Емпіризм та раціоналізм як методологічне обґрунтування класичної раціональності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Емпіризм та раціоналізм як методологічне обґрунтування класичної раціональності

Просвітницька модель класичної раціональності

Емпіримзм (грец. ???????? -- досвід) -- напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини -- розум -- розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм -- це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.

класичний раціональність філософський моральний

Прихильники

Джон Локк (англ. John Locke, 1632, Рінґтон, Сомерсет, Англія -- 1704, Ессекс, Англія) -- англійський філософ, один із основних представників англійського емпіризму та Просвітництва.

Локк також хотів створити для науки спільну платформу, не втручаюсь в її окремі галузі. Він визнає частково Декартівський раціоналізм: для нього мислення починається від суб'єкту, проте заперечує те, що реальність складається із окремих реальностей суб'єктів. Він не вірить у вродженні знання. При цьому виходить із наївних форм таких ідей (не як у Декарта), припускаючи, що вроджені ідеї повинні бути свідомими всім людям в будь-який час. Проте, ані діти, ані неосвічені люди не знають основних філософських понять. Окрім цього, вроджені ідеї роблять розум непотрібним. Наприклад, ідея Бога не є вродженою, оскільки існує багато народів, де не існує віри в Бога. Він вважає, що людина народжується як «табула раса» (з лат. чиста дошка). В розумі не знаходиться нічого, що би не було сприйнято органами чуття. Локк є емпіриком. Матеріалом пізнання є прості ідеї, вони всі походять із досвіду. Ідеєю є в найзагальнішому сенсі будь-яка уява, елемент свідомості як понятійно-раціонального як і чуттєвого типу.

· Прості ідеї:

o сенсації (зовнішні): чуттєві враження речових тіл, колір, запах, смак, розмір, рух тощо (вже тут він розрізняє першорядні та другорядні якості; див. нижче).

o рефлексії (внутрішні): власні дії, стан, переживання, наприклад, ідеї з рефлексії бажання, прагнення, уяви, мислення тощо.

o складається з обох однаково: радість, біль, сила, послідовність в часі.

· Складні ідеї: що складають з простих через їх порівняння, поєднання, абстрагування; вони є в першу чергу поняттями / першими якостями (номіналізм), оскільки про реальну сутність речей не можемо нічого сказати.

o Субстанції: речі, які складаються із постійного зв'язку між простими ідеями; не може знати, чи вони насправді є, проте, вважає, що Бог, янгол є субстанціями.

§ Першорядні якості (властивості, які безпосередньо містяться в речах, напр.., об'єм, твердість або форма).

§ Другорядні якості (властивості, які не містяться у речах, але додаються до ідеї субстанції через наше сприйняття, наприклад, солодкість, теплота).

§ Тільки про субстанцію першої якості ми можемо щось сказати об'єктивно, оскільки можна виміряти кількісно, а не якісно.

o Співвідношення (різних ідей одна до одної; ідентичність та не-ідентичність, час та простір); при цьому, каузальність стає суб'єктивною.

o моді (ідеї, які не відображають реальність, а є розумовими конструкціями, напр., держава, трикутник тощо); поняття моралі зараховує сюди -- для розвитку потрібний розум.

Основною властивістю розуму він вважає можливість перевіряти ідеї на якість. Проте, на відміну від Канта, для Л. не існує ідей апріорі, а тільки можливість сприйняття, опрацьовування в образи складніших ідей та понять. Для Л. реально існують тільки прості ідеї, а складні -- ні. Окрім цього, існує реальна субстанція, про яку ми нічого не можемо сказати. Таким чином він вказує на межі пізнання. Пізнання для Локка є сприйняття відповідності або невідповідності ідей. Абстракція у Л. -- це відкидання певних властивостей у певних речей для кращої класифікації.

Він розрізняє три елементи пізнання (впевненість в знанні найвища в першому, найнижча -- в останньому):

· інтуїтивне: Людина впізнає у порівнянні відповідність або протилежність ідей. Інтуїтивна правда виникає тоді, коли ідеї не піддаються подальшому аналізу, коло вони є очевидними;

· демонстративне: в рамках аргументації кожен крок повинен підтверджується інтуїтивним пізнанням (пор. у Декарта);

· cенситивне: можна спостерігати тільки зовнішні тілесні речі, оскільки у нас відсутні адекватні ідеї.

Оскільки наші знання обмежені, Бог наділив нас можливістю провидіння. Те, що Бог нам відкрив, є безумовною правдою. Між знаннями та вірою, розумом та провидінням не може існувати протилежностей. Що є божественним провидінням -- це повинен бачити розум.

Девід Г'юм (у радянській літературі здебільшого Юм, англ. David Hume, при народженні Гом (англ. Home), 26 квітня 1711--1776) -- шотландський філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи Просвітництва, в першу чергу відомий своїми працями у галузі епістемології. Г'юма часто називаюсь провідним нео-скептиком вісімнадцятого сторіччя.

У порівнянні зі своїм попередниками та авторитетами, що відігравали помітну роль у розвитку британського та світового емпіризму того часу -- Джоном Локком, Джорджем Берклі та Ісааком Ньютоном, Девід Юм може бути охарактеризований як номіналіст. На противагу відносно збалансованій у правах на існування об'єктивної та суб'єктивної реальностей, дуалістичній Декартівській моделі світобудови, британські філософи-епістемологи починаючи від Локка беруть курс на сенсаціоналізм (sensationalism) -- віддання переваги сприйняттю та суб'єктивній матерії як єдинно-обґрунтованому базису філософських теорій. Таким чином ми можемо спостерігати поступову редукцію ролі речей самих у собі (субстрату, матерії, субстанції) у їхніх роботах та наголос на емпіричне знання та сприйняття -- єдинне у істинності чого людина може бути хоча б до якоїсь міри певна. Усе вищезгадане виливалося у монізм та номіналізм -- зменшення кількості сфер та світів у яких ведеться людське існування з двох чи кількох до одного. Особливо помітними подібні удари по матеріалізму і субстанції стають після появи праць Берклі -- основні первісні положення теорій якого запозичив Юм, зокрема вартою уваги є концепція ідей (ideas/ collections of ideas) Берклі , яка дещо модифікуєсться Юмом розмежовуючим усі обєкти свідомості на сприйняття (impressions) та ідеї(думки) що постали унаслідок їх синтезу (ideas). Тим не менше варто зазначити що не зважаючи на радикальність свого емпіризму, Юм визначав доцільним послуговуватись ним лише у метафізичному контексті так само як і своєю скептичністю щодо реальності причинно-наслідкових зв'язків про яку йтиметься нижче і визнавав безглуздість використання подібних судженнь у повсякденному житті.

Джордж Берклі (англ. George Berkeley відомий також як: єпископ Джордж Берклі;-- впливовий ірландський філософ, англіканський єпископ (за хрещенням -- протестант) відомий своїми роботами про суб'єктивний ідеалізм, підсумований в його книзі «Бути це відчувати» (лат. «Esse est percipi»). Теорія Берклі стверджує, що індивідууми можуть лише безпосередньо знати відчуття й ідеї об'єктів, -- а не абстракції, такі, як-от: «речовина». Він написав цілий ряд робіт, найбільш відома з яких -- «Трактати про принципи людського знання» (1710) і «Три діалоги між Хілами та Філонами» (1713) (Філон, «Коханець розуму», представляв самого Берклі. Хіли, названі за старогрецьким словом що означає «речовина», представляли ідеї Лока). В 1734 він опублікував книгу «Аналітик», критику основ науки, дуже впливову в подальшому розвитку математики. Берклі мав обширну і багатобічну освіту, не був чужий жодній галузі людського знання і благородним характером вселяв до себе пошану в тих, хто зустрічався з ним. Філософський світогляд Берклі розвивався почасти як протест проти пануючих в його час реалістичних і матеріалістичних ідей, почасти під впливом сенсуалізму Локка. Згідно з теорією Берклі, тільки дух існує насправді, весь же матеріальний світ -- лише обман наших відчуттів; мимовільність цього обману корениться в первинних уявленнях, збуджених душею всіх душ -- самим Богом. Цей спіритуалізм Берклі послужив приводом для численних непорозумінь і налаштував проти Берклі як філософів, так і богословів.

Знанням -- форма існування і систематизації результатів пізнавальної діяльності людини.

Раціоналімзм (від лат. ratio -- розум) -- філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди. У філософію термін "раціоналізм" запозичений з теології, де ним позначався напрямок, прихильники якого наполягали на очищенні релігії від усього, що не може знайти розумного пояснення, піддавали догмати віри логічному аналізу.

Розум (лат. ratio; дав.-гр. ? ????) -- філософське поняття, яке виражає здатність мислити: аналізувати, й робити висновки. Вища форма творчої інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і опирається на розкриття їхньої природи і змісту. У повсякденному сприйнятті «розумна істота» -- це істота, що сприймає інформацію, мислить, навчається, володіє бажаннями й емоціями, що робить вільний вибір й демонструє доцільну поведінку. Загальний інтелектуальний розвиток, рівень пізнання, знань кого-небудь.

Прамвда -- відповідність між розумом та річчю, фактом чи реальністю. Стан чи характер бути правдивим у стосунку до буття, знання чи мовлення.

Раціональність (від лат. Ratio - розум) - термін, що символізує одну з ключових тем філософії, фундаментальну проблему, вирішення якої визначається загальним змістом тієї чи іншої філософсько-методологічної концепції. Проблема полягає у з'ясуванні сенсу "розумності" як предикації (Буття, дії, відносини, цілі і т. д.). Уже на рівні цієї граничної спільності проблема "розгалужується", і набуває різі форми і аспекти. Що таке розумність, які її суттєві визначення? До яких родів та видів буття застосовні ці визначення? Історично змінні і відносні ці визначення або ж незмінні і абсолютні? Чи можливі градації "Раціональності"? На яких підставах могла б будуватися типологія різних типів раціональності? Відповіді на ці та подібні питання визначають той чи інший підхід до розкриття теми раціональності.

Відома невизначеність, неоднозначність поняття раціональності вимагає узгодженості як у відношенні поняття раціональності, так і щодо суті самої проблеми.

Раціональність (в гранично широкому її розумінні) в практичній і духовній діяльності людей не має достатньо чітких меж, охоплюючи як проект, так і сукупність обираються кроків,дозволяють у кінцевому рахунку досягти поставленої мети.

Раціональність

(Від лат. Ratio - розум)

відноситься до розуму, обґрунтованість розумом, доступне для розумного сприйняття,

протилежно до ірраціональності як чогось нерозумного, недоступного розумному сприйняттю.

У методології наукового пізнання Р. розуміється двояко. Найчастіше Р. тлумачиться як відповідність законам розуму - законам логіки, методологічним нормам і правилам. Те, що відповідає логіко-методологічним стандартам, - Р., те, що порушує ці стандарти, - нераціонально або навіть ірраціонально. Іноді під Р. розуміють доцільність. Те, що сприяє досягненню мети, - Р., те, що цьому перешкоджає, - нераціональність.

До недавніх пір вважалося, що зразком Р. діяльності є наука і діяльність вченого. Всі інші сфери людської діяльності Р. лише в тій мірі, в якій вони спираються на наукові знання і методи. В даний час визнано, що кожна область діяльності має свої стандарти Р., які далеко не завжди збігаються з науковими, тому можна говорити про Р. в мистецтві, в політиці, в управлінні і т. д. Поезія настільки ж Р., як і наука, але в ній інші стандарти Р.

Народження феномена раціональності пов'язується з корінним реформуванням європейської філософії Нового часу, що виявилися в її сціентізації [1] і методологізаціі. Піонером цієї реформи прийнято вважати Декарта, який пропагував пробудження людського розуму, звільнення від пут містики і одкровення, і від розумової обмеженості схоластики.

Мета ідеологів раціоналізації філософії та людської культури в цілому полягала в утвердженні науки (перш за все математики) в якості беззастережного і єдиного лідера. Віра і авторитет (Біблії і Аристотеля) повинні були поступитися місцем критичній рефлексії [2], точному розрахунку та ідеологічної неупередженості.

Філософська традиція називає рефлексією думку про думку, тобто ситуацію, коли предметом думки виявляється не річ, а факт мислення. Св. Фома Аквінський визначав рефлексію як «думка, що доганяє думка"

Сам факт рефлексії означає, що діяльність людської свідомості аж ніяк не обмежується створенням моделей, що відтворюють ("відображають") зовнішню дійсність. Рефлексія - думка суб'єкта про наявний у нього образі дійсності

Культ «природного світла розуму», що несе в собі не тільки критичний, але і конструктивний заряд,отримав згодом назву «класичної» або власне філософської раціональності.

Тим часом багато філософів минулого і теперішнього часу вказують на неправомірність ототожнення філософської раціональності з раціональністю науковою з її критеріями логічності, дискусійності, системності тощо.

«Очищенні» філософської раціональності від морального контексту немає відношення до встановлення об'єктивної істини.

Істинно раціональний, дійсно розумний шлях людського розвитку - це не тільки глибоко продуманий і збалансований, але перш за все моральний шлях, при якому борг,альтруїзм, милосердя та інші архаїчні і, строго кажучи, нераціональні чинники не витісняються, де знання не пригнічує совісті. Формально істина доступна кожному, живим, але воістину до істини, за словами Сократа, причетний лише той, хто здатний спрямувати свій розум на благо всього людського роду. Усяке рафінування раціональності (культ «чистого», науки) є, по суті, протиприродним пригніченням духовного світу людини. Це не тільки антигуманно, але і нерозумно, бо людський розум полягає, крім усього іншого, в тому, щоб розуміти, приймати і цінувати те, що лежить за її межами і що, в кінцевому рахунку, визначає умови її власного існування та функціонування.

Знання (в тому числі і наукове) не складається і не розвивається в рамках вузько зрозумілих раціональних критеріїв в обхід неформалізованих, нераціональних духовних реалій. Наукова концепція раціональності при всій своїй привабливості і ясності цілей так і не змогла остаточно позбавити філософське і наукове мислення від того нераціонального шлейфу, який завжди тягнеться за ними.

Сучасна філософська думка все більше схиляється до переконання в різноманітті форм раціональності, їх історичній обумовленості,яка визначається значною мірою особистістю мислителя і особливістю епохи.

Проблема «різних» раціональностей не тільки реальна, але і вельми актуальна.

Разом з тим заслуговує на увагу і концепція єдності раціональності, що розуміється, однак, як діалектична єдність різноманітних проявів розуму. Раціональність наукова, філософська, релігійна і т.д. - не альтернативи, але межі єдиного і багатогранного людського розуму. Вся справа в акцентах, пріоритетах: наукових, моральних, художніх і т.д., які змінюють (але не відміняють) один одного в силу об'єктивних умов історичного і логічного розвитку людської культури. Виявляючи ці особливості специфіки раціональності, використовують поняття «форма» або «Тип» раціональності, тим більше що сама раціональність має цілий ряд критеріїв, жоден з яких не має абсолютної значущості.

Ціннісний критерій раціональності не менш актуальний, ніж, скажімо, критерій логічний.

Питання про витоки раціоналізму (раціональності) - певною мірою питання про витоки самої філософії.

При всій насиченості міфологією, антична філософія рішуче перемикає свою увагу до істинно сущого і апелює до поняття, логіки,факту. У філософа спочатку виявляється природна схильність до наук , інтерес до об'єктивного та закономірного, а не до випадкового і мінливого.

На користь споконвічної і свідомої раціоналізації, нової форми суспільної свідомості, яка зародилася в лоні міфології, говорить і той факт,що введення Піфагором самого поняття «філософія» збіглося з народженням античної математики. Число виявилося найраціональнішим з усіх відомих людям чуттів - які сприймаються. Арифметика і особливо геометрія виявилися стимулами і засобами розвитку природознавства, і перші філософські програми античних мислителів були програмами математичними.

Характерною рисою античного раціоналізму, що визначила і суть першої європейської інтелектуальної революції, варто, мабуть, вважати формування культури дефініції [3].

Ознамчення, вимзначення чи дефінімція (від лат. definitio) -- роз'яснення чи витлумачення значення (сенсу) терміну чи поняття. Слід зауважити, що означення завжди стосується символів, оскільки тільки символи мають сенс що його покликане роз'яснити означення. Наприклад, ми можемо дати означення слову «стіл», оскільки це слово має сенс, однак, хоча ми можемо зробити, зламати чи сидіти на столі, ми не можемо дати означення конкретній речі-столу. Термін, якому дається означення називають означуваним (лат. definiendum, часом використовують позначення Dfd), а символ чи групу символів, що повинна роз'яснити його значення, називають означуючим (лат. definiens, часом використовують позначення Dfn). «Означуюче» не є значенням «означуваного», а, відповідно до означення, має те ж значення. Метою введення означення певному терміну може бути необхідність розширення поняттєвого словника, усунення двозначності, необхідність уточнення терміну, чи теоретичне роз'яснення.

Перевагу понять над чуттєвими образами, умогляду над враженнями та думками, дедукції над індукцією,рефлексії над буденною свідомістю краще і раніше за інших вловив і використовував Сократ. Саме він починає кардинальний поворот всієї філософії в сторону переосмислення природи розуму і підстав достовірності знання.

Філософія - не всезнаюча і не барвиста риторика, але знання сущого і причини, розуміння законів становлення явищ, торжество розуму і справедливості.

Одним з найважливіших принципів розуму Сократ вважав принцип доцільності, об'єктивної нормативності. Речі не тільки мінливі, але й стійкі, інакше вони були б в принципі непізнавані. У будь-якій з них, навіть в тих, що знаходяться в стадії становлення, є деяке об'єктивне стійке ядро, що фіксується у імені (понятті). Ім'я не тотожне речі, але, знаючи його, маючи поняття речі, і, тим самим виходячи за її межі, можна збагнути її сутність. Ім'я не випадкове і не суб'єктивне, саме імена-поняття роблять речі інтелектуально зримими.

Гідно оцінивши об'єктивну значимість і раціональний сенс імен-понять, Платон створює свою філософську систему, насамперед, як систему понятійну. У цій ситуації навіть слово, як матеріальна оболонка імені-поняття, здатне спотворити зміст і значення останнього. «Кожен, хто має розум, ніколи не наважиться висловити словами те, що є плодом його роздумів, і особливо в такій негнучкій формі, як письмові знаки ».

Істинно понятійне мислення - по суті «беззвучна бесіда» душі з собою.

Але прямий зв'язок розуму з філософською раціональністю багатьом видається сумнівним. З позицій XVII ст. будь-який позитивний зв'язок тут взагалі виключений. І тим не менш, якщо не абсолютизувати «класичну» концепцію раціональності і не вважати її безальтернативною, то платонівську соціальну (моральну, правову, політичну та ін.) філософію правомірно розцінювати як надзвичайно розумну (для свого часу у всякому випадку), а, отже, раціональну доктрину. Абсолютно беззаперечний один з доводів розуму Платона: абстрактного гуманізму, абстрактної моральності, абстрактної істини, абстрактної раціональності немає.

Розумно, раціонально тільки те, що людяно, гуманно, духовно.

Отже, Новий час - епоха не зародження, але відродження філософського раціоналізму перш за все як найвищої культури і самодисципліни розуму.

Новий ( «класичний») раціоналізм виявився свого роду «зняттям» раціоналізму античного, але «зняттям» не діалектичним. До деяких цінностей античної моделі раціональності, втраченим пізнішою європейською філософією та культурою, має сенс повернутися не тільки заради відновлення «Історичної справедливості», але перш за все з метою більш глибокого розуміння істоти і кордонів цього феномена.

Раціоналізм Нового часу запропонував принести на жертовний вівтар чистого розуму весь нераціональний людський «мотлох». Культ Віри було замінено культом Науки.

Коли ми говоримо про наукової революції XVII століття, то саме Декарт являє собою тип революціонерів, зусиллями яких і була створена наука нового часу. Колишня наука виглядає, Декарту, так, як стародавнє місто з його позаплановими будівлями, серед яких , втім, зустрічаються і будівлі дивовижної краси, але в якому незмінно криві і вузькі вулички; нова наука повинна створюватися за єдиним планом і за допомогою єдиного методу. Ось цей метод і створює Декарт, переконаний у тому, що застосування останнього обіцяє людству невідомі раніше можливості, що він зробить людей «Господарями і панами природи».

Декарт переконаний, що створення нового методу мислення вимагає міцного і непорушного підстави. Така основа повинна бути знайдено в самому розумі,точніше, у його внутрішньому першоджерелі - у самосвідомості. «Мислю,отже, існую »- ось саме достовірне з усіх суджень. Але щоб воно набуло значення вихідного положення філософії, необхідні, принаймні, два допущення. По-перше, що сходить до античності (перш за все до платонізму) переконання в онтологічному [6] перевазі розумопоглинаючому світу над чуттєвим, бо сумнів у Декарта піддається перш за все світ чуттєвий, включаючи небо, землю і навіть наше власне тіло. По-друге, чуже в такій мірі античності і народжене християнством свідомість високої цінності «внутрішньої людини», людської особистості, що вилилось пізніше в категорію «Я». В основу філософії нового часу,таким чином, Декарт поклав не просто принцип мислення як об'єктивного процесу, яким був античний Логос, а саме суб'єктивно пережити і усвідомлювати процес мислення, такий, від якого неможливо відокремити мислячого. Декарт виходить із самосвідомості як деякої чисто суб'єктивної достовірності, розглядаючи при цьому суб'єкт гносеологічно, тобто якте, що протистоїть об'єкту. Розщеплення всієї дійсності на суб'єкті об'єкт, протиставлення суб'єкта об'єкту характерно не тільки дляраціоналізму, але і для емпіризму XVII століття.

З протиставленням суб'єкта об'єкту пов'язані у Декарта пошукидостовірності знання в самому суб'єкті, в його самосвідомості. Французькамислитель вважає самосвідомість ( «мислю, отже, існую») тієїкрапкою, відправляючись від якої і грунтуючись на якій можна спорудитивсе інше знання. «Я мислю», таким чином, є як би та абсолютнодостовірна аксіома, з якої має вирости вся будівля науки, подібнодо того як з невеликого числа аксіом і постулатів виводяться всі положенняевклідової геометрії.

Аналогія з геометрією тут зовсім не випадкова. Для раціоналізму XVIIстоліття, включаючи Декарта, Мальбранша, Спінозу, Лейбніца, математика єзразком суворого і точного знання, якому має наслідувати і філософія,якщо вона хоче бути наукою. А що філософія повинна бути наукою, і притомунайвірогіднішою з наук, в цьому в більшості філософів тієї епохи не булос?? думки. Що стосується Декарта, то він сам був видатним математиком,творцем аналітичної геометрії. І не випадково саме Декартуналежить ідея створення єдиного наукового методу, який у нього носитьназва «універсальної математики» і за допомогою якого Декарт вважаєможливим побудувати систему науки, що може забезпечити людині пануваннянад природою. А що саме панування над природою є кінцевою метоюнаукового пізнання, в цьому Декарт цілком згоден з Беконом.

Метод, як його розуміє Декарт, має перетворити пізнання ворганізовану діяльність, звільнивши його від випадковості, від такихсуб'єктивних факторів, як спостережливість або гострий розум, з одного боку,удача і щасливий збіг обставин, з іншого. Образно кажучи, методперетворює наукове пізнання з спорадично і випадкового виявленняістин - в систематичне й планомірне їх виробництво, дозволяє науціорієнтуватися не на окремі відкриття, а йти, так би мовити, «суцільнимфронтом », не залишаючи пропущених ланок. Наукове знання, як йогопередбачає Декарт, це не окремі відкриття, що з'єднуються поступово вдеяку загальну картину природи, а створення загальної понятійної сітки, вякої вже не становить жодних труднощів заповнити окремі осередки, тоє виявити окремі істини. Процес пізнання перетворюється в свогороду поточну лінію, а в останній, як відомо, головне - безперервність.

Ось чому безперервність - один з найважливіших принципів методу Декарта.

Згідно Декарту, математика повинна стати головним засобом пізнанняприроди, бо саме поняття природи Декарт істотно перетворив, залишившив ньому тільки ті властивості, які складають предмет математики: протягом (величину), фігуру і рух.

Центральним поняттям раціоналістичної метафізики є поняттясубстанції, корені якого лежать в античній онтології. Декарт визначаєсубстанцію як річ (під «річчю» у цей період розуміли не емпіричноданий предмет, не фізичну річ, а будь-яке суще взагалі), яка непотребує для свого існування ні в чому, окрім самої себе. Створенийсвіт Декарт ділить на дві роду субстанцій - духовні і матеріальні. Головневизначення духовної субстанції - її неподільність, найважливіша ознакаматеріальної - подільність до нескінченності. Тут Декарт відтворюєантичне розуміння духовного і матеріального начал. Таким чином, основніатрибути субстанцій - це мислення і протяг, інші їх атрибутипохідні від цих перших: уява, почуття, бажання - модуси мислення;фігура, положення, рух - модуси протягу.

Нематеріальна субстанція має в собі, згідно Декарту, ідеї,які властиві їй від початку, а не придбані в досвіді, а тому в XVIIстолітті їх називали природженими. У вченні про вроджені ідеї по-новому булорозвинене платонівської положення про справжній знанні як пригадування того,що відобразилося в душі, коли вона перебувала в світі ідей. З XVII століттяпочинається тривала полеміка навколо питання про спосіб існування, прохарактер і джерела цих самих вроджених ідей. Вроджені ідеїрозглядалися раціоналістами XVII століття в якості умов можливостізагального і необхідного знання, тобто науки і наукової філософії.

Що ж стосується матеріальної субстанції, головним атрибутом якоїє протяг, то її Декарт ототожнює з природою, а тому зповною підставою заявляє, що все в природі підкоряється чистомеханічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичноїнауки - механіки. Саме в XVII столітті формується та механістична картинасвіту, яка становила основу природознавства і філософії аж до початку XIX століття.

Але в XIX столітті на зміну механіці приходить термодинаміка, а з появоютеорії еволюції Дарвіна відбувається зсув інтересу від фізики у бікбіології. Наука постійно збагачується новими методологічними принципами,часто протилежними прийнятим раніше; новими підходами; новими поняттями,як приватними, що застосовуються в окремих областях пізнання, так ізагальнонауковими.

Так, згідно з Ріккерта, предметом дослідження науки є нескінченнарізноманіття емпіричного світу, причому нескінченне і «вшир», і «вглиб»,тобто і екстенсивно, і інтенсивно. Пізнання означає подолання цієїбезконечності за допомогою понять. Завдання природничих наук - у тому, що вонивпорядковують інтенсивне та екстенсивне різноманіття явищ емпіричногосвіту за допомогою логічних засобів - понять, а поняття в свою чергубазуються на судженнях, продуктах розумової розумної діяльності. Уприродознавстві подолання нескінченного розмаїття матеріалу досягаєтьсяза допомогою узагальнення. Встановлення закону, до якого прагнутьприродничі науки, є, по Ріккерта, максимальне спрощення готівково -даного різноманіття за допомогою узагальнення. Чим більш загальною є закон,тим ближче натураліст до досягнення своєї мети.

Слідом за Ріккерта Вебер жорстко формулює принцип: усе знанняє судження. Чи не інтуїція, не вчувствованіе, не безпосереднєосягнення, а судження. Судження передбачає протиставлення пізнаєсуб'єкта пізнаваного об'єкта.

Емпіричний світ - це не просто хаотичне різноманіття, яквважали Ріккерт та Віндельбанд; це різноманіття постає дослідникувже якось організованим у відомому єдності, комплекс явищ, зв'язокміж якими - нехай ще недостатньо встановлена - все-такипередбачається, що існує.

У сучасній природничо-наукової картини світу має місце саморозвиток. Уцій картині присутній чоловік і його думка. Вона еволюційна інеоборотна. У ній природничо знання нерозривно пов'язане згуманітарним.

Тому при визначенні типів раціональності Вебер йшов по дорозівиявлення соціологічного аспекту релігії (з яким він пов'язує їївплив на процес історичного розвитку), відправляючись від розгляду того, який спосіб ставлення до світу «задається» - перебуваючи з ним у «Виборчому спорідненості» - тим чи іншим комплексом релігійних «ідей»,ув'язнених у відповідній «картині світу». На основі зіставленнясвітових релігій Вебер вважав за можливе виділити три найзагальніших типу, триспособу ставлення до «світу», що містять в собі відповідну установку,визначають спрямованість діяльності людей, вектор їх соціальногодії.

Перший він сполучається з конфуціанським і даосістскім релігійно -філософським поглядом, що одержали поширення в Китаї. Другий - зіндуїстським і буддійською, поширеним в Індії. Третій - з юдаїськіі християнським, що виникли на Близькому Сході і що поширився в Європі,а згодом й на Американському континенті.

Перший Вебер визначив як пристосування до світу, друга - як втечавід світу, треті - як оволодіння світом. Цим початковим міроотношеніемобумовлений, згідно з Вебером, і відповідний тип раціональності, що задаєзагальний напрямок подальшої раціоналізації - як у межах «картинисвіту », так і в самому світі.

Головний результат сучасного природознавства, за Гейзенберг, в тому, щовоно зруйнувало нерухому систему понять XIX століття і підсилило інтерес доантичної попередниці науки - філософської раціональності Аристотеля і Платона. Позитивна свого часу фундаментальна риса науки --прагнення абстрагуватися від людини, стати максимально безособової --робить її нині неадекватною реальності і відповідальної за екологічнітруднощі, оскільки людина стала найпотужнішим чинником змінидійсності.

Людина оволодіває світом через його пізнання, але це пізнання не можебути абсолютним. Проте наука, що даючи людині найцінніший, неубивающійресурс - інформацію, є необхідним способом відображення об'єктивногосвіту, і містика ні, ні інтелектуальне споглядання, ні поетичнеставлення до природи не замінить науку у справі пояснення світу іпрогнозування наслідків його зміни людиною.

Наука перебуває в процесі перманентного розвитку. Згідно Поппера, вонарозвивається завдяки висунення сміливих припущень і їх подальшоїнещадної критики шляхом знаходження контрприйомів. Кожна теорія вразливадля критики, в іншому випадку вона не може розглядатися в якостінаукової. Якщо теорія і суперечить фактам, вона повинна бути відкинута. Всяісторія наукового пізнання і полягає, згідно Поппера, з такого родусміливих припущень і їх спростувань і може бути представлена якісторія «перманентних революцій».

У епістемології [7] існує традиційна проблема джерел знання.

Звідки береться наше знання: з досвіду, з розуму чи з того й іншого, аякщо вірно останнє, то як взаємовідношення досвіду і розуму? Для Попперацієї проблеми в епістемології не існує. Неважливо, з якого джерелавиникли ті чи інші ідеї в науці. Вони можуть бути навіяні досвідом, іншимитеоретичними концепціями, вони можуть наснитися, вони можуть бути взяті зміфології. Зрештою, вся сучасна наука виникла з міфу, бощо демокрітовская теорія про те, що світ складається з атомів, з точки зорузмісту принципово не відрізняється від міфу.

Вся справа не в тому, звідки виникла та чи інша ідея, а в тому, як знею починають звертатися після її появи. Якщо вона втягується впроцедуру раціонального обговорення, якщо до неї застосовуються нормикритичної дискусії, і вона витримує випробування дискусією і дозволяєздійснювати подальше дослідження, значить, вона включається в процеспородження наукового знання, а тому і сама є науковою.

Коли Поппер розробив свою теорію раціональності, він претендував нате, що вона досить добре описує реальний стан речей в науці.

Улюблений учень Поппера - Лакатоса - розвинув його ідеї методологічногофальсіфікаціонізма та теорії раціональності.

Якщо, з точки зору Поппера, виявлення суперечностей між висновкомз теорії і емпіричним фактом неодмінно означає відмову від теорії іпошуки нової, то Лакатоса досить переконливо показує, що в реальномуісторії наукового пізнання справа йде не так. Якщо буде виявлено подібнепротиріччя, то воно, як правило, не веде до відмови від теорії, а тим більшевід наукової програми, в рамках якої дана теорія стала можливою.

Виявляється можливим так переформулювати деякі припущення теорії абопрограми, що дані факти з спростування теорії стають їїпідтвердженням.

Для Поппера раціональність - це перш за все радикальний критицизм.

Для Лакатоса раціональність - це поєднання, здавалося б, непоєднуванихякостей. З одного боку, це критицизм, вміння рефлектіровать надпередумовами власних міркувань, серйозне ставлення доконтраргумент опонентів і принципова готовність змінювати свої поглядиза певних обставин. З іншого боку, це в хорошому сенсіслова «догматизм», або, точніше кажучи, переконаність у можливості своєїсистеми ідей. Останнє означає, що в тому випадку, коли виявляютьсяфакти, які суперечать захищається ідеям, від цих ідей зовсімнеобов'язково відмовлятися. Важливо вміти захищати свої ідеї, з огляду на новіобставини.

На думку Фейєрабенда, попперовскій варіант плюралізму не узгоджуєтьсяз науковою практикою і руйнує відому нам науку. Але якщо наукаіснує, розум не може бути універсальним і нерозумність виключитинеможливо. Ця характерна риса науки, вважає Фейєрабенд, і вимагаєанархістської епістемології. Усвідомлення того, що наука несвященна і що суперечкаміж наукою і міфом не приніс перемоги жодній зі сторін, тільки підсилюєпозиції анархізму.

Одне з найбільш загальних заперечень проти використання та існуваннянесумірних теорій полягає в побоювання, що вони сильно обмежили бдію традиційного, недіалектіческого міркування.

Фейєрабенд пропонує подивитися на критичні стандартипопперіанской школи, які утворюють зміст «раціонального»міркування.

Ці стандарти - стандарти критики: раціональне обговорення полягає вспробах критикувати, а не в спробах доводити або робити імовірним.

Розвивайте ваші ідеї так, щоб їх можна було критикувати; атакуйте вашіідеї, намагаючись не захищати їх, а виявляти їх слабкі місця; усувайте їхзараз же, як тільки ці слабкі місця виявилися, - такі деякіправила, встановлені критичними раціоналістами.

Ці правила стають більш конкретними, коли ми звертаємося дофілософії науки, і зокрема до філософії природничих наук.

У природознавстві критика пов'язана з експериментом і спостереженням.

Зміст теорії складається із сукупності тих базисних тверджень, якіїй суперечать (потенційних фальсифікаторів). Зростання вмістурівнозначно зростанням уразливості, отже, теорії з більшимзмістом переважно теорій з меншим вмістом. Зростаннязмісту вітається, зменшення вмісту небажано. Теорія,суперечить визнаному базисному пропозицією, повинна бути усунена.

Наука, що приймає правила критичного емпіризму цього роду, буде,згідно Фейєрабенда, розвиватися наступним чином.

Ми починаємо з проблеми. Вона є не тільки результатом нашоїдопитливості, а й теоретичним результатом. Вона виникає врезультаті того, що певні очікування не виправдовуються. Факт неузгоджується з очікуваннями і принципами, що лежать в основі цих очікувань.
Чи свідчить він про те, що наші очікування помилкові? У цьому й полягаєпроблема.

Важливо зауважити, відзначає Фейєрабенд, що елементи проблеми не простодані. Факт стає об'єктом нашої уваги лише завдяки певномуочікування (наприклад, факт невідповідності існує тільки завдякиочікуванню регулярності) і має сенс лише тоді, коли у нас є правило.

Підсумок цієї частини попперовской доктрини: дослідження починається зпроблеми. Проблема є результат зіткнення між очікуванням іспостереженням, яке в свою чергу сформовано очікуванням.

Формулювання проблеми вимагає її рішення, що означає винахідтеорії, яка спростовуваності (більшою мірою, ніж будь-яка з їїальтернатив), але ще не фальсифікована.

Потім починається критика теорії, висунутої при спробі вирішити проблему.

Успішна критика раз і назавжди усуває теорію і створює нову проблему,а саме:потрібно пояснити, чому теорія до цих пір була успішною;чому вона виявилася неспроможною.

Для вирішення цієї проблеми нам потрібна нова теорія, яка відтворюєуспішні наслідки старої теорії, відкидає її помилки і дає додатковіпророкування, яких раніше не було.

Такі деякі формальні умови, яким повинна задовольнятиприйнятна спадкоємиця спростованою теорії. Прийнявши ці умови, можнапросуватися вперед за допомогою припущень і спростувань від менш загальнихдо більш загальним теоріям і розширювати зміст людського пізнання.

Відкривається (або будується за допомогою очікувань) все більше і більше фактів,які потім пояснюються теоріями. Винахід нових теорій залежить віднаших здібностей та інших щасливих обставин (як, наприклад,задовільна сексуальне життя). Однак до тих пір, поки ціздібності зберігаються, запропонована схема дає коректне розуміння зростаннязнання, яке задовольняє вимогам критичного раціоналізму.

Тут Фейєрабенд ставить питання: чи можливо мати відому нам науку іодночасно дотримуватися цих правил?

На це питання він твердо і рішуче відповідає «ні».

По-перше, реальний розвиток установ, ідей, практичних дій частопочинається не з проблеми, а з деякою несуттєвою активності,наприклад, з гри, що приводить як побічний ефект до розробок,які згодом можуть бути інтерпретовані як рішення неусвідомленихпроблем.

По-друге, строгий принцип фальсифікації, або «наївний» (догматичний)фальсіфікаціонізм, на думку Фейєрабенда, знищив би відому нам наукуі ніколи не дозволив би їй розпочатися.

По-третє, вимога зростання змісту з його точки зору такожнездійсненно.

Теорії, які призводять до повалення всеосяжною і добре обгрунтованоюконцепції і згодом займають її місце, спочатку обмежені лишедуже вузької областю фактів і досить повільно поширюються на іншісфери. Намагаючись розвинути нову теорію, ми повинні спочатку зробити крок?? Азад віднаявних даних і дослідити проблему спостереження. Поступово виникаєконцептуальний апарат теорії починає визначати її власні проблеми,а колишні проблеми, факти і спостереження виявляються забутими, абоусуваються як несуттєві. Це цілком природне й безперечнерозвиток.

Чому певна ідеологія повинна обмежитися старими проблемами, якімають сенс тільки в рамках відкинутого контексту?

Чому вона повинна розглядати «факти», які привели до цих проблемабо грали роль у їх вирішенні?

Чому б їй не слідувати своїм власним шляхом, вигадуючи власнізавдання і створюючи свою власну область «фактів»?

Передбачається, що універсальна теорія повинна мати деяку «Онтологію», яка детермінує, що саме існує, і таким чиномвстановлює область можливих фактів і сферу можливих питань. Розвитокнауки узгоджується з цим міркуванням.

Нові концепції одразу спрямовуються з нових напрямків і з підозроювідносяться до старих проблем і до старих фактами, які так сильно займалиуми більш ранніх мислителів. А там, де нові теорії приділяють увагупопереднім, вони приєднуються до старих програм, з якими вони явнонесумісні.

При порівнянні старої теорії з новою ставлення їх емпіричних змістівзазвичай видається в одному з наступних видів:

Хоча насправді воно таке:

Область Д викликає особливих проблем і факти старої теорії, про які все щепам'ятають і які перекручені так, щоб їх можна було включити в новуструктуру.

У цьому, відповідно до Фейєрабенда, і складається ілюзія, яка відповідальна запостійне відродження вимоги збільшувати зміст.

Підсумовуємо. Куди не подивишся, який приклад ні візьмеш, бачиш тількиодне: принципи критичного раціоналізму (ставитися до фальсифікаційсерйозно, вимагати зростання змісту, бути чесним, що б це не означало,і т.п.) і, відповідно, принципи логічного емпіризму (бути точним,засновувати наші теорії на вимірах, уникати невизначених інестійких ідей тощо) дають неадекватне розуміння минулого розвиткунауки і створюють перешкоди для її розвитку в майбутньому. Тому, що наукає набагато більш «розпливчатою» і «ірраціональної», ніж їїметодологічне зображення. Оскільки спроба зробити науку більш «Раціональної» та більш точної знищує її.

Отже, різниця між наукою і методологією вказує на слабкістьостанньої, а також, можливо, на слабкість «законів розуму». Те, що впорівнянні з такими законами представляється як «розпливчастість», «Хаотичність» або «опортунізм», відіграє дуже важливу роль у розробці тихсамих теорій, які сьогодні вважаються істотними частинами нашогопізнання природи. Ці «відхилення» і «помилки» є передумовамипрогресу. Без «хаосу» немає пізнання. Без частого відмови від розуму немаєпрогресу.

Звідси, згідно з Фейєрабенда, ми повинні зробити висновок, що навіть в науці розумне може бути і не повинен бути всевладним і матиме однаковий

Размещено на Allbest.ru