Людина як предмет філософського аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Кафедра філософії

Індивідуальна робота з теми:

«Людина як предмет філософського аналізу»

Підготувала:

Студентка 2 курсу 10 факультету

Групи №4

Денисюк Галина

Перевірив: Мануйлов Є.М.

Харків 2010

ПЛАН

Вступ

1 Проблема людини у філософії

2 Сутність людини

3 Сенс життя людини

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Проблема людини займає найважливіше місце у філософії. Що таке людина? Що становить його сутність? Яке його місце у світі та в суспільстві?

Важливість проблеми людини пов'язана з тим, що філософія покликана вирішувати комплекс світоглядних проблем, а вони безпосередньо пов'язані з місцем людини у світі, зі ступенем його волі, з сенсом життя, зі ставленням людини до суспільства і природи, з осмисленням перспектив розвитку людства.

Проблема людини вирішувалася по-різному різними філософськими школами і напрямами, серед яких можна виділити основні: об'єктивно-ідеалістичне розуміння сутності людини, суб'єктивно-ідеалістичне, метафізично-ідеалістичне, діалектико-матеріалістичне, ірраціональне.

Особливе значення ця проблема має в діалектико-матеріалістичної філософії. У ній була позначена мета суспільства: забезпечення вільного розвитку кожної людини, її всебічного розвитку.

Важливість вирішення проблеми людини пов'язана з тим, що людина це творець історії суспільства, суб'єкт усього різноманіття видів діяльності і без розуміння сутності людини неможливо зрозуміти історичний процес. У сучасних умовах при загостренні глобальних проблем підвищилася відповідальність людини за свою діяльність і перш за все його відповідальність за збереження природи та збереження життя на Землі.

Вирішення проблеми людини має велике значення ще й тому, що сьогодні слід подолати обмежений підхід до людини лише як слухняного виконавця волі сильних особистостей, політиків, вождів і полководців.

Людина - явище дуже складне, тому дослідження людини - це завдання медицини, фізіології, педагогіки, психології, психіатрії, естетики, культурології та ін, тобто цілого комплексу наук.

Специфіка філософського підходу полягає в тому, що у філософії людина розглядається як цілісність, людина і світ людини в його основних проявах.

Ще деякі античні філософи, і в їх числі Аристотель, зрозуміли основну сутність людини, називаючи його громадською твариною. Пізніше проблема людини розглядалася багатьма філософами, в тому числі Г.В. Плехановим, який писав, що людина це громадське істота, здатне виробляти і використовувати знаряддя праці, змінювати навколишній світ, що володіє свідомістю як функцією високоорганізованого мозку і членороздільною мовою.

У цьому визначенні висловлена важлива думка про поєднання в людині природного і соціального. Питання про співвідношення в людині природного і соціального вирішувалося по-різному. Тут існують два односторонніх підходу. Перший - це натуралістичний підхід до людини, перебільшують значення в ньому природного початку, що впливає на його життя і поведінку, а значить і на розвиток суспільства. У минулому це проявилося в соціальному дарвінізм, представники якого переносили біологічні закономірності, наприклад, природний відбір на розвиток суспільства.

Натуралістичний підхід продовжив подання про незмінність природи людини, яка не піддається ніяким впливам.

Звичайно, не можна ігнорувати в людині його фізичну, генетичну, природну основу. Спільність цієї основи з тваринним світом видно вже в тому, що людина нарівні з тваринами потребує чистому повітрі, їжі, воді. Здоров'я людини залежить від стану природного основи організму, є важливою умовою реалізації людиною його соціальних функцій. Ще стародавні відзначали, що в здоровому тілі здоровий дух. Своїм біологічним рівнем людина включений у природне зв'язок явищ, він підкоряється законам природи.

Інша крайність при розгляді проблеми людини - це визнання в ньому тільки соціального початку та ігнорування при цьому біологічної боку його природи. Звичайно, людина - це перш за все істота соціальна, але в той же час він є вищим ступенем у розвитку живих організмів на Землі. Людина - це явище природи, він залежний від неї (ось чому так важлива екологічна проблема), але в той же час він підноситься над природою в духовно-культурному відношенні, людина відрізняється від всього тваринного світу своєю свідомістю, і особливо усвідомленням самого себе, своєї суспільної ролі, сенсу свого життя, розумінням кінцівки свого індивідуального буття. Але розуміння сутності людини дуже великий вплив мала і надає в даний час не тільки філософія, як релігія. Так, раніше християнство виділяла в людині перш за все його розум, його моральні початку, необхідні для життєдіяльності суспільства. А середньовічне християнство, з одного боку, вважало людини подобою бога, а з іншого, - осередком земних демонічних сил. Але так чи інакше церква завжди зверталася до духовного початку в людині. [4]

Починаючи розгляд сутності й особистостей людини, специфіки людського буття, ми звертаємо увагу на те, що людину характеризують такі риси:

- здатність створення й застосування знарядь праці, колективної діяльності;

- наявність свідомості і розумного мислення, пізнання світу й самого себе; спілкування за допомогою членороздільної мови;

- вольова активність, самовизначення, самоконтроль;

- формування й розвиток людських (над біологічних) потреб і способів їх задоволення;

- прояв усієї різноманітності людських почуттів;

- свідома й цілеспрямована діяльність, здатність до творчої як у матеріальній, так і в духовній сферах;

- забезпечення виключно людського способу життєдіяльності, створення і підтримання соціальних форм співжиття і взаємного спілкування.

Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму, специфічному аспекті. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії. [2]

1 ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ

Предметом філософії людина стає в такій філософській дисципліні, як філософська антропологія, що вивчає людину, його специфіку в порівнянні з іншими живими істотами, його місце в універсамі (світі), особливості його існування і світосприйняття. На відміну від культурної антропології, зайнятої вивченням способу життя і свідомості людей конкретних культур, філософська антропологія фіксує свою увагу на основних рисах людини як роду. В той же час вона може включати і включає вивчення людини як індивідуальності, як суб'єкта унікальних переживань (екзистенціальні проблеми).

Потрібно мати на увазі, що в якості самостійного розділу філософська антропологія сформувалася приблизно до XVIII ст., проте з'ясування специфіки людини - це провідне завдання всякого філософствування. За гносеологічними (теоретико-познавательными), онтологічними, соціально-філософськими пошуками завжди стоять головні питання, які дуже добре сформулював Иммануил Кант у своїй системі філософської антропології,: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я смію сподіватися? Ці три питання, по Канту, зводимі і знаходяться в останньому, четвертому питанні: Що таке людина? [4]

З настанням ХХІ століття, ще більше загострився інтерес до проблеми людини. Адже здавна предметом інтересу людей, їх життєвих турбот і філософських міркувань була людина, її життя і смерть, призначення і цінності, природа і сенс існування, перспективи майбутнього, її розвитку. Наростаюча в сучасних умовах критика науки і, особливо, природничонаукового підходу до вивчення людини і її навколишнього світу, усвідомлення його обмеженості викликали переорієнтацію філософії з науки у культуру. Здійснений цивілізаційний поворот, трансформація індустріальної цивілізації в інформативне суспільство різко підвищують роль людської індивідуальності, творчого початку в людині, у розвитку всіх сфер суспільства.

Відомий поет Стародавньої Греції Еврипід говорив, що у світі багато дивних див, та найдивніше х них - людина. Унікальне творіння природи, суспільства і самої себе - ось. Що таке людина, з її неповторністю, з багатоманітними біологічними рисами. Ще філософ Сократ заклав основи філософії людини. Загальновизнано, що людина-продукт біологічної революції. Виділення людини з тваринного світу - настільки грандіозний стрибок, як і виникнення живого з неживого. Адже мова йде про створення такого роду живих істот, усередині якого з певного моменту припиняється процес видоутворення і починається творча еволюція людства зовсім іншого типу. Та передісторія людства і досі лишається такою ж загадковою і таємничою, як і виникнення життя. [1]

Людина для самої себе постає як найперший предмет зацікавленості та осмислення. Все, що людина знає, з чим пов'язана практично, життєво або уявно, - усе це, врешті-решт, замикається на неї саму як на реальний суб'єкт та центр свого універсаму. Водночас саме буття людини, з одного боку, незбагненне різноманітне у своїх проявах, з іншого - проблематичне в тому сенсі, що воно не передбачуване і не гарантоване як у своїй якості, тик і в кінцевій виправданості. Тому філософія розглядає людину в окресленнях свободи, само здійснення, пошуку та утвердження життєвих сенсів.

Можна народитися людиною, мати людський організм, але не бути людиною повною мірою, наприклад, при цьому можна не мати свідомості, навичок людської поведінки. Це значить, що людські якості не з'являються в людині природним шляхом, наприклад, так, як у неї ростуть волосся. Проблематичність людського буття проявляється ще й так, що людина може мінятися, причому інколи досить суттєво. У певному сенсі людина завжди не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття постає відкритим та незавершеним.

Через це досить складно віднайти та визначити якісь однозначні норми, які можна було би прикладати до людини з метою встановлення «міри людяності «певної конкретної людини. Але ми чудово розуміємо, що не існує іншого способу бути людиною, окрім того, щоби спочатку народитися людиною, мати людський організм, позбавлений якихось фатальних патологій чи-то вад. А тому мати людський організм - це для буття людини умова необхідна, проте ще недостатня. Ми повинні до неї додати ще щось таке, що буде на ній ґрунтуватися, але її перевищувати. [2]

Проблема людини у філософії Альбера Камю пов'язана з поняттям Абсурду та народженням Абсурдного героя. Філософське коло Абсурду з'явилось в 1937 році, коли Камю захистив диплом присвячений філософії Плотіна. В 1938-1939 роках з'являється ідея Бунту як позитивного вираження ідеї Абсурду. Не випадково, що коло Абсурду набуває свого кінцевого і повного відображення в «Міфі про Сізіфа». Але сучасність та реальна історія вимагали більш досконалого розуміння Бунту, і воно було запропоновано в «Бунтівній людині». У вступі до цієї роботи Камю писав, що «сьогодні будь-який вчинок прокладає шлях до прямого або побічного вбивства, ми не можемо діяти не з'ясувавши, чи повинні ми приректи людей на смерть, а якщо повинні, то заради чого.

Для нас важливо не стільки дійти до суті речей, скільки з'ясувати, як поводити себе в світі - такому, яким він є. За часів заперечення корисно визначити своє відношення до проблеми самогубства. За часів ідеологій необхідно розібратись, яке наше ставлення до вбивства». [3]

Філософська антропологія прагне зрозуміти і ставить такі проблеми:

- яке положення людини у світі, яке місце займає він в ієрархії речей і істот? Чи являється людина випадковим ексцесом бездушної природи або ж він причетний вищим силам? Він - тільки маленький частковий фрагмент всесвіту, або він - мікрокосм (маленький космос), дзеркало світу як цілого?

- яка природа і суть людини? Чим він відрізняється від тварин?

- чи існує те, що ми називаємо свободою, і в якій мірі людина вільна? Які види необхідності панують над ним і чи може він здолати їх?

- людина - розумна істота або ж істота, керована потягами і пристрастями? Які можливості розуму і яка міра впливу несвідомого на наше мислення і поведінку.

- що таке смерть, як людина повинна відноситися до неї?

- у чому сенс життя? Чи є у кожного з нас конкретне призначення і як можна «стати собою»?

- яке реальне місце займають в людському житті любов, справедливість, мужність і інші найважливіші духовні цінності?

Ні на одне з цих питань немає остаточної і вичерпної відповіді. Люди кожної нової епохи дають свої відповіді, наново осмислюючи своє власне положення у світі. [4]

Як особлива форма суспільної свідомості, філософія завжди розглядає під кутом суб'єкт-об'єктних відносин весь спектр можливих аспектів проблеми «людина - світ». Потрібно зазначити, що на цю важливу обставину свого часу особливу увагу звертали українські мислителі [5].

Центральною і визначальною для філософії, безперечно, є проблема людини та її буття: адже сама «любов до мудрості» завжди була й залишається суто людською справою, без людини її просто не існувало б. Водночас специфіка філософського знання, як відомо, - у пізнанні не людини як такої, поза світом, відокремлено від нього, тим більше не самого світу, а людини у світі та світу крізь призму людського сприйняття, світу людини. Саме це й означає відношення «людина - світ».

Певна річ, у різний час філософи по-іншому усвідомлювали та розглядали проблему людини у світі. Від доби античності нерідко саме в розумінні людини, її природи та сутності, її буття у світі, сенсу життя і щастя, як у фокусі, концентрувалися сильні та слабкі аспекти найрізноманітніших філософських течій і шкіл. Упродовж історії людства видатні мислителі різних народів намагалися якомога глибше осмислити місце і роль людини у світі, її життєве призначення, співвідношення родової та індивідуальної долі, неповторну специфіку духовного життя і творчої діяльності.

На думку засновника класичної німецької філософії І. Канта, питання «Що таке людина?» (поряд з іншими, внутрішньо взаємопов'язаними з ним: «Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися?») належить до тих питань, які не можуть не хвилювати кожну людину. І це, безперечно, так. Доки людина житиме в цьому світі, для неї не може стати байдужим коло окреслених питань, вони, без перебільшення, є вічними для людства. Водночас кожна історична доба неминуче приносить істотно нове розуміння певних аспектів багатогранної проблеми людини в її єдності зі світом. Як говорив Гегель, істина завжди конкретна. [6]

2 СУТНІСТЬ І ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ

Питання про природу людини - також один з центральних у філософській антропології - це питання про його емпіричну (природному) відмінність від усіх інших живих істот, а питання про його суть - це питання про ті його глибинні якості, які визначають його специфіку і зовні проявляються в рисах, властивих «природі».

Природа людини глибоко суперечлива, тому людина завжди виступає загадкою для самого себе. З одного боку, людина - істота фізична, тілесна, підпорядкована усім законам біології і фізіології. Він захоплений потягами, в нім сильні несвідомі імпульси, їм володіють інстинкти і пристрасті, він легко впадає в страх і гнів. Будучи як би «річчю серед речей», людина детермінована своїм минулим (біологією).

З іншого боку, людська природа виявляє нам свідомість, розумність, здатність ясного розуміння і осмислення обставин. Людина може пізнавати об'єктивні характеристики дійсності, навіть якщо вони прямо не відповідають на його біологічні потреби. Людина демонструє здатність бути моральним, підніматися над своїми природними потягами і робити вільний вибір. Тоді виявляється, що він зовсім не підпорядкований повністю минулому, не схожий на «річ». Свідомість, розум і свобода властиві природі людини. Людина над біологією надбудовує біографію.

Саме ця двоїстість завжди примушувала філософів шукати суть людини, що відрізняє його як особлива істота від біофізичних проявів його природи. Існує три можливі варіанти вирішення цієї проблеми.

1. Суть людини духовна. Ця версія характерна для усіх релігійних і езотеричних (таємних) навчань. Відповідно до неї істинне самозвеличання людини не має відношення до емпіричного світу. Так, відповідно до християнства Бог наділяє людину єдністю духу і душі, здатних піднятися над інстинктами і тілесними вимогами, а також над будь-якими спокусами матеріального життя. Людина духовна і тому здатний панувати над плоттю. Відповідно до езотеричних навчань істинне «Я» людини - духовна монада (одиниця) - просто змінює з життя в життя різні тіла, які служать лише засобом для самоудосконалення.

2. Суть людини - розум. Ця версія сформувалася в Новий час (раціоналізм). Вона припускає, що розум - особлива самостійна інстанція (дух) і людина відрізняється від тварин саме розумом - умінням логічно мислити, пізнавати себе і світ. Розум дозволив людині виділитися з тваринного царства, використовуючи сили самої природи, і він же запорука прийдешнього щастя і прогресу в суспільстві.

3. Суть людини - предметно-діяльна, социокулътурная. Вирішальну роль в затвердженні цієї версії зіграли роботи Карла Маркса. Людина виступає тут як істота, яка не пасивно пристосовується до природи, а активно пристосовує природу до власних потреб. Він переробляє її в трудовому процесі, ставить усі нові і нові цілі, створює «другу, олюднену природу» - світ культури. У праці, перетворюючи навколишню дійсність, людина і проявляє себе як розумний і вільний, бо творить «за мірками будь-якого виду, у тому числі і за законами краси». Будучи істотою трудовою, людина виступає і істотою соціальною. Він не може працювати поза спілкуванням. Підкорення природи і перетворення її в культуру пов'язане з постійною взаємодією людей, із складанням соціальних груп. Тому суть людини - це «сукупність усіх громадських стосунків». Не біологічні риси людини визначають найістотніше в нім, а його соціально - групова приналежність. [4]

Суть людини в тому, що людина - істота розумна, людина - істота, яка має самосвідомість, людина - істота моральна і вільна та ін.. Поняття людини, насамперед, охоплює загально родові риси. Які відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в деякому визначенні стосуєть не якоїсь конкретної людини, а людини, як представника роду людського. Основними ознаками людини є її якісні характеристики, які виділяють її з тваринного світу, її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості. Антропоцентристи і філософи підходять до питання походження людини з різних і зовнішньо протилежних одна одній позицій. Антропоцентристи стурбовані пошуками недостаючої ланки в біологічній еволюції з мавпоподібного предка людини до людини розумної. Філософи прагнуть виявити і змалювати сам перерив поступовості - революційний стрибок, що є в процесі становлення людини. Давно визнано, що перетворення тварин на людей не могло бути якоюсь миттю, одноактною подією. З неминучістю має існувати тривалий період становлення людини (антропогенезу) і становлення суспільства (соціогенезу). Це дві нерозривно пов`язані сторони одного за природою процесу - антропосоціогенезу, що триває майже 3-3, 5 мільйонів років, тобто майже в тисячу разів довше аніж вся «писана історія». [1]

У процесі антропосоціогенезу велику роль зіграв працю, завдяки якому людина отримувала все необхідне для своєї життєдіяльності і, що дуже важливо, розвивався сам і фізично, й інтелектуально. Одночасно відбувалося формування у людини соціальних якостей.

Соціальна сутність людини виділена у визначенні, даному К. Марксом. Він писав, що «... Сутність людини не є резюме, властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона є сукупність всіх суспільних відносин...»

Отже, людина - це органічне суперечлива єдність природного і суспільного, проте його сутність соціальна. З поняттям людина тісно пов'язане поняття індивід. Під індивідом ми розуміємо окремого представника людського роду. Поняття чоловік і індивід співвідносяться як загальне і одиничне. Індивід поєднує в собі загальне, яке в той же час характеризується специфічними рисами. Індивід - це поняття, яке фіксує одиничний, і в той же час родову ознаку - приналежність суб'єкта до людського роду. Індивід (індивідуум) - (лат. неподільне, особливу) означає окремої людини, дану особу, наділену неповторними, індивідуальними властивостями, що відрізняють її від інших.

Індивід унікальний, поодинокий. У світі не можна знайти двох абсолютно однакових індивідів, але при всій властивій йому неповторності його не можна перетворювати в простій синонім філософської категорії «одиничне». У цьому випадку поняття «індивід» стає безглуздим. Індивід - це соціальне явище, і щоб зрозуміти, як він виникає, розвивається і виражає себе, потрібно досліджувати ті суспільні відносини та ту соціально-практичну діяльність, в яких він існує. За думки К. Маркса, «індивід» - це громадське істота. Тому всякий прояв його життя, навіть якщо воно і не виступає в безпосередній формі колективного, що здійснюється спільно з іншими, прояви життя, є проявом і затвердженням суспільного життя «.

Гегель розглядав індивіда в контексті соціально-історичного цілого як продукт діяльного взаємодії, в якому відбувається опредметнення людської сутності. Було б невірно бачити в індивіді якийсь абсолютно автономний соціальний атом. Як загальні, так і одиничні його властивості пов'язують даного індивіда з суспільством, з іншими індивідами.

З поняттям індивід тісно пов'язане поняття індивідуальності. Індивідуальність - це унікальне втілення загальнолюдського в особистості, це щось самобутнє, неповторне в людині, що відрізняє його від інших людей. Індивідуальність - це особливості характеру і психічного розвитку, це неповторна сукупність людських властивостей, хоча міра індивідуальності може бути різною. Неповторність характерна для кожної окремої особистості, вона настільки органічна, що якщо її виключити, то зникає і сама особистість. Гегель назвав її словом «погана», причому не засуджуючи, а маючи на увазі виняткову неповторність людської індивідуальності, неможливість передбачити точно її стан і поведінку в певних обставин.

Індивідуальність визначається, по-перше, специфікою спадковості, фізіологічної основи, а по-друге, особливостями того соціального середовища, в якій людина формується, тієї конкретної системи взаємодіючих між собою індивідів, яка і робить кожного з них тим, що він є. [7]

Проблема людини - її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття - здавна хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій - міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені за останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина - це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина - це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття та освоєння дійсності, істота творча, моральна, яка відповідає за свої вчинки. Формування й розвиток людини - водночас формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Походження людини по-різному трактується релігією і наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму (від лат. сгеаге - творити), тобто творення світу, всіх речей та істот Богом. Як сказано в Біблії: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, дихання життя вдихнув у ніздрі її - і стала людина живою душею» (книга Буття 2, 7).

Наука доводить, що передумови виникнення людини склалися природним шляхом. Наш Всесвіт (Метагалактика) має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і - за певних умов - живих організмів. Наукою встановлено, що людина походить від тварини, отже, її появі передував дуже тривалий (кілька мільярдів років) шлях біологічної еволюції. Процес перетворення тварини на людину почався кілька мільйонів років тому. Безпосередніми предками первісних людей вважаються австралопітеки; далі послідовно формуються такі перехідні типи, як «людина вміла» (від лат. homo habilis), пітекантропи, синантропи, неандертальці (ранні й пізні). У цьому процесі діяли закономірності природного добору, але його об'єктами ставали не тільки окремі індивіди, а цілі групи передлюдей: перевагу мали ті, в яких найбільше проявлялися згуртованість, взаємо підтримка, а також пластичність, варіантність поведінки, здатність пристосуватися до мінливих обставин. Цілком імовірно, що істотну роль відіграв такий біологічний фактор, як мутації, генетичні зміни, які вплинули на анатомічні й фізіологічні характеристики, значно розширили можливості мозку. Питання про біологічні передумови виникнення людини, безперечно, ще потребує дослідження.

На завершальній стадії формування людини вирішальне значення мали вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення й розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, розбірливої мови, перетворення стада передлюдей на первісний родовий колектив, заснований на екзогамії (така форма кровноспоріднених зв'язків, коли шлюби між близькими родичами неможливі) і на перших, спочатку ще на пів інстинктивних, соціально-моральних нормах.

Відтак порівняно недавно, 50-30 тисяч років тому, виникає людина сучасного біологічного типу - homo sapiens («людина розумна»), або, за місцем віднайдення її решток, кроманьйонська людина. Принагідно зазначимо, що за традиційними твердженнями християнських богословів, увесь світ був створений за 5508 років до н. е. (або до Різдва Христового), а на думку іудейських богословів навіть лише за 3761 рік до н. е. Як бачимо, наука дійшла інших висновків.

Відомий вислів «праця створила людину» справедливий, якщо розуміти, що він не обмежується чинниками антропогенезу, а виокремлює ту ключову обставину, яка відрізняє людську життєдіяльність від тваринної. Адже найскладніші форми життєдіяльності, поведінки тварин біологічно запрограмовані й здебільшого стереотипні: кіт діє по-котячому, собака - по-собачому, корова - no-коров'ячому тощо. А людина - по-людськи: вона працює, виробляє. Праця - це виготовлення й застосування знарядь. Користуючись виготовленими нею знаряддями, щоби з предметів природи виробляти необхідне для себе, людина розриває жорстку залежність від людських (біологічних) властивостей, від наявної ситуації, вона отримує можливість діяти в будь-який спосіб, тобто універсально, виходячи з властивостей тих предметів, з якими має справу. А коло і розмаїття цих предметів дедалі розширюються, складнішими стають знаряддя, створюється особливий, «надприродний» світ техніки. Діючи універсально, людина й сама стає істотою універсальною, що виявляється в її мові, свідомості, думці. Над біологічною спадковістю надбудовується і стає для людини специфічною, визначальною культурна наступність, яка здійснюється через передачу від покоління до покоління створених предметів, знарядь, техніки, досвіду, через навчання й виховання.

Винятково важливу роль у формуванні людини й людства відіграла розбірлива мова, яка виникла й розвинулася разом з трудовою діяльністю й соціальними формами життя. Мова - це універсальна, тобто всеохоплююча, знакова система, яка має свою внутрішню цілісність, бо між її елементами, словами встановлюються граматичні зв'язки.

Мова виконує насамперед функцію засобу спілкування (комунікативну) - спочатку як звукова, а пізніше і як писемна. Відповідно розширювалися можливості спілкування - в просторі й часі. [8]

Здавалось би, що людина не становить якусь таємницю. Кожний упевнено виділяє людину з навколишнього світу, її відмінність від всіх інших істот вважається очевидною. Та філософія виправдана тим, що виходить за межі очевидності, говорив іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Виходить філософія за такі межі і в дослід-женні людини. Та в таких міркуваннях Хосе Ортега-і-Гассет не один. Ще Іммануїл Кант прийшов до висновку, що в філософії існує три питання, на які філософія покликана відповісти: що я можу знати? На що я можу сподіватися? Що я маю робити? І все це покриваєть-ся, як писав Іммануїл Кант незадовго до смерті в «Логіці», одним питанням: що таке людина? Отже, загадка людини дійсно існує. [9]

3 СЕНС ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

людина філософський аналіз

Що таке «сенс»? Який смисл вкладається в «сенс»? Сенс - це:

1) сила, значення, толк, розум, суть;

2) внутрішній зміст, значення чого-небудь, що осягається розумом; мета, розумна підстава; розум;

3) ідеальний зміст, ідея, кінцева мета (цінність) чого-небудь; цілісний зміст якого-небудь вислову, що не зводиться до значення його складників і елементів, але, яке саме визначає ці значення.

Як бачимо, поняття «сенс» зводиться в основному до розуму, до раціонального значення, до мети. Але, можна продемонструвати поняття «сенс» в англійській мові, де слово sense («сенс») має наступні значення:

- відчуття; розуміння; свідомість, розум; смисл, значення; настрій.

Тут «сенс» вже не має тільки раціональні межі, поняття розповсюджується і на чуттєву область, і навіть, в якійсь мірі, на ірраціональне - настрій.

Також поняття «сенс» ототожнюється з метою. Може в якихось областях це і вірно, але що стосується «сенсу життя», то тут ці поняття розрізняються.

Мета - це орієнтир, який можна досягти. Досягнення визначається рівнем домагання, здібностями, можливостями, випадком, - але рано чи пізно це приводить до фінішу - людина або досягає мети, або не досягає. В першому випадку він задоволений собою, в другому - ні.

Мета небезпечна тим, що вона автоматично не дає сенсу. Її досягнення як сенс річ дуже сумнівна. Досягнувши мети, людина її втрачає, вона вже зникла і інтересу не представляє. Якщо мета не досягається, то відбувається фрустрація, злам з приводу безсилля і неможливості, тобто знову сенс досягнення вислизає і починається зниження планки, зниження рівня домагань.

Сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і обґрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

Сенс не має початку і кінця, тут немає фінішу. Сенс може розкриватися в цілях, які ставить перед собою людина, сенс визначає її поведінку, її цілі, але він не тотожний цілям. Поняття «сенс» ширше. Воно існує апріорно, ще до народження індивіда, на відміну від цілей, які формулюються і реалізуються вже безпосередньо особою, «пророслою» з індивіда. [11]

Постійні колізії суспільного життя неодмінно ставлять перед людиною питання про сенс життя. Це питання належить до категорії так званих вічних питань і буденної свідомості, і теоретичної думки. Можливо, справедливе зауваження героя роману Е. Ремарка «Тріумфальна арка», коли той говорить, що людина для того і живе, щоб розмірковувати про сенс життя.

Сутність буття людини і сенс її життя складали основу теоретичної думки протягом багатьох століть, були в центрі уваги різноманітних філософських, релігійних і соціально-етичних концепцій. Один із теоретиків психології В. Франкл слушно зауважив, що «специфічно людським проявом є не тільки вміння ставити запитання про сенс життя, а й ставити під сумнів питання існування цього сенсу».

Звісно, не лише складності соціального буття викликають у людини інтерес до проблем сенсу життя. Цей інтерес неминуче формується в процесі «олюднення» людини, прилучення її до культури суспільства, навчання, засвоєння нею накопиченого попередниками досвіду, зрештою під час спілкування. Як відомо, процес соціогенезу починається із засвоєння готових взірців поведінки. Задоволення ще не до кінця визначених вищих соціальних потреб відбувається через наслідування. За цих умов практично відсутня критична оцінка таких потреб. І лише в період духовного дозрівання, у підлітковому віці, проблема сенсу життя вперше може оволодіти людиною.

Картина світобудови, яка взята зі світу дорослих, зазвичай непохитна і не піддається сумніву. Разом з тим, перші ж спроби осягнення таїн людського буття, такі характерні для юності пошуки свого ідеалу в житті призводять до відкриття неоднозначності людського існування, що нерідко стає причиною глибокого конфлікту між особистістю, що саме формується, і тим соціальним середовищем, до якого вона належить. Поява сумнівів щодо «невлаштованості» світу дорослих може бути причиною відмови від наслідувальних форм поведінки і водночас опробування нових ідей під час вироблення самостійної лінії поведінки.

Актуальність проблеми сенсу життя характерна не тільки для підлітків, але й для людей зрілого віку. Здебільшого це пов'язано зі зламом світоглядних стереотипів, серйозними моральними потрясіннями.

Кожен осмислює своє життя І життя тих, хто його оточує, передусім виходячи зі свого світогляду, становища в суспільстві.

Люди можуть мати неоднаковий матеріальний стан, але не це головне. Основна відмінність полягає у різному розумінні мети та сенсу життя, духовно-моральних ідеалів, шляхетності, незаплямованості життя, людської гідності та громадянської позиції. Аби сприяти розвитку високих людських рис, необхідно допомогти людині визначити життєвий ідеал, виробити світоглядну позицію, завдяки якій соціальний ідеал став би особистісною потребою кожного.

Уявлення про ідеал і сенс життя у світоглядному комплексі вимагає від особистості наповнення їх конкретним змістом.

Сенс життя не узгоджується з егоїзмом, він чужий індивідуалізмові. Втрата зобов'язань щодо світу, інших людей рано чи пізно призводить до втрати сенсу життя, глибокої моральної кризи. Знайти сенс життя допомагають зв'язки людини із зовнішнім світом, багатство та різноманітність суспільних відносин, у яких людина перебуває разом з іншими людьми.

Таким чином, сенс життя можна визначити як індивідуальну реалізацію універсального зв'язку особистості з. людською спільнотою за умови пріоритетного визнання суспільством самоцінності особистості розуміння ролі особистості у відносинах «особистість - суспільство».

Сенс життя може бути розглянутий і як життєва мета, досягнення якої передбачає формування завдання на тривалий період. Обрана більш чи менш свідомо мста життя (знайдений сенс життя) набуває нормативного характеру, стає керівництвом до дії. Багатий спектр уявлень про сенс життя, що простежується в історії філософської й етичної думки, свідчить про залежність змісту цього поняття від соціального становища індивідів, соціальних груп, класів, від їхніх потреб та інтересів, сподівань та устремлінь.

Поняття сенсу життя включає соціальний, світоглядний, індивідуальний, віковий та інші аспекти - як суспільні, так і особистісні. Багатогранність людської діяльності визначає полікомпонентність феномена сенсу життя, адже життєвий процес людини здійснюється і як діалектична єдність створення умов життя, і як самореалізація особистості в цьому процесі.

Неоднозначність підходів до проблеми сенсу життя не в останню чергу пояснюється як її багатогранністю, так і неоднозначністю самого мовного вираження цього феномену. У філософії і традиційній логіці, а нерідко і в логічній семантиці сенс трактується як «значення». Хоча в теорії під значенням (денотатом) імені мається на увазі деякий предмет, а під змістом (концептом) - зміст поняття цього предмета. У різних варіантах це поняття може бути представлено як:

1) внутрішній зміст якого-небудь явища;

2) значення;

3) мета;

4) розумна основа чого-небудь.

Необхідність визначення поняття «сенс життя» в межах етимології очевидна, вона визнається всіма дослідниками. Кожний із них за критерій сенсу життя бере той або той бік проблеми, що І зумовлює багатозначність існуючих у літературі визначень цього поняття. Відома, зокрема, спроба розглянути сенс життя як Ідеальну властивість руху і розвитку суб'єктивної форми предметно-практичного способу дій. З позиції такого підходу сенсом володіє лише олюднений світ; смисл, осмисленість, доцільність присутні лише на рівні свідомого самотворення.

Усі ці концепції сенсу життя проявляються у доцільній спрямованості свідомості особистості. Така спрямованість представлена двома рівнями: світоглядним і соціальним. На першому (вищому) рівні найповніше формується уявлення особистості про сенс життя, про світ, про цінність та місце особистості в ньому, про ставлення до Інших людей. Відповідно до цього визначаються головні життєві цілі, визначаються морально-етичні засоби їх досягнення. На другому (нижчому) рівні відбувається конкретизація концепції сенсу життя стосовно життєвих орієнтацій. Залежно від наявності умов для задоволення потреб вибудовується шкала оцінок різних сфер життєдіяльності індивіда. За пріоритетними сферами можна опосередковано судити про уявлення особистості щодо сенсу життя. Ці уявлення реалізуються в мотивах вибору виду трудової діяльності, професії, ціннісному ставленні до культури і т. ін.

Суспільство бере безпосередню участь у досягненні великих цілей свого народу: створює передумови для всебічного розкриття інтелектуальних, емоційних здібностей людини, збагачує ЇЇ чуттєвий світ. На думку Гегеля, через здійснення великих цілей людина виявляє в собі й великий характер, що робить її прикладом для інших.

Представники західної філософії (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Дільтей та ін.) розглядали життя як цілісний процес безперервного творчого становлення, розвитку, протистоянь механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому й «сталому», вихваляли вільне творче начало людської особистості, протиставляли його диктату зовнішніх субстанцій. [10]

Чи має життя сенс? Якщо так, то який саме? У чому безглуздий процес природного народження, розквіту, визрівання, зів'янення та смерті людини, як будь-якого іншого організму? Це постійні, чи так звані буттєві питання. Точніше, єдине питання: «У чому сенс життя?» хвилює та гризе у глибині душі кожну людину. Людина може на тривалий період забути про нього, поринути у побутові, повсякденні чи надособові проблеми, але життя влаштовано так, щоб зовсім знехтувати, проігнорувати це питання не може навіть найбільш байдужа та духовно спляча людина. Неминучість смерті та її провісників - старіння та хвороб, факт скороминучого зникнення у минулому миттєвостей життя з усіма їх позірними проблемами, є для кожної людини неусуваним нагадуванням про невирішене, відкладене питання сенсу життя. Отже, людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя.

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б ґрунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. Сенс життя завжди повинен бути більшим за мету. Інакше людина при досягненні проміжної мети опиниться в ситуації втрати сенсу життя, що завжди переживається як життєва драма. Може бути й інший наслідок ототожнення мети і сенсу - фанатизм, фанатичне служіння якійсь меті як абсолютній. [9]

Чи має сенс життя? Якщо так, то який саме? В чому сенс життя? Чи життя - просто нісенітниця, безглуздий процес природного народження, розквіту, дозрівання, зів`янення і смерті людини, як будь-якої іншої органічної істоти? Ці постійні питання, вірніше єдине: в чому сенс життя? - хвилює і мучить у глибині душі кожну людину. Людина може надовго забути про нього, заглибитися в буденні інтереси повсякденного життя чи в які-небудь надособисті проблеми, але життя так улаштоване, що зовсім відмахнутися від питання про йоо сенс не може навіть найбайдужіша і духовно не пробуджена людина. Невідворотнісь смерті і наближення її провісників - старіння і хвороб, факт скороминуущогозаглиблення в минуле життя з усією ілюзорною значимістю його інтересів - є для кожної людини різне і непереборненагадування невирішеного, відкладеного убік питання про сенс життя.

Отже, людина - істота вільна й яка цсвідомлює свою смертність, - з неминучістюприходить до роздумів над сенсом життя, і це не просто розумові вправи, а питання самого життя. [1]

ВИСНОВОК

У житті сучасної людини поліфонічно поєднані сенси багатьох культур, що генерують смислову перспективу персонального, особистісного ставлення до життя, що осягається. Можливість і здатність осмислити навколишнє і своє життя з'являється у взаємодії індивіда із зовнішнім світом, у спілкуванні з іншими людьми і самим собою.

Людина осмислює (наділяє сенсами) все, що її оточує, а також власні дії, вчинки, моральне значення своєї діяльності - для самоствердження. На певному рівні соціально-психологічної зрілості особистості в структурі самосвідомості виникає потреба, задовільнення якої являє собою складне і необхідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання. Якщо звернутися до історії філософсько-етичного обґрунтування сенсу людського життя, то виявляється, що багато сучасних уявлень, теоретичних досліджень з цього питання в своїх обґрунтуваннях сходить до ідей минулого, наповнюючись конкретним змістом даного історичного часу, його культури.

Античні філософи стверджували, що сенс життя міститься в тих формах і засобах життєздійснення, які облагороджують, підносять людину над її природним існування. Розум, знання, здатність творити добро запобігають стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і здібностей, як тих, що забезпечують вище благо.

Філософсько-релігійне розуміння сенсу життя в середні віки, яке потіснило антропоцентричні погляди античних філософів, зв'язало цінності життя людини з потойбічним, божественним світом і підкорило сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у служінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті заради досягнення Божої благодаті. Епоха Відродження з новою енергією активізувала проблему обґрунтування сенсу життя реальної людини як творчої індивідуальності, яка здатна бути тим, ким бажає. Питання про призначення людини, значимість її життя, сенс її діяльності незмінно ставить філософсько-етична думка Нового часу. Так, наприклад, І. Кант стверджує, що людина належить, перш за все, до світу умодосяжного, у зв'язку з чим добро, воля і обов'язок, пробуджені власним розумом, визначають, спрямовують і надають цінності людському життю.

Г. Гегель вважав призначення людини в тому, щоб підняти своє окреме існування до загальної природи, що, в свою чергу, пов'язано з опануванням досвіду роду людського, його культури, з прилученням до загальних духовних цінностей і суспільне значимої діяльності.

Питання про сенс життя, що постає перед кожною людиною, що мислить, завжди має минуле - в історичному досвіді, і свою новину - у свідомості і самосвідомості конкретної історії і особистості.

Наука засвідчує як унікальність людини, так і її спорідненість із іншими формами життя та буття. Людина відрізняється цілою низкою унікальних рис, проте її організм складається із тих же хімічних елементів, із яких складаються інші органічні явища та процеси; анатомічно людина має ті ж самі частинки та складові, які мають інші тварини, а з деякими видами мавп ми, можна сказати, анатомічно ідентичні.

Вражаючим до сьогодні залишається той факт, що людський ембріон (зародок) в процесі свого розвитку проходить поетапно основні стадії розвитку живих організмів, що вказує на не випадковість присутності людини як живої істоти в ланцюжку розвитку космічних форм життя. Але те, що позначається як екзистенціали та сутнісні сили людини, також залишається впертим фактом нашої присутності в цьому світі.

Тому законним залишається питання: звідки, як та завдяки чому людина має такі унікальні та контрастуючи між собою риси? Звідки людина прийшла та куди крокує? - Досить очевидно, що ті чи інші відповіді на ці питання значною мірою можуть впливати на організацію нашого життя, на соціальні, політичні та правові рішення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Філософія. Підручник для вищої школи - Х.: Прапор, 2004.

2. Старовойт І.С., Сіляєва Т.О., Орендарчук Т.О. Філософія нвчальний посібник. Тернопіль, 1997 року.

3. Камю Л. Изнанка и лицо. Сочинения Харьков, 1998 року.

4. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії. Навчальний посібник. - К. 1995 р.

5. Человек и мир человека - К. 1977 р.

6. Фернеес Е. Очі панди. Філософські есе про довкілля. Львів, 2000 р.

7. О человеческом в человеке. М., 1991.

8. Франкл В. Человек в поисках смысла М.: 1990 р.

9. Людина і світ - К., 2004 р.

10. КременьВ.Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. Підручник. - К.: Книга, 2005.

11. Стахурская Л.Г., Таранова Н.А., Юкало Т.Н. Энциклопедия знаний. - Донецк: Сталкер; К.: Издательство ЗАО «НКП», 2005.

Размещено на Allbest.ru