Європа Нового часу: загальна характеристика епохи та особливості розвитку філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Криворізький національний університет

Реферат

з філософії на тему:

«Европа Нового часу: загальна харакретистика епохи та особливості розвитку філософії»

Студентки

Економічного факультету

курс 1 група ЕП 11-2

Новопашиної Анастасії

Кривий Ріг 2011 рік

Вступ

Новий час -- це історико-культурна система, що склалася та існувала з початку XVII ст. до 80-х pp. XIX ст. у Західній Європі й Північній Америці. Ця система -- неповторне поєднання цивілізаційних, економічних, соціальних, політичних, культурних явищ, історичних форм життя людини. У XVII--XIX ст. новоєвропейська цивілізація досягає розквіту, реалізує закладені у ній можливості. З кінця XIX ст. розпочинається період переосмислення та критики ідей і цінностей Нового часу.

XIX ст. майже повністю вкладається у другий період нової історії. Хронологічні межі цього періоду -- 1789--1880 pp. Це доба ствердження капіталістичної формації в усій Європі. Вирішальну роль у цьому процесі відіграла Велика Французька революція 1789--1799 рр. і правління Наполеона Бонапарта (до влади Наполеон прийшов у 1799 р. -- у цьому році він був обраний першим консулом. З 1804 до 1815р. Наполеон -- імператор Франції). У державі Наполеона економічна, політична і правова системи буржуазного суспільства набули своїх класичних форм. Ці форми у ході наполеонівських війн нав?язувалися іншим державам або переймалися ними добровільно. Відбувається промисловий переворот, виникає механізоване виробництво, різко прискорюється економічний розвиток Європи й Північної Америки. У середині XIX ст. загострюються класові й національні суперечності, що призводить до революцій 1848--1849 pp., цілої низки внутрішньоєвропейських війн, громадянської війни у США (1861--1865). У 80-ті pp. XIX ст. в Європі встановлюється політична стабільність, яка зберігалася до першої світової війни (1914--1918).

У XIX ст. продовжується бурхливий розвиток науки. У літературі й мистецтві виникають такі стилістичні напрями, як романтизм, імпресіонізм та постімпресіонізм. Міцно стверджується в літературі й образотворчому мистецтві творчий метод реалізму.

Розвиток європейської цивілізації у другий період Нового часу поєднує еволюційні й революційні моменти, повільне накопичення певних явищ та різкі болісні стрибки, що спричиняли перевороти в економіці, політиці, культурі.

Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої філософської думки, зокрема вчення Демок-ріта і Епікура, ''теорія двох істин'' та ін. Основною особливістю філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність.

Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські традиції, оскільки, будучи викликаною до життя об'єктивними чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами.

Важко переоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема, досвідно-експериментальних досліджень природи і математичного осмислення їх результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками й математиками (Р. Декарт, Г.В. Лейбніц), а деякі природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи й небесні тіла.

У новий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в арістотелівському її розумінні, тобто визнавалася ''першою філософією'', умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття і знання. Метафізика Нового часу почала доповнюватися природничонауковим змістом. Завдяки цьому вонадосяглазначнихуспіхіву сфері математики, фізики, інших спеціальних наук. У передових мислителів розглядуваної епохи метафізика виражала гармонійну єдність умоглядно-раціонального мислення і експериментальної практики, а також і ту ініціативу, котра, як правило, належала тоді саме умоглядно-теоретичному компоненту, а не досвідному елементові науково-філософського знання'. І до аналогічних гіпотез змушені були звертатися і ті мислителі, які абсолютизувавши раціоналістично-дедуктивний метод пізнання, відривали мислення від чуттєвого досвіду, матеріального світу, існуючого способу виробництва, державного устрою, політичної ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі.

Виникнувши в Англії (Дж. Локк), просвітницька ідеологія набула широкого поширення у XVIII ст. у Франції (Ш.Л. Мон-теск'є, К.-А. Гельвецій, Вольтер, П.А. Гольбах). У другій половині XVIII і на початку XIX ст. ідеологія Просвітництва поширилась і розвивалася в багатьох країнах Європи і США.

На відміну від ренесансних мислителів, які дивились на античну спадщину не тільки з повагою, а й знизу вгору, "нові" європейці оцінюють античність вже з висоти досягнень більш як тисячолітньої християнської цивілізації, досягнень, що включали в себе на початок "століття геніїв" (XVII н.е.) геліоцентризм, відкриття Нового Світу, кругосвітні подорожі, мануфактурне виробництво, винахід пороху, друкарства, компаса і ще багато чого іншого.

Наукові відкриття Галілео Галілея у сфері астрономії і, головним чином, механіки, дали змогу їхньому авторові вперше в історії людської думки сформулювати поняття об'єктивного й не антропоморфного закону природи. Звід законів Природи є книгою Божественного утвору, що її Галілей протиставив, розвиваючи в нових умовах концепцію "двох істин", книзі Божественного одкровення. У той час як Священне Писання пристосоване до розуміння навіть неосвічених людей, читати "велику книгу Природи" неможливо без спеціальної підготовки. Читач повинен знати мову математики і вміти кваліфіковано ставити запитання Природі; останнє становить мистецтво експерименту.

На початку нової європейської філософії піднімається колоритна фігура Френсиса Бекона. І по своїх намірах, і в дійсності, Бекон грав у філософії роль реформатора. Проголосивши принципово нову орієнтацію й значимість філософії, Бекон у розумінні якщо не завдань, то обсягу її компетенції примикав до класичної античної традиції, одночасно надаючи цьому поняттю й те широке значення наукового знання взагалі, яких надовго вкорениться в англо-саксонському побуті. Він включав у філософію майже всю сукупність наук і бачив її завдання у вивченні як природи, так і людини з деякої методологічно єдиної точки зору. Натурфілософія Відродження поряд з міцною традицією англійського номіналізму й емпіризму підготувала ґрунт для бекінівської філософської реформації. Його філософія була продовженням натуралізму Відродження, але він разом з тим звільняв від пантеїзму, містицизму й різних марновірств. Продовженням і разом з тим його завершенням.

Представником ще одного плину у філософії Нового часу - раціоналізму був французький філософ Рене Декарт. Він стверджував, що наукове знання, що володіє логічними властивостями, досяжно за допомогою розуму, що виступає як його джерелом, так і властиво критерієм істинності. Звертання до розуму, як до єдиного наукового джерела знання, привело раціоналіста Декарта до висновку про існування вроджених ідей. Декарт, будучи одним з основоположників "нової філософії", був засновником картезіанства, був глибоко переконаний, що на істину "... натрапить скоріше окрема людина, чим цілий народ". При цьому він відштовхувався від "принципу очевидності" при якому всяке знання повинне було перевірятися за допомогою природного "світла розуму". Це припускало відмову від всіх суджень прийнятих на віру ( наприклад звичаї, приклади, як традиційні форми передачі знань.

Нова орієнтація привела до того, що практичне життя людини набувало характеру динамізму й організованості, тому вже вимагало наукового обґрунтування, а виробництво -- технічного оснащення. Життя вимагало раціоналізації діяльності та освічених людей, наука одержала могутній стимул до розвитку, стала важливим компонентом культури, найвищою цінністю, а освіченість -- мірилом культури особистості і її суспільної значимості. Разом з тим із виходом на історичну арену нових соціальних сил, нових ідеалів та принципів на всі сфери суспільного життя і діяльності людей розповсюджуються принципи вигоди і утилітаризму як виправдання й обґрунтування активності та необхідності мобілізувати для цього всі потенції і сили людей та суспільства. Переконання в тому, що, зживши невігластво і просвітивши людей, тільки і можна привести їх до справді моральної досконалості, сприяло раціоналізації і такої суто "людської" сфери як мораль, яка послідовно раціоналізувалася в Новий час майже усіма мислителями, включаючи Ф.Бекона, Р.Декарта, Б.Спінозу, Г.Лейбніца та інших. Можна говорити, що на цих же висхідних принципах будується і більшість соціально-філософських і політичних концепцій: намагання пояснити основу і підвалини суспільства, входячи із уявлень про розумність, природність цих підвалин. Сумнівність таких суджень очевидна, але на той час вони були досить дієвими, бо підкреслювали нерозумність існуючих феодальних порядків, а, відповідно, і їх незаконність, що і підтвердилося буржуазними революціями, зокрема, в Франції.

Теорія суспільного договору. Автором цієї теорії став Ж. Руссо. На його думку державі надаються лише ті повноваження, котрі їй надали "громадяни, що домовилися". Держава має знайти таку форму співжиття людей, яка спільними зусиллями захищає особистість та її власність, створює асоціацію, в якій кожний (будучи з усіма і водночас підкоряючись тільки собі) вільний так само, як і в недержавному об'єднанні.

Соціально-економічна теорія передбачає, що держава стала результатом прагнення людини до покращення соціально-економічних умов.

Психологічна концепція передбачає, що виникнення держави пов'язане з особливостями людської особистості, а саме, що людська психологія передбачає утворення угрупування суспільного типу, що згодом призводить до утворення продержавного устрою.

Вся політична система Джона Локка базується на теорії суспільного договору, який людство уклало для захисту своїх невід ємних прав і свобод, у першу чергу права на власність.

”Для створення гарантій природних прав і законів, - вважав Локк, - люди відмовились від права власноручно забезпечувати ці права і закони. В результаті суспільної угоди гарантом природних прав і свобод стала держава, що має право видавати закони, озброєні санкціями , використовувати сили суспільства для втілення цих законів, а також відати відносинами з іншими державами.”“Держава на його думку, має отримати рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо, щоб досягти головної мети політичного співтовариства: збереження та реалізації громадських інтересів людей на життя, здоровя, свободу володіння власністю.”

Як пише Локк: ”Добровільна згода дає політичну владу правителям на благо їх підданих, щоб забезпечувати їм володіння і користування їх власністю.”

Проте, різні дослідники не одностайні у думках про те, чи вважав Локк суспільний договір історичним фактом, чи використовував його лише як раціональну схему.

У міру того, як в надрах феодалізму поступово розвиваються товарно-грошові відносини і складаються зачатки капіталістичного виробництва, назріває потреба у новому баченні світу. Феодальні привілеї, станові кордону, як і численні бар'єри між феодальними королівствами і князівствами, виявляють свою несумісність із розвитком капіталістичної промисловості і торгівлі. Звільняючись від пут феодальних відносин, людина прагне до самоствердження, до усвідомлення самого себе, до більш вірного розуміння свого місця у світі.

З цим прагненням пов'язана нова епоха культури - епоха європейського Відродження або Ренесансу. Хоча філософи Ренесансу (ХIV-ХVII ст.) І вважали, що просто відроджують інтерес до античної філософії і науці, вони, часто того не бачачи, створювали новий світогляд. Для християнства і середньовіччя єдина творча сила - бог. Навіть людина, що володіє богоподібної душею, лише черв'як земний. Зароджується капіталізм розвивав ініціативу і активність особистості, і мислителі Відродження ставили в центрі світобудови людини, підкреслюючи, що саме людина є головною фігурою і вищим суддею свого розумного і доцільного. Звідси й інтерес до людської гідності, до свободи і розуму людини. Поступово звільняючись від авторитету середньовічної філософії, мислителі епохи Відродження створюють антропоцентрістское (від грец 2. 0 antropos-чоловік) світогляд, вітаючи і обгрунтовуючи гуманізм та індивідуалізм.

Найважливішою відмінною рисою світогляду епохи Відродження виявляється його орієнтація на мистецтво. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження - епохою художньо-естетичної. І якщо в центрі уваги античності була природа, космос, в середні віки - бог і пов'язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі уваги опиняється людина.

В епоху відродження, як ніколи раніше, зросла цінність окремої людини. Ні в античності, ні в середні століття не було такого пекучого інтересу до людини у всьому різноманітті його проявів. Вище всього в цю епоху ставиться своєрідність і унікальність кожного індивідуума. Витончений художній смак скрізь вміє розпізнати і оцінити це своєрідність. Оригінальність, несхожість на інших стає тут найважливішим ознакою великої особистості.

Саме епоха Відродження дала світу цілу плеяду видатних індивідуальностей, великих гуманістів, що володіють яскравим темпераментом, всебічної освіченістю, що виділялися серед інших своєю волею, цілеспрямованістю, величезною енергією. Але філософія Відродження була перехідним ступенем до філософії зрілого буржуазного суспільства. У ХVII-ХVIII ст. розпочався наступний період у розвитку філософії, який прийнято називати філософією Нового часу. У цей час внаслідок інтенсивного розвитку промисловості, мореплавства, торгівлі та великих географічних відкриттів потік інформації різко зріс, у результаті чого колосально розширився кругозір європейських учених. Завдяки великим відкриттям М. Коперника (1473-1543), Г. Галілея (1564-1642) та І. Кеплера (1571-1635) виникає нове природознавство. Його відмінна риса - з'єднання теорії, сформульованої на мові алгебри і геометрії, із заздалегідь запланованим спостереженням і експериментом. Швидко розвиваються нові галузі природознавства - механіка, фізика, хімія, біологія експериментальна. Чим більше накопичується складних наукових проблем, тим гостріше відчувається потреба у філософському аналізі знань - у загальній методології пізнання. Разом з тим нові знання докорінно змінюють наукову картину світу. Пізнання стає центральною проблемою філософії, а його відношення до досліджуваних матеріальним предметів - стрижнем нових філософських напрямів. Цей період у розвитку філософії отримав назву гносецентрістского (від грец. Gnosis - знання, пізнання). Один з таких напрямків раціоналізм (від лат. Ratio-розум) - висуває на перший план логічні підстави науки. Головним джерелом знання вважаються ідеї, тобто думки і поняття, що нібито спочатку притаманні людині або є його вродженими здібностями. Але відповісти на питання, яким чином ці ідеї можуть дати істинне, правильне знання про навколишній світ, що гарантує істину, раціоналізм не може. Найбільш яскравими представниками раціоналізму в той час були Р. Декарт (1596-165О), Б. Спіноза (1632-1677), Г. Лейбніц (1646-1716) і ряд інших мислителів.

Інше філософський напрямок - емпіризм (від грец. Empiria досвід) стверджує, що всі знання виникають з досвіду і спостережень. При цьому залишається неясним, як виникають наукові теорії, закони і поняття, які не можна отримати безпосередньо з досвіду і спостережень. Найбільш яскравими представниками цього напряму були Ф. Бекон (1561-1626), Т. Гоббс (1588-1679) і Д. Локк (1632-1704).

Всередині кожного із цих напрямків у явній або прихованій формі відбувається складна боротьба матеріалістичних і ідеалістичних поглядів. І раціоналізм, і емпіризм підходять односторонньо до процесу пізнання. Ідеалісти настійно підкреслюють активну роль мислення і явно недостатньо уваги приділяють процесам і явищам, що відбуваються в реальному світі. Матеріалісти того часу в свою чергу недооцінюють активний, творчий характер людського мислення.

В останній третині ХVI - початку ХVII століття відбуваються перші буржуазні революції (в Нідерландах, Англії), які поклали початок розвитку нового суспільного ладу - капіталізму. . Розвиток нового, буржуазного суспільства породжує зміни не тільки в економіці, політиці і соціальних відносинах, але й у свідомості людей. Це знаходить відображення і в розвитку філософії. Вже в епоху Відродження філософи приділяли велику увагу критиці середньовічної схоластики. Ця критика набуває ще більшого розмаху у ХVII-ХVIII ст.

Розвиток науки і суспільного життя виявляє обмеженість всіх колишніх філософських систем, їх світоглядних і методологічних установок. У міру розвитку капіталістичного способу виробництва все гостріше стають протиріччя між народжується капіталістичним ладом і пережитками феодалізму. Тому буржуазна філософія нового часу, відображаючи глибокі зміни і суперечності в самій суспільного життя, виступає з гострою критикою феодалізму. Це знайшло своє відображення насамперед у боротьбі матеріалістичних поглядів і ідеалістичних поглядів.

Передові мислителі ХVII-ХVIII ст. , Спираючись на досягнення сучасного їм природознавства, ідеологічно готували революційні перетворення в суспільному житті та просунули філософську науку. Боротьба матеріалізму та ідеалізму в цей період набула ще більш гострого характеру,, ніж у давнину. У ХVII-ХVIII ст. боротьба проти релігії як панівної ідеології ізжівшего себе феодального ладу відповідала самим насущним потребам прогресивного розвитку суспільства.

Уже в період ранніх буржуазних революцій в найбільш розвинених країнах Західної Європи був висунутий ряд матеріалістичних теорій, розвинулися в боротьбі проти теології і схоластики. Наприкінці ХVI-початку ХVII ст. в Англії виникла сильна матеріалістичне напрям, який плідно розвивалося протягом ХVII і частково ХVIII століть. Англійська матеріалізм ХVII ст. представлений філософськими теоріями Ф. Бекона, Т. Гоббса і Д. Локка. Блискучим представником передової наукової думки у Франції в XVII ст. був видатний природодослідник, математик і філософ Р. Декарт. Почесне місце серед передових мислителів ХVII століття належить голландському філософу Б. Спіноза.

Матеріалістична думка епохи ранніх буржуазних революцій спиралася на досягнення природознавства. Однак у цей період з усіх областей наукових знань найбільший розвиток отримали такі дисципліни, як математика, механіка, фізика. Це відповідало потребам розвитку виробництва, але в той же час накладало свій відбиток на філософське осмислення світу. Так, зокрема, філософи того часу намагалися пояснити багато явищ у галузі біології з позицій механіки. Це зумовило специфічну форму матеріалізму того часу, а саме його механічний характер.

Поряд з цим необхідно відзначити таку обставину. Найголовнішим придбанням природознавства ХVII-ХVIII ст. з'явився експериментальний метод і метод аналізу. Застосування методу аналізу, використання експерименту зумовили великі відкриття природознавства тієї пори. Однак метод аналізу став поступово виявляти свою однобічність, обмеженість. Дослідження явищ природи чисто аналітично, без застосування синтезу породило у вчених звичку розглядати природні процеси та явища у відриві один від одного, поза їх загального зв'язку і взаємодії, тобто не діалектично, а метафізично. Тому в природознавстві, а потім і в філософії став панувати метафізичний метод мислення.

Наприкінці ХVII-початку ХVIII ст. , Після завершення циклу ранніх буржуазних революцій, в країнах Західної Європи піднялася хвиля релігійної реакції та ідеалізму. Одним з найбільш активних її представників був єпископ Д. Берклі (1685-1753). Але всі спроби Берклі та інших філософів-ідеалістів зупинити поширення матеріалістичних ідей виявилися безуспішними. У ХVIII столітті виступу матеріалізму проти релігії і ідеалізму придбали ще більш гострого характеру. Основним центром боротьби в Західній Європі стала Франція.

Французька матеріалізм XVIII століття був передовим світоглядом, ідеологічно підготували французьку буржуазну революцію. Найбільш яскравими його представниками були Ж. Мельє (1664-1729), Ж. О. Ламетрі (17О9-175О), Д. Дідро (1713-1784), П. Гольбах (1723-1789), К. Гельвецій (1715-1771 ). Французькі матеріалісти XVIII ст. виступали з різкою критикою релігії, спираючись на міцний фундамент матеріалістичного розуміння природи.

XVIII століття в історії людської цивілізації не випадково називають епохою Просвітництва. Наукове знання, колишнє раніше надбанням вузького кола людей, тепер поширюється вшир, виходячи за межі лабораторій і університетів. Впевненість у мощі людського розуму, в його безмежних можливостях, у прогресі наук - в цьому полягала найважливіша риса поглядів передових філософів того часу. На прапорі просвітителів написані два головних гасла: "Наука і прогрес". В Англії філософія Просвітництва знайшла своє вираження у творчості Д. Локка, Д. Толанда (167О-1722). У Франції плеяда просвітителів була представлена Ф. М. Вольтером (1694-1778), Ж. Ж. Руссо (1612-1778), Д. Дідро, М. Д. Аламбером (1717-1783), П. Гольбахом, Ж. Ламетрі . У Німеччині носіями ідей Просвітництва стали І. Гердер (1744-18О3) молодий І. Кант (1724-18О4).

Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози і французьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей.

Декарт визнавав дві субстанції -- духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів.

Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.

v На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути -- протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова "Бог", називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу.

В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади -- найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані і субординовані. Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до розв'язання матерії і руху[5, c. 67-69].

Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини.

Авторами суб'єктивно-ідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берхлі і шотландський -- Д. Юм.

Деїсти, зокрема деїсти-просвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології кінечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.

Висновок

філософія новий час знання

Отже, проблема знання, його одержання і застосування стала однією із центральних у філософії XVII -- XVIII ст., а вчення про пізнання стало найважливішим розділом філософії Нового часу. На цій основі в філософії XVII ст. формується два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм, в якому головну роль відігравали матеріалісти (Ф.Бекон, Т. Гоббс, Д.Локк), вважав, що достовірне знання можна одержати тільки за допомогою досвіду, експерименту. Раціоналізм (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц), навпаки, вважав, що його можна досягти тільки за допомогою принципів організації наукового знання, тому орієнтувався насамперед на математику[8, c. 107-109].

Особливого значення набула у філософії того часу проблема обґрунтування знання і способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями -- раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм (у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б.Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк -- матеріалісти; Д.Юм, Дж.Берклі -- ідеалісти).

Список використаної літератури

1. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. -- К. : Знання, 2000. -- 724с.

2. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). -- К., 2002. -- 315с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). -- 5. вид., стер. -- К. : Вікар, 2005. -- 516с.

5. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. -- К. : Книга, 2005. -- 525с.

6. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

7. Сморж Л. Філ http://www.studentu.ru фія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

8. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

9. Філософія. Щерба С. П. Підручник -К.: Кондор, 2007 - 452с.

10. .http://www.studentu.ru

Размещено на Allbest.ru