Цінності в сучасному світі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Цінності в сучасному світі

Зміст

Вступ

1. Поняття цінностей та їх структура

2. Духовні цінності сучасної людини

3. Моральні цінності в сучасному світі

Висновок

Список літератури

Вступ

Розглядаючи філософські проблеми культури, ми констатували, що культура є системою цінностей. Але що ж таке «цінність»? Яке значення цінності мають як для людини, так і для всього суспільства, для людства в цілому? Чому поняття цінності настільки ж вагоме, як і поняття матерії? Згадаймо: розглядаючи матерію, ми прагнемо дати відповідь на питання «що є?»; коли ж ми ставимо питання про людське ставлення до того, що є, існує, - ми переходимо до царини цінностей. А щоб виявити ці цінності, треба пізнати, що поважається людьми, а що осуджується, до чого люди прагнуть, у що вони вірять.

Реальні факти, події, властивості не тільки пізнаються нами, але й оцінюються, викликаючи почуття участі, захоплення, любові чи, навпаки, презирства або ненависті. Ці різноманітні задоволення й складають те, що ми називаємо смаком, - як хороше, приємне, прекрасне, ніжне, благородне, величне, священне тощо.

Ні в кого, мабуть, немає сумніву, що та чи інша річ має у наших очах певну цінність завдяки не лише своїй об'єктивній властивості, але й нашому ставленню до неї, яке поєднує у собі і сприйняття цих властивостей, і особливості наших смаків. Народна мудрість зафіксувала, наприклад, таку думку: «він милий не тому, що гарний, а гарний, тому що милий». Ось чому поширене твердження, що про смаки не сперечаються, є невірним, тому що про них люди сперечаються все життя, відстоюючи своє право на об'єктивність та пріоритет своїх смаків.

Отже, наше ставлення до світу завжди має оціночний характер. І ця оцінка може бути об'єктивною чи суб`єктивною, вірною чи невірною, неправдивою. У нашому світогляді наукове пізнання світу і ціннісне ставлення до нього знаходяться у нерозривній єдності.

Отже, існування цінностей невіддільне від оцінки, завдяки якій людина актуалізує одні цінності, відкидає інші, встановлює їх ієрархію. Оцінка, таким чином, є визначенням суб'єктом соціальної значущості речей чи явищ для його життя і діяльності. Вона орієнтує людину у світі явищ, спрямовує її діяльність. Оцінка універсальна: вона робить вплив на всі види життєдіяльності людини, реалізується на чуттєвому і раціональному етапах, у формі емоцій і почуттів, уявлень, сприйняття, суджень, потягів, бажань, прагнень, переваг і, звичайно, діяльності.

1. Поняття цінностей та їх структура

В структуру оцінки входять суб'єкт, предмет і основа оцінювання. Об'єктивний зміст оцінки визначається предметом, тобто тим, що ми оцінюємо. Тому оцінка безпосередньо пов'язана з пізнанням - адже перш ніж щось оцінювати, необхідні знання про його об'єктивні властивості.

Суттєвий вплив на формування оцінки робить суб'єкт оцінювання: людина, соціальна група, спільноти, суспільство, людство. Тому в оціночних судженнях відображається культура особистості та суспільства, їх здатність відповідного розуміння й емоційного переживання.

Певним бар'єром для суб'єктивізму оцінки є наявність об'єктивної основи. Саме основа оцінки є критерієм, який дозволяє суб'єкту дати визначення явищ з точки зору їх соціального значення в даний момент чи у перспективі, здійснити відбір речей і явищ, визначити стратегію своєї діяльності. Основою оцінки можуть бути безпосередні потреби, інтереси, установки особистості чи соціальної групи. Але оцінка може мати своєю основою й стандарти, правила, взірці, суспільні імперативи (повеління) або заборони, цілі й проекти, відображені у формі норм.

Філософське вчення про цінності та їх природу називається аксеологією (від грец. аксіс - цінність і логос - вчення). Але перш ніж сформуватися у сучасному вигляді, аксеологія, як і вся філософія, пройшла історичний шлях свого розвитку.

В античній, а потім і середньовічній філософії цінності не виокремлювалися від життя, розглядалися як притаманні йому. Починаючи від Сократа і Платона, основними питаннями теорії цінностей були переважно такі: «що є благо?», «справедливість»? Не випадково Платон у своєму вченні про ідеальну державу покладає в її основу принцип справедливості. Розбіжності були лише в питанні абсолютного чи відносного характеру вищих цінностей: від платонівського розуміння абсолютного характеру цінностей до розуміння їх як індивідуальних і відносних (згадаймо тезу «Людина є міра всіх речей»).

У середні віки цінності пов'язувалися з божественною сутністю, набувають релігійного характеру. Епоха Відродження висунула на перший план цінності гуманізму. У Новий час розвиток науки і нових суспільних відносин визначає багато в чому й основний підхід до розгляду речей і явищ як цінностей.

Особливу увагу приділяє цінностям І.Кант, вживаючи це поняття у спеціальному, вузькому смислі: цінності, на його думку, є вимогами, зверненими до волі, до цілі, яка стоїть перед людиною; вони є значущістю тих чи інших речей, явищ для людини. Приємним, вважав І.Кант, кожен називає те, що дає йому насолоду, прекрасним - те, що лише йому подобається, хорошим - те, що він цінить, схвалює, тобто те, у чому він бачить об'єктивну цінність.

Г.Гегель основну увагу приділяє розмежуванню цінностей на економічні (утилітарні) як товари і духовні, пов'язані перш за все зі свободою духу.

У сучасній соціально-філософській та культурологічній літературі (адже конкретними дослідженнями цінностей займається і культурологія, і соціологія) існують різні точки зору на природу цінностей та їх розуміння. Зокрема, цінності розглядаються як річ, яка має певну користь і здатна задовольняти ту чи іншу потребу людини; як ідеал; як норма; як значущість чогось для людини, соціальної групи чи спільноти тощо. Але всі ці розуміння відображають певну, реальну сторону цінності, тому їх треба розглядати не як взаємовиключні, а як взаємопроникаючі.

Можна також визначити поняття цінностей у найзагальнішому вигляді й таким чином: цінності є тими явищами (або сторонами, властивостями явищ) природи і суспільства, які корисні, потрібні людям того чи іншого суспільства чи його складових (груп, спільнот тощо), як дійсність, цілі або ідеали. Із цього визначення можна зробити висновок, що цінністю може бути не лише те, що існує, але й те, що треба здійснити, за що треба боротися.

Цінності - це поняття, яке вказує на культурне, суспільне або ж особистісне значення (значущість) явищ і фактів дійсності. Саме тому при розгляді культури ми визначали її як систему цінностей.

Таким чином, цінності є узагальнюючим поняттям для таких явищ духовного життя, як ідея чи ідеал, моральна норма, художній твір. Вони пов'язані з інтересами людей (а інтереси, згадаймо ще раз, є усвідомленими потребами) різними способами: через систему розподілу праці; через особистісні зв'язки, які виникають між тими, хто створює духовні цінності, й оточуючим середовищем; через визнання чи невизнання тієї чи іншої цінності з боку публіки, аудиторії, ідеології чи культури; через важелі фінансового, ідейного, соціально-психологічного впливу на внутрішній світ творця цінностей та на засоби його діяльності.

Звідси можна зробити висновок: цінності є виокремленими у процесі розвитку самої історії, завдяки розподілу праці у сфері духовного виробництва інтересами. Але об'єктами цих інтересів, предметами прагнення людини виступає певний духовний зміст, який заключається в особливій концентрації почуттів і думок, втілених у взірцях прекрасного, істинного, доброго, благородного. У відповідності до цих норм, які отримують суспільне визнання, людина стверджує свою індивідуальність.

Тому можна погодитися з точкою зору тих фахівців, які вважають, що всі цінності є духовними, навіть матеріальні, адже саме поняття цінності є людською, соціальною категорією, за його допомогою вимірюються всі речі і вища, як суспільні, так і природні. Людина є мірою всіх речей, як справедливо стверджував старогрецький філософ Протагор, але інструментом виміру, тобто мірилом, виступає шкала цінностей.

Таким чином, стимули і причини людської діяльності отримують подальший розвиток: потреби, перетворені на інтереси, в свою чергу «перетворюються» на цінності. Світ цінностей - це насамперед світ культури у широкому розумінні, це сфера духовної діяльності людей, їх моральної свідомості, уподобань, - тих оцінок, якими виражається міра духовного багатства людини.

На перший план тут виступає вже не те, що безумовно необхідне, без чого не можна існувати (це вирішується на рівні потреб), не те, що вигідно з точки зору матеріальних умов життя (це рівень дії інтересів), а те, що відповідає уявленням про призначення людини і її гідність, ті моменти в мотивації поведінки, в яких має прояв самоствердження людини і свобода особистості. Ціннісні стимули торкаються особистості, структури самосвідомості, особистих потреб. Без них немає ні розуміння суспільних інтересів, ні подвигу, ні справжнього самоствердження людини.

Вся багатоманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин і включених у них природних явищ може виступати як «предмет цінності», тобто оцінюватись у плані істини, добра, краси тощо. Тобто мова йде про такі цінності, як гносеологічні (наприклад, істина), етичні (моральні норми, принципи), естетичні (краса) та інші. Тому вищою цінністю пізнання (отже, і навчання), рушійною силою і результатом наукової діяльності є істинне знання, подолання заблуджень. Прагнення до прекрасного має не менше значення для людської культури, ніж прагнення до знань. Проголошення ідеалів рівності, свободи особистості, справедливості як необхідних складових гідного існування особистості - це цінності соціально-політичного характеру. Цінність людської праці - це ще один ряд цінностей. Моральні уявлення, мотиви, уподобання діють у всіх сферах діяльності людини.

Отже, цінності є предметом потреб людини. Такими предметами можуть бути річ чи ідея, внаслідок чого цінності поділяються (звичайно, умовно) на матеріальні та духовні.

Матеріальними цінностями є знаряддя й засоби праці та речі безпосереднього споживання. Духовні цінності - це ідеї: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські чи релігійні. Але всі цінності є продуктами суспільного виробництва, зокрема матеріального та духовного. Оскільки ж цінності є продуктами виробництва, призначеними для задоволення потреб, вони опосередковують взаємодію людей у їх житті.

Отже, на основі людської практики, потреб і соціальних відносин виникають інтереси людей, які безпосередньо зумовлюють зацікавленість людини. Тому, якщо говорити коротко, то цінність можна визначити словами американського філософа Т.Шибутані: про об'єкт можна сказати, що він має цінність, якщо до нього проявляється кийсь інтерес.

Цінності існують як предметні, так і суб'єктивні. До перших відносяться ті сторони об'єктів людської діяльності, які викликають відношення до них людини як суб'єкта. Це природне благо чи зло, вартість предметів праці, тобто їх корисність, культурна спадщина, корисні результати пізнання, естетичні характеристики природних та соціальних об'єктів, предмети релігійного поклоніння тощо.

Але людський світ не зводиться до сукупності об'єктів пізнання чи перетворення, він набуває суб'єктивного значення, тим чи іншим способом переживається людиною, на нього розповсюджуються людські якості та властивості (згадаймо у цьому аспекті ціннісну експансію людини в світі). Тому предметні цінності є відображенням значення речей у людському житті, вони оцінюються людиною у таких поняттях, як «позитивне» і «негативне» (наприклад, як добре і зле, хороше і погане, прекрасне і потворне, істинне і хибне, дозволене чи недозволене, справедливе і несправедливе, як правда чи неправда тощо).

Способом і критерієм оцінки є суб'єктивні цінності - сукупність настанов і оцінок, повелінь і заборон, ідеалів та принципів, цілей і проектів, які виконують функцію норм, усталених орієнтирів поведінки людини, її повсякденної діяльності. Здатність цінностей бути регуляторами і орієнтирами людських відносин і поведінки людей обумовлена суспільним характером цих цінностей.

Отже, цінності є продуктом колективної діяльності людей, тобто діяльності соціальних груп, класів, націй, суспільства в цілому. Тому будь-яка цінність формується як суспільна цінність, адже вона формується на основі суспільної практики, індивідуальної діяльності людини в певних конкретно-історичних суспільних відносинах і формах спілкування людей, тобто у процесі соціалізації людини, про що вже йшла мова раніше, при розгляді специфіки людського буття. Тому весь життєвий досвід людини і система її знань безпосередньо впливають на характер цінностей.

Багатоманіття цінностей передбачає виділення рівнів цінностей, до яких відносяться загальнолюдські, суспільні, соціально-групові та особистісні. Але, використовуючи індуктивний метод, тобто від одиничного до загального, почнемо з особистісних цінностей.

1.Система цінностей особистості, тобто ціннісне сприйняття і процес формування цінностей складається під впливом всіх суттєвих чинників людського існування - біологічних, соціальних, психологічних тощо. Ця система включає в себе універсальні цінності, такі, як життя (тобто спосіб існування людини, про що йтиметься пізніше), здоров'я як життя, вільне від істотних перешкод і негативних можливостей (життя, сполучене зі свободою); красу як естетичне благо; користь як благо, яке стверджується у царині практичних інтересів та практичних дій; істину, про яку ми говорили при розгляді процесу пізнання людиною світу; правду як істину у поєднанні зі справедливістю; добро як моральне благо; святість, свободу (про неї річ буде окремо) тощо. Сюди ж можна віднести безпеку, родичів, сім'ю, освіту, кваліфікацію, достаток та інші.

Ця система включає в себе демократичні цінності - свободу слова, совісті, партій, громадських організацій, національний, державний суверенітет; партикулярні, тобто приватні, неофіційні - любов до сім'ї, батьківщини тощо; цінності міжособистісного спілкування - взаємодопомога, доброзичливість, тактовність, уважність, чуйність, толерантність, колективізм та інші; цінності суспільного визнання, тобто рейтинг у суспільстві, авторитет, оцінка людини як духовної істоти та багато інших; накінець, ідеальні цінності, такі, як уявлення про добро і зло, мету життя, щастя, сенс життя і смерті тощо.

Отже, цінності особистості визначають нахили, смаки, звички та інші індивідуальні особливості людей.

2.Загальнолюдські цінності є регулятором поведінки всього людства, як, наприклад, норми людської моралі або цінності творів великих митців, які стали багатством всього людства. Їх суспільним критерієм є забезпечення особистих свобод і прав кожної людини, охорона фізичних і духовних сил, матеріальні та морально-правові гарантії суспільства, які створюють умови для реального розвитку людини. В історії людства саме ці цінності найгостріше відчували, яскраво й образно відображали гуманісти - письменники, художники, вчені.

Загальнолюдські цінності можуть співпадати із загальносуспільними (наприклад, цінність життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо); вони можуть і відрізнятися одне від одного. Адже в самих суспільствах вищою цінністю може бути дотримання традицій (згадаймо традиційні суспільства), авторитету роду чи общини, а в іншому, нетрадиційному, - вищою цінністю є індивідуальне самоствердження людини.

Відмітимо, що загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст - розуміння свободи в епоху середньовічного суспільства, наприклад, суттєво відрізняється від сучасного її розуміння.

3.До соціально-групових цінностей відносяться цінності певного класу чи страту, соціальної групи чи спільноти (наприклад, національні цінності, молодіжні тощо). Вони регулюють взаємовідносини цих груп, спільнот.

Безсумнівним є тісний взаємозв'язок між цінностями, але пріоритет належить суспільним цінностям. Це визначається тим, що вони відображають фундаментальні відносини людей, їх життєві потреби та інтереси. До них, перш за все, треба віднести життя, мир, людину (людство), хліб, дім, сім'ю, здоров'я, роботу тощо. Це такі цінності, які сприяють (і повинні сприяти) збереженню і розвитку людства як такого, його вихованню й створенню сприятливих умов не тільки для його існування, але й розкриття всіх людських можливостей.

У системі цінностей особливою, абсолютною цінністю є людина, з її інтересами як родової та соціальної істоти співвідноситься решта цінностей, всі вони так чи інакше пов'язані з цінністю людини. Людина ж, народжуючись, отримує безцінний дар - життя, яке для неї є самоцінністю, для суспільства ж - найвищою цінністю. Тому людина має дорожити ним, ставитися до нього бережливо.

Ціннісною оцінкою життя людини є ставлення суспільства до її праці, винагорода праці - матеріальна та моральна. Цілком слушною є думка, що суспільство, яке нездатне належним чином оцінювати людську працю, не може вважатися цивілізованим.

Розглядаючи різні погляди на цінність життя як найвищу цінність, можна прослідкувати різні підходи та згрупувати їх таким чином:

Ш цінність життя - в житті для суспільства, а не в житті для себе, тобто міра цінності життя визначається відповідністю життєдіяльності людини інтересам суспільства;

Ш життя є цінністю й саме собою, і в думці про нього, тобто суб'єктивно, у самоусвідомленні людини;

Ш цінність життя обумовлена сенсом життя, тобто життя є цінним при наявності у нього сенсу;

Ш людина і людство, а значить, і їх життя є найвищим цінностями еволюції космосу;

Ш час і погляд людини на саму себе змусили її цінувати життя і заходити в ньому сенс. Через смерть вона знаходить значущість свого існування у його справжній цінності.

Перелічені точки зору свідчать про те, що позиції оцінки життя як цінності притаманні як самій людині, так і суспільству, в якому живе людина (адже лише суспільство може гарантувати людині право на життя). Звідси можна зробити висновок про необхідність розрізняти два аспекти цінності життя: суспільний та індивідуальний.

Головне багатство людини, яке ми не завжди належним чином оцінюємо, - це її вільний час, наявність якого дає можливість самовдосконалюватися, розвивати свої здібності, нахили чи таланти.

Особливого значення набуває така цінність, як свобода людини. Адже право на життя передбачає свободу, яка фактично буває у двох вимірах: заперечливому - «свобода від чого?» та стверджуючому - «свобода для чого». Перший з них показує, проти чого треба боротися, другий - в ім'я чого (але в реальному житті одне неможливе без іншого). Свободи ж для свободи, тобто абстрактної свободи, не буває. Вимога такої свободи (за принципом «я так хочу», як розуміє її французький екзистенціаліст А.Камю), тобто надання свободі абсолютного пріоритету над усіма іншими цінностями може у тій чи іншій формі припустити виправдання і використання для її досягнення будь-яких доступних засобів типу сумнозвісного «мета оправдовує засоби». Подумайте й над тим, чому людина часто «втікає від свободи», не бажаючи нести відповідальність за свою свободу. Надзвичайно цікавою у цьому плані є праця відомого західного філософа - психоаналітика Е.Фромма «Втеча від свободи» та висловлювання Ф.Достоєвського про те, що занадто багато свободи та ще й відразу розгублює людину, як ми бачимо це на прикладі сучасного українського суспільства.

Свобода - це поняття, яке характеризує сутність людини і її існування, стан і можливості мислити і діяти відповідно до своїх уявлень та бажань, а не внаслідок внутрішнього чи зовнішнього примусу. Найчастіше можна зустріти розуміння свободи лише як свободи вибору чи свободи волі.

Свобода волі - це поняття, що означає можливість безперешкодного самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і завдань. Вона часто пов'язується з відповідальністю людини за свою діяльність, з виконанням свого обов'язку та з усвідомленням свого призначення.

Щоб повною мірою зрозуміти феномен свободи особистості, потрібно розібратися хоча б у загальних рисах у суперечностях волюнтаризму та фаталізму, визначити межі необхідності, без якої неможлива реалізація свободи.

Волюнтаризм полягає у визнанні першості свободи волі з-поміж інших проявів духовного життя людини, включаючи мислення. У такому випадку воля вважається сліпим, нерозумним першоначалом світу, яке диктує свої закони людям. Він проявляється головним чином у соціально-політичній практиці як спробі, не рахуючись з об'єктивними законами суспільного розвитку, свавільно вирішувати проблеми його життя. Отже, діяти в дусі волюнтаризму - значить не враховувати об'єктивних умов буття, законів природи і суспільства, видаючи свою сваволю за вищу мудрість. Прикладів подібного немало у світовій історії - досить згадати волюнтаризм вождів «великих революцій» у цілому і Жовтневої в Росії зокрема.

Фаталізм, навпаки, визначає весь хід життя людини та її вчинків, пояснюючи це або її долею (у міфології та язицтві), або волею Бога (у християнстві та ісламі), або ж визначеністю замкнутої системи, де кожна наступна подія жорстко зв'язана з попередньою. Тут, по суті, немає місця свободі вибору. Це властиве також для астрології та інших окультних наук минулого та сьогодення, для різноманітних соціальних утопій та антиутопій, відображених у творах письменників А.Платонова, Дж.Оруелла, О.Хаксклі та ін.

Свобода - дійсно «солодке» слово. Воно походить з санскриту і означає «улюблений» (згадаймо: «Живи свободно або помри...»). Є кілька моделей взаємовідносин особистості та суспільства з приводу свободи:

· найчастіше це прояв боротьби за свободу, коли людина вступає у відкритий, часто непримиренний конфлікт із суспільством, прагнучи досягти своєї мети за будь-яку ціну;

· це втеча зі світу, так звана есканістська поведінка, коли людина, не в змозі отримати свободу серед людей, утікає в монастир, у скит, в свій «світ», щоб там мати свободу самореалізації;

· здебільшого людина пристосовується до світу, жертвуючи чимось у своєму прагненні отримати свободу, йдучи у добровільну підлеглість;

· можливим є також варіант певного збігу інтересів людини і суспільства в набутті свободи, що має прояв у країнах з розвинутими формами демократії.

Відповідальність як протилежність свободі - це поняття, яке характеризує ставлення особистості до суспільства з точки зору здійснення нею певних моральних та інших вимог з боку суспільства. Якщо обов'язок людини полягає в тому, щоб усвідомити, застосувати до того конкретного становища, в якому вона перебуває, та практично здійснити моральні вимоги, то питання про те, якою мірою це завдання виконується або якою мірою людина винна (провина) в його невиконанні - це і є питання про особисту відповідальність.

Отже, відповідальність є відповідністю моральної діяльності людини її обов'язкові, що розглядається з точки зору можливостей особистості. Вона охоплює такі питання:

1. чи в змозі людина виконувати висунуті до неї вимоги;

2. якою мірою вона зрозуміла і тлумачить ці вимоги;

3. якими є межі її здібностей;

4. чи має людина відповідати за результати, досягнення яких від неї вимагається, та за наслідки своїх дій;

5. накінець, чи може людина передбачити ці наслідки.

Відповідальність як протилежність свободі у загальновживаному розумінні найчастіше вживається з префіксом «без-» - у заявах про те, що та чи інша людина є безвідповідальною; інша мовна форма, де знайшло притулок слово «відповідальність», - це назви посад подібно до «відповідального директора чи секретаря», «матеріально відповідальної особи» тощо; нарешті, це слово досить часто вживане при розмові про те, що певна справа (або річ) передається під відповідальність певної особистості. Отже, проблема відповідальності в кінцевому результаті є питанням про реальну моральну свободу людини.

Закінчуючи розмову про свободу та відповідальність, доцільно згадати французького філософа Ш.-Л.Монтеск'є: «Свобода - це право робити те, що дозволяють закони» та американське розуміння свободи к «анархії в межах закону», що знову ж свідчить про те, що свобода існує тільки як відповідальність.

Ідея (або ж ідеал) рівності має також для людини не менше значення і цінність, ніж свобода: адже немає свободи без рівності, як без рівності немає дійсної свободи. Але потрібно зазначити, що сутність рівності відображається не «в чому», а «перед чим»: віруючий усвідомлює себе рівним перед Богом; у правовій державі люди рівні перед законом, мають рівні політичні права тощо. Розуміння ж рівності як абсолютної рівності людей таке ж утопічне, як і абсолютна свобода.

Ціннісне значення для життєдіяльності людини має також справедливість, у якій відображається оцінка суспільством людини та її діяльності тощо.

Ще одна одвічна цінність, питання, відповідь на яке людина прагне дати з моменту свого виникнення, - людське щастя. Мабуть, скільки людей робили спробу визначити цю загальнолюдську цінність, стільки було й можливих варіантів відповідей, бо кожна людина, прагнучи до щастя, розуміє його по-своєму.

Так, одні роблять песимістичний (а це, згадаймо, світоглядний принцип) висновок, що щастя взагалі не існує, що це - міраж або казкова Жар-птиця, за якою полює людина і ніколи її не впіймає; інші, продовжуючи цю думку, вважають, що людина бачить своє щастя тільки в тому, чого в неї немає; треті, виходячи з альтернативи, що людина може бути щасливою чи нещасливою, стверджують, що щастя полягає в тому, що немає нещастя. Часто можна чути й таку думку, що людське щастя не залежить від особистих костей, що воно визначається фатумом, долею чи фортуною. Але у будь-якому разі щастя не є задоволенням потреб і бажань. Це, мабуть, найбільше задоволення самим життям, здійснення свого призначення, досягнення життєвої мети. Люди по-різному розуміють свої життєві цілі, а звідси і їх уявлення про щастя мають індивідуальний характер.

Але цій загальнолюдській цінності мало приділяється уваги у соціально-філософській літературі, особливо у підручниках та навчальних посібниках. Водночас перед кожною людиною завжди стоїть питання: як треба (чи не треба) дивитися на світ, щоб бути щасливим? Виходячи з соціального досвіду поколінь, можна рекомендувати певні «рецепти» для досягнення щастя.

Не треба висувати до життя ідеалізованих вимог. Адже коли людина хоче, щоб у житті «все було ідеальним», вона готує собі крах. Ідеального в житті нічого немає. Лише сприймаючи світ недосконалим, неідеальним, тобто таким, яким він є насправді, можна прагнути покращити його, знаходячи радість і навіть щастя у самому процесі його удосконалення.

Хто хоче бути щасливим, той не повинен істерично хапатися за скороминуще. Безумовно, нам дорогі цінності «з дитинства», вони часто є святими для нас на все життя. Але - «що пройшло, те пройшло». Тому не можна жити вчорашнім днем. Минуле треба пам'ятати, майбутнім треба жити.

Заради щастя треба відволікатися від самого себе і якнайбільше розширювати коло своїх інтересів, охоплюючи найрізноманітніші сфери життя. Адже коли людина зосереджується лише на своєму «Я», стурбована лише ним, то всі дрібниці, що стосуються себе, виростають у величезні проблеми і починають «закривати небо», або, за висловом одного з поетів, «цвях у моєму чоботі страшнійший за фантазії Гете».

Спокійно і з гідністю сприймайте самого себе. Кожна людина заслуговує на розуміння, співчуття, повагу. Варто тому прийняти себе як кожного іншого, виявити до себе повагу, відповідальність, турботу тощо. Адже сприйняття себе є умовою любові до інших.

Сукупність цінностей, притаманних особистості, відмежовує для неї у власній життєдіяльності суттєве від несуттєвого, важливе від неважливого, спрямовує її потреби та інтереси у певному напрямку. Формуються ціннісні орієнтації як спрямованість всіх проявів життєдіяльності людини на певну систему цінностей, що й надає життю людини сенс і значення. Основним змістом ціннісних орієнтацій особистості є політичні, філософсько-світоглядні, моральні переконання, глибинні й усталені симпатії та прихильності, моральні принципи поведінки. У своєму житті людина завжди здійснює вибір духовних цінностей, що саме собою є проявом людської свободи.

Отже, цінності є вищим стимулом поведінки людини, вони утверджують у світі справді людські засади. Людина живе «не хлібом єдиним», їй потрібне щось піднесене, величне, просвітлююче думки і почуття. І таке просвітлення, очищення, те, що стародавні греки називали «катарсисом», дають людині цінності.

Тому філософи з давніх давен говорять про три сфери, в яких реалізується активність людини - істина, добро, краса. Істина (повторимось) є результатом пізнавальної діяльності людини, добро - практичної, краса - художньої діяльності. Але надалі стало зрозумілим, що краса не вичерпує проблему катарсису, творчості, цінностей. Тому у І.Канта з'являється поняття «здатність судження», яке охоплює як естетичну, так і значно ширшу культуроформуючу здатність. К.Маркс говорить про «практично - духовно - релігійно - художнє» освоєння світу. Російський релігійний мислитель П.Флоренський виділяє сакральну (тобто священну) діяльність, підкреслюючи, що найчастіше стійку, найстаровиннішу систему цінностей дає людині релігія, про що свідчать і сучасні проблеми українського духовного відродження.

2. Духовні цінності сучасної людини

Час іде і з часом змінюється суспільство, життя людей, їх погляди. У кожної людини є її зовнішній, суспільний світ та внутрішній, духовний.

Так, коли змінюється оточення людини поступово змінюється і її духовний світ. Сучасні погляди молоді дуже відрізняються від поглядів попередніх поколінь.

Дуже рідко зараз можна зустріти духовно багату, щиру особистість, яка:

ь виявляє для себе сенс буття, ідеали, цінності;

ь сприймає себе, інших і світ такими, якими вони є;

ь має моральну відповідальність за всі свої вчинки, чітко розрізняє добро і зло;

ь дружньо ставиться до будь-якої людини, не зважаючи на її соціальний статус, освіту та ін.;

ь незалежна, творча, з об? єктивним сприйняттям реальності (дійсності).

В наш час молодь припинила цікавитися мистецтвом, літературою, спортом, не може реалізувати сенс свого буття - свободу творчості.

Адже, якщо людина розвиває себе як особистість - вона розвивається духовно. З такою людиною цікаво спілкуватися. Такі люди стають носіями прогресу в науці та техніці, на них і тримається весь Всесвіт.

Тому необхідно збагачувати свій духовний (моральний) світ, адже в світі стільки є цікавого, непізнанного людиною.

У сучасному світі багато шляхів для розвитку особистості, творчої і духовно багатої.

Важливим завданням для моральної самосвідомості молодої людини є утвердження певних стандартів самооцінки.

До форм такого утвердження, на нашу думку, належать уявлення про честь і гідність людини. Високо чи низько оцінює себе особа, залежить від її вдачі, поведінки, обставин.

Саме на основі морального усвідомлення себе в людині формується певний загальний стандарт самооцінки, певна сукупність критеріїв власної життєвої реалізації.

Якщо даний ціннісний стандарт є достатньо обґрунтований, людина має також вимагати його дотримання і від тих, хто її оточує.

Повага власної честі, гідності з боку інших - невід'ємне право кожної людини. Категорії честі і гідності були і є вищими духовними цінностями.

Свідомість честі вчить нас солідарності з ближнім, свідомість гідності - відповідальності перед дальніми.

Вищі духовні здібності людської істоти, як про це свідчить вся історія світової культури, визначаються її прагненням до Істини, Добра і Краси.

3. Моральні цінності в сучасному світі

Слова мораль, етика сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого -- моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «морально-трудове виховання», «моральна стійкість» людини-гвинтика... Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій природі моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, -- це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і найсуттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачимо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання -- привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся мораль і полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звільняючи себе і своїх близьких від злиденності й принижень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики -- чи не краще взагалі без них?

Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаючись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого -- кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною добротою? І навпаки -- високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємося в царину етики, царину роздумів про людську моральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань неможливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так -- навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все пов'язане з нею -- так криза моралі соціалістичної обернулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє -- тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камертоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору моральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх узагалі -- так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже -- попри всю заяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому -- чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді будувалися на засадах моральності? Що в перебігу повсякденного існування надто багато важили і важать уявлення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, всесвітньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875--1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нині спостерігаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом останніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва -- принципи партійності, ідейності, народності, -- але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюдськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis -- то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихованих сил. Жорстоку прозу сучасного життя ми, здається, вже не можемо сприймати інакше, ніж як певне перетягування линви -- «ліві» проти «правих», «Схід» проти «Заходу», одна група ділків проти всіх інших... Тим часом якщо в діях свого опонента люди здатні розгледіти лише прояв якоїсь тенденції, а не самостійний пошук добра й істини -- істина й добро тікають і від них. Залишається наша культура й «високоідейною» в тому сенсі, що, як і раніше, погано відрізняє реальний стан речей від абстрактних уявлень про те, якими б ці речі мали бути «за ідеєю». Просто місце «нової людини» й «світлого комуністичного майбутнього» заступили більш сучасні ідеї, що так само приховують від нас неповторність реального навколишнього буття --такого, яким воно є. І, нарешті, культура наша зостається «народною» -- на жаль, не стільки в плані вираження справжньої народної свідомості й реальних традицій ^народного буття, скільки в зовсім іншому значенні. Й сьогодні доволі в нашій країні любителів приховувати особисту безвідповідальність за плечима «широких народних мас», мислити «народами» і «націями» там, де доречніше було б подбати про конкретну людину. Немає сумніву, що всі перелічені риси не тільки не можуть підмінити собою етичного потенціалу культури, але й суперечать самій природі людської моральності. З посиленням партійності, ідеології й орієнтації на маси майже губиться власне етична позиція, пов'язана з повагою до реальності, усвідомленням непорушності моральних цінностей, незамінності й серйозності життєвого покликання кожної особи, -- позиція «са-мостояння» вільної людини у світі. Не дивно, що коли свобода нарешті прийшла й коли від власного вибору й власної гідності людей стало залежати більше, ніж раніше, -- одразу далася взнаки страхітлива нестача цих засад. Усі ми щодня бачимо, як низько впала культура людських стосунків, як звульгаризувався весь устрій життя нині, коли страх репресій більше не тяжіє над людьми. Хтось ладен на все, аби нажитися за рахунок ближнього, хтось знаходить втіху в дурному хизуванні фізичною силою і нахабством, хтось сумує за минулими часами генсеків і ГУЛАГу, коли нічого не потрібно було вирішувати самому, -- така, на превеликий жаль, нинішня наша реальність, сама потворність якої наче «від зворотнього» ще раз демонструє важливість для людей і суспільства міцної, духовно змістовної, вкоріненої в реальному житті системи моральних цінностей. Хоча б на цьому негативному досвіді суцільного наступу брутальності й жорстокості, засилля злочинних структур тощо ми маємо переконатися в тому, що ні економічне чи політичне життя, ні право, ні елементарні ділові стосунки між людьми не можуть набути нормального розвитку, доки для них відсутня мінімальна етична основа. Погляньмо на сучасну культуру ще з однієї точки зору. Завжди, за будь-яких історичних умов людина відчуває потребу у вищих, незмінних ціннісних орієн-тирах, які зміцнювали б її духовні сили, збагачували сенсом, визначали діяльну спрямованість її життя. Для людини віруючої -- глибоко й серйозно, так, як у Європі, скажімо, вірили за часів середньовіччя -- такими ціннісними маяками були і є сакральні уявлення релігійного світогляду. Для людини Нового часу з її секуляризованою свідомістю -- «фаустівської людини», як охрестив її Освальд Шпенглер, -- пріоритетного значення набувають цінності пізнання і діяльності; саме зі своїми здобутками в цих двох сферах співвідносить така людина сенс власного буття. Для романтика XIX -- початку XX ст. найважливішими виявляються цінності органічного розвитку й внутрішньої нескінченності вічно нового і таємничого в кожному зі своїх проявів буття -- цінності, що мають переважно естетичний характер, і т. д. Свою систему смисложиттевих цінностей сформувала й марксистська ідеологія. Протягом багатьох десятиліть ця система цінностей, пов'язана з ідеями матеріальної практики, соціальної боротьби, предметності (тобто чуттєвої конкретності) людського буття тощо, визначала духовні обрії свідомості переважної частини населення колишнього СРСР. Навіть без примусу, добровільно й охоче, люди вірили в неминучість комунізму, в історичну правоту класу-гегемона та партії, яка його очолює, в соціальну справедливість по-марксист-ськи, у визвольну місію своєї країни й мудрість й вождів. Заради цих цінностей віддавали життя, йшли на подвиги й неймовірні страждання... І от ця система впала. Ціннісні маяки радянського марксизму згасли, залишивши мільйони людей у стані тяжкої духовної кризи, з відчуттям даремно прожитого життя і цілковитої невизначеності навкруги; справжній масштаб цієї трагедії людського духу оцінять, можливо, лише наші нащадки. Природно, що за таких умов різко загострюються потреба у «зміні віх», жадоба духовного оновлення, яке найчастіше, втім, мислиться як повернення до чогось, що вже існувало десь і колись у рятівному віддаленні від фатального історичного руху нашого суспільства. Пошуки таких цінностей ведуть одних до філософії й ідеології класичного європейського гуманізму, інших -- до християнського віровчення в його традиційному тлумаченні або ж до якоїсь іншої з існуючих релігій, дуже багатьох -- у світ ідей, традицій та цінностей народно-національного буття. Кожен із цих напрямів духовного відродження має, безперечно, свої, хай навіть поки що й скромні, здобутки. Є в них, проте, й свої труднощі, і насамперед одна спільна й фундаментальна, пов'язана з тим, що в царині духу загалом не буває простих повернень: хоч би як хотілося нам цього, ми не можемо сьогодні, на рубежі століть, повністю відродити й продовжувати традиції, обірвані 80 або 100 років тому. Змінився світ, змінилися й конкретні люди, і неважко переконатися, що навіть найглибші філософські чи богословські твори, скажімо, початку XX ст., дають відповіді все ж таки не зовсім на ті самі питання, які передусім хвилюють нашого сучасника, за плечима котрого -- трагічні реалії нинішнього століття. Саме через цей фатальний незбіг нерідко трапляється так, що проголошення ідеалів філософського й політичного гуманізму не рятує від згубних парадоксів, повернення до народних витоків виявляється суто поверховим, а прилучення до церкви наших учора невіруючих сучасників частенько залишає сумніви щодо їхньої інтелектуальної щирості. Як же цьому запобігти? Чого не вистачає для надання духовному відродженню глибокого, необоротного характеру? Коротко кажучи -- насамперед нашої здатності бути самими собою. Того самого етичного «самостоян-ня», про яке ми вже згадували. Відомий знавець європейської культури й мистецтва Ервін Панофськи присвятив спеціальну працю розглядові питання: чому, власне, класичне відродження античності («Ренесанс» з великої літери) стало можливим лише в Італії XIV--XV ст., адже настійливі спроби це зробити («ренесанси» з малої літери) з боку впливових політиків, митців, духовних діячів траплялися й раніше? Відповідь, яку здобув у своїх розвідках учений, така: справжній Ренесанс уможливився тоді, коли людина нових часів відчула свою незалежність від античності, впевненість у самій собі, міцний Грунт під ногами. Тільки тоді й її ставлення до античної спадщини стало вільним, по-справжньому творчим, і вона виявилася в змозі цю спадщину відроджувати -- не «гальванізувати... труп» античної культури, а «воскресити й душу»2.

Чи не випливають із цих спостережень деякі висновки й для нас, чи не застосовні вони до нашої нинішньої непевної ситуації пошуків і вагань? Безперечно, ми переживаємо нелегкі часи. Саме найчутливіших і наиталановитіших наших сучасників скрутність моменту нерідко провокує на те, щоб відмовитися від себе, від власного покликання (яке чекає на кожного тут і тепер, у мить його неповторної присутності у світі), поринути з головою в давнину або якусь чужинну екзотику, перекладаючи тим самим на чиїсь плечі тягар своєї відповідальності. Проте ще на початку 50-х років відомий український філософ М. Шлемкевич слушно попереджав співвітчизників: «не знайдемо нашої правди, краси і щастя, повертаючися або вперто спозираючи на пройдені шляхи... Тільки йдучи вперед, перетоплюючи досвід і осяти минулого в нові криштали мислі, образу, життєвої постави, --створимо двері достойної будучини»3. Загалом людина здатна досягти чогось путнього тільки тоді, коли вона має мужність бути собою, приймати свій жереб, свою історичну й особисту відповідальність. Саме цьому, власне, і вчить справжня моральність, і саме ці її уроки набувають у наш час особливого значення. Стосується це не лише окремої людської особистості. Людство в цілому досягло нині у своєму розвитку такого ступеня, на якому цей розвиток уже не може лишатися необмеженим і безконтрольним, оскільки в противному разі неминучою є загибель як самого людства, так і світу природи, за рахунок якого воно живе. Людина як родова істота має визначити нарешті своє принципове становище у світі, ціннісні пріоритети в стосунках з ним і відповідно до цього встановити конечні обмеження власного зростання, власної практичної діяльності. Саме до цього вже понад 20 років тому закликав цивілізовані народи Римський клуб -- впливова міжнародна неурядова організація вчених, політиків, представників бізнесу, яка багато зробила для формування сучасної свідомості людства. Але усвідомити свою відповідальність і встановити розумні обмеження діяльності -- то є завдання насамперед етичне, що передбачає здатність людини до самовдосконалення. Не випадково праця організатора й першого президента Римського клубу Ауреліо Печчеї вийшла з таким епіграфом: «Моїм дітям, моїм онукам, усій молоді, аби вони зрозуміли, що мають бути кращими за нас».

У міру зростання науково-технічного й виробничого потенціалу людства, підвищення здатності людини впливати на стан навколишнього буття і на кардинальні умови свого власного існування дедалі важливішою стає моральна спрямованість її конкретних дій, чимраз більшого значення набуває те, яким саме цінностям підпорядковує вона свою зростаючу могутність. Тож якщо раніше в людській культурі домінували релігійно-конфесійні, пізнавальні, естетичні, угилітарно-практичні цінності тощо, нині настає час, коли визначальними для людини й людства повинні стати цінності етичні, бо від цього залежить саме виживання земної цивілізації. Повинні -- але цього може й не статися: все залежить від нинішнього нашого вибору. Людина, як учили отці християнської церкви, відрізняється від янгола тим, що здатна обирати як добро, так і зло. Гостро постаючи перед окремими соціумами й перед людством у цілому, етична проблема все ж за самою своєю суттю лишається передусім проблемою конкретної людської особистості, вибір якої становить основу морального самовизначення суспільства, нації, людства. Хоч би як інколи спотворювалася роль моральності в суспільстві, важливо розуміти, що мораль насправді ніколи не може бути засобом пригнічення або приниження особи, бо саме формує основи її гідності; не може робити людину рабом, позбавляти її притаманної їй свободи, бо сама на цій свободі ґрунтується. Пригнічувати й применшувати людину, робити з неї слухняного функціонера здатна ідеологія -- сукупність ідей та уявлень, що виражає інтереси певної соціальної верстви й служить її утвердженню в суспільстві. Саме ідеологічні постулати, завдяки своїй уніфікованій авторитарності, привчають нас, не розмірковуючи, виконувати те, чого від нас вимагають ті чи інші владні інстанції; власне ж етика й мораль починаються тоді, коли будь-хто з нас ставить собі запитання: а чи є те, до чого мене закликають, чого вимагають від мене, сумісним з людською гідністю, з моїм сумлінням, з моїм обов'язком і відповідальністю перед іншими людьми? Якщо так -- що ж, тоді я, тоді будь-хто з нас може виконати те, чого чекають від нього. Якщо ні -- моральним буде не підкорятися оманливій логіці ідеологічного примусу.

Звичайно, крім свободи, мораль знає і необхідність. Є речі, які не може дозволити собі порядна людина, так само як є й те, чого вона не може не робити, доки лишається собою. Ми маємо виконувати свій обов'язок, протистояти нахабству й жорстокості, бути чуйними, ввічливими, створювати навколо себе атмосферу приязні та відкритості -- якщо, звичайно, прагнемо бути людьми й жити по-людськи, а не скніти в запльованій «трубі» нескінченного пострадянського безладу. Й не треба гадати, начебто мораль -- це, як запевняв колись французький соціолог і економіст П. Ж. Прудон, тільки «безсилля в дії». Жорстокий досвід XX ст. з його диктатурами, війнами й таборами засвідчує, що в найскрутніших умовах саме незламність моральних переконань давала людині змогу, за крилатим висловом Вільяма Фолкнера, «вистояти й перемогти». Серед доказів на користь цього твердження є досить яскраві. Переконують, зокрема, професійні спостереження психолога зі світовим ім'ям Б. Бетгельгейма (1903--1990), який, спостерігаючи людей в умовах фашистського концтабору, де був ув'язнений, дійшов висновку, що найбільш стійкими, здатними до виживання й опору виявилися саме ті, хто міг підпорядкувати своє існування певним вільно обраним (а не нав'язаним іззовні!) моральним засадам, створити навколо себе своєрідну зону суверенної поведінки. Ті, хто прагнув тільки зберегти своє життя, -- гинули або переходили на службу до табірного начальства. Ті ж, хто ставив вище за життя свідомість обов'язку, -- зберігали сили для боротьби... Втім, сфера моральності -- це не тільки проблеми обов'язку, свободи, відповідальності, це також глибокий і неповторний світ суб'єктивних переживань, ідеалів та прагнень, невичерпної діалектики людської душі Це одвічні питання добра й зла, сенсу життя й ставлення до смерті, честі й гідності людини, сорому й совісті, любові й співчуття. До цієї галузі належить і цілий комплекс проблем людської діяльності й міжлюдських стосунків.

Висновок

Підводячи підсумок, зробимо деякі висновки. Кожна людина як суспільна істота живе і діє в певній системі цінностей. Цінності відображають спосіб життя людини. При цьому різні цінності мають для людини різне значення, з чим пов'язана ієрархія цінностей - одні й ті ж речі і явища для різних людей мають неоднакову цінність, як і в різний час для однієї й тієї людини (наприклад, ситий і голодний по-різному відносяться до куска хліба; симфонічна музика чи сучасний рок можуть викликати у людей як почуття насолоди, так і роздратування). Тому своєрідність цінностей як основи життєдіяльності людей можна відобразити давньою байкою. Мандрівник запитує у трьох робітників, які возять цеглу: «Що ви робите?». Один відповідає: «Цеглу вожу», другий - «На хліб заробляю», третій - «Храм будую». Це і є образним відображенням різних ціннісних орієнтацій людей.