Особа і суспільство

Людина як унікальне творіння природи, суспільства і самої себе. Поняття індивіда як окремого представника людського роду. Імпульси розвитку особи та її індивідуальності. Сім'я як важливий фактор соціалізації людини. Свобода і відповідальність особи.

Рубрика Философия
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 07.05.2011
Размер файла 34,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська державна академія залізничного транспорту

Донецький інститут залізничного транспорту

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін.

ФІЛОСОФІЯ

Тема: «Особа і суспільство»

КОНТРОЛЬНА РОБОТА №1

Варіант 9

Розробив: студент гр. 3-л-1

1809 Добровольський І.О.

Перевірив:

доцент Давидов П.Г

2011

Зміст

особа суспільство людина

1. Поняття «людина», «індивід», «індивідальність», «особа». Імпульси розвитку особи

2. Особа і суспільство. Історична необхідність і свобода особи. Соціальні ролі особи

3. Свобода і відповідальність особи. Соціальні ролі особи

Список використанної літератури

1. Поняття «людина», «індивід», «індивідальність», «особа». Імпульси розвитку особи

Унікальне творіння природи, суспільства і самої себе - ось що таке людина - найдивніше з дивних див -з її неповторністю, з багатоманітними біологічними рисами. З давніх-давен філософи прагнуть розкрити суть людини, її світ, зміст, її життя. Ще філософ Сократ заклав основи філософії людини. Загально визнано, що людина - продукт біологічної еволюції. Виділення людини з тваринного світу - настільки грандіозний стрибок, як і виникнення живого з неживого. Адже мова йде про створення такого роду живих істот, усередині якого з певного моменту припиняється процес видоутворення і починається творча еволюція людства зовсім іншого типу. Та передісторія людства і досі залишається такою ж загадковою і таємничою, як і виникнення життя. І справа тут не просто в нестачі фактів. Справа ще в нових і нових відкриттях, іноді зовсім бентежних, парадоксальних, що хитають основи теорій, що недавно здавались чіткими і зрозумілими, переконливими. Не дивно, що сучасні наукові уявлення про становлення людини покояться в основному на гіпотезах. Більш-менш достовірними можна вважати лише загальні контури і тенденції процесу становлення людини.

Суть людини в тому, що людина - істота розумна, людина -істота, яка має самосвідомість, людина - істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості. Антропологи і філософи підходять до питання походження людини з різних і зовнішньо навіть і протилежних одна одній позицій. Антропологи стурбовані пошуками недостаючої ланки в біологічній еволюції від мавпоподібного предка людини до людини розумної. Філософи прагнуть виявити і змалювати сам перерив поступовості - революційний стрибок, що є в процесі становлення людини. Це сприяє правильному розумінню проблеми масштабів світогляду. Давно визнано, що перетворення тварин в людей не могло бути якоюсь миттю, одноактною подією. З неминучістю має існувати тривалий період становлення людини (антропогенеза) і становлення суспільства (соціогенеза). Це дві нерозривно зв'язані сторони одного за природою процесу - антропосоціогенеза, що тривав майже 3-3,5 мільйонів років, тобто майже в тисячу разів далі, аніж вся «писана історія».

У з'ясуванні загального змісту антропосоціогенеза важливу роль відіграла і відіграє трудова гіпотеза, яка визначала значення праці в процесі антропосоціогенеза. Та значення праці в процесі становлення людини і суспільства не можна перебільшувати, тлумачити в дусі натуралістичних (а тим більш механістичних) уявлень про причини і залежності. Важлива риса антропосоціогенеза - комплексність, і тому неправильно твердити, що спочатку виникла праця, потім суспільство, а ще пізніше - мова, мислення, свідомість. Та праця і сама має історію походження, перетворюючись в повноцінну предметно-практичну діяльність лише у взаємодії з факторами соціалізації: мова, свідомість, моральність, міфологія, ритуальна практика та ін. Людина з самого початку діяльна, і всі її специфічні властивості формуються в ході розвитку предметної діяльності, а отже історично. Самі потреби людей сформовані історично і при визначальному впливі праці. Людина, виштовхана з суспільства в природу (окремо від інших людей, від знарядь, знань і навичок), виявляється ні до чого не здатною твариною, бо специфічно людський спосіб життєдіяльності - праця -- уже за походженням є колективною, спільною діяльністю. Практично універсальність людини проявляється саме в тій універсальності, яка всю природу перетворює в її неорганічне тіло, оскільки вона служить, по-перше, безпосереднім життєвим засобом для людини, а по-друге, матерією, предметом і знаряддям її життєдіяльності. Лише членами суспільства люди можуть відчувати себе господарями природи або істотами, захищеними від її стихійних сил. І те особливе значення, яке людські індивіди одержують усередині суспільства, врешті-решт визначається їх місцем в складній і багатоманітній системі відносин, що складаються з приводу виробництва, суспільної праці. Отже, поняття людини дає найзагальнішу, абстрактну характеристику індивіда як родової істоти.

Поняття індивіда визначає людину як окремого представника людського роду, будь-якої соціальної спільності. Особливо індивід означає неподільну далі частку якогось цілого. Це своєрідний соціальний атом, окрема людина, окремий представник людського роду і член якоїсь соціальної спільності. Це сама проста і абстрактна характеристика людини, що говорить лише про те, що вона відокремлена від інших індивідів. Відокремленість не становить її суттєву характеристику, бо відокремлена одна від одної і в такому розумінні індивідуальні всі об'єкти у Всесвіті. З допомогою поняття індивіда підкреслюється і те, що є спільним між окремою людиною і іншими людьми, і те, як повно у людині відображені родові якості. Але людина не є тільки зв'язаною суспільством з іншими людьми, а має свою певну незалежність завдяки соціальній і духовній активності.

Людина в її конкретному прояві є оригінальна і неповторна істота. Індивід означає окреме існування людського, поєднує природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Як соціальний атом, індивід виник в історії не випадково і не відразу. Тривалий період існували своєрідна цілісність суспільства, злиття окремих одиниць в ціле. Ніхто не гадав і не почував себе окремо. Спільний уклад життя, виробництво, споживання, побут, традиції підкоряли кожного члена суспільства родовій цілісності. Поділ праці та обмін продуктами внесли тоді перші елементи нерівності, та приватна власність остаточно розколола цілісність суспільства. На руїнах родоплемінного устрою з виникненням класів формувалося й усвідомлення окремою людиною своєї відмінності від інших, насамперед, як суб'єкта приватної власності. Індивід відчув себе окремим власником, як господар власного майна, знарядь праці, суб'єкт сім'ї та ширших спільностей. Кожен індивід існує окремо і разом з іншими, із своїм владним життям і спільними потребами, інтересами, метою, справами. Його єдність з суспільством коливається в широкому діапазоні: від повного злиття (наприклад,, буржуа XVIII ст. повністю ототожнює себе з усіма проявами громадянського суспільства) - до відчуження (пролетарі того ж періоду відчували себе знедоленими, ізгоями). У такій єдності індивід розвивав і зміцнював свою особливість -' складової цілісної природи індивіда як окремої людини, сукупності своєрідних якостей і ознак позначається поняттям індивідуальності.

Поняття індивідуальності розкриває людину як самобутнього індивіда з його неповторною здібністю бути самим собою. Поняття індивідуальності суттєво конкретизує поняття людини й індивіда, але недостатньо охоплює свідомо-вольову якість людини. Такий недолік компенсується поняттям особистості, що характеризує, насамперед, суспільно-розвинуту людину.
Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. Поняття індивідуальності і особистості тісно зв'язані між собою. Індивідуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб'єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я формуються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов'язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв'язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.

2. Особа і суспільство. Історична необхідність і свобода особи. Соціальні ролі особи

Проблема особистості - одна з найважливіших у сучасній соціології. Неможливо аналізувати соціальні процеси, функціонування і розвиток соціальних систем, не звертаючись до дослідження сутності особистості як суб'єкта соціальної поведінки та суспільних відносин, не вивчаючи потреб, інтересів, духовного світу особистості, не аналізуючи складних й різнобічних її зв'язків з соціальним мікро- і макросередовищем.

Особистість вивчається різними науками. Філософію цікавить особистість як суб'єкт пізнання і творчості. Психологія аналізує особистість як стійку цілісність психічних процесів, властивостей. Соціолог вивчає особистість як елемент соціального життя, розкриває механізм її становлення під впливом соціальних факторів, механізм зворотньої дії на соціальний світ, її участь у змінах та розвитку суспільних відносин.

Суспільство - одна з основоположних категорій соціальної філософії, історії та соціології, котра відображає:

1. в широкому розумінні якісно відмінне від природи надскладне, багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об'єднання (діяльності, відносин, спілкування, поведінки тощо) індивідів та їх груп, в яких знаходять своє виявлення всебічне і багаторівнева взаємозалежність людей;

2. у вузькому розумінні:

а) діахронічно чи синхронічно фіксований соціальний організм;
б) відносно самостійний і стабільний цілісний момент такого організму;
в) спільна основа, “поле” перетину і накладання індивідуальних дій людей (А. Тойнбі);

г) корелят держави (громадянське суспільство);
д) корелят спільноти, утворений сумою цілеспрямованих, раціонально організованих дій і зв'язків, що не відрізняються такою глибиною, іманентністю і органічністю, як спільноти.

Як цілісність суспільство є предметом не лише соціальної філософії, а й історії та соціології. Проте, на відміну від історії, що розглядає його переважно в діахронічному зрізі та соціології, яка акцентує увагу на зрізі синхронічному, філософію визначає поєднання цих зрізів при вивченні суспільства як цілого. Однак соціологія вивчає суспільство крізь призму його соціального зрізу, соціальної реальності. Це - менш загальний і більш конкретний кут зору, який уможливлює бачення суспільства як соціальної системи, що відзначається певною організацією своїх елементів і структур.

Існує концепція відкритого і закритого суспільства. Ці терміни вперше були запропоновані А.Бергсоном і запровадженні К.Поппером для характеристики соціально-політичних систем властивих різним суспільствам на тих чи інших етапах історичного розвитку. Відкрите суспільство тулмачиться як суспільство творче і динамічне, що грунтується на ідеях ліберального плюралізму, пластичне щодо різноманітних змін і впливів, просякнуте духом індивідуальної ініціативи, раціонального осягнення світу, критики й самокритики. Протиставляються закритому суспільству як враженому стагнацією, авториторизмом, доведеним до магічних форм догматизмом, а також явищем переважанням соціально-масового над індивідуальним. Цей контрапункт є леймотивним для філософсько-істричних побудов К.Поппера. Розвиток сучасної цивілізації започаткований, на його думку “грецькою революцією” V-IV ст. до н.е. доводить переваги і перспективність суспільств відкритих щодо закритих. За сучасних умов, коли “марксистський штурм”, як зазначає К.Поппер, зазнав краху, виникли передумови для глобального історичного руху в напрямі відкритого суспільства.

Першим соціальним інститутом, який впливає на соціалізацію будь-якої людини є сім'я. Сім'я, як важливий фактор соціалізації являє собою складний соціальний феномен. Вона є найдавнішою природною висхідною спільнотою людей, зв'заних кровною спорідненістю. Разом з тим - це мала контактна група людей, які взаємодіють між собою, особлива форма взаємодії. Нарешті, це особливий соціальний інститут, регулюючий відтворення людини за допомогою особливої системи ролей, норм, організаційних форм.

Як правило, в сучасних визначеннях сім'ї підкреслюються всі ці характеристики. Так, Н. Смелзер пише: «Сім'єю називаються основане на кровній спорідненості, шлюбі чи усиновленні об'єднанні людей, пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю за виховання дітей». Арістотель визначає сім'ю як форму спілкування. Відомий дослідник сім'ї А.Г.Харчев звертає увагу на зв'язок сім'ї з потребами суспільства. Він розглядає сім'ю як «історично конкретну систему взаємовідносин між подружжям, як малу соціальну групу, члени якої пов'язані шлюбними, родинними відносинами, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю і соціальна необхідність якої обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення».

Складний характер сім'ї як соціального утворення вимагає різних методологічних тпідходів до її соціологічного аналізу. Як мала контактна група сім'я вивчається перш за все на мікрорівні, особлива увага звертається на аналіз міжособової взаємодії в сім'ї, організацію сімейного життя, групову поведінку. Сучасний напрямок символічного інтеракціонізму розглядає сім'ю як систему соціальних ролей.

Як соціальний інститут сім'я вивчається на макрорівні, у цьому плані аналізуються перш за все її соціальні функції. При цьому функціоналісти виходять з гармонії сім'ї і суспільства як цілістності, розглядають функції сім'ї як природний вираз і реалізацію потреб суспільства. Представники конфліктного підходу звертають увагу на складний, суперечливий характер сімейних відносин, на ролеві та інші конфлікти, що виникають на грунті суперечливих сімейних та інших стосунків. Очевидно, складність феномену сім'ї робить необхідним поєднання різних підходів. Важливо враховувати, що, вивчаючи міжособову взаємодію, не можна абстрагуватись від того, що групова поведінка залежиь від соціальних, економічних і соціокультурних умов життєдіяльності сім'ї, тобто поєднання підходів сприяє більш глибокому аналізу.

Інститут сім'ї має конкретно-історичний характер, він постійно змінюється і розвивається у зв'язку з розвитком потреб суспільства. Життя сім'ї, її історичні типи, її структура залежать від загальних тенденцій зміни, розвитку суспільства. При переході від традиційного суспільства до сучасного сім'я суттєво змінюється. Домашнє господарство перестає бути основною економічною одиницею, відбуваються розподіл дому і роботи. Здійснються перехід від розширенної сім'ї, яка складаються з трьох поколінь, де домінують старші, до децентралізованих нуклеарних сімей, де шлюбні узи ставлять вище родових, батьківських. Відбувається перехід від стабільної багатодітньої сім'ї до малодітної і масової однодітної сім'ї. Відбуваються перехід від сім'ї, основаної на соціокультурних приписах, до міжособових переваг.

В соціології є два підходи до визначення змісту і суті адаптації. Одні соціологи пояснюють адаптацію як пасивний процес пристосування суб'єкта до вимог суспільства, в тому числі ціною жертв з боку особи. В концепціях швейцарського психолога Жака Піже, англійського соціолога Роберта Мертона соціальна адаптація розглядається як двосторонній процес і результат зустрічної активності суб'єкта і соціального середовища. Другий підхід, мабудь, є адекватним реальним соціальним процесом і доцільним з позицій з'ясування процесів активної діяльності соціальної особи. Якщо ж в ході адаптації людина виступає активним суб'єктом, то виникає питання: в чому ж суть свободи соціальної активності особи і які її межі? Включаючись у суспільне життя, особа зберігає свободу вибору - вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видив діяльності. Людина вибирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно зі своєю життєвою метою і амбіціями. Особисті пріорітети, ієрархія цінностей визначає поведінку особи в конфлікті ролей, коли людина робить свій вибір на користь якоїсь ролі вченого-соціолога або практика-соціолога, практика-політолога, дбайливого щирого сім'янина або щасливо бізнесмена тощо. Звичайно ж, в межах запропонованих суспільством обставин, особа має можливість творити свою долю і сприяти суспільно значущим перетворенням внаслідок трудової діяльності. Інакше кажучи, особа пристосовується до соціального середовища, заразом зміюючи його.

Проте свобода соціальної активності людини не незалежна. Суспільство обмажує особі свободу вибору. Свобода особи не поширюється на загальнолюдські і згальногромадянські рольові рекомендації. Щоб включитись в соціальні зв'зки, людина має хоча б елементарно оволодіти правилами, нормами людського спілкування, співжиття, знати мову, культуру суспільства. Суспільство обмежує людині свободу діяльності, створює об'єктивні можливості для досягнення поставленої мети. В умовах тоталітарного режиму суттєво звужуються межі свободи індивіда. Але навіть у звужених межах свободи людина намагається проявляти активність, вибирати варіанти, що дають їй реалізувати поставлену мету.

Неформальна група - спільнота людей, що виникають спонтанно на грунті взаємних симпатій, схожості ціннісних орієнтацій та інтересів. Неформальні групи можуть існувати як самостійні, ізольовані спільноти, але можуть утворюватись і усередині формальних груп та організацій як альтернатива й доповнення до них. У такому разі об'єднання людей відбувається на емоційно-особистісному грунті й відповідає потребі в спілкуванні в її найбільш розвинених формах. Тому міжособистісні стосунки у неформальних групах характеризуються порівняно високим прагненням індивідів до взаєморозуміння, взаємодопомоги, залученості, співробітництва, емоційної стабільності та дружби. Спільні інтереси є підгрунтям стабільності й довготривалості існування неформальних груп незалежно від їх змісту. Водночас наявність групової мети та відповідної спрямованої назовні сумісної діяльності не є обов'язковою умовою існування неформальних груп.

Освіта, в наш час, є досить важливим елементом в процесі соціалізації. Вона є одним з найдавніших інститутів, і виникає в силу потреби суспільства у відтворенні та передачі знань, умінь, навичок, підготовки нових поколінь до життя.

Суспільне середовище, потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, соціальні норми, а також певним чином спрямованні емоції зумовлюють формування та існування життєвої позиції особистості. Життєва позиція особистості включає в себе її орієнтацію у навколишньому середовищі, у тому числі ціннісну орієнтацію, її ставлення до інших людей, установку і готовність до здійснення певних дій, форми і способи цього здійснення.

Особистість за своєю суспільною природою активна, зокрема щодо своїх інтересів. Але щодо вимог інших людей справа з активністю значно ускладнюється. Під впливом суспільства, держави, традицій, громадської думки, авторитету старших, соціальної групи або її керівника, під прямим або опосередкованим тиском інших людей особистість може коригувати свою активність, спрямовувати її в русло вимог цих суб'єктів або суспільних інститутів, пристосовувати деякі свої інтерси до інтересів інших, ставати поступливою, податливою і навіть покірною, тобто займати пасивну щодо інтересів інших життєву позицію. Таку форму вираження позиції особистості, для якої характерні пасивність, некритичність, податливість, пристосуванство щодо впливу на неї оточенння, називають комформізмом - активна життєва позиція особистості. Поняття конформізму часто зіставляється з поняттям нонконформізму - пасивна життєва позиція особистості.

Отже, суспільство - суперечлива система. Одна з умов об'єктивного знання про суспільство - пізнання об'єктивних суперечностей і відображення їх у теорії. Істотно зауважував Георг Гегель: «Суперечність є критерій істини, відсутність суперечностей - критерій помилковості». Принцип суперечності - органічно входить до методології соціальної філософії і взаємодіє з іншими принципами. Розвивати ж поняття суспільства означає розвивати розуміння відображених суспільних суперечностей. Пізнання суперечностей необхідне для пояснення розвитку суспільства через його джерело, а також для управління суперечностями в інтересах людини. Такі функції виконують принципи гуманізму та загальнолюдських пріоритетів.

У сучасній філософії немає єдності у визначенні кількості методологічних принципів для досягнення істини. Можна погодитись з тими філософами, які вважають, що принципів повинно бути не багато, але досить для забезпечення розвитку думки. Сучасна соціальна філософія, спираючись на методологічні принципи, показує суспільство як особливий спосіб життя людей, головні компоненти якого - людина, свідомість, діяльність і спілкування, суспільні відносини. Генетично-функціональний зв'язок між компонентами приводить до утворення предметно-духовного світу культури. Постійні пошуки відповідей на питання: що таке суспільство, що таке людина, яка становить основу життєдіяльності суспільства, привели до певних визначень і концепцій суспільства і людини в філософії. Незважаючи на розбіжність визначень суспільства, природи соціального процесу, принципи вивчення явищ, суті дають можливість з'ясувати найзагальніші тенденції розвитку суспільства.

3. Свобода і відповідальність особи. Соціальні ролі особи

Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв'язана з проблемою відповідальності. Тривалий період за певних умов у вітчизняній філософії панувала точка зору, що свобода є усвідомленою необхідністю. Джерела ідей йдуть до філософських концепцій свободи Спінози, Гольбаха, Фейербаха, Маркса. Свобода людини подавалася як чітко вписана в систему зовнішнього соціального і природного визначення, де особа мала лише право усвідомити необхідність і діяти у її межах. Адже саме свобода за внутрішньою суттю тільки й може надати можливість людині бути і залишатися самою собою і не підкорятися обставинам. У зв'язку з цим треба розглянути найбільш концептуальні філософські теорії свободи особи. Такими є концепції Іммануїла Канта і Миколи Бердяева.

Концепція свободи особи Іммануїла Канта і досі в філософії має велике теоретичне і гуманістичне значення, впливає суттєво на дальший пошук напрямку. Іммануїл Кант майже першим в історії філософії обґрунтував принципову різницю між причинністю духовного світу особи і причинністю світу зовнішнього, природно-матеріального. Людина, за Іммануїлом Кантом, не є тільки чуттєво-природна істота, а, по-перше, істота розумна і моральна. І як раз такій якості людини притаманна незалежність від визначальних причин світу зовнішньої необхідності. Ця незалежність і складає свободу людини. Іммануїл Кант розводить свободу і необхідність як суті різних рівнів буття, зараховує зовнішню необхідність тільки до світу явищ, а свободу людини - до речей самих по собі, і тим самим визнає два види причинності: зовнішню і вільну. Дійсно, свобода людини належить до складу речей у собі, з усіма притаманними їм філософськими характеристиками. Свобода має різні поняття належного, що є фактором, що зв'язує причинність різних рівнів. Іммануїл Кант так пояснює зв'язок: належне, що ніколи ще не відбувалося зовні, може визначати діяльність людини і бути причиною її вчинків. Проявляється взаємообумовленість двох світів, а не тільки їх розбіжність. Своєрідне поле діяльності свободи - це моральність людини. У моральності людини Іммануїл Кант бачить ту суттєву якість, що відрізняє і підносить особистість. Важливо, що філософ не моралізує і не вчить правилам моральності, а, навпаки, формулює принцип автономії моралі: все, що робить людина, повинно виходити, насамперед, від її власних волі і розуму.

Оригінальну концепцію свободи волі особи створив один з найві-доміших представників екзистенціального напрямку в філософії Жан Поль Сартр. На його думку, суть людини - це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами (суспільними відносинами, інститутами), а ставленням людини до речей. Людина - вільна істота. Все залежить від того, ким вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, міркує Жан-Поль Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підвищення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає речам.
Свобода, за Сартром, єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої гріхи, звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря відповідальності. У людини завжди є вибір, тому вона завжди вільна. Воля людини визначає її ставлення до ситуації. Людина - вільна істота, бо вона обдарована розумом. Проте свобода є не тільки благом для людини, але й важким знаменням долі. Людина не може позбавитися свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти відповідальність на природу, на історію або на Бога. Людина приречена на свободу, робить висновок Сартр. «Буття в свободі» викликає тривогу й почуття самотності, залишеності. Людина хоче втекти від своєї свободи. Існує лише один шлях втечі - смерть.

Філософія свободи Сартра трагедійна. І це не випадково. Абсолютна свобода «пожирає сама себе». Вона встановлює норми життя, які сама ж повинна подолати! Вона детермінує себе і водночас не визнає будь-якої детермінації. Вона обмежує себе кордонами і водночас руйнує їх. Тому смерть - єдиний вихід, що може подолати зазначену суперечність свободи. Сартр у цьому висновку, мабуть, правий. Помиляється він в іншому - в уяві про незалежне (від речей) буття людини у світі. Такого буття немає. Все в нашому житті пов'язане одне з одним. Людина існує в оточенні подібних до себе істот, в географічному і соціальному просторі. її оточує її ж історія, традиції, культура. Вона не вільна у виборі об'єктивних умов життєдіяльності, які впливають на неї.

Видатний філософ Микола Бердяев є відомим теоретиком свободи людини. У центрі філософської концепції - особа в усій різноманітності її духовного життя. Особа розуміється філософом не як мала частина соціального цілого (держави, роду, соціальної групи), а як всесвіт-універсум, мікрокосм. Важливо, що особа не просто маленька копія величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна цінність світу. Поняття особи у Миколи Бердяева має концептуальний зміст: усі його роздуми починаються і закінчуються поняттям людина, вважається, що кожна людина є особистість, що основа її духовного буття і призначення людини полягає саме у можливості відкриття у собі особистості шляхом безкінечного самоутвердження. Суть людини полягає не в загальному і родовому, а в індивідуальному. Особа має свій неповторний образ. Індивідуальне буття людини, вважає Микола Бердяев, є первісним, визначальним. Зовнішня реалізація всього індивідуального і неповторного, що має людина, складає зміст творчості. Творчість - найважливіша характеристика людини як особистості. Свобода у Миколи Бердяева безпосередньо зв'язана з суттю людини: основна якість духа особистості. Особа, насамперед, за духовною природою є істота вільна і творча. Свобода є позитивною, творчою потужністю, що нічим не обумовлюється і не обґрунтовується, - це потужність духу творити не з природного світу, а із самого себе. Свобода, вважає Микола Бердяев, є самоочевидною і не потребує зайвих філософських обґрунтувань і доказів.

Свобода особи в Миколи Бердяева протиставляється світу необхідності, що підкоряє людину. Філософ негативно характеризує не тільки необхідність, а будь-яку форму визначення взагалі. Усі форми визначення вважаються видами рабства людини. Проблема суперечностей рабства і свободи набуває змісту вічної боротьби світу духовного, де панує свобода і творчість, і світу зовнішнього, об'єк-тивірованого, підкорюваного. Філософ виділяє різні рівні свободи людини: формальний, близький до свавілля; матеріальний і вищий, духовно досконалий рівень свободи. У формальній свободі воля взагалі не має предмета свого вибору. В матеріальній свободі такий предмет є. Але це ще замало мати предмет своїх прагнень: такий предмет може бути зовнішнім чи випадковим, і не відбивати суть самої особи. Досконалий, зрілий рівень свободи припускає зростання і підіймання внутрішньої людини, її органічне об'єднання з іншими людьми і космосом. Зміст теорії свободи Миколи Бердяева полягає в усвідомленні того, що свобода людини є динамічний, що розгортається протягом життя, процес.

В структуру свободи особи входить як необхідний компонент внутрішня свобода людини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важливим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в суспільстві, де значно обмежені права і свободи особи, тоді в таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини. Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за збереження індивідуальної суті людини і и духовної незалежності наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то значення внутрішньої свободи є необхідністю її збереження у власній особистості та індивідуальності.
У тісному зв'язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовнішній випадковий вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провести вільний час, хоча це також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.
В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення - це результат вибору. Вибір і рішення - найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати відповідний мотив, що йде від ЇЇ власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини обумовлюється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб'єкта стає воля диктуючого суб'єкта. Отже, незалежність від інших - суттєва характеристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама визначає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння - це і є свобода волі. Свобода - суттєва якість волі особи.

Отже, свобода як духовна категорія тісно пов'язана з відповідальністю, бо Свобода -- то і є Відповідальність. В постметафізичному дискурсі свобода людини -- розглядається як етико-онтологічне, тобто відповідальне, ставлення до свого буття, інших не антропних типів буття.

Етику відповідальності започатковує М. Вебер(«Протестантська етика і дух капіталізму»), а в ХХ ст. на засадах онтології вона розробляється Г. Йонасом («Принцип відповідальності»). Сучасна німецька комунікативна філософія (Апель, Габермас) випрацьовує дискурсивно-консенсуальну концепцію відповідальності, в якій поєднуються деонтологічні й телеологічні аспекти етики, а в Україні, зокрема, ця тема грунтовно досліджується А. Єрмоленко.

Етика відповідальності пов'язує відповідальність не лише з дотриманням певних приписів, а й вимагає зважати на передбачувані наслідки діяльності. За переконанням Г. Йонаса вона є етикою майбутнього, а її обґрунтування здійснюється на засадах евристики страху, зокрема страху самознищення людства і всього живого. В Біблії наголошується, що «початок премудрості -- страх Господній, а заповідь «Не вбивай!» є засадничою.

Саме буття на фоні перетворення в Ніщо мусить бути об'єктом людської відповідальності. Майбутнє -- невідоме, але для того, щоб воно було, нам потрібна етика відповідальності. В контексті глобальних викликів сучасності зростає роль особистої(персональної) відповідальності, яка включає в себе чинник усвідомлення індивідом відповідальності перед собою, колективом, суспільством, людством, Богом. Також відбувається перехід від персональної відповідальності до колективної відповідальності людства як глобального суб'єкта. Людина приречена бути відповідальною.

Соціальна роль -- типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу, на думку якого їх характеризують:

-- емоційність (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша -- цілковитої розкутості);

-- спосіб одержання (одні ролі притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);

-- масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті);

-- ступінь формалізації (дія за жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія);

-- характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).

Про соціальну роль йдеться тоді, коли за тривалої соціальної взаємодії регулярно відтворюються певні стереотипи поведінки. Тобто роль є окремим аспектом цілісної поведінки. Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях. Суперечності між окремими соціальними ролями породжують рольові конфлікти, як внутрі-, так і міжособистісні. Вони часто виступають як боротьба мотивів діяльності, що свідчить не тільки про існування ієрархії соціальних статусів, а й про ієрархію соціальних ролей. Вільний вибір особою першочерговості реалізації певних мотивів є відносним, оскільки людина перебуває під тиском соціальних функцій, статусів і ролей, завдяки чому стає частиною суспільства, соціальної спільноти. Сукупність соціальних ролей особистості відображає соціальні відносини в суспільстві. Соціальний статус і соціальна роль є основними поняттями рольових теорій особистості.

Список використаної літератури:

1. Быстрицкий Е.К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. - К.: Наук. думка, 1991.

2. Введение в философию: Учебник в 2 ч. - Ч.2/ Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. - М.: Политиздат, 1990. - с. 95-106, 171-184

3. Грицанов А.А.. Овчаренко В.И. Человек и отчуждение. - Минск: Высш. Шк., 1991.

4. Козименко Л. Чи дозволяє сучасний стиль життя зберегти особистістну ідентичність? //Філософська думка. -2000.-№2.-С.56-71.

5. Крапивенский С.Э Социальная философия: Учебник для вузов. - 3-е изд. - Волгоград: Комитет по печати, 1996. - С133-153.

6. Філософія: навчальний посібник/ І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко, В.П. Розумний та ін., За ред. І.Ф. Надольного. - К.: Вікар, 1997. - С.383-405.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Предмет соціальної філософії. Основні показники розвитку суспільства. Специфіка соціального пізнання. Політична система суспільства, її структура та функції. Рушійні сили історичного процесу. Шляхи подолання кризи взаемовідносин людини і природи.

    презентация [48,4 K], добавлен 19.04.2013

  • Об'єктивна потреба в активному розвитку творчого, інтелектуального потенціалу кожної особи, нації та суспільства в цілому. Синтезуюча природа творчості. Рівні творчості та характерні відмінності між ними. Шляхи духовно-практичного освоєння світу.

    реферат [41,8 K], добавлен 25.02.2015

  • Поняття "суспільство" в філософії, соціальна детермінація. Основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства. Структура і функції суспільства. Первинність індивідного начала в суспільстві або надіндивідуальність соціальних структур.

    дипломная работа [29,6 K], добавлен 14.03.2009

  • Дослідження громадянського суспільства. Географічне середовище та його вплив на формування національної психології. Приклад телурократичного і таласократичного суспільства. Джерела розвитку політичної сфери. Збалансованість інтересів людини і держави.

    реферат [46,6 K], добавлен 20.09.2010

  • Вплив задекларованих принципів на формування громадянина, суспільства, соціально-демократичної орієнтації. Аналіз взаємодії створених людиною принципів та процесу формування її індивідуальності. Оцінка правової активності, свідомості й патріотизму.

    статья [24,6 K], добавлен 19.09.2017

  • Суспільство: історичне виникнення і філософська сутність. Структурна будова і функції суспільства. Основні чинники суспільного розвитку. Типологія сучасного суспільства. Суспільство і особистість. Вплив розвитку цивілізації на суспільство.

    реферат [32,6 K], добавлен 22.11.2007

  • Ознайомлення із визначеннями духовності людини в працях науковців різних часів. Питання індивідуальності внутрішнього світу людини. Огляд національних традицій, творчість, культури спілкування, знань як основних проявів і засобів відродження духовності.

    курсовая работа [37,1 K], добавлен 19.07.2014

  • Філософські теоретичної моделі суспільства: натуралізм, ідеалізм, матеріалізм. Поняття суспільства. Суспільні відносини, їх види і структура. Суспільство як система суспільних відносин. Соціальні закони, їх специфіка та роль в суспільному розвитку.

    контрольная работа [33,0 K], добавлен 14.03.2008

  • Поняття "інформаційного суспільства". Роль та значeння інформаційних революцій. Основні історичні eтапи розвитку та формування інформаційного суспільства. Роль інформатизації в розвитку суспільства. Культура, духовність в інформаційному суспільстві.

    курсовая работа [49,9 K], добавлен 13.06.2010

  • Сутність та шляхи філософського вирішення проблеми "людина – природа", її особливості та рівні осмислення на різних етапах розвитку суспільства. Корективи, що були внесені в дану проблему в епоху Відродження. Проблема "людина – природа" у Нові часи.

    реферат [11,9 K], добавлен 09.03.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.