Ідея прогресу в філософії історії епохи Просвітництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІДЕЯ ПРОГРЕСУ В ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА

План

1. Історіософські пошуки діячів французького Просвітництва:

а) "природний" закон історії Ш.Монтеск'є;

б) універсально-історична конструкція "Філософії історії" Вольтера;

в) погляди на прогрес в концепціях А.Тюрго та Ж.Кондорсе.

2. Погляди на історію діячів німецького Просвітництва:

а) вчення про наперед установлену гармонію Г.В.Лейбніца;

б) космополітична культурно-орієнтована історіософія І.Гердера.

Історіософські пошуки діячів французького Просвітництва:

а) "Природний" закон історії Ш.Монтеск'є

Епоха Просвітництва, яка хронологічно сформувалася в межах другої чверті XVIII ст., розширивши обрії науки взагалі, в галузі історіософської парадигми не здійснила, однак, суттєвих відкриттів.

Найзначнішим досягненням цієї епохи в історіософському сенсі було те, що проблема філософської інтерпретації історичних подій отримала свою дефініцію завдяки Вольтеру. Терміном "філософія історії" став позначатися універсальний історичний огляд людської культури.

Ще однією новацією Просвітництва було започаткування "натуралістичної" традиції, що знайшла вияв в географічному детермінізмі Ш.Монтеск'є (1689-1755 рр.).

Мислитель розглядає деякі базисні закони суспільного розвитку як перш за все природні закони. Тому географічні умови існування для нього є визначальні в формуванні характеру, психології, господарства і, зрештою, долі народів.

Посилаючись на географічне становище, Монтеск'є прагне довести, що хід історії не залежить від волі Бога, -- навпаки, він визначається суто "натуральними" причинами. Ці причини спроможна пояснити лише наука, а не філософія і не релігія.

Головна праця Монтеск'є "Про дух законів" багато уваги приділяє питанням впливу клімату на характер політичного устрою держави, на поведінку її громадян. Так, згідно з Монтеск'є, холодний клімат вимагає від жителів витримки і мужності, робить їх працездатними і працелюбними. Навпаки, жаркий клімат породжує лінощі та зманіженість. Таким чином, клімат впливає на тіло, тіло ж, в свою чергу, змінює дух, посилюючи або послаблюючи його. Таку ж залежність мислитель знаходить і в ландшафтному факторі, в рівнинному або острівному розташуванні держави.

Особливістю соціально-політичних поглядів Монтеск'є є захист релігійної толерантності як основи суспільної гармонії.

Аналізуючи прогресивний розвиток суспільства, Монтеск'є передусім досліджує причини походження держави. Тут він цілковито в дусі теорії природного права (Спіноза, Локк) доводив, що в первинному, природньому стані люди не знали держави і лише з плином часу прийшли до необхідності її організації.

Первісним людям, доводить Монтеск'є, не було необхідності воювати між собою -- адже бажання панувати над іншими людьми пов'язане з більш складними суспільними відносинами. Тому мир, а не війна, робить висновок Монтеск'є, був першим природним законом людини.

Другим природним законом людини Монтеск'є оголошує прагнення добувати собі їжу. Для вченого господарська діяльність людей є вивідною з фізіології людського організму.

Мислитель стверджує, що однією з причин виникнення суспільства є суто біологічне почуття потягу кожного живого організму до собі подібного, і називає цей потяг третім природним законом людини.

На основі трьох природних законів Монтеск'є в дусі теорії суспільного договору виводить четвертий закон -- бажання жити в суспільстві, тобто усвідомлення людиною необхідності створення держави.

Підкреслюючи об'єктивність деяких основоположних законів суспільного розвитку, Монтеск'є розглядає їх як закони природи, що, трансформувавшись, продовжують діяти в суспільстві. Він виступає як один з головних представників географічно-природничої теорії суспільного розвитку.

б) Універсально-історична конструкція "Філософії історії" Вольтера

Постійне звертання до історії -- характерна риса роздумів про людину і суспільство Вольтера (1694-1778 рр.). Починаючи свою теорію з розуміння історичного факту, Вольтер застосовує до історії і узаконює в ній ті пізнавальні принципи, які висувались передовими філософами Нового часу. Модифікацією і розвитком декартівського принципу методологічного сумніву є вольтерівський "пірронізм в історії", що вимагає піддавати критичній перевірці будь-яке повідомлення про минуле з метою встановлення того, що відбулося іі дійсності, і нічого не приймати на віру, навіть в працях найавторитетніших істориків. При реконструкції минулого Вольтер пропонує опиратись не лише на писемні джерела, але й використовувати "речові докази" у вигляді залишків людських поселень, предметів виробництва і побуту, творів мистецтва.

Конструюючи свою філософію історії або філософськи осмислену історію людства, Вольтер виступає проти церковної історіографії, заперечуючи ідеї провіденціалізму та богообраності окремих народів. Для нього немає "неісторичних" народів, тим самим в концепції мислителя вперше відкинуто європоцентризм.

У своїй праці "Дослідження про звичаї та дух народів" Вольтер також полемізує із "географізмом" Монтеск'є. Для нього визначальним фактором в історії є впливи ідеологічних систем, що трансформуються як в різні типи релігій, так і в законодавстві.

Істотні нововведения Вольтер вніс і в трактування політичної історії. Він значно розширив коло її проблем, вважаючи, що вона не повинна обмежуватись характеристикою діяльності монархів і решти правителів. Виражаючи нові наукові установки, Вольтер в процесі роботи над "Віком Людовіка XIV" заявляв: "Я більшою мірою пишу історію великого віку, ніж історію великого монарха". Вольтер стверджував, що правдивими суб'єктами історії є народи і завдання історика полягає в тому, щоб охарактеризувати якомога більше граней життя того чи іншого етносу.

Відкидаючи існування в історії сталих законів, Вольтер разом з тим вбачав в ній дію деяких постійно діючих тенденцій, до числа яких він відносив: по-перше, прагнення людей до щастя; по-друге, здатність людського розуму продукувати знання та виробляти "істинні ідеї". Під впливом цих двох тенденцій в історії, за Вольтером, відбувався прогресивний рух людства від "первісної дикості" до "цивілізації нашого часу".

У Вольтера теорія прогресу більшою мірою була безпосередньо вплетена в тканину його розповідей про минуле, не виокремлюючись ним в особливу концепцію. В цій злитості вольтерівського уявлення про прогрес із зображенням конкретних історичних фактів полягає переконливість та художня цінність його праць. Теоретична ж розробка ідеї прогресу була зроблена в працях А.Тюрго та Ж.Кондорсе.

в) Погляди на прогрес в концепціях А.Тюрго та Ж.Кондорсе

просвітництво вольтер філософія історія

В концепції А.Тюрго (1727-1781 рр.), викладеній в "Роздумах про всесвітню історію", прогрес виступає як загальний історичний закон.

Предметом всесвітньої історії є для Тюрго аналіз послідовних успіхів людського роду і детальне вивчення причин, що їх викликали. Сюди він відносить: перші кроки людства; створення націй; виникнення держав; прогрес науки, техніки та звичаїв; особливості національних релігій. Історія, згідно Тюрго, повинна вияснити глибинні причини та механізми подій, подати запільну схему руху людства на шляху прогресу. Допоміжними науками для історії філософ називає географію та хронологію.

Першими людськими колективами, на думку Тюрго, були племена мисливців -- завдяки їх динамічності була опанована земна поверхня. Мисливців замінили пастухи -- їх побут був безпечнішим, а умови праці комфортніші -- завдяки цьому відбувалось накопичення надлишкових продуктів, що призвело до розшарування суспільства; в цей же час виникають народи. Розшарування суспільства привело інтелектуальну еліту до звільнення від фізичної праці -- так виникли науки та мистецтво. Епоху пастухів замінила епоха землеробів, яка дала ще більше надлишкового продукту і тим прискорила прогрес. Рушіями прогресу Тюрго оголошує розум, честолюбність та пристрасті людей. Саме землероби опанували ідею свободи та утворили такі ({юрми правління як республіка та демократія. Причому, аналізуючи психологію народів, Тюрго зазначає, що до демократії більше схильні народи Заходу, народам Сходу більше притаманна деспотія.

Як і Вольтер, Тюрго заперечує географічно-кліматичну концепцію, Монтеск'є. Для нього основою прогресу людства є еволюція розуму, а на його підставі -- науки та техніки.

Іншим систематичним викладом ідеї прогресу був твір Ж.Кондорсе (1743-1794 рр.) "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму".

Книга Кондорсе вся пронизана впевненістю в тому, що прогрес людства на шляху до процвітання є незворотнім. Адже він підпорядкований тим самим загальним законам, які спостерігаються в розвитку індивідуальних здібностей людини.

Відштовхуючись від подібною розуміння прогресу, Кондорсе поділив всесвітню історію на десять епох, залежно під стану науки та культури а саме: починаючи від родового ладу і закінчуючи десятою гіпотетичною епохою, коли "зникнуть тирани і раби, і раціональне влаштувань суспільного життя, яке буде базуватись па справедливості і добрі, запанує на Землі".

Концепції прогресу, запропоновані французькими просвітителями, були важливою віхою в становленні історіософської парадигми. Слабкою стороною цих концепцій було недостатньо критичне ставлення до історичного матеріалу, зневага часовими та локальними особливостями цього матеріалу, механіцизм в розумінні процесу історії.

Погляди на історію діячів німецького Просвітництва

а) Вчення про наперед установлену гармонію Г.В.Лейбніца

Цікавою версією історіософської парадигми епохи Просвітництва є деїстична за своєю сутністю версія провіденціалізму, яка була розроблена Г.В.Лейбніцом (1646-1716 рр.) у формі вчення про наперед установлену гармонію. В основі цієї концепції лежить уявлення про монади, які є простішими субстанціями, котрі не мають частин і входять до складу речей. Це фундаментальні духовні сутності, своєрідні "духовні атоми" буття. Важливим проявом життєдіяльності монад є їх здатність до саморуху і саморозвитку, відбувається, за словами Лейбніца, згідно з "внутрішнім принципом" буття них мікросутностей.

Провіденціалістські мотиви у монадології Лейбніца починають проявлятися тоді, коли мова йде про Бога та Його стосунки з тварним буттям. Згідно з логікою цієї онтологічної концепції, Бог розглядається як вища монада, а всі інші монади (монади-життя, монади-душі, монади-духи) є його витворами.

Розвиваючи свої ідеї, Лейбніц приходить до висновку, що хоч Бог і створює світ, але водночас він залишає можливість для цього тварного буття діяти та еволюціонувати під впливом власних сил і згідно з його власними законами. Та автономність функціонування богоствореного світу, його незалежність від самого Творця є, насправді, вельми відносною. І вся справа в тому, що взаємоузгодженість і закономірний взаємозв'язок тих процесів, якими повен навколишній світ, не є чимось цілком незалежним від божественної волі і божественного провидіння. Навпаки, це безсумнівний прояв заздалегідь установленої гармонії, згідно з якою розвиток кожної монади знаходиться в одвічно "запрограмованій" Богом відповідності з еволюцією всіх інших монад і світу в цілому. Монади діють і змінюються відповідно з божественним провидінням і замислом, чим і пояснюється та дивна гармонія, яка притаманна Всесвіту, всім формам буття.

Все це означає, що перебіг подій не лише в природі, але і в ході історії значною мірою залежить від божественного провидіння, тобто має провіденціальний характер. При цьому концепція наперед установленої гармонії повинна була, на думку Лейбніца, також служити засобом теодіцеї -- "виправдання Бога", бо вона здатна відповісти на питання, пов'язані із природою зла. Лейбніц вбачає цю відповідь у тому, що Бог намагався створити прекрасний світ з найбільшою різноманітністю досконалості істот, які у ньому існують. Та зворотним боком саме цього розмаїття і є поява зла. Бог не бажає зла, але допускає його існування у вигляді тіньової сторони найдосконалішого порядку речей. У той же час саме зло відіграє певну позитивну роль, оскільки воно створює той темний фон, контрастуючи з яким може ще яскравіше сяяти добро.

На прикладі монадології Лейбніца видно, що релігійно-креаціоністське світорозуміння, поєднуючись з ідеєю свободи людського духу і навіть свободи зла, формує таке бачення історичного процесу, котре за своїм змістом і сутністю дуже близько стоїть до деїстично-провіденціалістських концепцій.

б) Космополітична культурно-орієнтована історіософія І.Гердера

Новий крок в розвитку соціального історизму зробив І.Гердер (1744-1803 рр.). Ідею прогресу він сформулював в такій універсальній та переконливій формі, як ніхто до нього. Він намагався охопити єдиним поглядом шлях, який пройшло людство, і на конкретному матеріалі історії культури обґрунтувати закономірний характер суспільного розвитку.

У Веймарі, починаючи з 1782 р., Гердер приступив до систематичної розробки теорії історичного процесу. Результатом цих досліджень стала праця "Ідеї з філософії історії людства". Центральне місце в "Ідеях..." посідає проблема законів суспільного розвитку. Філософ виявляє в суспільстві непорушні закони, які спрямовують людство у досить визначеному напрямку, подібно до того, як це відбувається в природі. Саме тому "філософія історії є ... істинною історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються примарами чи жахаючим виродженням".

Для Гердера всі сумніви і скарги з приводу відсутності історичного прогресу є наслідком того, що люди оглядають лише короткий відрізок пройденого людського шляху. Чим обширніший історичний період, тим більш явними є ознаки все більшого ускладнення, удосконалення форм, які змінюють одна одну. Не випадково Гердер історію людства розпочинає здалеку -- з виникнення Сонячної системи.

Природа, на думку Гердера, знаходиться в стані безперервного розвитку від нижчих стадій до вищих; історія суспільства безпосередньо приєднується до історії природи, зливається з нею. Тим самим Гердер рішуче відкидає теорію Руссо, згідно з якою історія людства є ланцюгом помилок і знаходиться в різкому протиріччі з природою. Для Гердера природний розвиток людства саме такий, яким він був в історії. Закони розвитку суспільства, так як і закони природи, мають природний характер. Живі людські сили -- ось рушії людської історії. Історія становить природний продукт людських здібностей, що залежить від умов, місця та часу. Це, за Гердером, основний закон історії.

Учений різко виступає проти теологічного погляду на розвиток суспільства. Він підкреслює, що вчення про кінцеві цілі не принесло ніякої користі історії природи, породивши лише шкідливі ілюзії, тим більше його неможливо прикласти до історії людства, де цілі розходяться в різні боки. Замість питання "для чого?", на думку Гердера, необхідно ставити питання "чому?" В історичних явищах треба відшукувати не "таємничі приписи", а причини, що ці явища породили. Всяка подія в історії здійснюється не заради чогось іншого, а заради себе самої, разом з тим з окремих подій виникає єдина історія людства.

В історичному процесі розвиток народів утворює ніби єдиний ланцюг, де кожна ланка пов'язана з попередньою і наступною: кожен народ використовує досягнення попередників і готує ґрунт для прийдешніх поколінь. Гак, Греція використала єгипетський спадок і згодом дала поштовх до розвитку римської культури. Сучасне людство є спадкоємцем всього, то було вироблено попередніми поколіннями.

Причини суспільного розвитку Гердер побачив у взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів. До зовнішніх факторів він відносив дію клімату, що трактувався в найширшому значенні як сукупність всіх умов життя людей. Визнаючи важливість дії зовнішніх факторів, Гердер все ж вважав головним стимулом суспільного розвитку внутрішні, органічні сили. Однією з найбільш важливих органічних сил, за Гердером, є культура. Культура, на думку вченого, продукт діяльності людей і одночасно її стимул. Особливо ж цінним феноменом культури, що об'єднує людей в суспільство, є мова.

Слід звернути увагу ще на одну характерну особливість розуміння Гердером історичного процесу. Гердер застерігає від наївної віри в тотальний прогрес і намагається підвести до розуміння певної суперечності суспільного розвитку. Порівнюючи сучасну "штучну" людину з первісною "природною" людиною, Гердер приходить до висновку, що культура розвиває людину і в гой же час створює їй тепличні умови, розслаблює, обмежує її можливості. На питання, чи приносить розвиток науки і техніки щастя людині, неможливо відповісти однозначно. Справа полягає в тому, як використовуються винаходи. Звичайно, вважає філософ, кожна машина економить людські зусилля, але, з іншого боку, веде до виникнення нових потреб і нових суспільних умов.

Гердер цілком певно відмовляється від європоцентризму у погляді на історію людства. Для нього Азія -- колиска людської цивілізації. Такі переконання Гердера визначались його загальними гуманістичними настроями, його негативним ставленням до колоніалізму.

Література

Вольтер. Философия истории. Спб., 1868; Философские сочинения. М, 1988.

Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.

Кондорсе Ж.А. Эскиз исторической картины прогресса человеческого разума. М., 1936.

Лейбниц. Сочинения: В 4 т. М., 1982.

ЛесажА.Р. Хромой бес. Монтескье Ш.Л. Персидские письма. Дидро Д. Нескромные сокровища. М., 1993.

Монтескье Ш. Избранные произведения. М., 1955.

Тюрго А.Р. Избранные произведения. М., 1937.

Гулыга А.В. Гердер. М., 1975.

9.Баскин М.П. Монтескье. М., 1975.

10. Кузнецов В.Н. Франсуа Мари Вольтер. М., 1978.

11. .Нарский И.С. Готфрид Лейбниц. М.. 1972.

Размещено на Allbest.ru