнання. Пізнання пов'язується з діяльністю розумної душі, дарунку Бога людині. Досліджуючи роль розуму, мислительної діяльності^ вони вивчали психологію і особливо логіку, яка, на думку И.Кононовича-Горбацького, є "найкращою вчителькою нашого розуму", необхідним засобом отримання нових знань, інструментом пізнавальної діяльності людини.

Філософія представників Києво-Могилянської Академії безпосередньо пов'язана з людиною, її прагненнями, переживаннями та практичними інтересами. їх антропоцентризм споріднений з гуманістичною спрямованістю. В ньому постійно підкреслюється велич і гідність людини. "Повнотою досконалостей, рівною цілій природі" вважав людину Ф.Прокопович. Не втеча від світу, а активна діяльність людини, боротьба із суспільним злом, вадами, злочинами та печаллю і негодою проповідувалися їх філософією. Широко пропагувалися свобода, воля та патріотизм людини. Історія, держава тлумачаться з позицій теорії суспільного договору та природного права. Подальший розвиток філософської думки пов'язаний з діяльністю Г.С.Сковороди. Ідейно-теоретичні підвалини його філософії ґрунтуються на працях давньогрецьких мислителів. Об'єктом дослідження для нього є сама філософія, проблеми людського життя, зокрема моральні.

4.Філософ-гуманіст Григорій Сковорода. Закріплення ідей античності серед українських філософів

Мислитель виходить з того, що предметом філософії є людина. Вона є ключем для розкриття всіх таємниць природи і суспільства, а філософія -- це засіб, знаряддя розв'язання суспільно-практичних проблем. Філософія окреслює шляхи досягнення щастя людиною. Вона тлумачиться не як чиста теорія, а як практична філософія. На думку Сковороди, філософія організує, скеровує всі справи до тієї мети, щоб дати життя нашому духу, благородство серцю і світлість думкам. Він вважає, що з філософією ми маємо справу тоді, коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, а відтак -- усе в світі світле, щасливе й бажане.

Гуманізм філософії Сковороди ґрунтується на кордоцентризмі. "Головою усього в людині є серце". Воно дійсно в людині Людина. Серце є "корінь життя і обитель вогню та любові" -- це зерно, що проросло і небеса і землю. Воно все в собі уміщує, утверджує мудрість і тримає "коло земне і порох нашої плоті".

Сковорода визнає існування двох натур: видимої (зовнішньої, тіньової) -- світу матеріальних об'єктів, речей, предметів, землі тощо і невидимої (внутрішньої, світлої) -- духу, істини, вічності, Бога. Характерно, що Бог для нього є, з одного боку, природа в усіх її багатоманітних проявах, а з іншого -- "джерело", "сонце", "світло". Ці натури притаманні кожному зтрьох взаємодіючих світів: макрокосму (великому світу), в якому "живе все породжене"; мікрокосму або людині -- це маленький "світик", "світочок", котрий глибиною не поступається великому і в певному розумінні охоплює останній, та символічного світу (Біблії).

Видима натура макрокосму є "нікчемністю", "тінню" справжньої невидимої натури (Бога). Макрокосм, таким чином, є специфічною єдністю, що характеризується і нерозривністю, і, водночас, -- "незілляністю". Це "двоє в одному і одне в двох". Існування матерії є "корелятором" існування Бога. Світ (всі світи) - це тінь Бога, яка ніколи не віддаляється, не зникає доти, доки існує носій (живий об'єкт, дерево тощо).

Людина (мікрокосм) також є єдністю видимої (емпіричної, тілесної) та невидимої (внутрішньої, справжньої, істинної) натур. Емпірична натура є "тінню", "тьмою", "тлінням" тієї дійсної, "внутрішньої" натури людини. Людина не пасивно, а активно відтворює структуру макрокосму, гармонійно взаємодіє з ним, оскільки її єством є Бог. "Діалектичне коло", парадокс позиції Сковороди полягає в тому, що заклик "пізнай себе" означає пізнати Бога, а пізнаючи Бога, ми пізнаємо себе.

Проблеми теорії пізнання, думки про розвиток також знайшли своє висвітлення у філософії Сковороди. В соціальному плані він критикує неробство, паразитизм, свавілля поміщиків, розкриває злиденність і безправ'я трудового народу та протестує проти соціальної нерівності. Його ідеалом є "Горний Ієрусалим" або горна республіка, де взаємини між людьми будуються на основі духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.

Оригінальні думки в цей період висловлював і Я.Козельський, що розвивав ідеї М.В.Ломоносова та французьких просвітників-матеріалістів XVIII ст. Він виходив із об'єктивного існування світу, незалежно від свідомості та надприродних сил. Вважав, що природа розвивається за об'єктивними законами. Стверджував, що матерія ніким не створюється й існує у просторі і часі. Він не тільки розмежовує, а й вивільняє науку і філософію від теології. Вирішення суспільних проблем вбачав в урядових реформах. Одним із перших засудив феодально-кріпосницький лад, тиранію і деспотизм та обгрунтував необхідність ліквідації самодержавства і побудови нового суспільства на інших соціально-економічних, політичних та моральних засадах.

Антикріпосницькі ідеї, протест проти політики царизму висловлювали також І.П.Котляревський, П.П.Гулак-Артемовський, Г.Ф.Квітка-Основ'яненко, Є.П.Гребінка, Л.І.Глібов та ін. Пробудженню національної самосвідомості, захисту української мови та літератури сприяли своєю творчістю Т.Вагилевич, Я.Головацький, М.Шашкевич та ін.

Значний вплив на розвиток філософської думки в Україні та наближення її до західноєвропейського рівня мав П.Д.Юркевич. У своїх працях "Ідея", "Матеріалізм і завдання філософії", "Серце і його значення в духовному житті людини" та інших він виклав основи своєї "Філософії серця". В цій філософській концепції мислитель особливого значення надавав ідеї. На його думку, ідея потрібна не лише філософському, а й природничо-науковому пізнанню. Він високо цінував природничі науки, прийоми й методи цих наук і використовував їх дослідження психологічних явищ та наук про дух.

Юркевич відкидав як філософію матеріалізму, так і філософію ідеалізму, зокрема критично-негативно ставився до Гегеля. Недолік цих систем убачав у ігноруванні індивідуального, неповторимого, конкретного тощо. Подолання крайнощів матеріалізму та ідеалізму мислитель вбачав у розробці концепції "філософіїсерця". Серце -- основа неповторності й унікальності людської особистості, тоді як розум виявляє (фіксує) загальне. В серці творяться такі події і явища історії, які неможливо раціонально вивести. Більше того, джерело явищ, що характеризують особливість людини також знаходиться в серці, вони не випливають "з жодного загального поняття чи закону".

Розум, "голова", зазначає Юркевич, керує, планує та диригує, але породжує -- серце. Воно продукує явища душевного життя, які не можуть бути з'ясовані, виходячи із загальних закономірностей психіки. Туди, де діє правильність, загальна закономірність, -- серце не втручається, алише "спостерігає", поступово, раз від разу, розкриваючи себе в цій сфері.

Значно вплинула на розвиток філософії в Україні діяльність О.О.Потебні. У філософсько-лінгвістичних працях "Мысль и язык", "Из лекций по теории словесности" та інших він з матеріалістичних позицій вирішує проблеми пізнання, пов'язуючи їх з мовою. Основою пізнання він вважав чуттєвий досвід. Проте останній, сам по собі, не здатен дати знання загального та необхідного, досягнення якого забезпечує раціональне мислення. Розвиток мислення без мови неможливий. Завдяки мові, на думку Потебні, людина стає творчо діяти, а її духовний розвиток він пов'язує з розвитком мови. "Мова -- це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати раніше невідому". Глибокі думки виказав у плані дослідження національних відносин, національної ідеї, в якій мислитель вбачав "масіанське начало", рушійну силу розвитку суспільства.

5.Філософи Нового Часу і остаточне закріплення античного на України. Драгоманов,Франко.Винниченко

Подібні думки розвивав М.Драгоманов. У працях "Рай і поступ", "Про волю віри" та інших він проводив ідею боротьби з царським самодержавством, вважаючи його основною причиною існування соціальної нерівності та бідності в суспільстві. Лише докорінні зміни суспільного ладу дадуть змогу усунути подібні явища. Вирішення соціальних проблем пов'язував з еволюційними переконаннями, не відкидаючи революційних методів боротьби. В концепцію соціальної революції поклав ідею мирного розвитку суспільства через підняття освітнього рівня народу.

Великого значення надавав праву спілкуватися рідною мовою, захищав необхідність розвитку української культури. Національні проблеми (питання) пов'язував з досягненням політичних свобод. Вважав справу визволення трудового народу з-під соціального та національного гніту інтернаціональною, а майбутню українську державу уявляв як федеративний Союз чотирьох вільних республік.

Поширюючи ідеї розвитку природи, матеріалістичної філософії на розуміння життя суспільства та спираючись на досягнення природознавства, С.П.Подолинський обгрунтував закономірність перемоги соціальної революції. Історію суспільства він розглядає як закономірний процес зміни одного суспільного ладу на інший, прогресивніший. Перебудову суспільного життя вирішує здійснити з допомогою народної революції. На його думку, засоби виробництва у промисловості та суспільному господарстві повинні перейти до рук трудового народу, робітничих і селянських асоціацій.

Із закликом до радикальних змін суспільного ладу, усвідомлення людьми свого становища звертався М.І.Павлик. Він вважав, що завдяки просвітництву можна вирішити наявні проблеми. Розум, наука і філософія завжди виводили й надалі виводитимуть людство із темряви й біди. Шкідливу роль ідеалістичної філософії та релігії для народу й прогресу суспільства відмічав Ф. Ніцше.

Значний пласт філософсько-соціологічної думки пов'язаний з діяльністю І.Франка. З матеріалістичних позицій та ідеї розвитку (природи, суспільства) тлумачить, обґрунтовує і вирішує проблеми український мислитель. Визнає вічність, незнищуваність і нестворюваність матерії, всезагальність змін, руху і обміну в світі. Пізнання розглядає як процес відображення людською свідомістю предметів об'єктивного світу. Тому поза природою не існує пізнання.

Франко на відміну від Драгоманова, Подолинського та інших, популяризуючи марксизм на україномовному терені, критичніше, тверезо ставився до ідей Маркса й Енгельса. Для нього марксизм не був догмою, він виробив своє власне розуміння сутності суспільного розвитку. У вільній праці, щасті, житті і свободі вбачає він вищий ідеал людини. В разі неефективності мирних засобів, вимагав революційного перетворення суспільства на основі праці, правди і науки. Не виключав можливість застосування сили для зміни існуючих порядків.

Значних зусиль докладав Франко для утвердження української мови, формування національної свідомості та самосвідомості. Поставив собі та українській інтелігенції дійове завдання -- витворити із величезної, аморфної етнічної маси народу українську націю, соціокультурний організм, здатний до самостійного політико-державногожиття. Він вважав, що ці завдання можна вирішити на грунті пріоритету загальнолюдських цінностей та гуманістичних принципів життя над національними, утверджуючи освітні традиції, відкриваючи нові навчальні заклади, створюючи власну пресу, розвиваючи мову, письменство тощо.

Подальший розвиток філософської думки в Україні пов'язаний з діяльністю філософствуючих літераторів. М.Коцюбинський досліджував проблеми відчуження людини, втрати органічного зв'язку з матір'ю-природою, землею. Причину такого стану він вбачав у "завойовницькому" ставленні людини до природи. "Перемога" людини над природою в кінцевому підсумку обертається для неї поразкою. Вихід з такого становища вбачається у встановленні постійного діалогу з природою як із своїм, "внутрішнім" -- "Я". Любов до природного буття детермінується "серцем", звідси і "побожне" ставлення до довкілля (природи, землі тощо).

Активне, перетворююче ставлення до дійсності пропагувала Л.Українка. Вона глибоко вірила в пізнавальні можливості людини, закликала до знищення монархічного ладу і встановлення демократичного суспільства. Нищівно критикувала ідеалістичну філософію (неокантіанство, містицизм, спіритуалізм тощо) і релігію. Відкидала спроби представити раннє християнство як комуністичну течію. В народі вбачала могутню силу суспільного розвитку, творця всіх матеріальних і духовних благ та цінностей. її творчість глибоко патріотична і водночас пронизана ідеями дружби народів.

Прихильником національно-комуністичних ідей був В.Винниченко. У своїй праці "Відродження нації" негативно оцінює злуку з Росією, твердить, що Україна та її народ багато втратили від цього "об'єднання". "Денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку зумовили зубожіння, здичавіння колись квітучого краю та людності"'.

Багато в чому погоджуючись з марксизмом, Винниченко під впливом змін та інших факторів поступово переходить на позиції "конкордизму". Згідно з цією позицією людина має жити в "згоді" сама з собою, з природою, з іншими людьми. В соціально-політичному плані Винниченко під кінець життя, активно проповідував ідею зближення ("конвергенції") соціалізму і капіталізму, яка найповніше проявилася в романі "Слово за тобою, Сталіне!". Багато розмірковує над проблемою сенсу цивілізації. Екстенціальні мотиви (біль, переживання, оптимізм) властиві в цілому творчості В.Винниченка. Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Так, історик Д.І.Багалій видав монографію про Г.С.Сковороду, а етнограф і літературознавець М.Ф.Сумцов -- працю з історії філософської думки в Україні.

Дослідженням філософських проблем природознавства, спеціальної та загальної теорії відносності, квантової механіки і електродинаміки, мікробіології і фізіології рослин, біології головного мозку і таким іншим займалися такі видатні вчені-філософи: Д.І.Блохінцев, В.П.Затонський, О.В.Палладій, С.Ю.Семківський, М.Г.Холодний, В.О.Юринець.

Проблеми обгрунтування наукової картини світу, взаємин людини (суспільства) з природою (довкіллям), формування біосферного мислення знайшли відображення у творчості В.І.Вернадського. Вчений вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина -- розумна своєю діяльністю поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо. Захищав свободу науки та наукового пошуку, виступав проти втручання держави в діяльність науковців, постійно вболівав за Україну, боровся за збереження мовної та культурної самобутності українського народу.

На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30--50-ті роки.

Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяли створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П.В.Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічних проблем евристики, типології форм мислення тощо.

С.Б.Кримський, М.В.Попович, П.Ф.Йолон, Е.С.Ледніков та інші плідно працювали на ниві методології науки, а філософські проблеми природознавства (фізики, біології, астрономії, математики тощо) досліджували В.Н.Глушков, А.П.Маркевич, П.С.Дишлевий, І.Г.Підоплічий, К.М.Ситник, О.К.Кедровський, Р.В.Чаговець і багато інших. Проблеми науково-технічного прогресу та науково-технічної революції досліджувалися М.Ф.Тарасенком, аналіз категоріальної структури світогляду був у центрі наукових пошуків В.І.Шинкарука, О.І.Яценка, В.П.Іванова, В.Г.Табачковськоготаінших. Результати соціологічних досліджень проблем студентської молоді, розвитку її творчих здібностей, художньо-естетичної культури знайшли відображення в працях І.М.Попової, В.І.Астахової, В.П.Андрущенка, Е.О.Якубитаін.

Значна кількість наукових праць присвячена розробці методології застосування в природничих і гуманітарних науках принципів і методів матеріалістичної діалектики. В цьому руслі активно працювали колективи під керівництвом М.О.Парнюка, М.Л.Злотіної, Е.К.Дулумана, В.П.Ключникова та інших. Дослідженню вітчизняної філософії приділяли увагу М. В. Нічик, В.С.Горський, Д.Х.Острянин та ін. Завдяки їх зусиллям вдалося об'єктивно висвітити зміст української філософської думки і показати її місце в контексті світової культури. В.І.Шинкарук, І.В.Бичко, Г.А.Заїченко, Ю.В. Кушаков, П.Т.Гордієнко та інші плідно працювали на ниві дослідження філософської думки. Вони грунтовно вивчали західноєвропейську філософію XVII--XIX ст., а згодом і XX ст. Слід зазначити, що актуальні філософські проблеми отримували висвітлення на сторінках спеціальних журналів та в матеріалах конференцій, симпозіумів тощо.

Подальший розвиток історико-філософської проблематики пов'язаний з діяльністю Д.Чижевського. Його дослідження присвячені культурі українського, російського, польського, словацького, чеського, німецького народів тощо. Значним є його внесок у дослідження філософської спадщини Сковороди. Слід зазначити, що розгляд історико-філософської проблематики здійснюється в контексті впливу національної специфіки, національного характеру тощо. Досить багато уваги приділяє він дослідженню понять "нація" і "людство". Нація розуміється ним яку раціоналістичному, так і романтичному аспекті. Раціоналістичний підхід дає змогу виявити особливе, тобто національне. Проте Чижевський відмічає, що справжню цінність складає загальнолюдське, наднаціональне. Національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському. Співвідношення національного і наднаціонального використовується Чижевським як методологічний засіб дослідження всесвітньої філософії. Більше того, розвиток філософії, на його думку, полягає в синтезі цих моментів, але при цьому мислитель зазначає, те, що типове для всесвітньої філософії, властиве також національній філософії. Вони взаємообумовлю-ють, доповнюють і збагачують одна одну.

Висновок

Літературі і філософії важче зберегти автономію свого простору, світ власних норм, оскільки вони виражають саме цілісну природу людини і епохи. Відносна свобода нормотворення створює ілюзію хаосу і бажання схильних до традиції людей приборкати естетичну стихію. Як ніде, в світі філософії поширені водночас індивідуалізм і антиструктурні «братства», культ «незрозумілих геніїв».

Єдиний регулятор і особистих шукань, і нормотворення, -- те саме відчуття краси і простоти, яке в силу своєї невиразності і невизначеності не приймається за критерій в пізнанні. Воно дозволяє нам проникнути через бар'єри чужих культурних просторів, відчути невловиму гармонію в давно пережитих культурних світах, в тому числі і в міфологічних.

Амазонки, циклопи, Муза, Геркулес, Дедал, Харон виринають як у злободенних поезіях Леоніда Мартинова,так і у численних працях наших земляків-філософів серед яких Григорій Сковорода,Володимир Винниченко,Іван Франко та інші.

Як і у часи Т. Шевченка та Ф. Тютчева, міфологія Давньої Еллади і сьогодні сприяє поетичному і філософському осмисленню сучасності. Незаперечні докази тому дає новітня філософсько-пейзажна та соціально-політична лірика.

Список використаної літератури

1.Античность как тип культури. М., 1988.

2.Антична культура і вітчизняна філософська думка. К., 1990.

3.Вернеш Ж. П. Происхождение древнегреческой мисли. М., 1988.

4.Горський В. Історія української філософії. ? К., 1996.

5.История й культура античного мира. М., 1977.

6.Лосев А. Ф. Философия, мифология, культура. М., 1991.

7.Миттенко Ю. О. Антична спадщина і становлення нової української літератури. К., 1991.

8.Полікарпоз В. С. Лекції з історії світової культури. Харків, 1999.

9.Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історіяукраїнської філософії. ? К., 2000.

Размещено на Allbest.ru