Основні періоди розвитку філософської думки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Становлення і розвиток філософської думки в Україні (XI-XVII ст.)

2. Класична доба української філософії

3. Сучасна українська філософія

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Філософія (грец. філософія -- любов до мудрості) -- ділянка знання, яка вивчає найбільш загальні закони природи і виробляє загальний інтегрований погляд на всесвіт, поняття про Бога, людину, природу, досліджує взаємовідносини між мисленням і буттям, з'ясовує суть пізнання, вивчає закони логічного мислення та розглядає моральні й естетичні вартості.

Як систематичне знання, філософія виникла в Україні щойно з розвитком інституційної вищої освіти в 16-17 ст. під впливом західно-філософських ідей. Проте філософське мислення і пошук відповідей на основні, життєві питання були притаманні українському народові здавна, вони пов'язувалися з його світоглядом і релігією ще за дохристиянських часів.

Відомо, що філософія як духовне осягнення граничних підстав людського буття зародилася у середині І тисячоліття до н. е. в стародавньому світі. Відтоді процес філософування зростав і ширився, долучаючи до своєї орбіти все нові народи та культури.

Християнство визначило новий шлях і дало вагомий стимул для філософської думки, вносячи в нього елементи іудейсько-грецькі, а згодом і римської духовної культури. Все ж слов'янсько-українська основа і підхід мислення, менш спекулятивний, а контемплятивний, визначили характер філософської думки в Україні та її поширення. Серед українців назагал знаходимо мало «чистих» філософів, зате філософське мислення прикметне для багатьох письменників, мистців, істориків, суспільних теоретиків. Тому історія української філософії включає, поряд з філософами типу Г. Сковороди, П. Лодія, С. Гогоцького, також М. Гоголя, П. Куліша, Тараса Шевченка, В. Липинського й ін. Ці українські мислителі висловлюють свої погляди менш теоретично й абстрактно, а передають їх більш наочно, у контексті з життям, призначенням і життєвими ситуаціями людини.

1. Становлення і розвиток філософської думки в Україні (XI-XVII ст.)

Закономірно, що процес становлення тієї чи іншої національної ментальності передбачає наявність протофілософського (міфологічного) періоду. Логіка розвитку філософської думки розпочинається з міфу і завершується становленням "Логосу". Не виключенням була в цьому плані і вітчизняна філософія, їй також передують своя міфологія і епос. Але при всій цій загально цивілізаційній подібності, чітко вирізняється специфічне. Становлення і формування філософської думки відбувалося в "котлі", де сплавлювалися воєдино загальноцивілізаційні та специфічні ознаки та тенденції. Специфічним для цього процесу було й те, що він проходив у ситуації творчого діалогу києво-руської міфології та епосу з візантійським християнством, котре широко культивувало ідеї грецького філософського платонізму та неоплатонізму. Ідеї східного християнського світогляду були представлені на території Київської Русі виключно як філософсько-богословські трактати, тексти. Зокрема, широко були розповсюдженими "Шестиднева" Іоанна, екзарха Болгарського, "Ізборники Святослава" 1073, 1076 pp. та ряд інших документів. Результатом такого "спілкування" стало виникнення нового типу світогляду, києворуської ментальності, яка характеризується не тільки розмаїттям, а й глибиною думки. Слід зазначити, що названі твори втрачали свою первісну специфіку і набували києворуської форми викладу й ментальності, ставали феноменом києворуської філософської культури. Діалог етнонаціонального (поганського) і християнського (греко-візантійського) світоглядів привів до того, шо перший, поступово став втрачати свою "первісну"' автономність, замкненість і перетворюватися на засіб прочитування (розуміння) "іншого" змісту з метою його творчого засвоєння, укорінення в києворуській ментальності. Пам'ятки культури, особливо києворуська книжність, стали специфічним засобом передання (переведення) християнського змісту в тодішню свою світоглядну дійсність.

У цей період світогляду українського етносу було притаманне емоційно-піднесене і водночас шанобливе ставлення, боготворіння рідної землі, природи, в постійному зв'язку з якими народ черпав життєві сили, енергію, волю та незламність духу. Разом з тим йому (етносу) був характерний як індивідуалізм в поєднанні з ідеєю рівності та поваги до окремої людини, її свободи, так і негативне ставлення до неприйняття насилля, деспотизму, абсолютизму тощо. Всі ці риси знайшли своє відображення не тільки в ментальності українського народу, а й істотно вплинули на тип і стиль філософствування. Більше того, життєлюбність, поетичне, лірико-пісенне сприйняття природного та соціального світу, гостре переживання сьогоденності (минущості) життя сприяли становленню гуманістичної філософії. Людина, її внутрішній світ, духовність є пріоритетами української філософії. В їх контексті "крутиться" і розроблюється вся філософська проблематика, що визнає перевагу серця над розумом. Ця риса є істотною для української філософії взагалі. В ній не має таких "жорстко" раціоналістичних філософських систем, як, наприклад, у англійських мислителів Ф.Бекона, Дж.Локка, Т.Гоббса, чи французьких -- Д.Дідро, П.Гольбаха, Ж.Ламетрі, К.Гельвеція або німецьких -- І.Канта, Г.Гегеля тощо. При цьому вона не тільки не програє, а й вигідно займає належне місце в контексті світової філософської думки. Більше того, цілий ряд проблем, за які бралися вітчизняні мислителі, часто вирішується правильніше, порівняно із західноєвропейською та візантійською філософською думкою. Так, митрополит Іларіон у своїй праці "Слово про закон і благодать" (1051 p.), незважаючи на свій релігійний сан, відкидає божественне походження держави, влади тощо, тоді як візантійські та західноєвропейські мислителі в переважній більшості стояли на позиціях креаціонізму.

В "Ізборнику Святослава" (1073 р.) поряд з уривками "Діалектики" ІоанаДамаскіна (VII-VIII ст.) є оригінальне тлумачення і розуміння філософії. Філософія тут визначається як "пізнання сущого, ... пізнання природи сущого... пізнання речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є уподібненням богові..., мистецтвом з мистецтв і наукою з наук.... Філософія є любов'ю до мудрості: істинна мудрість є бог. А тому любов до бога є істинна філософія".

Східна візантійська (платонівсько-християнська) традиція тлумачення мудрості знайшла подальший розвиток у філософському просторі Київської Русі. "Софія" є не просто знанням, знанням речей самих по собі, а їх суті, сенсу, котрий є не що інше як "божественний задум" їх творіння. Філософське знання спрямоване на осягнення божественної істини, яка є таємницею людського буття. Але через пізнання зовнішнього світу відкривається таємниця божественної істини. Мудрість у тому й полягає, що вона є своєрідним розгадуванням власного "Я".

Божественність істини, її надприродний характер, робить неможливим її сприймання з допомогою органів чуття, оскільки ті є природними. На природно-речовому рівні істина нам являється як знак, але останній потребує розшифрування, тлумачення. Тому у києво-руських філософів, уже з Климента Смолятича (середина XI ст.) розрізняються два види пізнання істини: "благодатний"(безпосереднє бачення істини святими і апостолами) та "приточний" (для всіх інших людей), що забезпечує істинне тлумачення, шлях якого полягає в способі руху від знаку до істини. Остання осягається через міркування, роздуми над книгою, текстом. Тому філософ має шукати істину не в речах світу, де вона існує одвічно, будучи проголошеною божественним "одкровенням", а в слові, тексті. Специфічність цього процесу полягає в тому, що осягнення істини із суб'єкт-об'єктивного відношення переноситься в площину суб'єкт-суб'єктних відносин. Розуміння, екзегеза, "осяяння", "просвіщення" мають своїм джерелом істини не тільки слово, текст, а й мовчання... Звідси випливає, що пошуки перетворюються в розгадування сенсу власного "Я", а відтак -- головним предметом філософствування є людське "Я", тобто -- людина.

Цю ж думку розвиває Кирило Туровський у "Слові до розслабленого", коли стверджує, що Бог заради людини створив землю й небо, на котрій ростуть всілякі трави та дерева. Окрім антропоцентричного характеру філософії Туровського, тут має місце думка щодо єдності людини і Всесвіту. Вони не протиставляються один одному, а виступають як мікро- і макрокосмос.

Уже з цього періоду в києворуській філософській думці стає помітною тенденція кордоцентризму. Органом розуміння, осягнення істини виступає серце. Воно є центром протидіючих у людині сил світу благодаті і світу гріха, зводить воєдино мисль, волю та віру. Митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать" пише, що коли Володимир задумав увести християнство на Русі, то у нього в серці "засяяв розум". Водночас необхідно зазначити, що вітчизняні філософи пошук істини ведуть не тільки у сфері духовного "Я" людини, трансцедентального, відгородженого від природної реальності, а й у "посейбічній" природній реальності. Так, В.Мономах у "Повчанні" проводить ідею сходження від потойбічного світу духу до посейбічної, прекрасної земної реальності, створеної богом. Думки про особисту гідність людини, її неповторну індивідуальність притаманні "Молінню Даніїла Заточника" та ін.

Інтерес до людини, сенсу життя зумовлює становлення і розвиток історіософської проблематики. Обґрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії, митрополит Іларіон виділяє дві епохи, які характеризують поступ людської історії. Це епоха Старого Заповіту, де стосунки між людьми ґрунтуються на засадах рабства, покори й панування "Закону" та епоха Нового Заповіту, де панують свобода, істина, "Благодать". Ці епохи послідовно змінюють одна одну в процесі розвитку, а рух всесвітньої історії постає як процес поступового поширення християнства на всі народи світу.

Києворуські мислителі активно розробляли теорію суспільного примирення та загальної згоди на засадах моралі. Вихід з кризи, соціального розбрату вони вбачали у вихованні людини відповідно до принципів любові, милосердя, терпіння тощо. Таким чином, започатковується етичне спрямування у києво-руській філософії. Більше того, мова йде про повну "етизацію" філософії. Можна стверджувати, що філософія Київської Русі не знає етично нейтральних проблем. Філософська думка переломлюється через призму глобального конфлікту добра і зла, а відповідно до цього вирішуються і всі суспільні проблеми.

Такий тип філософствування зберігся до середини XV ст., хоча рамки його територіального розповсюдження то звужувалися, то розширювалися. Після татаро-монгольської навали цей стиль філософствування зберігається і отримує подальший розвиток у Галицько-Волинському князівстві, а пізніше - у Великому князівстві Литовському, що продовжувало розвивати форми духовності Київської Русі.

Зорієнтованість на внутрішній, духовний світлюдини знаходить свій вияв в ідеях неоплатонізму (вчення психазму -- в перекл. з грец. -- німотність, спокій) і ареопагітизму (вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта). Ідея безпосереднього єднання людини з богом досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, що приводить до "просвітлення", яке досягається шляхом "очищення" розуму від раціоналізму і наповнення його духовністю.

Ренесансний гуманізм став ідеологічним підґрунтям для виникнення нового етапу філософствування, безпосередньо пов'язаного з діяльністю братств, "братських шкіл". Соціально-економічні, національні, віросповідні суперечності надзвичайно загострилися після Люблінської (1569 р.) та Брестської (1596 р.) уній, що зумовило міжконфесіональну полеміку православних і католицьких християн. Розвиток філософської думки цього періоду здійснювався в лоні полемічної літератури. Поштовхом для полеміки стала книга польського єзуїта П.Скарги "Про єдність церкви божої" (Вільно, 1577 р.), в якій відкрито проголошувався "хрестовий похід" на "схизматів" (православних громадян України), їх віру, церкву, мову тощо. У відповідь Г.Смотрицький у творі "Ключ царства небесного" (1587 p.), С.Зизаній у "Казанні св. Кирила" (1596 p.), M. Смотрицький у "Треносі" (1610 р.), З.Копистанський у "Книзі про віру єдину" (1619-1621 pp.) та "Книзі про правдиву єдність православних християн" (1623 р.), Л.Зизаній у "Катехізисі" (1627 р.) та інші захищали "православну прабатьківську віру", широко використовуючи аргументацію ареопагітизму.

Значною віхою в розвитку філософської думки було створення Острозького науково-освітнього осередку, до якого входили: колегія, друкарня та гурток. Його представники: Й.Княгицький, К.Лукаріс, Д.Наливайко, К.Острозький, В.Суразький, Х.Філарет та інші продовжили боротьбу проти католицької експансії, спроб окатоличити та полонізувати Україну і українців. Обґрунтовуючи свої філософські погляди, вони спиралися на духовну спадщину українського народу.

Незаперечним є вплив братств, "братських шкіл" на розвиток гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. Вони були осередками просвітництва, книгодрукування, навчання і виховання та поширення знань серед української людності, і не тільки. Досить часто вони ініціювали та самі створювали навчально-освітні заклади. За таких умов було створено Києво-Могилянський колегіум, а згодом -- академію. Істотний внесок в її створення зробили Київське братство, діячі вченого гуртка, що існував при друкарні Києво-Печерської Лаври, у витоків якого стояли І.Борецький, К.Сакович, Е.Плетенецький, З.Копистенський, П.Могила та інші. Виникнення цього професійного закладу сприяло не тільки ознайомленню із здобутками західноєвропейської логіки, філософії та культури, а й розвитку професійної філософської діяльності.

Філософія представників Києво-Могилянської Академії безпосередньо пов'язана з людиною, її прагненнями, переживаннями та практичними інтересами. їх антропоцентризм споріднений з гуманістичною спрямованістю. В ньому постійно підкреслюється велич і гідність людини. "Повнотою досконалостей, рівною цілій природі" вважав людину Ф.Прокопович. Не втеча від світу, а активна діяльність людини, боротьба із суспільним злом, вадами, злочинами та печаллю і негодою проповідувалися їх філософією. Широко пропагувалися свобода, воля та патріотизм людини. Історія, держава тлумачаться з позицій теорії суспільного договору та природного права.

2. Класична доба української філософії

Подальший розвиток філософської думки пов'язаний з діяльністю Г.С.Сковороди. Ідейно-теоретичні підвалини його філософії ґрунтуються на працях давньогрецьких мислителів. Об'єктом дослідження для нього є сама філософія, проблеми людського життя, зокрема моральні.

Мислитель виходить з того, що предметом філософії є людина. Вона є ключем для розкриття всіх таємниць природи і суспільства, а філософія -- це засіб, знаряддя розв'язання суспільно-практичних проблем. Філософія окреслює шляхи досягнення щастя людиною. Вона тлумачиться не як чиста теорія, а як практична філософія. На думку Сковороди, філософія організує, скеровує всі справи до тієї мети, щоб дати життя нашому духу, благородство серцю і світлість думкам. Він вважає, що з філософією ми маємо справу тоді, коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, а відтак -- усе в світі світле, щасливе й бажане.

Гуманізм філософії Сковороди ґрунтується на кордоцентризмі. "Головою усього в людині є серце". Серце є "корінь життя і обитель вогню та любові" -- це зерно, що проросло і небеса і землю. Воно все в собі уміщує, утверджує мудрість і тримає "коло земне і порох нашої плоті".

Сковорода визнає існування двох натур: видимої (зовнішньої, тіньової) -- світу матеріальних об'єктів, речей, предметів, землі тощо і невидимої (внутрішньої, світлої) -- духу, істини, вічності, Бога. Характерно, що Бог для нього є, з одного боку, природа в усіх її багатоманітних проявах, а з іншого -- "джерело", "сонце", "світло". Ці натури притаманні кожному з трьох взаємодіючих світів: макрокосму (великому світу), в якому "живе все породжене"; мікрокосму або людині -- це маленький "світик", "світочок", котрий глибиною не поступається великому і в певному розумінні охоплює останній, та символічного світу (Біблії).

Видима натура макрокосму є "нікчемністю", "тінню" справжньої невидимої натури (Бога). Макрокосм, таким чином, є специфічною єдністю, що характеризується і нерозривністю, і, водночас, -- "незілляністю". Це "двоє в одному і одне в двох". Існування матерії є "корелятором" існування Бога. Світ (всі світи) - це тінь Бога, яка ніколи не віддаляється, не зникає доти, доки існує носій (живий об'єкт, дерево тощо).

Людина (мікрокосм) також є єдністю видимої (емпіричної, тілесної) та невидимої (внутрішньої, справжньої, істинної) натур. Емпірична натура є "тінню", "тьмою", "тлінням" тієї дійсної, "внутрішньої" натури людини. Людина не пасивно, а активно відтворює структуру макрокосму, гармонійно взаємодіє з ним, оскільки її єством є Бог. "Діалектичне коло", парадокс позиції Сковороди полягає в тому, що заклик "пізнай себе" означає пізнати Бога, а пізнаючи Бога, ми пізнаємо себе.

Гармонізація великого і малого світу встановлюється не автоматично, сама собою, а з допомогою творчої ініціативи людини. Засобів досягнення цієї гармонізації існує безліч, кожна людина має віднайти свій власний ("споріднений") шлях, неповторний і унікальний спосіб життя в світі. Ці способи являються людині символічно, через третій світ (світ символів) -- Біблію. Тут також має місце дві натури: "видима" -- предметний образ символу і "невидима" - смисл, розшифровка змісту символу. За Сковородою "видима" натура світу символів -- Біблія є брехня, шал Божий, але "в цих брехнях, яку лушпинні, закрилося сім'я істини". Через розшифровку символів видимої натури лежить шлях до "невидимої" натури третього світу (тобто до істини). Розшифровка символів не є суто теоретичною дією людини, вона охоплює всю сферу її життєдіяльності і вимагає вміння бачити за оманливою зовнішністю реалії життя, їх духовний сенс. Вона ставить за мету знайти відповідний ("споріднений") спосіб гармонійних взаємин людини з макрокосмом. Правильний вибір життєвого шляху, успіх того чи іншого пошуку полягає в "спорідненості праці". "Роби те, для чого народжений" і будеш щасливим. Невміння чи небажання творчого пошуку "спорідненої праці" приводить людину до нещастя.

Проблеми теорії пізнання, думки про розвиток також знайшли своє висвітлення у філософії Сковороди. В соціальному плані він критикує неробство, паразитизм, свавілля поміщиків, розкриває злиденність і безправ'я трудового народу та протестує проти соціальної нерівності. Його ідеалом є "Горний Ієрусалим" або горна республіка, де взаємини між людьми будуються на основі духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.
Оригінальні думки в цей період висловлював і Я.Козельський, що розвивав ідеї М.В.Ломоносова та французьких просвітників-матеріалістів XVIII ст. Він виходив із об'єктивного існування світу, незалежно від свідомості та надприродних сил. Вважав, що природа розвивається за об'єктивними законами. Стверджував, що матерія ніким не створюється й існує у просторі і часі. Він не тільки розмежовує, а й вивільняє науку і філософію від теології. Вирішення суспільних проблем вбачав в урядових реформах. Одним із перших засудив феодально-кріпосницький лад, тиранію і деспотизм та обґрунтував необхідність ліквідації самодержавства і побудови нового суспільства на інших соціально-економічних, політичних та моральних засадах.

Антикріпосницькі ідеї, протест проти політики царизму висловлювали також І.П.Котляревський, П.П.Гулак-Артемовський, Г.Ф.Квітка-Основ'яненко, Є.П.Гребінка, Л.І.Глібов та ін. Пробудженню національної самосвідомості, захисту української мови та літератури сприяли своєю творчістю Т.Вагилевич, Я.Головацький, М.Шашкевич та ін.

Для поширення та популяризації ідей німецької класичної філософії на українському ґрунті доклали значних зусиль С.Гогоцький, П.Лодій, О.Новицький, Я.Рубан, Й.Шад, Л.Якоб. Вони здійснили критичний аналіз філософії І.Канта, Г.Фіхте, Шеллінга, Г.Гегеля, Л.Фейербаха, перекладаючи їх праці на російську мову.

Новицький та Гогоцький відкидали раціоналізм гегелівської філософії. Нійцінніше, вважали вони, "живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму". Послідовники І.Шада -- Д.Дудрович, П.Любавський, Г.Ризький, Т.Осиповський з матеріалістичних позицій піддали критиці ідеалістичну філософію, розробляли проблеми пізнання, мислення й мови. Для їх філософії характерний деїзм і непослідовність.

Філософські аспекти соціально-політичної думки знайшли своє відображення і в творчості Т.Г.Шевченка. Проблеми людини, її прагнень і переживань, інтересів і потреб, сенсу життя та щастя розглядаються ним в контексті засудження кріпосницького ладу, монархічної влади, тиранії та сваволі панства. У своїх творах він закликає до знищення кріпацтва, до боротьби проти соціального та національного гноблення. Національному визволенню, утвердженню незалежної української держави Шевченко надавав пріоритетного значення. Ця ідея пронизує всю творчість мислителя і є "наріжним каменем" його філософствування.

Значний вплив на розвиток філософської думки в Україні та наближення її до західноєвропейського рівня мав П.Д.Юркевич. У своїх працях "Ідея", "Матеріалізм і завдання філософії", "Серце і його значення в духовному житті людини" та інших він виклав основи своєї "Філософії серця". В цій філософській концепції мислитель особливого значення надавав ідеї. На його думку, ідея потрібна не лише філософському, а й природничо-науковому пізнанню. Він високо цінував природничі науки, прийоми й методи цих наук і використовував їх дослідження психологічних явищ та наук про дух.

Юркевич відкидав як філософію матеріалізму, так і філософію ідеалізму, зокрема критично-негативно ставився до Гегеля. Недолік цих систем убачав у ігноруванні індивідуального, неповторимого, конкретного тощо. Подолання крайнощів матеріалізму та ідеалізму мислитель вбачав у розробці концепції "філософії серця". Серце -- основа неповторності й унікальності людської особистості, тоді як розум виявляє (фіксує) загальне. В серці творяться такі події і явища історії, які неможливо раціонально вивести. Більше того, джерело явищ, що характеризують особливість людини також знаходиться в серці, вони не випливають "з жодного загального поняття чи закону".

Значно вплинула на розвиток філософії в Україні діяльність О.О.Потебні. У філософсько-лінгвістичних працях "Мысль и язык", "Из лекций по теории словесности" та інших він з матеріалістичних позицій вирішує проблеми пізнання, пов'язуючи їх з мовою. Основою пізнання він вважав чуттєвий досвід. Проте останній, сам по собі, не здатен дати знання загального та необхідного, досягнення якого забезпечує раціональне мислення. Розвиток мислення без мови неможливий. Завдяки мові, на думку Потебні, людина стає творчо діяти, а її духовний розвиток він пов'язує з розвитком мови. "Мова -- це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати раніше невідому". Глибокі думки виказав у плані дослідження національних відносин, національної ідеї, в якій мислитель вбачав "масіанське начало", рушійну силу розвитку суспільства.
Подібні думки розвивав М.Драгоманов. У працях "Рай і поступ", "Про волю віри" та інших він проводив ідею боротьби з царським самодержавством, вважаючи його основною причиною існування соціальної нерівності та бідності в суспільстві. Лише докорінні зміни суспільного ладу дадуть змогу усунути подібні явища. Вирішення соціальних проблем пов'язував з еволюційними переконаннями, не відкидаючи революційних методів боротьби. В концепцію соціальної революції поклав ідею мирного розвитку суспільства через підняття освітнього рівня народу.

Значний пласт філософсько-соціологічної думки пов'язаний з діяльністю І.Франка. З матеріалістичних позицій та ідеї розвитку (природи, суспільства) тлумачить, обґрунтовує і вирішує проблеми український мислитель. Визнає вічність, незнищуваність і нестворюваність матерії, всезагальність змін, руху і обміну в світі. Пізнання розглядає як процес відображення людською свідомістю предметів об'єктивного світу. Тому поза природою не існує пізнання.

Франко на відміну від Драгоманова, популяризуючи марксизм на україномовному терені, критичніше, тверезо ставився до ідей Маркса й Енгельса. Для нього марксизм не був догмою, він виробив своє власне розуміння сутності суспільного розвитку. У вільній праці, щасті, житті і свободі вбачає він вищий ідеал людини. В разі неефективності мирних засобів, вимагав революційного перетворення суспільства на основі праці, правди і науки. Не виключав можливість застосування сили для зміни існуючих порядків.

Подальший розвиток філософської думки в Україні пов'язаний з діяльністю філософствуючих літераторів. М.Коцюбинський досліджував проблеми відчуження людини, втрати органічного зв'язку з матір'ю-природою, землею. Причину такого стану він вбачав у "завойовницькому" ставленні людини до природи. "Перемога" людини над природою в кінцевому підсумку обертається для неї поразкою. Вихід з такого становища вбачається у встановленні постійного діалогу з природою як із своїм, "внутрішнім" -- "Я". Любов до природного буття детермінується "серцем", звідси і "побожне" ставлення до довкілля (природи, землі тощо).
Активне, перетворююче ставлення до дійсності пропагувала Л.Українка. Вона глибоко вірила в пізнавальні можливості людини, закликала до знищення монархічного ладу і встановлення демократичного суспільства. Нищівно критикувала ідеалістичну філософію (неокантіанство, містицизм, спіритуалізм тощо) і релігію. Відкидала спроби представити раннє християнство як комуністичну течію. В народі вбачала могутню силу суспільного розвитку, творця всіх матеріальних і духовних благ та цінностей. її творчість глибоко патріотична і водночас пронизана ідеями дружби народів.

Прихильником національно-комуністичних ідей був В.Винниченко. У своїй праці "Відродження нації" негативно оцінює злуку з Росією, твердить, що Україна та її народ багато втратили від цього "об'єднання". "Денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку зумовили зубожіння, здичавіння колись квітучого краю та людності".

Багато в чому погоджуючись з марксизмом, Винниченко під впливом змін та інших факторів поступово переходить на позиції "конкордизму". Згідно з цією позицією людина має жити в "згоді" сама з собою, з природою, з іншими людьми. В соціально-політичному плані Винниченко під кінець життя, активно проповідував ідею зближення ("конвергенції") соціалізму і капіталізму, яка найповніше проявилася в романі "Слово за тобою, Сталіне!". Багато розмірковує над проблемою сенсу цивілізації. Екстенціальні мотиви (біль, переживання, оптимізм) властиві в цілому творчості В.Винниченка.

3. Сучасна українська філософія

Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Так, історик Д.І.Багалій видав монографію про Г.С.Сковороду, а етнограф і літературознавець М.Ф.Сумцов -- працю з історії філософської думки в Україні.

Дослідженням філософських проблем природознавства, спеціальної та загальної теорії відносності, квантової механіки і електродинаміки, мікробіології і фізіології рослин, біології головного мозку і таким іншим займалися такі видатні вчені-філософи: Д.І.Блохінцев, В.П.Затонський, О.В.Палладій, С.Ю.Семківський, М.Г.Холодний, В.О.Юринець.

Проблеми обґрунтування наукової картини світу, взаємин людини (суспільства) з природою (довкіллям), формування біосферного мислення знайшли відображення у творчості В.І.Вернадського. Вчений вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина -- розумна своєю діяльністю поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо. Захищав свободу науки та наукового пошуку, виступав проти втручання держави в діяльність науковців, постійно вболівав за Україну, боровся за збереження мовної та культурної самобутності українського народу.

На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30-50-ті роки.

Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяли створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П.В.Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічних проблем евристики, типології форм мислення тощо.

С.Б.Кримський, М.В.Попович, П.Ф.Йолон, Е.С.Ледніков та інші плідно працювали на ниві методології науки, а філософські проблеми природознавства (фізики, біології, астрономії, математики тощо) досліджували В.Н.Глушков, А.П.Маркевич, П.С.Дишлевий, І.Г.Підоплічий, К.М.Ситник, О.К.Кедровський, Р.В.Чаговець і багато інших. Проблеми науково-технічного прогресу та науково-технічної революції досліджувалися М.Ф.Тарасенком, аналіз категоріальної структури світогляду був у центрі наукових пошуків В.І.Шинкарука, О.І.Яценка, В.П.Іванова, В.Г.Табачковського та інших.

Значна кількість наукових праць присвячена розробці методології застосування в природничих і гуманітарних науках принципів і методів матеріалістичної діалектики. В цьому руслі активно працювали колективи під керівництвом М.О.Парнюка, М.Л.Злотіної, Е.К.Дулумана, В.П.Ключникова та інших.

Дослідженню вітчизняної філософії приділяли увагу М.В. Нічик, В.С.Горський, Д.Х.Острянин та ін. Завдяки їх зусиллям вдалося об'єктивно висвітити зміст української філософської думки і показати її місце в контексті світової культури. В.І.Шинкарук, І.В.Бичко, Г.А.Заїченко, Ю.В.Кушаков, П.Т.Гордієнко та інші плідно працювали на ниві дослідження філософської думки. Вони ґрунтовно вивчали західноєвропейську філософію XVII-XIX ст., а згодом і XX ст. Слід зазначити, що актуальні філософські проблеми отримували висвітлення на сторінках спеціальних журналів та в матеріалах конференцій, симпозіумів тощо.

Поряд з вітчизняною філософською думкою значний її пласт пов'язаний з діяльністю мислителів української діаспори, її представники значної ваги надавали розробці проблем політичної філософії, аналізу філософської проблематики в контексті традиційної класичної філософії та власне українських етнонаціональних проблем. При цьому слід зазначити, що вузькоспеціалізований розподіл інтересів є умовним, оскільки автори поряд з основною досліджували цілий ряд інших, не менш важливих, проблем.

Значною постаттю серед представників діаспори був В.Липинський, який зосередив свою увагу на проблемах політичної філософії, зокрема державотворення. Він вважав, що останнє має завершитися побудовою монархічного ладу, в якому аристократична меншість (еліта) повинна повести за собою пасивну більшість нації, народу. На його думку, процес державотворення має спиратися на месіанську ідеологію, яка нібито є "провидінням", визначеним вищими силами призначення українського народу реалізувати свою високу місію в історії людства. Від творчих якостей еліти залежить прогрес чи регрес суспільства. Вона може бути демократичною, класократичною і охлократичною. Відповідного характеру набуває і та держава або народ, де ця еліта приходить до влади та складається тип відносин між елітою і народом.

Ще повніше і послідовніше ідеї політичної філософії викладені в працях Д.Донцова "Націоналізм", "Дух нашої давнини", "Хрестом і мечем", "Клич доби" та ін. Коло його політичних інтересів окреслено проблемами націо- та державотворення. Розглядає бажання, пристрасті, афекти як головну рушійну силу реалізації цих знань. Вважає, що підсвідоме та ірраціональне відіграє вирішальну роль у житті нації. На його думку, нація повинна бути об'єктом турбот з боку держави. Стверджує, що між націями існує антагонізм, вічна боротьба за існування, в якій сильніші перемагають слабкіших і панують над ними.

Подальший розвиток історико-філософської проблематики пов'язаний з діяльністю Д.Чижевського. Його дослідження присвячені культурі українського, російського, польського, словацького, чеського, німецького народів тощо. Значним є його внесок у дослідження філософської спадщини Сковороди. Слід зазначити, що розгляд історико-філософської проблематики здійснюється в контексті впливу національної специфіки, національного характеру тощо. Досить багато уваги приділяє він дослідженню понять "нація" і "людство".

Поряд з цими філософами, українська діаспора представлена й іншими мислителями, які більшою чи меншою мірою приєднуються до вищезгаданих представників. Це О.Кульчицький, І.Мірчук, В.Щербаківський, М.Сціборський, А.Жуковський, Д.Олянчич, В.Шаян та інші, які своєю працею сприяли зростанню авторитету української філософської думки на світовій арені.

Висновок

Отже, індивідуально неповторне обличчя української філософії утворюється взаємодією всього, що було створене у галузі філософії в Україні, що реально функціонувало в культурі українського народу як збірної індивідуальності та філософського осмислення дійсності. В розвитку української філософії можна виділити три головних періоди, що відзначались своєрідністю існування української філософської думки впродовж її багатовікової історії.

Перший період історії української філософії припадає на час існування Київської Русі, коли склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування.

Другий період ознаменовано значним розвитком культури, що припадає на добу XVI-XVIII ст. У XVI ст. в Україні запроваджується масове книгодрукування, розгортається діяльність Острозького центру. На XVII ст. припадає час діяльності братств, заснування Києво-Могилянської академії.

Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяли створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя.

Поряд з вітчизняною філософською думкою значний її пласт пов'язаний з діяльністю мислителів української діаспори (В.Липинський, Д.Чижевський).

Список використаних джерел

1. Бичко І.В. Історія філософії: Підруч. - К.: Знання, 2001. - 394 с.

2. Бичко І.В. Філософія. - К.: Либідь, 2001. - 456 с.

3. Бойченко І.В. Філософія. - К.: Вікар, 2007. - 188 с.

4. Буслинський В.А. Основи філософських знань. - Львів, 2004. - 352 с.

5. Бучило Н.Ф. Історія філософії. - М.: Юрист, 1999. - 235 с.

6. Горський В.С. Історія філософії у контексті культури// Філос. соціолог. думка. - 2001. - № 3. - С. 9.

7. Гурина М. Философия. - К.: Либідь, 2001. - 199 с.

8. Данильян О. Г. Основи філософії: Навч. посібник. - Харків: Право, 2003. - 352 с.

9. Князєв В.М. Філософія. - К.: МАУП, 2003. - 258 с.

10. Койре К. Очерк истории философской мысли. - М.: Наука, 2005. - 148 с.

11. Конке В.А. Основы философии. - М.: Наука, 2000. - 118 с.

12. Надольний І.Ф. Філософія. - К.: Знання, 2001. - 342 с.

13. Соловьев В.С. Лекции по истории философии// Вопр.филос. - 1999. - №6. - С. 76.

14. Табачковський В.Г. Філософія. - К.: Либідь, 2004. - 269 с.

15. Тараненко В.М. Основи філософії: Навч. посібник. - Харків: Право, 2003. - 352 с.

16. Чанишев А.Н. Курс лекцій по древній і середньовічній філософії. - М.: Вища школа, 2001. - 367 с.

17. Шаповалов В.Ф. Основи філософії: від класики до сучасності. - М.: ГРАНД, 1999. - 214 с.

Размещено на Allbest.ru