Сенс життя людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема реферату: “Сенс життя людини”

Виконав:

студент 7 групи 3 факультету

Петренко І.І.

Науковий керівник:

д-р юридичних наук

Харитонов О. О.

Зміст

Вступ

1. Сутність людини та основні підходи до її розуміння.

2.Основні концепції сенсу життя людини.

3.Що таке щастя?

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Проблема сенсу людського життя носить філософський і релігійний характер і може бути віднесена до числа основних проблем духовної культури. Вона хвилювала людей з давніх-давен, проте однозначно не вирішена людством і до сьогодні. Сенс життя різні люди бачать у різному: це може бути власний добробут та добробут родини, прагнення реалізувати свій творчий чи науковий потенціал, покликання, релігійні уявлення та прагнення. Є люди, яких, можливо, не так і багато, які бачать сенс життя в служінні іншим людям, громаді, народу, ідеям та ідеалам. Слід розрізняти питання про конкретну мету дій певного періоду життя (тобто про те, «що робити») та питання про сенс життя (тобто про те, «навіщо робити», яка мета та цінності є вихідними, життєво визначальними). Адже людина може діяти досить цілеспрямовано, відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета не має загальної основи, тобто не просвітлена уявленням про сенс життя, який завжди повинен бути більшим за мету. Інакше людина при досягненні проміжної мети опиниться в ситуації втрати сенсу життя, що може бути дуже драматичним.

Хоча життя людини неодмінно супроводжується задоволенням тих чи інших потреб, на мою думку, важливо розуміти, що сенс людського життя не може зводитися до цього. Щодо цього ще відомий грецький філософ Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний вирішує це питання на свій розсуд, все ж є якісь загальні основи для уявлення про нього. Джерела сенсу життя люди здавна шукали у внутрішньому світі людини. Багатьма філософами, письменниками поділялася думка, що справжнім призначенням людини є творіння добра заради добра. Навіть якщо справжній сенс життя вбачався у прагненні до задоволення потреб, робились принципові уточнення, що задоволення повинно стати помірним, розумним, переважно духовним. У спадщині нашого великого співвітчизника Григорія Сковороди, що відповідає християнській традиції, сенс життя вбачався у любові як такій та любовному ставленні до світу.

Ще один підхід до вирішення питання про сенс життя - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Для ілюстрації цього я послався б на приклад подружжя Кюрі, яке, аби поставити атом на службу людству, займалося з ризиком для свого життя дослідженням небезпечних радіоактивних речовин. Ціною власного здоров'я (відомо, що Марія Кюрі захворіла на рак), подружжя заклало підвалини для рентген-діагностики, що дозволило більш точно і вчасно визначати діагноз хвороби, а відтак суттєво підвищило ефективність лікування, тим самим врятувавши або подовживши життя мільйонів людей. У той час коли одні вбачали сенс життя в дослідженні Всесвіту (наприклад, італійський філософ та поет Джордано Бруно висловив здогадки щодо безкінечності Всесвіту, за що був визнаний єретиком і спалений на вогнищі), інші відкривали людству невідомі сторінки світової історії (наприклад, український археолог Вікентій Хвойка відкрив для сучасників Трипільську культуру, дослідник древньої Греції Генріх Шліман віднайшов легендарну Трою, французькі дослідники знайшли під нашаруваннями піску і повернули людству єгипетський храм Карнак). Таких прикладів щодо різних сфер діяльності людини можна наводити безліч. І всіх їх об'єднує те, що люди, які залишили свій визначний слід в історії, повністю віддавалися справі свого життя, виконували місію, відведену їм долею, наповнювали своє життя високим смислом. В сучасну епоху проблема пошуку сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття. Втрата або відсутність сенсу народжує у людини відчуття малозначущості власного існування, а відтак може призводити до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури та масового споживання. І щоб не захлинутися в ньому, «не втратити себе», людина повинна виробити певну життєву позицію, яка б ґрунтувалася на її особистих уявленнях про сенс життя.

1. Сутність людини та основні підходи до її розуміння

Людина -- єдина істота на Землі, здатна до пізнання буття та власної самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світ і про себе, яке виступає в емпіричній або теоретичній формі. Знання в свою чергу може матеріалізуватися, опредметнюватися, але для цього воно має стати ідеєю. Ідея -- це думка, що містить мету діяльності і виражає певне майбутнє. Вона відбиває цілі та прагнення суб'єкта, які становлять певну світоглядну систему. Світогляд -- одна з форм свідомості людини, невід'ємний атрибут життєдіяльності людей. Питання про сутність людини можна розгорнути в двох напрямах: горизонтально, тобто в напрямі, який визначається пошуками людиною її зв'язків із світом, в її діяннях та стражданнях; і вертикально, тобто в напрямі, що виникає внаслідок її природного становища в світі як організму в ряд організмів. Можна сподіватись на цілісне охоплення обома цими напрямами людини як суб'єкт-об'єкта природи, не розділяючи її в штучних абстракціях. Об'єднуючим началом філософської антропології, як бачимо, є проблема людини. Проте, в цьому принципово єдиному цілісному філософському напрямку співіснують відносно самостійні антропологічні концепції: 1) біологічна (Гелен, Портман); 2) культурологічна (Ротхакер, Ландман); 3) релігійна (Шелер, Хенгстенберг); А) педагогічна (Больнов). Практично всі вони виходять із основної тези Шелера про принципову протилежність людини і тварини. Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних потягів та прив'язана до конкретного середовища, умов свого життя, то людина є вільною, незалежною істотою, поведінка якої строго і однозначно не зумовлюється природною доцільністю, що дає їй можливість ставитись до предмета своєї творчості з певною поміркованістю.

Згідно з біологічною концепцією людина є "біологічно недостатньою" істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів. Вона "не завершена" і "не закріплена" у тваринно-біологічній організації, атому і не має можливості вести виключно природне існування. Людина віддана сама собі і тому змушена шукати відмінні від тваринних засоби відтворення свого життя. Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи -- це форми доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її напівінстинктивні спрямування. Гелен заперечує положення про історичний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою людської природи.

Представник релігійної антропології Хенгстенберг розглядав людину як істоту, відкриту для "ніщо" і для нескінченності. Звідси випливають, на його думку, три основні способи поведінки: об'єктивний, необ'єктивний, утилітарний. Людина вільна в прийнятті рішення на користь одного з цих способів, але, будучи змушеною приймати рішення, вона одночасно примушується і стосовно свободи. В своїх міркуваннях про людину, її еволюцію Хенгстенберг ставить перед собою завдання об'єднати еволюцію і вчення про релігійне створення світу.

Представники релігійної антропології стали на позиції ірраціоналізму, заявили про непізнаваність людини, протиставили аналізові її соціальної сутності пошук її споконвічної природи, яка розкривається в "життєвому світі" людини, непідвладному розуму та цілеспрямованому впливу.

І, нарешті, четверта концепція філософської антропології -- філософсько-педагогічна -- значною мірою представлена вченням О.Ф.Больнова. Він прагне осягнути людське життя з огляду на саме життя, виключаючи усі зовнішні зв'язки та відносини. Екзистенціалізм, на думку Больнова, виникає саме в період переоцінки цінностей, коли все ставиться під сумнів і опору можна знайти лише в самому собі. Вихід із кризи він вбачає у відновленні зв'язків із зовнішньою реальністю. Такою реальністю виступають передусім інші люди, людське суспільство зі своїми установами, сили духовного світу. Для того щоб жити, людина має визначити свою міру життя, яка є індивідуальною для кожної людини. Ця стала величина виступає критерієм людського існування.

2. Основні концепції сенсу життя людини

Звідки постає проблема сенсу життя людини? Суттєвою рисою людського буття є його здатність ставати проблемою для самого себе. Тільки про людину достеменно відомо, що вона здатна, по-перше, задавати собі питання про власне місце і призначення у світі і, по-друге, в залежності від відповіді на це питання обирати з-поміж можливих варіантів спосіб власної реалізації, власний життєвий шлях, Відтак традиційна філософська проблема сенсу людського буття, як і пов'язана з нею проблема свободи волі, закладена, можна сказати, в самій специфіці людської постаті у світі.

Способи осмислення людського буття:

1. Життя як продукування смислу.

Перший зі згаданих шляхів осмислення життя добре відомий у нашій країні, оскільки саме на ньому ґрунтується марксистське тлумачення смисложиттєвих проблем. У затеїзованому суспільстві стало звичним загальником (владу якого не подолано й дотепер) переконання, що тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси, що поза її практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об'єктивно (тобто виходячи з структури своїх потреб і своєї діяльності) в них вкладають. Що ж до власного індивідуального буття людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства та прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної і духовної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував недаремно і забезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі свого існування. Нині, коли слова «марксизм» і «марксистський» сприймаються мало не як лайка, легко «викривати» все, що з ними пов'язане. Однак тезу про відсутність смислу в позалюдській реальності та про людину як єдиного його творця з марксистами поділяли, зокрема, такі представники філософії екзистенціалізму, як А. Камю та Ж. П. Сартр. Ще до Маркса зазначену тезу обстоював молодий Й. Г. Фіхте. По суті, тут ми маємо справу з усталеною, досить-таки традиційною схемою осмислення людського існування, окремі .

2. Життя як втілення смислу.

Інший, альтернативний шлях осмислення людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали б заздалегідь визначати людське життя, надаючи тим самим йому певної осмисленості. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя «недаремно», «правильно» - значить присвятити його неухильній реалізації того чи іншого попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних настанов. так само як і будь-які відступи від них, сприймаються як життєва катастрофа. « Таємниця буття людського. - читаємо в романі Ф. Достоєвського «Брати Карамазови», - не в тому, щоб тільки жити. а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погодиться жити і швидше знищить себе, ніж залишиться па землі, хоча б навколо неї все були хліби». Переконливо на перший погляд, чи не так? Тим знаменніше, що наведені красиві слова в романі виголошує не хто інший, як . Великий інквізитор, про збіг думок якого з думками самого письменника навряд чи можна говорити всерйоз. В чому з Інквізитором з «поеми» Івана Карамазова безперечно можна погодитися - це те, що людині з сумлінням, справді, в житті потрібен якийсь духовний зміст, що існування цілком безсмислене для неї гірше, ніж сама смерть. Проте думка Інквізитора сягає далі. «Тверді уявлення» про сенс буття важливі й цікаві для нього тому, що. спущені людині заздалегідь згори (а не вироблювані нею самою в безперервному діалозі зі світом), вони стають одним з найвірніших засобів перетворення людської істоти на своєрідний духовний автомат, слухняну маріонетку, позбавлену свободи волі - цього, як вважає Інквізитор, найважчого тягаря, від якого впродовж усієї своєї історії страждає людство.

3. Спілкування як здобуття життєвого смислу.

Як перший, так і другий розглянуті нами напрями встановлення сенсу людського буття в основі своїй, як прийнято говорити в сучасній філософії, монологічні. Це означає, що вони передбачають лише один-єдиний «логос», єдине джерело осмислення - в першому разі діяльність самої людини, в другому - ті чи інші відокремлені від цілісності буття ідеали або ціннісні взірці, що є замкнутими, начебто «сліпими» для будь-яких інших можливих смислоутворюючих впливів. Фіксується певний смисловий центр, відносно якого людина формулює своє життєве завдання, котре зводиться до утвердження того, що з даного центру походить, - у першому разі до самоутвердження через власну діяльність, у другому - до утвердження деяких обраних ідеалів, цінностей, тощо. людина життя сенс щастя

4. Особистість у пошуках сенсу життя

Всі людські імпульси суть не більше ніж явища її життя, за якими "криється" дещо істотне: сенс життя, проблема щастя, неминучість смерті тощо. Так ось, будь-яка людина реагує на внутрішні та зовнішні явища свого життя відповідно до своєї сутності. Буття як дещо загальне відповідним чином реагує на діяльні акти за принципом: характер діяльності виходить з характеру буття. Тому сутність останнього не може мати емпіричний характер, хоча і визначається-таки людською діяльністю, але яка має соціальне, а не індивідуальне значення. Духовний аспект здоров'я передбачає розуміння нами цілісності особистості, визначає сенс життя людини, її гармонійність як індивідуума й у спілкуванні з оточуючими. Невід'ємною частиною духовного здоров'я людини є її здатність до співпереживання та співчуття, добросовісність, доброзичливість, порядність, терпимість. Здоровий спосіб життя людини допомагає їй зрозуміти, у чому полягає сенс життя. Він виховує певною мірою співчуття, доброзичливість, терпимість до оточуючих. Здоровий спосіб життя також сприяє самореалізації особистості. Спосіб самореалізації індивіда залежить від його устремлінь, а також від шкали моральних цінностей, яка склалася в його уяві. Отже, здоровий спосіб життя сприяє зміцненню соціального здоров'я особистості та суспільства в цілому. Він включає в себе цінності високого порядку, оскільки спрямований на гуманізацію й активізацію людської діяльності, удосконалення індивідуальних якостей особистості.

5. Життєвий шлях людини

Як відомо, людина народжується на світ з певним потенціалом життєвих сил та волею. Подальший її розвиток відбувається в спільності людей, у моральному континуумі, де разом з фізичними діють духовні, космічні закони буття. Закладений природою особистий енергетичний потенціал прагне реалізації. I кожен досягає цього залежно від умов, які склалися в реальному житті для особистісного розвитку. Життя людини схематично можна уявити як сходження до вершини. У кожного своя вершина i далеко не всі розуміють, що необхідно робити новий крок, долаючи інертність.

Що стосується руху вперед, то тут варіантів у нас два. Або людина рухається вперед, розв'язуючи свою індивідуальну задачу, i при цьому вона почуває себе здоровою та натхненною. Або під впливом шкідливих соціальних стереотипів та ірраціональних вірувань людина зупиняється, не докладаючи зусиль для подолання нової сходинки буття, i, таким чином, потрапляє в порочне коло неврозів, комплексів, патологізує власне життя i життя своїх близьких. Таким загалом, кожна подія в житті людини поряд із побутовим та соціальним значенням, має свій сенс i з погляду цілісності її життя. Творча реалізація життєвого потенціалу людини є основною передумовою фізичного здоров'я та психологічного благополуччя. Сліпе некритичне наслідування соціальних стереотипів, норм i правил приводить людину до небажаних подій.

3. Що таке щастя?

Щастя -- це вищий прояв реалізації сенсу життя особистості. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою. В уявленнях про щастя перевагу має емоційний, почуттєвий бік моральної свідомості, що відбиває високий ступінь внутрішньої задоволеності людини всією своєю життєдіяльністю чи окремими її моментами на основі самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань та ідеалів. Визначення нормативного змісту щастя було головним завданням з моменту його виникнення. Мислителі прагнули з багатьох індивідуальних уявлень вивести загальне поняття істинного людського щастя. Як же історично ставилася проблема щастя? Сократ говорив, що щастя -- зовсім не радість, задоволення, воно -- в іншому: у внутрішньому стані душі, у володінні чеснотами, головна з яких -- справедливість. Мислитель був переконаний, що щасливим може бути тільки людина прекрасна душею, справедлива, та, чия душа не зачеплена злом, або, поступившись, прагне звільнитись від зла. Справжнє, істинне щастя -- це турбота про свою душу, орієнтація на розум, істину і доброзичливість, прагнення завжди залишатися людиною, зберігати свою внутрішню гідність. Платон також вважав, що щастя -- доброчинність, а найвища чеснота -- справедливість. Саме вона -- справедливість, є ключем до щастя, філософ знаходить справедливість у державі що об'єднує усіх індивідів у єдине ціле, що приборкує індивідуалізм у різних його проявах і здатна, за Платаном, за­безпечити щастя. Але у Платона це щастя не особисте, а щастя цілого, держави. Інших поглядів дотримувався Епікур: краса почуттєвої насолоди, захоплення життям -- ось цінності людської душі, яка не вічна, вона розпадається, зникає у вічності, а щастя -- явище земне, прижиттєве. Проте, наполягаючи на насолоді, Епікур на живу, яскраву стихію почуттів накладає заборони і норми розумного, стверджуючи, що, якщо жити розумно і морально, можна жити приємно. І йде далі. Блаженство і щастя -- це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Епікур виступив проти святого: він прагнув звільнити людину від страхів перед невідомим -- волею Богів, Роком, Долею -- і відкрити шлях до віри в себе. Саме власна свобода від страхів, заборон робить людину щасливою. А щаслива людина не буде вершити зло. Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя короткочасне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя. Гуманісти Відродження, а слідом за ними -- французькі матеріалісти повстали проти цієї догми. Вони були свого роду продовжувачами ідей Епікура, але їх світогляд був дітищем свого часу, де вихідною проблемою був пошук можливості сполучення особистих і суспільних інтересів, особистого і суспільного щастя. Вони вважали, що справа держави розсіяти ілюзії, створити ідеальні закони і досконале виховання, що спонукає до дійсного щастя. Канта хвилювала антитеза: обов'язок -- особисте щастя. Він розводить ці поняття, вважаючи, що щастя абсолютно вклоняється вигоді, користі, зраджує добро, тобто суперечить моральності. Найпрекрасніше в людині -- служіння обов'язку, вірність йому всупереч пристрасті, успіху. За Кантом, щастя -- це моральне щастя, воно дається людині за морально гідне життя. Гегель зв'язує цю проблему з призначенням людини. Призначення людини як розумної, духовної істоти Гегель бачить у її здатності активно втручатися у зовнішні обставини, підкоряти їх собі, вільно обирати долю, прилучатись до світу людської культури. На цьому шляху людина стикається з безліччю суперечностей, але розум дозволяє не ховатись від них, а переборювати. Щастя пробивається крізь муки і страждання, воно активно, діяльно працює для свого здійснення. Матеріалістичне осмислення історії людського суспільства К. Марксом і Ф. Енгельсом розкрило нову сторінку в обґрунтуванні існуючої суперечності між особистим і суспільним, щастям і обов'язком, викриваючи сутність людського самовідчуження, роздвоєння. Філософи стверджували, що зміна людського життя, знищення матеріальних суперечностей неодмінно призведе до зникнення моральних суперечностей. І ця форма існування суспільства -- комуністична -- може бути досягнута спільною працею індивідів, для яких дане завдання стає особистою потребою й ідеалом. У прагненні до комуністичного ідеалу людина все більше наближається до справжнього, істинного щастя. «Щастя -- це боротьба», -- коротко сформулював Маркс. Виведення формули щастя -- класична філософська проблема. Множинні спроби реалізації теоретичних схем загального щастя не завершувались успіхом. Нові теоретичні схеми не відповідали потребам більшості. Філософська формула щастя передбачає щастя нелегке, важке, можливість бути щасливим за будь-яких умов життя і приписує тому, хто бажає щастя, остерігатися зовнішніх благ, обмежувати свої потреби, уникати задоволень. Повсякденні ж уявлення про щастя, навпаки, сподіваються на вдачу, щасливий збіг обставин, на досягнення всього, до чого притягує і чого хотілося 6 мати. Ці два боки щастя завжди співіснують у суспільній свідомості, підтверджуючи і спростовуючи один одного, перетворюючись в особистісних розуміннях. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, неповторне, воно в постійному русі, становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого. Зв'язано це з тим, що щастя суб'єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об'єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм об'єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення і закономірності щасли­вого життя, які присутні в суспільному досвіді й безпосередньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали. Наприклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями, щастя сімейного життя тощо опосередковуються об'єктивною соціальною, моральною цінністю цих форм людського життя (праці, дружби, сім'ї тощо). Що ж може бути загальним у понятті щастя? Безперечно, щастя -- це стан душі. Л. М. Толстой чудово зазначив, що щастя не в тому, щоб робити завжди, що хочеш, а в тому, щоб хотіти того, що робиш. Очевидно, перше, що обумовлює щастя, це здатність до його відчуття. Бути щасливим -- означає бути самим собою, усвідомлювати себе у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням поставленої мети тощо, що, у свою чергу, є ознакою глибини і талановитості особистості, тобто здатності бути щасливим. Далі, переживання щастя безперечно пов'язане із станом піднесення життєвих сил, здібностей, творчого досягнення, втілення життєвого задуму, тобто щастя -- почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості, що, у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах життя. Щастя -- це відчуття, усвідомлення та інтегральне позитивне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності на основі власного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей. Сенс життя, щастя, обов'язок -- це результати ціннісного засвоєння складних зв'язків, суперечностей, сутностей соціокультурних реалій, в яких відбивається моральне ставлення до людини. Відображуючи специфіку буття, творчості і стосунків суспільної людини, вони несуть у собі інформаційне і спонукаюче навантаження, яке орієнтує людську свідомість на вироблення моральних форм життя.

Висновок

Отже, сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і обґрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

Список використаної літератури

1.Леонтьєв Д. А.Психологія сенсу. М.: Сенс, 1999.

2.Попов Б. Н.Взаємозв'язок категорії щастя і сенсу життя. М., 1986.

3.Шердаков В.Н. Сенс життя як філософсько-етична проблема / / Філософські науки. 1985. № 2.

4.Інтернет посилання: http://uk.wikipedia.org.

5.Імянітов Н. С./ Об'єктивні смисли життя та існування. / / Питання філософії. 2006.

Размещено на Allbest.ru