Философские взгляды Платона и Томаззо Кампанеллы

Размещено на http://www.allbest.ru/

Творчість визначного філософа Стародавньої Греції Платона велика і різноманітна. Соціально-політичні проблеми найповніше вирішуються в працях «Політика», «Держава», «Закони». Потребу в державі та законах Платон пояснює постійним прагненням людей до задовольняння своїх бажань, прагнень приблизитися до суспільного ідеалу. Основне зло сучасного йому суспільства Платон бачив у людському егоїзмі, що випливає з комерціалізації людських відносин. Сріблолюбство, жадоба, користь, свавільність та зарозумілість, зухвальство підривають стабільність суспільства. Таке суспільство хворе з середини і його необхідно лікувати: повернути розвиток «спиною до моря» - на думку Платона, це «найгіркіше сусідство». Море наповнює країну прагненням легко нажитися за допомогою великої і малої торгівлі, вселяє в душі лицемірство і брехливі звички.

Держава забезпечує задоволення природних потреб людей, і тому в сучасній державі люди діляться на верстви, спільності, групи відповідно особливостям їх душі. Існують і різні недосконалі, правильні і неправильні форми державного ладу. Правильними формами державного ладу Платон вважає монархію і аристократію тому, що вони законні, і їх діяльність спрямована на досягнення у суспільстві благ та злагоди. Неправильними формами політичного устрою держави для Платона виступають: тімократія (панування честолюбців і користолюбців, що прагнуть до наживи і збагачення), олігархія (панування купки багатіїв-марнотратців, злодіїв, майстрів темних справ, здатних на злочини заради користі людей, які не займаються своїми справами), демократія - влада більшості, що може бути законною і незаконною, якщо демос - народ - силою захопить владу, а тиранія - влада однієї особи над всіма. Тиран приходить до влади на хвилі лицемірного популізму: всім посміхається, всіх обіймає, звільняє від боргів, роздає землю, а трохи пізніше знищує декого з тих, хто виступає проти тирана або засуджує його дії. Платон правильним і неправильним формам державного устрою протиставляє ідеальну державу, що здатна реалізувати основний принцип життя: справедливість та благо (в його розумінні) для кожного члену суспільства.

Держава Платона - це ідеалізація афінського кастового устрою. Його суть полягає в поділі громадян на три стани: філософів-правителів, стражів і безпосередніх виробників-землеробів та ремісників. Кожний стан має займатися тим, на що здатний, і не втручатися в справи інших станів. Гармонічне ієрархічне поєднання, доповнюючи один одного, діяльність станів на основі обліку внутрішніх якостей кожного з них, створює ідеальний державний устрій: розумному початку - філософам - належить панувати, простому ж початку - стражам - бути збройним захистом від внутрішніх та зовнішніх ворогів, підкорюючись розумному початку. Обидва початки - розумний і простий - управлять початком нерозумним - вільними землеробами и ремісниками, які за «своєю природою прагнуть багатства». Платон намагається сконструювати свій ідеальний поліс з допомогою творчої трансформації принципів східного ієрархічного управління - генеральному поділу суспільства на два стани: управлінців та виробників. Суть конструкції Платона полягає у фундаментальній перебудові самого полісного життєустрою: усунення від управління суспільством більшості вільних громадян (землеробів, ремісників) і передачі їх політичних прав закритому стану верховних управлінців та їх помічникам. Принцип Платона «займатися своєю справою» протистоїть полісному принципу загального доступу до політичних рішень: в ідеальній державі Платона «мізерні оброблення більшості підкорюються розумним бажанням меншості». Людина для держави, а не держава для людини - ось кредо політичної філософії Платона. Держава має бути щасливою «не в окремо взятій його частині, не так, щоб лише дехто в ній був щасливим, але так, щоб держава була щаслива повністю». Платон відкидає всі існуючі види державного устрою як нестійку і ганебні саме тому, що в них влада завжди стає результатом реалізації і панування партикулярних інтересів певних соціальних верств, спільностей.

Використання «східної» ідеї про жорстке розмежування різних станів необхідно Платону для того, щоб зробити владу внутрішньо незалежною від тиску матеріальних інтересів, ліквідувати доступ до неї всіх власників. Звичайно ж, залучення філософів до управління ґрунтується, насамперед, на тій основі, що філософи за духовним складом і родом діяльності найбільш далекі від мирських спокус. Хоча Платон в «Законах» допускає участь усіх громадян в управління державою через складну систему багатоступеневих виборів, все ж сам проект держави та ж версія тотального панування. Оволодіння політичним мистецтвом відрізняє дійсного управлінця від усіх інших, що володіють владою. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно організувати і вести загальнодержавне життя, плести політичну тканину.

Соціологія. Підручник /За загальною редакцією проф. В.П. Андрущенка. Харків - Київ.1998. 624 с.

«Государство» или «О справедливости», диалог Платона состоящий из 10 книг. Большая часть представляет собой диалог раннего периода, называемый иногда «Фрасимах». Книги 2-10 относятся к зрелому периоду (по Теслефу, диалог завершен между 2 и 3 сицилийскими поездками). Главные участники диалога - Сократ, Кефал, Главкон, Адамант и Полемарх. Диалог последовательно развивает единую тему - «о справедливости»; с этой точки зрения его можно разделить на шесть частей.

В 1-й части (кн. 1) - постановка вопроса о справедливости и невозможность его разрешить методами традиционного сократовского определения понятий. Поэтому во 2-1 ч. (кн.. 2, 357-а - 367-а) собеседники приходят к необходимости найти особый метод исследования: мысленный эксперимент. Провоцируя Сократа, Главкон предпринимает такое рассуждение: справедливость - условность, с которой мирится тот, кто не имея сил и не смея творить несправедливость, хотел бы по возможности не испытывать зла от чужой несправедливости; если дать полную волю справедливости; если дать полную волю справедливому и несправедливому, они будут вести себя одинаково - несправедливо, при этом за несправедливым - в качестве величайшей несправедливости - следует закрепить славу человека величайшей справедливости, поскольку он пойдет на все, чтобы этой славы добиться; другой, которому мысленно оставлена только справедливость, должен быть лишен всего, в т.ч. и славы справедливости. Мысленный опыт Главкона продолжает его брат Адамант: быть справедливым - тяжело и обременительно, а несправедливым - легко и приятно; даже признающие справедливость делают это ввиду пользы, приносимой славою справедливости при жизни и после смерти (мифы о загробных воздаяниях); к тому же, соблюдая поддельные приличия, мы можем обмануть не только людей, но и богов; поэтому нужно определить воздействие справедливости как таковой на душу человека и - независимо от того, как это оценят люди и боги, - показать, что она - величайшее благо, а несправедливость - величайшее зло.

3-я часть (кн.. 2, 368а - кн. 4, 445е): поскольку справедливость и несправедливость явственней всего проявляются не в отдельном человеке, а в государстве, и поскольку государство и человеческая душа имеют аналогичное строение, Сократ предлагает очерк идеального государства: побудительная причина создания государства - многообразие материальных нужд человека и невозможность удовлетворить их в одиночку; необходимо защищать государство, а для защиты - воспитать особое сословие стражей; средство их воспитания - гимнастика и музыка (поэзия); три сословия граждан - правители, стражи, земледельцы и ремесленники - соответствуют трем частям души - разумной, аффективной и вожделеющей, причем им соответствуют три добродетели - мудрость, мужество и воздержанность; 4-я добродетель - справедливость - есть выполнение каждым соответствующей ему в государстве функции.

4-я часть (кн.. 5 - 7) попытка указать средства, позволяющие воплотить идеальное государство в жизнь; необходимо установить общность жен и детей у стражей, лишить их собственности, с детства воспитывать в них воинскую доблесть; во главе государства должны стоять философы, от природы способные познавать бытие и истину, достигнуть идеи блага, которая, будучи за пределами бытия, так же сияет в мире умопостигаемом, как в мире видимом - солнце; путем сравнения здешнего мира с пещерой Сократ показывает, насколько трудно обратиться к созерцанию идей прекрасного, справедливого и доброго; однако это необходимо правителям государства, и направить их к этому могут искусство счета, геометрия, астрономия, музыка и диалектика.

5-я ч. (кн. 8-9, 576 b) посвящена несправедливому общественному устройству (тимократия, олигархия, демократия, тирания).

6-я ч. (кн. 9 - 576 b - кн. 10) показывает, что справедливые счастливее несправедливых, т. к. они получают большее и более полное удовольствие и в этой и в загробной жизни (миф о загробном воз даянии - видение Эра).

В «Государстве» развито учение Платона об обществе и государстве, бытии и познании, изложены этические, психологические и педагогические взгляды. Через весь трактат проходит параллель души и государства: глядя на идеальный образец государства, стремящийся к справедливости человек должен задуматься над тем, как ему устроить самого себя (592 b). Предлагая каждому в собственной душе построить образцы абсолютной справедливости и несправедливости, Платон, однако, нарушает заданное им же требование мысленности эксперимента: он не только в самом диалоге рассмотрел возможность осуществления идеального государства, в силу чего с «Государством» оказалась связанной позднейшая традиция новоевропейской утопии, но и попытался осуществить его в действительности (поездки с этой целью в Сицилию), что отличает также его учеников и последователей (ср. Аристотеля - воспитателя Александра Македонского, Цицерона-политика, Марка Аврелия - философа на троне, Плотина с его проектом Платонополиса, императора Юлиана Отступника, последних афинских неоплатоников, отправившихся во главе с Дамаскием к персидскому царю Хосрову).

По образцу «Государство» Платона написано «Государство» Цицерона (видению Эра соответствует сон Сципиона, комментируемый в 5 веке Макробием). Специальные комментарии к «Государству» составил Прокл. На арабский язык в 9 веке «Государство» перевел Хунайн ибн Исхак. Под влиянием «Государства» написан «Трактат о взглядах жителей добродет. города» аль-Фараби. Комментировал «Государство» Ибн Рушд.

Русский перевод М. Пахомова (1783), В.Н. Карпова (1863), А.Н. Егунова (1971).

Философский энциклопедический словарь. 2 издание. М. - «Советская энциклопедия». - 1989.

Платон (прозвище; от греч. платос - широкий; настоящее имя - Аристокл; 427-347 до н.э.) - древнегреческий философ-идеалист, идеолог рабовладельческой аристократии. Сын родовитого афинского гражданина, учение Сократа. Вскоре после смерти своего учителя П. уехал из Афин в Мегару, а затем посетил Египет и некоторое время жил в Юж. Италии и Сицилии, где общался с представителями пифагорийской школы. По возвращении в Афины (ок. 387 до н. э.) основал школу, получившую название Академии. От П. до нас дошли многочисленны философские произведения, написанные в форме диалогов, и собрание писем. Часть этих произведений принадлежит не П., а представителям его школы. В первый период деятельности П. написал ряд диалогов, развивавших учение Сократа и получивших вследствие этого название «сократических». В зрелый период им было написано «Государство». К позднейшим сочинениям относятся диалоги, обнаруживающие влияние пифагорейцев («Тимей», «Законы» и др.).

Учение П. охватывает широкий круг вопросов о мире и его происхождении, о душе, о познании, об обществе, о разделении труда, о воспитании, об искусстве и т. д. Богатство проблематики П. и мастерская художественная форма изложения некоторых диалогов выдвинули его на одно из первых мест в ряду представителей философского идеализма.

Философия П. - объективный идеализм. Согласно его учению, мир чувственных вещей не есть мир подлинно сущего: чувственные вещи непрерывно изменяются, возникают и погибают. Всем, что в них есть подлинно сущего, чувственные вещи обязаны своим бестелесным, не чувственным прообразам, постигаемым умом. Эти прообразы вещей П. называл «видами» или «идеями», которые вечны, незменны, безотносительны, не зависят от условий пространства и времени. По отношению к чувственным вещам «виды» («идеи») являются одновременно и их причинами и образцами, по которым были созданы эти вещи, и целями, к которым стремятся существа чувственного мира. Так как чувственные вещи лишены истинного существования, изменчивы, преходящи, то они обусловлены не только истинным бытием («идеями»), но и «небытием», которое П. отождествляет с «материей» - областью непрекращающегося движения, возникновения и изменения. «Материя» превращает единство каждого постигаемого умом «вида» во множество чувственных вещей, обособленных друг от друга по занимаемому ими в пространстве месту. Область «идей» представляет, по П., систему, подобную пирамиде: на вершине пребывает «идея» блага, до которой ум едва может коснуться и которая сообщает предметам не только способность быть познаваемыми, но и способность существовать. Учение об «идее» блага сообщает идеализму П. телеологический характер, т. к. благо объявляется не только верховной причиной, но вместе с тем и целью бытия. Чувственный мир есть «среднее» между миром бестелесных «идей» и миром «небытия», или «материи».

Проводя линию идеализма в вопросах теории познания, П. метафизически противопоставил друг другу ощущения и теоретическое мышление и утверждал, что чувства не могут быть источником истинного знания, что оно доступно только разуму. Истинное знание состоит в припоминании бессмертной душой мира идей, созерцавшегося ею до вселения в смертное тело. Различию областей бытия соответствует различие родов знания. «Идеи» познаются посредством умозрения, математические отношения - посредством размышления, чувственные вещи - путем «веры», отображения чувственных вещей - путем «уподобления». «Уподобление» и «веру» Платон считал видами недостоверного «мнения». Методом, возбуждающим в душе воспоминания об идеях, Платон считал диалектику, которую он понимал как метод познания сущего путем восхождения от многого к единому и нисхождения от единого к многому. Влияние пифагорейцев сказалось в разработке Платоном учения о мире. В центре этого учения - мистические представления о мировой душе и о перевоплощении отдельных душ.

В своих политических, педагогических и других взглядах Платон исходил из признания рабовладельческого строя в качестве необходимой основы совершенного общества. Идеальное государство, по мнению Платона, должно основываться на разделении труда между разрядами свободных граждан [ 1) правители (философы), 2) воины (стражи), ремесленники и земледельцы], обеспечивающем наиболее полезное для общества (по сути для господствующего класса) выполнение каждым разрядом его специальной деятельности. Каждый разряд, по мнению Платона, должен быть строго ограничен выполнением своих обязанностей и должен воздерживаться от вмешательства в функции других разрядов. К. Маркс показал, что идеальное государство Платона, основанное на разделении труда, в котором Платон видел «основной принцип строения государства», «представляет собою лишь афинскую идеализацию египетского кастового строя» (Маркс к., Капитал, т. 1, 1953, стр. 375).Так как частная собственность и семья представлялись Платону источником общественных противоречий, то в своем проекте идеального государства Платон лишил стражей собственности и семьи с тем, чтобы они всецело заботились об охране государства. Платон развил также учение о государственном воспитании детей и граждан, согласно которому с 3 до 6 лет дети посещают организованные государством при храмах дошкольные площадки, где с ними проводятся игры, пение и т.п. Уже здесь детям гнушается почтение к богам, презрение к рабам. С 7 до 12 лет дети учатся в государственной школе (чтение, письмо, счет, музыка); с 12-13 до 15-18 лет юноши изучают арифметику, геометрию, астрономию, преимущественно с военными целями, и с 18 до 20 лет проходят предварительную военную подготовку. Большая часть из них становится воинами, а наиболее одаренные получают в возрасте до 30-35 лет философское образование и занимают после этого руководящие должности в государстве. Девочки также проходят первоначальное и военное обучение для того, чтобы держать в повиновении рабов, когда воины отправятся на войну. К физическому труду Платон относился с презрением. Воинам и философам и тем, кто готовится стать ими, запрещено не только заниматься физическим трудом, но даже и думать о нем. Платон выступал против того, чтобы рабы получали образование.

В учении Платона древнегреческий идеализм впервые складывается в мировоззрение и сознательно противопоставляет себя материализм. С этого времени материализм и идеализм образуют уже вполне оформившуюся противоположность двух основных направлений в развитии философии. Учение Платона, нашедшее свое продолжение в неоплатонизме, стало источником многих реакционных, антинаучных, мистических концепций.

Соч. П.: Сочинения, переведенные с греч. и объясненные Карповым, 2 изд., ч. 1-6, СПБ-М., 1863-79; Полное собрание творений Платона, в 15 томах, новый пер., п., 1922-29 (изд. не закончено)

ТОМАЗЗО КАМПАНЕЛЛА

Соціальні вчення епохи Відродження

Середні віки - період спаду в історії політичних, соціальних та правових вчень в порівнянні з античним світом. Синтезом спадщини двох джерел - античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, політична соціологія епохи Відродження. В культурі, соціально-політичній думці античної цивілізації мислителі епохи Відродження черпали ідеї і теорії, що забезпечили дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-політичних, соціальних систем Платона, Аристотеля, Цицерона та інших філософів проявлявся особливий інтерес. Пояснюється це прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, соціологічні та етнічні, етичні погляди з метою впровадження в практику, задовольняння політичних та ідейних запитів Відродження. На зміну світогляду теоретичного мислення приходить система мислення. в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями, бажаннями. Гуманізм - світське вільнодумство епохи Відродження протистоїть схоластиці і духовному пануванню церкви, зв'язані з вивченням знову відкритих творів античності. Гуманізм - пізнання цінностей людини як особи, її права на вільний розвиток і прояв здібностей, утвердження блага людини як критерію оцінки суспільних відносин. Гуманізм проголошує принципи рівності, волі, справедливості як норму взаємовідносин між людьми. Гуманізм епохи Відродження, мав яскраво виражену соціальну спрямованість - на людину з своїми інтересами, потребами і цінностями. Епоха розпаду феодалізму та становлення раннього буржуазного суспільства, що почалася в XV - на початку XVII ст., названа епохою Відродження, коли філософські та соціологічні вчення, що розвивалися в Європі і раніше в Італії, виражали повагу гідності і прав людини, піклування про благо людей, їх всебічний розвиток, про створення сприятливих умов суспільного життя, відновлення античної філософської спадщини. Гуманістичне розуміння світу передбачало анти містичне, вільне його сприйняття, визначало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало особу, її гідність і честь.

В епоху Відродження в філософії і соціологічній думці виділяється три етапи: гуманістичний (середина XIV - середина XV ст., що протиставляє середньовіковому геоцентризму інтерес до людини і його відносинам з святом, неоплатонівський (середина XV - перша третина XVI ст.), зв'язаний з виникненням проблем буття, натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.), зв'язаний з прагненням застосувати закони природи для пізнання соціальної дійсності, реальності в суспільстві. Великі гуманісти епохи Відродження Аліг'єрі Данте, Франческо Петрарка, Баккачіо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Ротердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби, запити, інтереси прагнення людини до чуттєвих радостей вважаються природними. Гуманісти вважали ненормальним і неприродним проповіді церквою теїзму, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, яка володіє розумом, волею і таємно впливає на всі матеріальні та духовні процеси, на особу і суспільне життя людей, які проповідували відмову від почуття. Якщо людині її чуттєві потреби визначені самою природою, то певне, вони є в усіх і служать основою для рівних відносин. Всі люди народжуються однаковими і вимагають рівності в реальному житті. Пізнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності. Гуманісти бачили ідеальне в єднанні людини і природи, шукали гармонію такого єднання, захищали необхідність сприйняття всіх радостей земного буття людини, стояли за визнання і захист гідності особи, проповідували культ знання, освіченості, духовності і праці. Гуманісти прагнули побачили діяльну сторону людської історії, намагались проникнути в закономірну суть історичних явищ, витісняючи містику. Зі знань стародавніх греків та римлян, вавилонян, китайців та індусів передові мислителі-гуманісти черпали судження про державу як спільну справу народів, що знайшла реалізацію в поглядах мислителів ще до епохи Відродження - в творах Августіна, Марселія Падуанського, в трактатах Роджена Бекона, в політично-правових вченнях Арабського Сходу, в Середній Азії та Закавказзі, в Стародавній Русі та ін.

Гуманізм XV - XVI століть не став рухом, що охопив широкі маси народу. Культура Відродження стала надбанням відносно нечисленної соціальної спільності освічених людей різних країн Європи, зв'язаних спільними науковими, філософськими, естетичними інтересами, які спілкувались тоді з допомогою інтернаціональної мови - латині. Більшість гуманістів негативно ставились до релігійних рухів, в тому числі й до реформаційних учасників, які визнавали тільки релігійну форму ідеології і вороже ставились до теїзму та атеїзму. На соціально-становій основі і програмній спрямованості в антифеодальній ідеології визначались тоді два основних напрямки. Програмні вимоги молодої буржуазії зводились тоді до заміни феодально-станової нерівності юридичною рівністю, до непохитності і недоторканності приватної власності, захисту особи від феодального свавілля. Другий напрям виражав прагнення того народжую чого класу, який передував пролетаріату. Самостійну рухи ремісників, майстрів та іншого робочого люду мали стихійний, бунтівний характер. В соціально-політичній думці панували утопічні відображення ідеального суспільного ладу. Теорії утопічного соціалізму Томаса Мора, Томмазо Кампанелли та ін., що виникли в XVI ст., засуджували не тільки феодальну державу і право, а й будь-яке суспільство, засноване на приватній власності.

Кампанелла Томаззо - итальянский философ, поэт, политический деятель; создатель коммунистической утопии. Сын сапожника; с 1582 года монах-доминиканец. В 1591 году выступил с книгой «Философия, доказанная ощущениями» в защиту натурфилософии Телезио против схоластич. аристотелизма. Неоднократно подвергался церковному суду по обвинению в ереси. В 1598-99 годах возглавил в Калабрии заговор против испанского владычества, был схвачен и приговорен к пожизненному заключению. За время почти 27-летнего пребывания в неаполитанских тюрьмах создал десятки сочинений, в т. ч. по философии, частично опубликованных в Германии и распространявшихся в списках. В мае 1626 года освобожден и переведен в Рим, в 1629 году оправдан; в 1634 году бежал во Францию в связи с угрозой выдачи испанским властям.

В философии К. отстаивал необходимость опытного познания и развивал учение о «двойном» откровении (природы и Священного писания). Выступив в защиту Галилея, К. не принял учения о бесконечности Вселенной, допуская, однако, существование множества миров. Коммунистическая утопия К. представляет собой программу всеобщего социального преобразования на основе общности имущества («Город Солнца», произведение, построенное в форме рассказа мореплавателя, 1602, опубл. 1623, русский перевод 1906, 1954), дополняемую утопией всемирной теократической монархии («Монархия Мессии»). В идеальной коммунистической общине у К, упразднены собственность и семья, дети воспитываются государством; труд обязателен для всех, рабочий день сокращен до 4 часов; огромное внимание уделяется развитию науки («магическому знанию»), просвещению и трудовому воспитанию. Руководство коммунистической общиной находится в руках учено-жреческой касты. Осуществление своей программы К., после провала Калабрийского заговора, возлагал на европейских государей (испанского, затем французского короля) и Папу Римского, стремясь достичь духовного единства человечества в рамках реформированного в соответствии с его идеалами католицизма.

Большая Советская энциклопедия, Второе издание, М. - 1955.

КАМПАНЕЛЛА, Томаззо (до пострижения в монахи - Джованни Доменико) (1568-1639) - итальянский мыслитель, один из ранних представителей утопического коммунизма. Родился около Стило в Калабрии. В 1582 вступил в орден доминиканцев. С юных лет занимался изучением философии. За выступления против схоластики и иезуитов («Философия, доказанная чувствами», 1589, изд. 1591, «О смысле вещей», 1590, изд. 1620) подвергался преследованиям со стороны инквизиции. Кампанелла активно участвовал в борьбе за освобождение Южной Италии от гнета испанской монархии. В 1598 он был арестован по обвинению в заговоре и после многократных пыток приговорен к пожизненному заключению. Освобожденный в 1626, последние годы своей жизни провел во Франции. Пытки и 27-летнее заключение не сломили К. - в тюрьме он написал большую часть своих произведений, а том числе переведенный на многие языки и многократно переиздававшийся знаменитый диалог «Город Солнца» (1602, изд. 1623). В этом выдающемся произведении отобразились стремления народных масс Италии к освобождению от гнета эксплуатации. «В Неаполе, - писал К., - семьдесят тысяч душ населения, а трудятся из них всего какие-нибудь десять или пятнадцать тысяч, истощаясь и погибая от непосильной и непрерывной работы изо дня в день. Да и остальные, пребывающие в праздности, пропадают от безделья, скупости телесных недугов, распутства, ростовщичества и т.д. и множество народа портят и развращают, держа его у себя в кабале, под гнетом нищеты…» (Кампанелла, Город Солнца, 1947, стр. 61). Напротив, в Городе С Солнца - коммунистическом государстве, о котором рассказывает смотрителю гостиницы вернувшийся из плавания генуэзский мореход, нет частной собственности; нет «праздных негодяев и тунеядцев»; все трудятся; все всесторонне развиты - и физически, и умственно; «художества, труды и работы распределяются между всеми»; каждый получает по потребностям; для подготовки к охране страны от внешних нападений мужчины и женщины проходят военное обучение; народ избирает правителей государства и т. д. Таким образом, характеризуя коммунистический строй, К. вслед за Томасом Мором высказал немало гениальных догадок. Историческая ограниченность взглядов К. проявилась в том, что он приписал коммунистическому обществу в корне чуждые ему черты (власть своеобразной духовной аристократии - правителей-священников: мелочная регламентация быта; отсутствие семьи; черты уравнительности; использование магии и т. д.). К., как и все передовые мыслители того времени, было мыслителем-одиночкой; вопроса о том, каким путем, какими средствами достигнуть справедливого общественного строя, он вовсе не ставил. В своих философских взглядах К. сочетал унаследованные им от итальянского философа эпохи Возрождения Б. Телезио элементы материализма и вражду к схоластике с христианской мистикой, астрологией и каббалистикой. К. считал, что природа - «скульптурный образ Бога», его эманация; все вещи одушевлены, ибо из мертвого не может возникнуть живое; все они стремятся сохранить свое существование и вернуться к первоисточнику - Богу. В этом стремлении - основа религии. По утверждению К., источником познания является непосредственное изучение «живого кодекса» природы; познание основано на чувственном опыте, на ощущениях. К. не сумел полностью преодолеть традиционные для того времени религиозно-идеалистические взгляды и сочетал передовые материалистические тенденции с отсталыми идеями. Тем не менее, К. был передовым политическим деятелем, патриотом, мужественным борцом за интересы обездоленных масс.

платон кампанелла государство

Размещено на Allbest.ru