Духовна культура і духовне життя суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

14

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

духовна культура суспільство

Вступ

1. Сутність духовного життя суспільства

2. Духовність - вимір людського життя

3. Особливості духовної культури суспільства

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Будь-яка істинна філософія є

духовною квінтесенцією свого часу.

Карл Маркс

Суперечливий процес розвитку суспільних відносин, зростання ролі суб'єктів цих відносин, людини, особистості зумовлює необхідність пошуку оптимальних шляхів функціонування, збагачення духовного життя суспільства. Особливо важливого значення теоретико-філософське дослідження цієї проблеми набуває у наш час. Об'єктивними причинами, що актуалізують важливість проблем духовного життя суспільства, розробку нових, нетрадиційних підходів до шляхів їхнього вирішення є: всебічне відродження національного в культурі, духовності, його зближення з загальнолюдським на основі зростаючої інтеграції життя народів; гостра необхідність становлення нової якості духовності людей, їхнього менталітету, культури, мислення, свідомості; утвердження ефективних шляхів формування, виховання духовності, культури, свідомості людей, які б найповніше реалізовували духовний потенціал особистості; переосмислення класичних парадигм розвитку духовного життя суспільства.

Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності і культури. Надзвичайно важливо створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення і світосприйняття.

1. Сутність духовного життя суспільства

Духовне життя суспільства - це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями - соціальними суб'єктами - індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб'єкта - народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини - її духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життя суспільства. Тому духовне життя - це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне.

Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.

Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво - це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.

Марксистська традиція виходила з тези, що суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки. На цьому ґрунтувалось основне питання філософії. Але всяка абсолютизація значення суспільного буття чи суспільної свідомості з погляду теоретичного не виправдана. Життєдіяльність суспільства - це завжди складний, суперечливий процес органічної єдності матеріального і духовного, ідеального, суспільного буття й суспільної свідомості, що взаємодоповнюють один одного, постаючи одночасно як відносно самостійні явища.

Суспільна свідомість, таким чином, не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття.

Випереджаюча роль суспільної свідомості саме і проявляється в її соціальній активності. Вона пов'язана головним чином з науково-теоретичним рівнем відображення дійсності, глибоким усвідомленням суб'єктом своєї відповідальності за прогрес суспільства. Теорії, ідеї не можуть обмежуватись лише ідеальним існуванням, а, відображаючи певні інтереси людей, здатні перетворюватись у реальність, втілюватись у практику. Активність, функціонально-регулятивний зміст цінностей суспільної свідомості слід розуміти як цілеспрямований вплив на суспільну практику, на хід її розвитку шляхом мобілізації духовної енергії людей, підвищення їхньої соціальної активності. Реалізація регулятивної функції суспільної свідомості створює необхідні передумови для функціонування її як соціально-перетворюючої сили, що справляє значний вплив на активно-творчу діяльність людей, їхній світогляд, ідеали. Все це дає підстави говорити про те, що в сучасних умовах докорінних, якісних змін у суспільстві процес розвитку суспільної свідомості має розглядатися як важлива умова реалізації багатогранних завдань, що стоять перед людством, як активний, мобілізуючий, інтегруючий фактор прогресу суспільства, утвердження його свободи.

Тому процес формування і збагачення суспільної свідомості особистості виступає не тільки як мета, а й як передумова здійснення багатогранних завдань пошуку шляхів вирішення суперечностей суспільного розвитку. Коли ідеї, почуття, що становлять сутність суспільної свідомості, оволодівають людьми, стають матеріальною силою, то вони виступають як важлива рушійна сила всебічного прогресу суспільства. Тим самим цінності суспільної свідомості, процес її формування і функціонування виступають як специфічний інструмент регулювання суспільного розвитку.

Але суспільна свідомість за певних обставин здатна виступати і деструктивною силою суспільного розвитку, гальмуючи поступальний хід соціального прогресу. Все залежить від того, якому соціальному суб'єкта належать ті чи інші ідеї, якою мірою вони адекватні національним і загальнолюдським цінностям, розкриттю духовного потенціалу особистості.

Важливою рисою відносної самостійності суспільної свідомості є наступність у її розвитку: ідеї, теорії, все те, що становить зміст духовного життя суспільства, не виникає на новому місці, а формується і утверджується на основі духовної культури минулих епох, котрі представляють безперервний процес функціонування й розвитку суспільства.

Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні її носії -- людина, соціальні групи, спільності, конкретні особистості та інші суб'єкти. Без основних носіїв суспільної свідомості -- конкретних людей -- вона неможлива. Тому суспільна свідомість здатна існувати і повноцінно функціонувати тільки в індивідуальному, тобто через індивідуальну свідомість, що є духовним світом даної конкретної особистості, її поглядами, почуттями, уявленнями, настроями.

Суспільна та індивідуальна свідомість перебувають у діалектичній єдності, оскільки у них загальне джерело -- буття людей, в основі якого лежить практика. Разом з тим діалектична єдність суспільної та індивідуальної свідомості не означає їхньої абсолютної ідентичності. Індивідуальна свідомість конкретніша, багатогранніша, ніж суспільна. Вона включає в себе неповторні, властиві тільки даній людині особливості, що формуються на основі специфічних особливостей її конкретного буття. Важливим є врахування тієї обставини, що свідомість індивіда є не тільки знання, а й ставлення до буття, до діяльності і до самої свідомості. З іншого боку, суспільна свідомість -- це не просто арифметична сума індивідуальних свідомостей, а нова якість. Суспільна свідомість, порівняно з індивідуальною, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше, а отже, і багатше. Вона абстрагується від тих чи інших конкретних характеристик, властивостей індивідуальної свідомості, вбираючи в себе найбільш значиме, суттєве. Тим самим суспільна свідомість ніби підноситься над свідомістю індивідів. Однак зазначене не означає нівелювання свідомості індивіда. Навпаки, врахування специфіки індивідуальної свідомості, її багатогранності, неповторності всього того, що становить сутність духовності особистості, є надзвичайно важливою умовою формування та розвитку цінностей духовної культури, свідомості людини.

2. Духовність - вимір людського життя

У філософському досвіді осягнення духу, духовності склалася та продовжує розвиватися традиція їх висвітлення у бутті, в індивідуальному духовному досвіді. Чи, як сказав Микола Бердяєв, шляхом пізнання змісту, прилучення до нього. Зміст найбільш точно зафіксовано у релігії, мистецтві, мові. Смислові обриси духовності виступають як здатність та потреба орієнтуватися на вищі, універсальні цінності Істини, Добра, Краси у їх єдності. У такому розумінні духовність виявляється як ідеал, до якого прагне людина та людство у духовному самовдосконаленні. Але чи справді тут висвітлюється справжня сутність духовності? Для релігії відповідь зрозуміла. Цінності Істини, Добра, Краси - Абсолютні, мають божественне походження та обґрунтування. Але на чому може ґрунтуватися таке переконання поза межами релігії і взагалі, чи можливо воно? З'ясування змісту питання важливо і тому, що багато хто ототожнює духовність і релігійність та вважає, що духовність може зростати тільки на релігійному підґрунті, тобто необхідно знайти природні, буттєві підстави виникнення вищих, загальнолюдських цінностей. Наголосимо, що сам факт втрати універсальною системою цінностей життєвої актуальності та загального визнання призвів людство до реальної загрози самознищення. Це, мабуть, найбільш переконливо свідчить про справжність та безумовну значущість цінностей Істини, Добра, Краси, отже, і про справжність того типу духовності, який ґрунтується на них. Система вищих універсальних цінностей - всеохоплююча, охоплює життя в усій його повноті, насиченості, глибині, відкриває щось нескороминуче, одвічне. Отже, і справжня духовність зв'язана з прагненням охопити життя в усій його повноті, вийти за утилітарне обмежені рамки повсякденності, співвіднести з вічністю. Духовність пов'язана з глибинним усвідомленням власного буття, його змісту, вищого блага, тому і виступає основним принципом самопобудування особи та суспільства, необхідною умовою подолання хаосу у внутрішньому та зовнішньому світі, підставою вільного, творчого, відповідального ставлення до особистого та суспільного життя. Певний зміст мають поняття дух, духовне у мові. Поняття дух, духовне означають загальний внутрішній зміст і спрямованість, основний характер чогось. Стосовно людини виділяються такі значення слова дух - свідомість, мислення, психічні здібності, початок, що визначає поведінку, дії і внутрішня моральна сила. Звідси виявляється, що дух, духовність співвідносяться з морально забарвленими інтелектуально-вольовими якостями особи і охоплюють сфери свідомості, мислення і діяльності в їх єдності. До того, жодна з сфер окремо не виявляє повністю явища духовності. Найчастіше духовність відносять до сфери свідомості, але лише звернення до людської діяльності дозволяє зрозуміти, наскільки ціннісні характеристики свідомості внутрішньо їй властиві. Про це свідчить добре відомий усім ефект «розтріювання» особи, коли особа міркує одне, каже друге, а робить третє. З іншого боку, звернення до свідомості дозволяє зрозуміти обмеженість саморозкриття людини у окремому акті діяльності та осмислити духовність як актуально невичерпану. Крім того, духовність неможлива без розуму та волі, які необхідні для знаходження, особистого обміркування та подолання тих суперечностей, з якими зустрічається дух у власному бутті, що укорінені у самій природі духовності. Антиномічність духу, духовності знаходить прояв у тому, що дух, духовність постійно зустрічаються та спрямовані на подолання суперечностей, що укорінені у людському житті, людській особі, системі універсальних цінностей (наприклад, одночасне застосування усіх християнських заповітів неможливо). Суперечності виникають і при співвіднесенні універсальних цінностей з реаліями повсякденного життя, при відтворенні цінностей та реалій в індивідуальній самосвідомості при доведенні знань про них до соціальної діяльності, тому духовне життя завжди супроводжується боротьбою духу, духовними муками, сумнівами. Тут виявляється ще один необхідний компонент духовного життя - совість. На думку Віктора Франкла, совість є доморальним осягненням цінностей.[8] Тільки совість може узгодити вічний, всезагальний моральний закон з конкретною ситуацією конкретної людини. У духовному житті завжди задіяні не тільки свідомість, але й самосвідомість, елементи несвідомого, емоційні, моральні, естетичні, інтелектуальні, вольові якості особи, її потреби, знання, вміння, навички. Духовність, як зазначав Михайло Бахтін, реалізується через вчинок особистості, у якому і синтезуються усі зазначені її властивості, а сама особа постає як справжній суб'єкт власної життєтворчості.[3] Ареною ж вчинку є повсякденне життя, тому духовність не є чимось потойбічним, а вплетена у реальне буття людини. Духовність не обмежується лише ставленням до універсальних цінностей (абсолюту), включає і ціннісне ставлення до світу, а також до себе, які передбачають розвиток людської душі. Отже, духовне та душевне життя людини генетично взаємопов'язані. У культурі за поняттям «душевний» закріпився такий зміст, сповнений щирої приязні. Душевність розкривається як любов до ближнього, що розпочинається з любові до себе (полюби ближнього як самого себе), як терпимість та щиросердність, здатність до співчуття та милосердя (якщо до іншого ставимось як до себе, а себе сприймаємо як цінність, то не будемо безжалісними, байдужими, неповажливими, брехливими). Душевність співвідноситься зі світом соціально-моральних почуттів людини, за змістом не тотожна духовності, але й не відривна від неї. Ґрунтом зростання бездуховності є бездушність, суспільне нерозвинута чуттєвість - її зведення до елементарних потягів чи відмова від неї у формі аскетизму, ханжества. Так само і бездушність зростає на ґрунті бездуховності. Філософ Іван Ільїн підкреслював, що там, де духовних необхідностей немає, а душевні можливості незчисленні, відбувається розпад особи, перетворення її на жертву дурних пристрастей та обставин. Духовність і душевність невідривно взаємопов'язані.[6] Духовність відкриває людині цінності творчості, обрії досконалості та вічності, а душевність - цінності переживання, обрії світу та почуття. Духовність надає душевному обліку справжнього людського характеру, а душевність як емоційно-моральне ставлення до іншого як до самого себе, відкриває людині цінність іншого, що не зводиться до безпосередньої утилітарної значущості. Вузловим пунктом взаємозв'язку ставлення до світу та ставлення до абсолюту є ставлення до себе. Це той магічний кристал, у якому відбиваються спрямованість до світу цінностей та до світу повсякденності і з якого ці відношення розпочинаються, за якими любов до іншого розпочинається з любові до себе.

У такому магічному кристалі розкриваються цінності ставлення, обрії та глибини внутрішнього світу, свободи і відповідальності, любові, віри, надії. Тут відбувається взаємопроникнення абсолютних цінностей і повсякденності, при якому абсолютні цінності наповнюються плоттю та кров'ю, а саме життя стає одухотвореним. Ставлення до абсолюту не дозволяє людині перетворитися на плоского утилітариста, а ставлення до світу - на засушеного аскета. Духовність перетворює людське життя в об'ємне та повнокровне, творче, вільне відповідальне. Людина - істота трансцендентальна, прагне вийти за власні межі і в такому прагненні спрямована на інше. Але саме духовність перетворює ці прагнення у справжню причетність співбуття вічності, світу людині (собі та іншому). Сучасний російський дослідник Борис Братусь відмічає, що духовна особистість має найвищу вертикаль душі. Така людина починає усвідомлювати себе та інших не як кінцеві, смертні істоти, а як істоти особливого роду, пов'язані між собою, подібні між собою, співвідносні з духовним світом. Духовність з необхідністю ґрунтуються на вірі, надії, любові. Іншими словами, любов - це здатність відчути іншого (людину, світ, досконалість) і самого себе як щось справжнє і унікальне неповторне (сказати «ти») і водночас осягнути їх цінність та необхідність (сказати «так»). Любов відкриває те, чого ще не має у дійсності, але що є у становленні, може і повинно бути. Любов тому співвідносна з вірою, а віра з любов'ю, що вірити - це не теж саме, що визнавати за істину. У вірі виявляється та розкривається щось, яке має внутрішню, вільно визнану переконливість та цінність. Віра пробуджує любов та дух, усі творчі сили людини. «Віра є нічим іншим ніж головним і провідним тяжінням людини, яке визначає її життя, її уявлення, її прагнення та вчинки». Тому людина духовна настільки, наскільки вірить, сподівається та любить. І навпаки, людина вірить, сподівається і любить настільки, наскільки духовна. Адже людина може і нехтувати вірою, залишати її напризволяще, пронизувати її забобонами, перетворювати її на сліпий та руйнівний фанатизм чи відводити їй один кут власної душі, і до того ж, найбільш легкодухий та лицемірний, може зраджувати своїй вірі з користю та продавати її. Але в одному тільки людині відмовлено, одного не може, а саме - жити без віри. Людське життя - суспільне та індивідуальне - є не тільки піднесення, але й падіння людського духу, не тільки перемога Істини, Добра, Краси, але й кривди, зла, спотвореного. Чи слід ці негативні прояви розглядати як висвітлення духу в бутті, чи як відсутність? Справа в тому, що справжня духовність у реальному житті має різні форми прояву. Крім справжньої, існує ще і позірна духовність, бездуховність. Бездуховність - антипод духовності. Бездуховність - спустошеність внутрішнього світу особи, нездатність індивідуально-особистісно, тобто творчо, вільно та відповідально ставитись до світу, себе, іншого, ворожість та недовірливість до них виступає не ціннісним, а утилітарним вимірюванням буття. Позірна духовність виникає там, де людина сполучена не з справжнім буттям у всій його повноті, а з його обмеженими, позірними формами. Різновидів позірної духовності є багато. Різновидність, пов'язана з розщепленням ціннісного світу людини (ефект «розкроювання» людини); з домінуванням тут окремої групи цінностей як абсолютної, але в дійсності не є такою; з невмінням співвідносити загальнолюдські цінності з реальними життєвими ситуаціями (духовна глухість); з нездатністю втілювати ці цінності у життя (духовна неспроможність). В сучасних умовах поширення явищ бездуховності і позірної духовності значно підсилюється, причому найбільшу загрозу викликає саме позірна духовність. Бездуховність, загрожуючи, поширюється, особливо в країнах посттоталітаризму, де виникає аномія - ціннісно-нормативний вакуум і єдиною спрямованістю стає досягнення мети -- успіху будь-якою ціною. Але бездуховність значно легше розпізнати. Бо вона більш однозначно сприймається як негативне явище, ніж позірна духовність. Крім того, в процесі оздоровлення суспільства, подолання аномії, ціннісно-нормативний вакуум заповнюється вже не маргінальними і відхиляючими від норми (девіантними) ціннісними орієнтаціями, а інституціонально визнаними. Тоді постає питання про те, які власне духовні цінності стануть визначати життєдіяльність суспільства та особи - справжні чи позірні. Ситуація посилюється тим, що втрата універсальними цінностями своєї актуальності та загальної значимості (абсолютності) в суспільній та особистісній свідомості, докорінна ломка традиційних ціннісних орієнтацій та пошук нових духовних підвалин буття - загальна риса сучасності. Тому, від того, наскільки аутентичний образ духу, що викристалізовується в сучасну епоху, залежить доля людини, суспільства, цивілізації.

Життя людини протікає на різних рівнях - індивідуальному та суспільному. Тому й духовне життя людини розглядається як індивідуальне духовне життя суспільства, духовне життя людства. Безумовно, духовне життя людини і суспільства нерозривно пов'язані між собою, наче «вкладені» одна в одну і водночас мають різну специфіку. Індивідуальне духовне життя розгортається завдяки оволодінню духовними надбаннями життя суспільного, коли людина попадає в поле тяжіння визначених духовних цінностей (істинних чи позірних), що функціонують у суспільстві. Але індивідуальне духовне життя не протікає як просте відображення духовного життя суспільства. Вимогою індивідуального духовного життя виступає формування внутрішнього духовного світу, духовної «самотності» людини, її духовності. Але й сам процес формування духовності - це частина духовного життя особистості. З іншого боку, в процесі індивідуального духовного життя відпрацьовуються визначені духовні цінності, які об'єктивуючись можуть стати надбанням життя суспільного, тобто індивідуальне духовне життя - безперервний процес перекладу зовнішнього змісту буття у свій внутрішній світ і навпаки. Індивідуальне життя людини можна поділити на особисте і приватне. Особисте життя людини і є її внутрішнє душевно-духовне життя, творення та функціонування світу думок та відчуттів, ідеалів, переконань і принципів, пристрастей, переживань, устремлінь. Саме в процесі особистого духовного життя кристалізується індивідуальний ціннісно-нормативний стрижень людини, розробляється програма власної життєдіяльності, вирішується питання про сенс життя, усі психічні характеристики - почуття, емоції, воля, уява, мислення -- набувають ціннісної спрямованості і визначеності. Поняття приватного життя використовується для відбиття права людини на автономію і свободу в індивідуальному (в тому числі і духовному) житті, права на захист від вторгнення у життя інших людей, будь-яких суспільних організацій чи державних інститутів. Постулювання і гарантування права людини (юридичного і морального) на приватне життя стало наслідком і формою виразу визнання самоцінності особистості, її пріоритетності в системі суспільних цінностей у ставленні до держави і виступає одним з основоположних принципів сучасного правового, демократичного суспільства. До сфери приватного життя звичайно належать приватна справа і майнові відносини людини, то, чим безпосередньо володіє і розпоряджається як своєю власністю, родинне життя, ставлення друзів та родичів, захоплення, духовно-психологічне життя. Приватне життя людини має фундаментальну індивідуальну значимість. Це та сфера, де коріняться та розгортаються особистісна автономія та свобода, поширюються та розкриваються простори людської душі, криються джерела індивідуальної активності та творчості, формуються і виявляються поривання людського духа. Звичайно, процес самореалізації, прояви, формування і розгортання душевно-духовних якостей людини відбувається і під час суспільної життєдіяльності, політичної і професійної діяльності. Але в таких сферах переважно тривають розвиток та реалізація особистості як соціального виміру людини, а вже через неї - індивідуальність. Цей розвиток завжди обмежений вимогами соціуму, матеріальними умовами життя. Тут володарює царство необхідності, нехай навіть свідомої і внутрішнє прийнятої. Але людина не тотожна своєї особистості, не повинна повністю розчинятися в ній, безумовно підкорятися умовам її існування. З необхідністю має існувати сфера приватного життя людини, захищена правом на невтручання з боку суспільних та державних інститутів. Побутова сфера приватного життя припускає не тільки вироблення адекватних нормативно-правових механізмів, що гарантували б невтручання в її протікання, але ще здебільшого - напружений пошук людиною справжніх підвалин свого буття, бо автономія - це не просто внутрішня незалежність, але й самозаконність, як і свобода є не просто «свобода від», але й «свобода для». Приватне життя не формується автоматично. У людини повинна бути потреба і здібність до самостійного духовного буття, мужність узяти відповідальність за духовне життя, за себе. Приватне життя, позбавлене справжніх духовних вимірів, набуває спотворених, відчужених форм. Тоді і в сфері свого приватного життя людина не відчуває себе людиною, не може бути сама собою, відчуває тугу, самотність, невдоволеність, відчуває несправжність свого буття. Якщо приватне життя людини втрачає справжні духовні виміри, то її автономія та свобода будуть лише ілюзією. Людина і в цій сфері свого буття буде мислити, відчувати, вибирати за шаблонами та стандартами, які скроєні для неї кимось іншим, буде будувати свої міжособистісні стосунки - вирішувати, кого любити, а кого не любити, з ким вступати у дружні стосунки, а кого уникати, хто гідний її поваги, а хто презирства - засновуючись не на власних прихильностях та принципах, а виходячи з міркувань вигоди, спочатку заглушаючи благання душі, а потім і зовсім не чуючи їх. Організуючі власний побут та дозвілля, людина знову ж буде виходити не з особистих нахилів та почуттів, а з міркувань престижності та моди. Та, нарешті, залишившись на одинці з собою, зі своїми думками, почуттями, переживаннями, людина виявить, що їй нема про що себе запитувати, нема чого сказати собі, що від неї залишилась лише одна оболонка, що користується чи ні попитом на сучасному «ринку особистостей». Крім того, коли приватне життя втрачає справжні духовні виміри, порушується міра його взаємозв'язку з життям суспільним. У такому разі людина або прагне досягти добробуту винятково у сфері свого приватного життя, або розглядає усе суспільне надбання як своє власне, як об'єкт приватних домагань. Це призводить до перетворення людини на «робінзона», який живе власними вузькокорисними інтересами, та водночас, до занепаду суспільного життя, оскільки його надбання розтягуються по приватних закутках. Підкреслюючи фундаментальну значущість індивідуального духовного життя, не слід забувати, що індивідуальне духовне життя є часткою духовного життя суспільства.

3. Особливості духовної культури суспільства

Як зазначалося вище, духовне життя суспільства - це сфера суспільного життя, яка визначає в сукупності з економічним і соціально-політичним життям специфіку даного суспільства у всій його цілісності. Вона містить в собі всі духовні утворення, зокрема духовну культуру у всьому її різноманітті, форми і рівні суспільної свідомості, несформовані стихійні і не цілком усвідомлені настрої, звички і т. д.

Духовна культура є лише певною стороною, "зрізом" духовного життя, її можна вважати ядром духовного життя суспільства. Духовна культура має складну структуру, яка включає наукову, філософсько-світоглядну, правову, етичну, художню культуру. Особливе місце в системі духовної культури займає релігія. Враховуючи складність одночасного сприйняття відразу всіх складових духовної культури, спробуємо визначити загальну основу, яка об'єднує в єдине ціле всі її сторони, а саме: що розуміється під культурою в цілому.

У найбільш широкому сенсі культуру можна розглядати як сукупність матеріальних, політичних і духовних досягнень людства, що характеризують певний спосіб суспільно-практичної діяльності людей на кожному історичному етапі розвитку суспільства. Кожен етап розвитку людської історії характеризується своїм, властивим лише йому рівнем матеріальних, політичних, духовних потенцій і досягнень людства, всіх його зв'язків з дійсністю: економічних, політичних, теоретичних, етичних, естетичних і т. д.

Зберігаючи і передаючи різноманітну інформацію про життєдіяльність минулих поколінь, культура є одночасно і результатом, і засобом розвитку особи і суспільства.

Іншими словами, культура - це історично визначений спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, зафіксований, який функціонує і розвивається в продуктах матеріальної і духовної праці, в системі соціальних норм і цінностей, а також відповідних організацій і установ, в сукупному відношенні людей до природи, між собою і до самих себе.

Духовна культура серед інших форм культури займає особливе місце. Вона наростає на основі суспільного буття, пронизує всі його сфери і активно впливає практично на всю життєдіяльність людини і суспільства. Як віддзеркалення суспільного буття вона несе на собі відбиток характерних рис епохи і певної суспільно-економічної формації, інтересів і потреб великих соціальних спільнот і соціальних прошарків. Таким чином, духовну культуру можна розглядати в цій якості як дещо єдине ціле, властиве нації, державі, регіональній групі держав.

У суспільстві духовна культура проявляється через процес освоєння цінностей і норм попередніх поколінь, виробництво і розвиток нових духовних цінностей. Будучи включеними в буття людини і суспільства, в матеріальне і духовне життя, духовні цінності відіграють істотну роль в соціальній діяльності з освоєння і перетворення світу, служать своєрідними орієнтирами в цьому процесі. Головна мета і головна функція духовної культури полягає у формуванні певного типу людської особи на користь суспільства, в регулюванні поведінки людини в процесі її взаємовідносин з суспільством, з природою і навколишнім світом. З цього витікає і інша функція духовної культури - формування пізнавальних здібностей особи. Духовна культура суспільства знаходить свій вираз в різних формах і рівнях суспільної свідомості, в освоєнні і збагаченні світу духовних цінностей.

За наявності ряду спільних рис з матеріальним виробництвом духовне виробництво має свою специфіку. Предметом праці в ньому виступають не тільки природа і природні речі, але і суспільний прогрес у всьому багатстві його соціальних зв'язків, людське мислення і діяльність людей. Досить своєрідні і суб'єкт духовного виробництва, і знаряддя його діяльності. У суспільстві формується особливий соціальний прошарок професіоналів, зайнятих створенням духовних цінностей. У своїй масі це представники інтелігенції.

Але створення цінностей духовного життя, духовна культура взагалі не можуть розвиватися поза народом, який і є її основним творцем і споживачем. Таким чином, духовна культура розвивається народом. Кращі зразки духовного виробництва, отримавши соціальну оцінку, входять до фонду духовної культури соціуму, стають його надбанням. Споживаючи духовні цінності, людина формується як особа і в цій якості виступає і як об'єкт, і як суб'єкт духовного виробництва. Для духовного формування використовуються система освіти, виховання, засоби комунікативного впливу і т. д. Важливу роль відіграє і самостійне засвоєння суб'єктом духовних цінностей, самоосвіта і самовиховання.

Культура (від лат. cultura - обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування), історично визначений рівень розвитку суспільства і людини, який виражається в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також в матеріальних і духовних цінностях, які створюються ними. Поняття «культура» вживається для характеристики матеріального і духовного рівня розвитку певних історичних епох, суспільно-економічних формацій, конкретних суспільств, народностей і націй (наприклад, антична культура, соціалістична культура, культура майя), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, художня культура, культура побуту). У більш вузькому значенні термін "культура" відносять тільки до сфери духовного життя людей.

Прийнято ділити культуру на матеріальну і духовну відповідно до двох основних видів виробництва - матеріального і духовного. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, житла, предмети повсякденного ужитку, одяг, засоби транспорту і зв'язку і ін.). Духовна культура охоплює сферу свідомості, духовного виробництва (пізнання, моральність, виховання і освіта, включаючи право, філософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію). Марксистська теорія культури виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури.

«... Для того, чтобы быть культурными, - писал В.И. Ленин, - нужно известное развитие материальных средств производства, нужна известная материальная база» [5]. При цьому матеріальним основам культури належить зрештою вирішальна роль в розвитку культури. Саме історична спадкоємність в розвитку матеріальної культури складає основу спадкоємності в розвитку культури в цілому. Ленін підкреслював, що "... каковы бы ни были разрушения культуры - ее вычеркнуть из исторической жизни нельзя... В той или иной своей части, в тех или иных своих материальных остатках эта культура неустранима, трудности лишь будут в ее возобновлении" [5].

Кожній суспільно-економічній формації властивий свій тип культури як історичній цілісності. У зв'язку із зміною суспільно-економічних формацій відбувається зміна типів культури, проте це не означає розриву в розвитку культури, знищення старої культури, відмови від культурної спадщини і традицій, бо кожна нова формація з необхідністю наслідує культурні досягнення попередньої, включаючи їх в нову систему суспільних відносин. При цьому марксистська теорія культури, виходячи з різноманіття форм культури різних народів і суспільств, рішуче виступає і проти абсолютизації будь-якої культури, відкидає не тільки теорію культурного дифузіонізму, але і культурний релятивізм, що ділить світ на безліч ізольованих, позбавлених тісних відносин культур.

Культура - явище загальнолюдське і класове. «Класс, имеющий в своём распоряжении средства материального производства, располагает вместе с тем и средствами духовного производства, и в силу этого мысли тех, у кого нет средств для духовного производства, оказываются в общем подчинёнными господствующему классу» [7]. Для антагоністичних формацій характерна стихійність і нерівномірність культурно-історичного процесу, посилення культурної диференціації суспільства. Культура пануючого класу витісняє на задній план духовну діяльність мас, проте саме ця діяльність і визначає об'єктивний загальнолюдський зміст багатьох найважливіших досягнень кожної нації. З посиленням класової боротьби, більшого залучення до активного соціального життя досі пасивних, відчужених від вищих цінностей культури класів і соціальних груп і пов'язаною з цим демократизацією механізму виробництва і розподілу культурних благ, все більше виявляється ілюзорність проголошуваної пануючими класами так званої "культурної єдності" суспільства. Процес культурної поляризації, який починається ще на ранніх стадіях класового суспільства, особливо посилюється в епоху сучасного капіталізму, в умовах якої суперечності соціального і культурного розвитку стають особливо гострими. Пануючі класи прагнуть нав'язати масам примітивну - "масову культуру". Разом з тим з культурою пануючого класу в умовах капіталізму починає все впевненіше виступати нова культура у вигляді демократичних і соціалістичних елементів «… ибо в каждой нации есть трудящаяся и эксплуатируемая масса, условия жизни которой неизбежно порождают идеологию демократическую и социалистическуюю» [5]. У ленінському вченні про дві культури підкреслюється необхідність розрізняти прогресивні демократичні і соціалістичні елементи, які ведуть боротьбу з пануючою експлуататорською культурою.

Діалектико-матеріалістична філософія розглядає культуру як специфічну характеристику суспільства, яка виражає досягнутий людством рівень історичного розвитку, що включає певне відношення людини до природи і суспільства, розвиток творчих сил і здібностей особи. Найважливішою детермінуючою характеристикою культури є її якісна сторона. Будь-яке вираження культури є прояв якісних властивостей і ознак, ступеня розвитку людини. Реальна, жива культура невід'ємна від людини як від суб'єкта культури. Власне сам процес формування людини протікає як культурно-історичний процес. Його людські якості є результат засвоєння ним мови, залучення до цінностей, що існують в суспільстві, традицій, оволодіння властивими даній культурі прийомами і навиками діяльності. Можна сказати, що культура - це світ людини, і, у відомому значенні, спосіб її буття, створений і постійно відтворюваний людиною. Культура - це олюднений прошарок життя, "друга" штучно створена людиною природа. Там, де є людина, її діяльність, її продукти, взаємини між людьми - там і є культура. Іншими словами, культура є мірою людського в людині.

Саме становлення особи є не що інше, як результат культурної еволюції індивіда. Тільки засвоюючи і сполучаючи в собі певну частку суспільної культури, людина стає особою і персоніфікує надбаний культурний потенціал як свій власний світ, як багатство свого "Я".

Таким чином, лише освоюючи через пізнання і діяльність зовнішнє, матеріалізоване вираження культури, індивід знаходить людську якість, набуває здатність сам брати участь в культуротворчій діяльності. Культура - це процес розвитку людських сил і здібностей, показник міри людського в людині, характеристика розвитку людини як людської істоти, процес, який набуває своє зовнішнє вираження у всьому багатстві і різноманітті створюваної людьми дійсності, у всій сукупності результатів людської праці і думки.

На думку більшості сучасних соціологів і філософів, що займаються проблемою культури, в структурі даного феномена можна виділити два класи елементів. Перший клас включає ідеї, цінності, які направляють і координують поведінку і свідомість людей в їх груповому і індивідуальному житті. Другий клас елементів складається з соціальних інститутів і установ культури, завдяки яким ці ідеї і цінності зберігаються і розповсюджуються в суспільстві, доходять до кожного його члена. Якщо перший клас елементів характеризує культуру як систему еталонів суспільної поведінки людей, то другий - як систему, що здійснює соціальний контроль над цінностями і ідеями. До останнього класу відносяться системи освіти і науки, засобів масової інформації і комунікації, різні види культурного сервісу.

Як було зазначено вище, культуру прийнято розділяти на матеріальну і духовну. Матеріальну культуру утворюють продукти матеріального, а духовну - продукти духовного виробництва. Але їх відмінності у жодному випадку не можна перебільшувати хоча б тому, що предмети духовної культури завжди так чи інакше упредметнюються, матеріалізуються, а матеріальна культура несе в собі людську думку, досягнення людського духу. Вони зв'язані між собою так, як і дві зазначені вище сфери виробництва - матеріальна і духовна. Будучи вираженням способів і норм соціальної організації і регулювання життєдіяльності суспільства, культура виконує низку функцій. Це соціально-регулятивна функція культури, що утілюється в нормах, традиціях і звичаях, які регулюють життя суспільства. Друга, не менш важлива функція культури називається комунікативно-репродуктивною. Вона полягає в трансляції досвіду, знань, опредмечених результатів людської діяльності від покоління до покоління, чим забезпечується безперервність історичного процесу і його прогресивний розвиток. Продукти культуротворчої діяльності піддаються своєрідній перевірці, соціальному відбору: одні з них відразу входять в культурний обіг і стають такими, що становлять культурний прогрес, для інших потрібний час, щоб вони були усвідомлені і включені в соціальну практику. Соціальною функцією культури є відбір і відсіювання в ході трансляції тих культурних цінностей, які залишаються у використанні у нового покоління і тих, які відсіваються, відслуживши своє. Ця функція культури називається ціннісно-орієнтаційною.

Не можна зводити культуру лише до результатів діяльності, це і сама діяльність. Саме так постає перед нами культура світоглядна, політична, технологічна, виробнича, культура людського спілкування, культура екологічна, правова і художня. Тому культура даної епохи включає і результати, і способи діяльності, причому не тільки творчої, але і репродуктивної. Діяльність виступає як складова і джерело культури тоді, коли вона носить суспільний характер, коли її продукти мають значення не тільки для даного індивіда, але і для інших людей. Таким чином, культура є продуктом суспільної діяльності, незалежно від того в якій формі - колективній або індивідуальній - вона здійснювалася. Тому головна родова ознака культури - це неприродне, дієве, суспільне джерело її походження і розвитку. Під цим джерелом мається на увазі суспільна праця, яка носить загальний характер.

Таким чином, культура - це не тільки виробництво речей і ідей в їх відірваності від людини, це виробництво самої людини у всьому багатстві і різносторонності її суспільних зв'язків і відносин, у всій цілісності її суспільного буття.

Висновки

Духовне життя суспільства є надзвичайно важливим елементом його життєдіяльності, від оптимального процесу розвитку якого залежить його загальний прогрес. Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе духовне виробництво, суспільну свідомість і духовну культуру. Кожен з елементів духовного життя суспільства має свою структуру, зміст, форми розвитку. В основі розвитку духовного життя суспільства лежить духовне виробництво, яке постає насамперед як виробництво свідомості. Важливим елементом духовного життя суспільства є духовна культура, яка має складну структуру і функціонує як цілісне утворення і складний соціодуховний феномен. Основним, безпосереднім суб'єктом духовного життя суспільства, зокрема духовної культури, є людина, особистість. Вся система цілеспрямованої діяльності соціальних суб'єктів має бути скерована на створення всебічних умов для самореалізації духовного потенціалу людини, творчого самовтілення її сутнісних сил, різноманітних життєпроявів, вироблення нових духовних орієнтирів.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В., Губернський Л., Зуєв В. Проблема гуманізму в сучасній філософії. - К., 1994. - С. 63.

2. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. - К., 1996. - 368 с.

3. Бахтин М.М. Собрание сочинений: В 7 т. / Институт мировой литературы им. А.М. Горького РАН. -- М., 1996

4. Губернський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П. Філософія: Навчальний посібник. - К.: Вікар, 2005. - 455 с.

5. Ленин В.И. Полное Собрание Сочинений, 5-е изд. - М.: Издательство политической литературы, 1967

6. Лисица Ю.Т.: И.А. Ильин: Историко-биографический очерк // И.А. Ильин. Собрание сочинений: в 10 т. Т. 1. -- М.: Русская книга, 1993. -- С. 5-36.

7. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения, 2-е изд. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1960

8. Франкл В. Сказать жизни «Да!»: психолог в концлагере. -- М.: «Альпина Нон-фикшн», 2009. -- С. 239.

Размещено на Allbest