Софісти – творці античної риторики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Хто такі софісти

2. Софісти - творці античної риторики

3. Критика софістів

Висновок

Використана література

Вступ

Становлення філософі Давньої Греці відбувалося в VІ - V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв'язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед з застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних - все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший -- період ранньогрецької філософії -- охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа-- кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. є. і закінчується V--VI ст. н. є. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці( засновник Епіку), скептики (Піррон), стоїки( Цицерон, Сенека, Епітет).

Верх розвитку античної грецької філософії припадає приблизно на час від другої половини V до кінця IV ст. до н.е. Це період найбільшого розквіту класичної грецької рабовласницької демократії, що опирається на політичну форму міста-держави - полісу. Рабовласницька демократія давала можливість широкому колу вільних громадян приймати участь в справах полісу. Це зумовлювало володіння певними специфічними знаннями. Крім загального знайомства з історією, культурою, особливе значення мали знання риторики та філософії.

Потреби в освіті вільних громадян вдовольнялись діяльністю перших професійних вчителів з загальної освіти. Вони вчили не тільки риториці, політиці, судочинству, а й всім іншим знанням, котрі людина могла практично використовувати та мала володіти, якщо хотіла, щоб її вважали «мудрою». Сократ з певною іронією казав про цих вчителів, що, навчаючи мудрості, вони самі повинні бути мудрими. Звідси й походить назва - софісти (софос - мудрий).

1. Софісти - творці античної риторики

філософія софіст риторика діалектика

Розвиток риторики в Давній Греції у V - IV ст.. до н. е. пов'язаний з епохою софістики і цим вченням стимулювався. Софістика піддавала сумніву можливість вірогідного пізнання істини, існування надійних критеріїв істини і взагалі критично-недовірливо ставилася до спроб її пізнання,тому спрямовувала увагу на ближчий, конкретніший і об'єкт пізнання - людину, її розум і духовну сферу, проголосивши вустами Протагора: «Людина-міра всіх речей: існуючих-що вони існують, неіснуючих-що вони не існують».

Софісти (в перекладі з грецької -- учителі мудрості, майстри), виходячи з ідеї, що об'єктивної істини немає, а може бути тільки суб'єктивне судження про істинність, проголосили, що істинною буде та думка, яка переконливіша. Тому вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, вміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. Для того щоб виробити в учнів уміння переконувати слухачів, використовувалися два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика). Хто оволодіє цими мистецтвами переконувати, той зможе домогтися успіху в тогочасному демократичному суспільстві Афін, той стає "громадською" людиною. Зрозуміло, що у зв'язку з цим зростала роль риторики як науки переконання.

На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектики, елеати, піфагорійці.

Основою діалектики є ідея вчення Геракліта Ефеського (кінець VI--початок V ст. до н. е.) про рух і змінність світу ("все тече, все змінюється"). Софісти поширили цю ідею на речі та людей, на те, що про будь-яку річ і про все може бути кілька думок і з різних, часом взаємовиключних, позицій. В дію мав вступати доказ, спрямований на переконливість певної думки. Мистецтво доказу породило логіку, яку Арістотель пізніше оформить як науку.

Елеати відстоювали багатоманітність думок, скептицизм стосовно істини і намагалися утверджувати свої думки за допомогою гімнастики розуму, майстерної вибудови доказів.

Піфагорійці під впливом вчення Піфагора про гармонію небесних тіл шукали гармонію в людині і знаходили її через мову, формували засобами мови, звучання, ритму, стилістичних прикрас.

2. Внесок софістів в культуру

Найбільш повно суть поглядів софістів висловив Протагор (бл. 480 - бл. 410 до н.е.). Йому належить відомий положення: «Людина є міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують». Він говорив про відносність всякого знання, доводячи, що кожному твердженню може бути з рівною підставою протиставлено суперечить йому твердження. Зауважимо, що Протагор написав закони, що визначали демократичний образ правління і обгрунтував рівність вільних людей.

Діалектика як певний вид філософського мислення вперше в яскравій формі є у Геракліта, потім у елеатів, у Горгія (483 - 375 до н.е.) ж вона має скоріше характер негативний, тільки як засіб доведення або спростування, і притому позбавлена систематичності. Так, Горгій, виводячи із загальних понять їх конкретні визначення і вказуючи на протиріччя цих визначень, приходить до доказу неспроможності самого загального поняття. У своїй праці «Про природу» Горгій доводить три положення: що нічого не існує, а якщо що-небудь і існує, то воно невимовно і невимовно. У результаті він дійшов висновку, що ні про що не можна сказати достовірно. Ми вважали, наприклад, людину хорошою, але коли ми говоримо про неї, то вона, можливо, вже зробив щось погане або навіть дуже погане: адже все швидко змінюється! Якщо тебе запитують про що-небудь, вірніше буде мовчати і лише вказувати пальцем на те, про що запитують: тут не помилишся. Аристотель писав: «Горгій правильно каже, що серйозність супротивників слід вбивати жартом, жарт ж - серйозністю».

Продік (нар. між 470 і 460 до н.е.) виявляв винятковий інтерес до мови, до називной (номінативної) функції слів, проблем семантики і синонімії, тобто ідентифікації співпадаючих за змістом слів, правильного вживання слів. Він складав етимологічні грона споріднених за значенням слів, а також аналізував проблему омонімії, тобто розрізнення сенсу графічно співпадаючих словесних конструкцій за допомогою відповідних контекстів, і дуже велику увагу приділяв правилам суперечки, наближаючись до аналізу проблеми прийомів спростування, що мало величезне значення в дискусіях.

Слід зазначити, що софісти були першими викладачами і дослідниками мистецтва слова. Мабуть, можна сказати, що саме з них починається філософська лінгвістика. Їм належить заслуга у вивченні грецької словесності. Раз об'єктивної істини немає і суб'єкт є мірою всіх речей, тоді є лише видимість істини, яку може породжувати людське слово і в сваволі міняти його зміст, роблячи сильний слабким і, навпаки, чорне білим, а біле чорним.

У зв'язку з цим софісти порахували словесність надзвичайно важливим суб'єктом осмислення, і слово стало самостійним предметом вивчення. Хоча інші софісти були великими мислителями, релятивізм їх найчастіше вів до суб'єктивізму і скептицизму. Разом з тим не можна заперечувати їх безсумнівною ролі в розвитку діалектики. Так, аналізуючи погляди Горгія, Г. Гегель пише: «Софісти, отже, також і діалектику, загальну філософію робили предметом свого розгляду; вони були глибокими мислителями».

Історія філософії зберегла відомості і про софістів Гіппій та Антифонт. Вони внесли багато нового в уявлення про геометрії, астрономії, зробили ряд відкриттів, які й сьогодні не втратили свого значення. Але головним предметом їхнього інтересу, як і Продика, була мова.

Вище перелічені софісти відносяться до розряду «старших». До «молодшим» ж відносяться софісти Алкидам, що говорив про рівність людей, що для його часу було революційним, Трасімах і Критий, скептично ставилися до соціальної справедливості. Вони стверджували, що в суспільстві «справедливий завжди програє, а несправедливий - виграє. Так чи варто бути справедливим? ». Софісти зіграли важливу роль в розхитуванні канонів релігії, вони піддавали сумніву не тільки непорушність істини, а й непорушність богів. Софіст Кратікл зберігся в історії філософії як один з перших поборників демократії, висловлюючи сумнів у непорушності станової нерівності.

3. Критика софістів

Певна демократична орієнтація найвидатніших представників софістики викликала вельми різкий виступ проти них ряду мислителів, що стоять на стороні аристократії. Цю позицію зайняв і один з найбільш видатних філософів не тільки того часу, а й античності взагалі - Сократ (469 - 399 до н.е.). Його ім'я стало прозивним і служить для вираження ідеї мудрості. Сам Сократ нічого не писав, був близьким до народу мудрецем, філософствував на вулицях і площах, всюди вступав у філософські суперечки. Сократ прославився як один з родоначальників діалектики в сенсі знаходження істини за допомогою бесід і суперечок. Метод діалектичних спорів Сократа полягав у виявленні протиріч у міркуваннях співрозмовника і приведення його до істини за допомогою питань і відповідей. Він перший побачив у виразності і ясності суджень основна ознака їх істинності. Сократ зробив поворот у розвитку філософії, вперше поставивши в центр свого філософствування людини, її сутність, внутрішні суперечності його душі. Головна мета його філософії - відновити авторитет знання, зворушений софістами. Софісти нехтували істиною, а Сократ зробив її своєю коханою. Софісти не рахувалися з істиною заради грошей і багатства, Сократ же залишався вірним правді та жив у бідності. Софісти претендували на усезнання, а Сократ твердив: він знає тільки те, що він нічого не знає.

У своєму трактаті «Про софістичні спростування» (384 - 322 до. Н. Е..) Аристотель розбирає і спростовує софістичні хитрощі, за допомогою яких у суперечці можна отримати оманливу видимість перемоги. У цьому творі розкривається логічна неправильність софістичних міркувань, уявних доказів і висновків і показується яка з цього хибність їх висновків.

Логічні помилки Аристотель ділить на дві групи: 1) помилки, засновані на словесному вираженні, і 2) помилки мислення, незалежні від способу вираження в мові. До першої вона включає омонімію, амфіболи, неправильне сполучення слів, неправильне поділ слів, неправильна вимова і двозначність флексій. У другу групу Аристотель відносить наступні власне логічні помилки:

1) помилка на підставі випадкового;

2) від сказаного просто до сказаного з обмеженням і навпаки - див "Від сказаного у відносному сенсі до сказаного безвідносно. Від сенсу розділового до сенсу збірному», «Від збірного сенсу до сенсу роздільним»;

3) помилка, яка потім в логіці стала відомою під назвою «ignoratio elenchi" («підміна тези»);

4) помилкове доказ - логічна

помилка, яка потім в логіці стала відомою під назвою «petitio principii» («передбачення підстави»);

5) неправильне розуміння зв'язку підстави і наслідки - логічна помилка, яка потім в логіці стала відомою під назвою «post hoc, ergo propter hoc» («після цього, отже, через цього»);

6) те, що не є причина, приймається за причину, або доказ через неможливе;

7) помилка змішування декількох питань - Помилка багатьох питань.

Але Аристотель не тільки класифікує логічні помилки, а дає деякі поради про те, як вести суперечку з софістами. Як би не були різноманітні теми спорів, виверти софістів, як правило, повторюються. Вони навмисно виставляють такі положення, які легко самі спростовують, роблячи вигляд, що тим самим вони перекидають тезу співрозмовника. Улюблений прийом софістів - використання слів, що мають різний зміст, але зовні схожих один на одного. Не менш улюбленими їх хитрощами є змішання багатьох питань в один, змішання абсолютного і відносного, поділ того, що насправді поєднано, і з'єднання того, що насправді розділене і т. д. У суперечці з софістом Аристотель радить розкрити двозначність слів і виразів , що вживаються противником; викривати хибні посилки і неправильні з'єднання посилок в силогізм; припиняти спроби підміни тези; стежити за тим, щоб в якості істинних посилок не виставлялися такі положення, які самі потребують доказі їх істинності; роздільно відповідати на питання, коли софіст намагається змішати багато інших питань в один, і т.д.

Висновок

Софісти виникли завдяки тому, що в дусі грецького народу відбувся перелом: греки відчули необхідність керуватися в дії і вчинки своїм розумом.

Софісти були учителями-універсалами. Вони бралися навчити бажаючого будь-якої мудрості. Тоді вважалося, що для навчання потрібні не знання, а вміння міркувати. У початковий період софістика носила просвітницький характер. Однак принципи, що лежать в її основі, повинні були неминуче породити марнослів'я. Так воно і сталося, і дуже швидко: софістика стала вченням про те, як захищати або спростовувати будь-яке положення.

Софісти надали послугу для грецької думки, розхитавши звичні канони мислення, витончив мистецтво аналізу, але в підсумку вони прийшли до самозаперечення філософії. І це було цілком закономірно. Раз дійсність випарувалася, навіщо взагалі потрібні міркування про світ і послідовний погляд на речі? Головне - це підбирати найбільш переконливі і красиві аргументи в суперечці, щоб зуміти захистити будь яку тезу. Все зводиться до методу викладу. Софісти недвозначно називали його «цивільної наукою» і дуже часто в суперечках прагнули лише заплутати супротивника. Адже якщо істини немає, то найважливіше взяти верх в дебатах.

Негативний вплив софістів позначався швидко: люди, що здобули освіту у них, привчалися до інтелектуальної безвідповідальності. Сумнів у всьому обіцяло їм свободу і великі зручності. Люди з хиткими моральними засадами любили вдаватися до прийомів софістики. Саме з цього часу слово «софіст» придбало номінальне значення. Софісти стали перетворюватися на цілий клас лжемудреців, які хизувалися умінням вести дискусії, підміняли балаканиною всі цінності розуму і віри. Вони намагалися привернути до себе увагу натовпу, вдавалися до різних трюків, нападали один на одного, одержимі духом конкуренції і користолюбства. Зрозуміло, чому Платон вважав, що софістом бути соромно. Діяльність софістів підірвала і без того вже хиткі підвалини віри та громадянського порядку. Смути військового часу і суперництво партій довершили справу.

З софістів починається зовсім нова методологічна ситуація у філософії. Софізми, парадокси, апорії послужили своєрідними індикаторами того, що знання, уявлення і методи пізнання вже не повною мірою відповідають цілям філософствування. Принаймні, вони не можуть в достатній мірі задовольнити роздуми і міркування у формі діалогу, спору, в зіставленні альтернативних методів і початків, у формі виявлення протиріччя. Звідси спрямованість софізмів на суб'єкта, на живу практику спілкування, діалогу, практику користування мовою.

В оцінці будь-якої іпостасі істини софісти прийшли до характеристики її умовності, релятивності. Абсолютна істина виявилася тотожною брехні; істина стала тільки відносною, конкретно і контекстуально визначної, а відносність перетворилася на атрибут людської природи, бо немає знання поза і крім людини. Повернувши філософські проблеми від онтології до мовознавства, логіці, гносеології та антропології, софісти центром уваги зробили риторику і діалектику (мистецтво спору і міркування). Класичні філософи називали софістику хибним мудруванням. Софістів не цікавила істина. Для них було важливіше переконливо щось довести, спонукати когось до дій. Вони стали в Греції першими платними вчителями «мудрості», навчаючи своїх клієнтів перемагати в суперечках і позовах. З тих пір термін «софістика» став мати негоже значення. Софіст, з цієї точки зору, це спритна, витончена людина, яка може сорок разів до ряду довести, що біле - це чорне (якщо, звичайно, йому за це заплатять). А якщо ще доплатити, то софіст доведе, що чорне - це біле. Ось таке уявлення закріпилося за софістами.

У наш час слово «риторика» використовується часто як осудне визначення пихатого, зовні красивого, але мало змістовного твору, мови і т.д. Риторика в тому вигляді, в якому її створили софісти (не надаючи значення цільній системі знань) в даний час навряд чи забезпечить успіх виступаючого. Розвиток науки, мистецтва, економіки неодмінно веде до розвитку публічної промови. За радянських часів публічна мова обмежувалася вузькими рамками судових процесів, адміністративно-господарських нарад; широке поширення отримали: усна політична пропаганда, правда, з жорстким набором обов'язкових, дозволених тем, ритуальних словесних формул, стереотипною композицією усних виступів, і наукова популяризація - у вигляді публічних лекцій дуже обмеженого репертуару, одноманітних за своєю будовою, зі стандартизованим ілюстративним матеріалом.

З розвитком радіо, кінематографа і особливо поширення телебачення, підкріплене прогресом в області космічної телекомунікації, монополія друкованого слова змінюється дедалі зростаючою конкуренцією усного мовлення. Посилення ролі усного мовлення - саме усної публічної мови - підвищенню її питомої ваги в сучасній українській мові сприяли потужні історичні процеси, що призвели до корінних змін буквально у всіх сферах життя України. Надалі публічна мова також буде розвиватися, переважно мова політична, в рамках різних мітингів, виборних кампаній, зборів творчої інтелігенції, культурних акцій і т.д.

Масова комунікація як нова сфера вживання мови стрімко розвивається, невблаганно відсуваючи на другий план і індустрію, і культуру друкованого слова. Складаються нові функціональні різновиди мови: мова радіо, кіно (документального), телевізійна мова.

Використана література

1. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика. Навчальний посібник.-К.: «Вища школа», 2006. - 311с.

2. http://filosofia.com.ua

3. http://pidruchniki.ws

Размещено на Allbest.ru