Основи філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

1. Сформулюйте основні положення платонівської метафізики. Які функції відводить Платон світу ідей, світу чуттєво сприйнятих речей у рамках своєї метафізики? Як уявляє Платон процес пізнання

2. Філософська антропологія. З яких методологічних позицій розглядає людина філософська антропологія

3. І.Я. Франко як філософ. Ставлення І.Я. Франка до марксизму

4. Загальна характеристика умовиводу

1. Сформулюйте основні положення платонівської метафізики. Які функції відводить Платон світу ідей, світу чуттєво сприйнятих речей у рамках своєї метафізики? Як уявляє Платон процес пізнання

Філософське вчення Платона /427-347рр.до н.е./ Виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму,яка одержала назву-лініі Платона. Він перший визначив філософію як науку,що будується на абстрактних поняттях. Навчався у Кратіла та Сократа.Заснував свою школу в Афінах-Академію.Збереглася значна частина творчої спадщини Платона,яка складає-ться з 31 діалогів "Апогія Сократа"і 13 листів.

Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття грунтується на ідеалістичному розв"язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву - універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою "нульове буття", або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують; і взаємодіють. Результатом цієї взазмодії є і речі "навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось "чисто" матеріальним, бо "чиста" матерія це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш досконалого і становлять копію якогось оригіналу,його "тінь". Цим оригіналом є ідея.

Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування/по гр. "амнезис"/ душі.Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають, вва-жати ці тіні справжніми предметами. Тіні - це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності - світу ідей можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо геомет-рія/,здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.

Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуа-льна добродійність,суспільна справедливість - це два основних полюси людського життя,котрі по-винні бути узгоджені між собою. Звідси необхід-ність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людсь-кої добродійності з державним ладом в цілому.

Розглядаючи форми державності,Платон визначає дві "правильні" - монархію та аристократію, сюди відносить і демократю,якщо остання дотримується законів; і чотири ''неправильні" - беззаконну демо-кратію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі "Держави". За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона - це поліс. Його поліс - це "правління кращих" /аристократія/.

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди/філософи/. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспільстві та її морально-професійний склад.

„Лінія Платона" і „лінія Демокрита" в філософії античності.

Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і Платон. Платон відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт - як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта).

Платон перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях). Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", -- фактично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне -- конкретному, сутність -- явищу, оригінал -- копії, але і як добро -- злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого -- джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець --- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання „з огляду на що" виникають усі речі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

Ідеальна держава Платона

Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях( ідеях), заснував свою школу в Афінах - Академію.

Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву „ідеальна держава Платона".

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів( стражів); низовинній, хтивій частині душі - стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні" з них - монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, 4 неправильні - беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі „Держава". За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона - це поліс. Його поліс - це „правління кращих"(аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди.

2. Філософська антропологія. З яких методологічних позицій розглядає людина філософська антропологія

Проблемі розвитку та самовдосконалення людини, зокрема майбутнього педагога, присвячено чимало праць як зарубіжних, так і вітчизняних учених, які підкреслюють різноманітність і неповторність педагогічних ситуацій, що вимагають від учителя методологічної культури, яка, у свою чергу, є підґрунтям для самостійного переосмислення теоретичних знань та основою для пошуку адекватних педагогічних технологій і методів (І.Бех, М.Євтух, С.Єлканов, В.Луговий, О.Мороз, В.Семиченко, С.Сисоєва).

Ми визнали найбільш ефективною культурно-антропологічну методологією, яка орієнтує дослідження і практику на цілісне уявлення про особистість людини, її місце в системі культури, що дозволяє точніше визначити цілі, принципи, зміст і основні напрямки такої роботи в умовах сучасного розвитку суспільства.

Що ж до розгляду професійного виховання вчителя як цілісного процесу формування його особистості, мотиваційно-моральної сфери, фундаментальних знань, духовної культури (В.Андрущенко [1], Г.Балл [2], С.Гончаренко [3], І.Зязюн [4], В.Лутай [5], В.Сластьонін [8], В.Цапок [10]), то дослідники теж орієнтуються на культурно-антропологічну модель самозростання педагога, на виховання рефлексії як співвіднесення можливостей свого "Я" з тим, чого вимагає обрана професія, та професійного самовиховання - свідомого самовдосконалення своєї особистості як професіонала з урахуванням адаптації власних індивідуальних особливостей до вимог педагогічної діяльності, постійного підвищення професійної компетенції і безперервного розвитку соціально-моральних та інших якостей особистості, а також педагогічної творчості (С.Сисоєва [6], В.Сластьонін [8], Є.Шиянов [11]. та ін.).

Провідна ідея культурно-антропологічного підходу до організації професійного виховання вчителя полягає в тому, що вчитель не тільки суб'єкт культури, але й об'єкт її; він не тільки створює культуру для нових поколінь людей, але й сам є її "продуктом".

У філософсько-антропологічному плані ця проблема постає як проблема поєднання можливостей безперервної особистісної ініціативи й раціонально облаштованої "домівки буття", коли суспільна стратифікація і унормованість залишаються стійкими і надійними, допускаючи при цьому необхідні трансформації (що ґрунтуються на прагненнях та ідеях індивідів та окремих груп людей), відкриваючи можливі перспективи розвитку [9]. Йдеться про те, що шляхи подолання нинішньої кризи індивідуальної та колективної ідентичності й створення передумов для подальшого поступу пролягають на перетині становлення і ствердження розгалуженої системи повноцінних структур розвиненої, представницької демократії, громадянського суспільства й соціально орієнтованої економіки, тобто такого соціокультурного механізму, який фіксував би сучасне "прочитання" фундаментальних цінностей і норм, розвиваючись на відповідних сьогоденню гуманістичних засадах некласичної раціональності, суттєвою ознакою яких є уважне, шанобливе ставлення до особистості та її потреб, особистості, узятої в усій багатовимірності й неоднозначності її людського буття.

Розглядаючи проблему раціонального облаштування власної "домівки буття" як єдино можливого способу подолання кризи ідентичності й упевненості в завтрашньому дні, необхідно знову повернутися до питання про роль, значення і нове прочитання гуманізму, загальнолюдського сенсу та самобутності. В умовах гострої системної кризи в Україні все частіше лунають закиди, що вік гуманістичних підходів, у центрі яких знаходиться людина та її проблеми, взагалі минає, їх треба забути і спиратися лише на технократичний спосіб розв'язання тих чи інших проблем. Несвоєчасними визнаються також і підходи, що пов'язані з національним відродженням тощо. Філософсько-антропологічні підходи допомагають проясненню цих буденних укорінених смислових орієнтирів і тим самим ствердженню гуманістичних засад суспільної життєдіяльності в їх сучасному розумінні.

Глибинні підвалини самосвідомості сучасної людини, її прагнень і сподівань ґрунтуються на бажанні раціонального облаштування власного буття, яке максимально звузило б можливості деперсоніфікації, знеособлення і відчуження, відкрило б шляхи для повноцінного самоствердження, що можливе лише за умови врахування усієї складності, неоднозначності й суперечливості людської природи. І до таких особливостей, фундаментальних рис людської істоти належить те, що людина є єдністю, сукупністю, синтезом душі й тіла, макрокосмосу і мікрокосмосу, а людська суб'єктивність охоплює не лише розум, але волю та почуття.

Тому, коли йдеться про раціональне облаштування світу в його раціональному розумінні, потрібно завжди виходити з визнання багаторівневості природи людини як істоти буттєво укоріненої, урівноваженої й екзістенційно напруженої, відповідальної, здатної до здорового глузду і водночас до безумства; істоти, що працює, грає, сміється, плаче, страждає, творить, руйнує, переживає, воліє, стверджує і стверджується в усіх можливих різноспрямованих проявах, бажаннях і діях. Тобто, поруч із тілом людини та її внутрішнім світом, системою екзистенціалій (страх, турбота, вибір, совість, свобода, відповідальність, часовість, доля, драматичність існування тощо) справжнє, неопорочене людське буття характеризується такими вагомими складовими, без яких воно було б просто неможливим, як повноцінне, непонівечене довкілля, розвинена система спілкування - комунікація в культурі, артефакти культури (техніка і світ олюдненої природи), зрештою - творчою самореалізацією особистості.

Спираючись на наведені складові людської істоти, враховуючи їх, можна говорити про облаштування людиною власного буття в сучасному розумінні. При цьому слід особливо підкреслити, що такий підхід відповідає глибинним традиціям української духовної культури, їх визначальним характеристикам, зокрема сформульованим Г.Сковородою, П.Юркевичем і М.Гоголем у їхній "філософії серця".

Саме філософії Г.Сковорода, вважаючи її ниткою Аріадни в житті людей, відводив велику роль і головну її мету вбачав у здійсненні завдань пізнавального, практичного і морального значення. "Філософія, або любомудрість, - учив український мислитель, - спрямовує усе коло дій своїх до тієї мети, щоб надати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього". До того ж він наголошував саме на філософії у буквальному значенні як мудрості, без якої ученість нічого не варта: "Треба бути мудрим, щоб пізнати людину ... Премудрості сенс у тому, щоб осмислити, в чому полягає щастя, - ось праве крило, а доброчесність прагне до пошуку, через це вона в еллінів та римлян мужністю і силою зветься - ось ліве крило. Без цих крил годі вибратися й полетіти до гаразду. Премудрість - гостре, далекозоре орлине око, а добродійність - мужні руки з легкими оленячими ногами" [7, с.327].

Аналізуючи "філософію серця" у контексті сучасних наших завдань, варто сформулювати низку принципів, які в сукупності дадуть змогу сформувати особливу морально-психологічну атмосферу, високогуманне середовище. До них належать: принцип філософського, світоглядного виміру мети, завдань, змісту та технологій самозростання людини; принцип цілісності освітнього і виховного процесів; єдності професійного самонавчання і виховання, що передбачає підсилення мотиваційних, емоційно-ціннісних і практичних складових цього процесу на основі етнокультурної варіативності і одночасно націлює позанавчальну діяльність студентів на набуття ними вмінь і навичок самовдосконалення; принцип демократизації процесу самовиховання, який спрямований на забезпечення демократичних норм у саморозвитку людини, на становлення її природовідповідної культури, і він передбачає розвиток самоуправління в усіх сферах життєдіяльності тих, хто навчається, вилучаючи одноманітність і примус із процесу виховання; принцип індивідуально-особистісної орієнтації та диференціації навчання і виховання, означення якого полягає в необхідності орієнтації на конкретний, індивідуальний вихідний рівень вихованості і культури людини, що передбачає відбір змісту, форм і методів саморозвитку в зв'язку з особливостями реальних і номінальних здатностей Homo educandus; принцип творчості в самозростанні визначає пріоритет різноманітної творчої діяльності, звернення уваги на необхідність організації творчої діяльності на всіх рівнях життя.

Отже, щоб осягнути процес людського пізнання, самопізнання, саморозвитку, необхідно не тільки ретельно аналізувати зарубіжну спадщину, а й заглибитись у вивчення української антропологічної філософії, у якій визначені методологічні засади, що стосуються ролі філософії в самопізнанні, діалектики сутності і явища, однобічності й плюралізму, практичності й загальної науковості, прагматизму й етики відповідальності (моральності), мистецтва мови і духовного тлумачення тексту, логічного і критичного мислення (Г.Сковорода); моральності, синтезу знань і віри, ролі філософії як духовного (світоглядного) феномену у питанні, значення в ньому ідеї та діалектики духу і свідомості, значення матеріалізму і його вад, форми пізнання, ідея добра в ньому (П.Юркевич); різноманітності життя й пізнання його сутності, єдності сутності і форми (образу), однобічності поглядів на світ і справжнього призначення науки, мистецтва тлумачення словесності, науковості, етнокультурної варіативності, духовно орієнтованого виховання тощо (М.Гоголь).

метафізика пізнання антропологія марксизм

3. І.Я. Франко як філософ. Ставлення І.Я. Франка до марксизму

І. Франко (1856 - 1913 рр.) - класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національновизвольному русі на Галичині, був у складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на колективних засадах власності, наданні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненність у пізнанні навколишнього світу. Згідно с марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем гуманістом українського народу, преклав на українську мову частину творів К.Маркса і Ф Енгельса, пропагувава вчення Чдарвіна та його послідовника матеріаліста Е.Геккеля. В цілому огліди І.Франка можно розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освідченістю, глибокий історик свого народу.

Значний пласт філософсько-соціальної думки на Україні повіданий з цікавістю І.Фрвнка. З матеріальних позицій та ідей розвитку (природи, суспільства) тлумачить, обгрунтовує і вирішує проблеми український мислитель. Визнає вічність, незнищуваність матерій, всезагальність змін, руху і обміну в світі. Пізнання розглядає як процес відображення людською свідомістю предметів об'єктивного світу. Тому поза природою не иснує пізнаня.

Франко, на відміну від Драгоманова, Подолинського та інших, популяризуючи Марксизм на українській території, критичніше, тверезо ставився о ідей Маркса й Етельса. Для нього Марксизм не був догмою, він виробив своє власне розуміння сутності суспільного розвитку. У вільній праці, щасті, житті і свободі він вбагає вищий ідеал людини. В разі неефективності мирних засобів, вимагав революційного перетворення суспільства на основі праці, правди і науки. Не виключав можливості застосування сили для зміни існуючих порядків.

Значних зусиль доклав Франко для утворення української мови, формування національної свідомості та самосвідомості. Поставив собі та українській інтелігенції важливе завдання - витворити із величезної, аморфної стічної маси народу українську націю, соціокультурний організм, заданий до самостійного політико-державного життя. Він вважав, що ці завдання можна вирішити на ґрунті пріоритету загальнолюдських цінностей та гуманістичних принципів життя над національними, утверджуючи освітні традиції, відкриваючи нові навчальні заклади, створюючи власну пресу, розвиваючи мову, письменство.

І.Я.Франко розробляє тему праці, трудової моралі у літері, ставлячи в центр своєї філософії людину. Головний закон людяності у формуванні Франка: неробство - зло, праця - добро. Праця - єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності і правди. Але жити лише для праці неможливо, вважав Франко. У його творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили: це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Його філософським поглядам притаманна діалектико-матеріалістична оцінка.

Філософія Франка породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, а тому в сфері духу панує найдорожча різноманітність, яка робить людей несхожими, цікавими і дає людям основу для єдності, братерства і любові.

Філософія Франка - це яскраве втілення філософія українського духу початку ХХ ст.

Ідеї матеріалізму та діалектики в роботах Ф.Енгельса.

Фрідріх Енгельс (1820 - 1895 рр.) - один із творців марксизму.

Критикуючи Л.Фейєрбаха за його негативне ставлення до діалектики Г.Гегеля, Ф.Енгельс критично переосмислює її, повертає обличчям до реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика - матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати. В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості, а й природи, економічних, соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання. Безпосередніми результатами такого застосування діалектики є праця Ф.Енгельса "Діалектика природи", багато інших. Поєднання матеріалізму і діалектики знайшло відображення в терміні, який серед інших використовується як назва цієї філософської теорії - діалектичний матеріалізм.

Матеріалізм і діалектика дозволили Ф.Енгельсу та К.Марксу відкрити феномен повторюваності у суспільних процесах і тим самим довести, що й суспільство, а не тільки природа, розвивається за певними законами, виділити окремі етапи в його розвитку, які були названі суспільно-економічними формаціями, по-новому оцінити роль народних мас та окремих особистостей в історії, дати своє розуміння причин виникнення і функціонування держави, соціальних класів, їхньої боротьби між собою, показати еволюцію сім'ї та ін.

Великий вплив на формування філософських поглядів Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха. Німецька класика виступила теоретичною основою нового філософського світобачення. К.Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на абсолютно нових засадах гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і філософський метод. По-новому трактується також філософські ідеї Фейєрбаха. Зокрема щодо об'єктивності матерії, сутності людини, критики релігії.

Карл Маркс про відчуження праці.

К.Маркс (05.05.1818, - 14.03.1883, Лондон) ген. Теоретик і великий пролетарський революціонер, основоположник Діалектичної 1 історії Матеріалізму, марксистської політ. Економії і наукового комунізму, засновник і керівник перших міжнародних Пролетарських організацій.

Маркс Звинувачує приватну власність, тому що вона кінець-кінцем породжує всі форми відчуження. Тому він займає позицію заперечення приват. Власності, але не такого заперечення, коли замість багатьох власників виникає один власник - держава, яка експлуатує і поневолює людину. М. Стверджує ідею про необхідність перетворення "приватної власності" у реальну власність кожного індивіда, а натомість - в реальне "присвоєння людини. Відчуженого від неї багатства". Йдеться про все багатство - матеріальне і духовне, тому людина вільного суспільств, де зліквідовано відчуженість, - це людина багата, багата різнобічними потребами, інтелектуальна, морально і фізично розвинена, тобто це універсальна людина, яка живе в злагоді з суспільством і природою. Маркс гордо критикує так званий "казармений комунізм", який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, не дає умов для всебічного розвитку особистості.

4. Загальна характеристика умовиводу

А) Умовивід -- це форма мислення, у якій з одного чи кількох істинних суджень на основі певних правил виводу виводять нове судження.

Структура кожного умовиводу включає в себе засновки, висновок, логічний зв'язок між засновками та висновком.

Наприклад:

Умовивід буде правильним тоді і тільки тоді, коли в ньому виконуються основні закони логіки (тотожності, несуперечності, виключеного третього, закон достатньої підстави).

Логічним висновком з цих засновків є таке речення, яке не може бути хибним, коли ці засновки істинні.

Умовиводи поділяються на дедуктивні, індуктивні і умовиводи за аналогією. Вони можуть бути необхідними та ймовірними (правдоподібними).

Дедуктивний умовивід -- це умовивід, у якому висновок зроблено обов'язково із засновків, які виражають знання достатньо великого ступеня загальності і які самі є знанням меншого ступеня загальності:

1) усі ссавці годують своїх дітей молоком;

2) собака -- ссавець;

3) отже, усі собаки годують своїх дітей молоком.

Логічне слідування іде від роду до виду, від загального класу до підкласу.

Правила виводу повинні задовольняти ряд вимог:

по-перше, з істинних засновків вони повинні давати змогу виводити тільки істинні судження;

по-друге, правила виводу в даній логічній системі повинні бути несуперечними (сумісними), тобто не можна одним способом з одних і тих самих засновків виводити висновок "а", а другим способом -- "не-а";

по-третє, необхідно виходити з наявності повноти системи, а це означає: користуючись тільки даними правилами виводу в даній логічній системі, можна вивести будь-які змістово-істинні висновки, які сформульовані в термінах даної системи і логічно випливають з даних засновків.

Правила прямого виводу дають змогу з наявних істинних засновків одержати істинний висновок.

Правила непрямого виводу дають змогу робити висновок про правомірність деяких висновків з правомірності інших.

Б) Безпосередніми умовиводами називаються дедуктивні умовиводи, які виводять з одного засновку. До них належать: перетворення, обернення, протиставлення предикатові та умовивід за "логічним квадратом".

Перетворення -- вид безпосереднього умовиводу, в якому змінюється якість засновків без зміни їх кількості.

Перетворення будуються:

а) шляхом подвійного заперечення, яке ставиться перед зв'язкою і перед предикатом:

(S є Р S не є не-Р),

б) заперечення переноситься з предиката до зв'язки:

(S є не-Р S не є Р).

Перетворенню підлягають усі 4 види суджень А, Е, І, О:

-- А Е (Всі S є Р Жодне S не є не-Р)

-- Е А (Жодне S не є Р Усі S є не-Р)

-- І О (Деякі S є Р Деякі S не є не-Р)

-- О І (Деякі S не є Р Деякі S є не-Р)

Оберненням називається такий безпосередній умовивід, в якому у висновку (новому судженні) суб'єктом стає предикат, а предикатом -- суб'єкт. Обернення бувають прості (без обмежень) і з обмеженнями. Частковозаперечні судження не обертаються.

Прості обернення утворюються тоді, коли і S і Р вихідного судження або розподілені, або нерозподілені.

Наприклад: "Деякі студенти -- філателісти. Деякі філателісти -- студенти".

Обернення з обмеженням можна зробити тоді, коли у вихідному судженні суб'єкт є розподіленим, предикат -- нерозподіленим, або навпаки -- суб'єкт є нерозподіленим, а предикат -- розподіленим.

Наприклад: "Всі гітаристи -- музиканти. Деякі музиканти -- гітаристи".

Протиставлення предикатові -- такий безпосередній умовивід, у якому в новому судженні (тобто висновку) суб'єктом виступає поняття, яке суперечить предикату вихідного судження, а предикатом є суб'єкт вихідного судження, причому зв'язка змінюється на протилежну. Алгоритмом для отримання висновку для категоричного судження є:

-- замість Р беремо не-Р,

-- міняємо місцями S і не-Р,

-- зв'язку міняємо на протилежну.

Інакше кажучи, для протиставлення предикатові треба спочатку зробити з судженням перетворення, а потім -- обернення.

Наприклад: "Всі вовки -- хижі тварини,

Жодна нехижа тварина не є вовком".

В абстрактному плані:

Для А -- Всі S є Р Жодне не-Р не є S;

Для Е -- Жодне S не є Р Деякі не-Р є S;

Для О -- Деякі S не є Р Деякі не-Р є S,

Для І -- з частковоствердного судження необхідні висновки не робляться.

Умовиводи за "логічним квадратом" будуються на основі співвідношення А, Е, І, О, які показано в таблиці на с. 33.

В) Категоричний силогізм -- це вид дедуктивного умовиводу, в якому з двох категоричних суджень, зв'язаних середнім терміном (М), при додержанні правил обов'язково випливає висновок. У складі силогізму обов'язково повинні бути два засновки і висновок.

Поняття, що входять до складу силогізму, називають його термінами.

Більший засновок має в собі більший за обсягом термін, менший засновок -- менший термін.

В основі висновку в категоричному силогізмі лежить аксіома силогізму. Все, що стверджується або заперечується стосовно виду (або члена даного класу), належить до даного роду.

Фігурами силогізму називаються форми силогізму, які розрізняються за положенням середнього терміна М у засновках. Розрізняють 4 фігури силогізму:

Особливі правила фігур:

І фігура: більший засновок повинен бути загальним, а менший -- ствердним.

II фігура: більший засновок є загальним, а один із засновків і висновок -- заперечними.

III фігура: менший засновок повинен бути ствердним, а висновок -- частковим.

IV фігура: загальноствердних висновків не дає; якщо більший засновок ствердний, тоді менший повинен бути загальним.

Якщо один із засновків заперечний, то більший повинен бути загальним. Модусами категоричного силогізму називаються його різновиди, що відрізняються один від одного якісною й кількісною характеристикою засновків, що входять до нього, і висновком. Всього правильних модусів у 4 фігурах -- 19. Правила для термінів категоричного силогізму:

-- в кожному силогізмі повинно бути тільки 3 терміни (S, Р, М);

-- середній термін (М) повинен бути розподілений хоча б в одному із засновків;

-- термін, не розподілений у засновку, не може бути розподіленим у висновку.

Правила для засновків категоричного силогізму:

-- з двох заперечних засновків не можна зробити ніякого висновку;

-- якщо один із засновків заперечний, то й висновок повинен бути заперечним;

-- з двох часткових засновків висновку робити не можна;

-- якщо один із засновків частковий, то й висновок повинен бути частковим.

Ентимемою називається скорочений категоричний силогізм, в якому пропущений один із засновків або висновок.

ТАБЛИЦЯ відбору правильних модусів категоричного силогізму

Наприклад: "Ми громадяни України, отже, ми повинні знати українську мову". Тут пропущений більший засновок. "Згідно із законом громадяни України повинні знати українську мову".

Відновлений з ентимеми силогізм має такий вигляд:

"Громадяни України повинні знати українську мову".

Ми громадяни України.

Отже, ми повинні знати українську мову.

Г) Полісилогізмом (складним силогізмом) називаються два або кілька простих категоричних силогізмів, пов'язаних один з одним так, що висновок одного з них є засновком для іншого.

У прогресивному полісилогізмі висновок попереднього силогізму стає більшим засновком наступного силогізму. Його схема:

У регресивному полісилогізмі висновок перелуючого силогізму стає меншим засновком наступного силогізму. Його схема:

Сорит прогресивний можна отримати з прогресивного полісилогізму шляхом послідовного вилучення висновків передуючих силогізмів і більших наступних засновків. Його схема:

Прогресивний сорит починається із засновку, що вміщує предикат висновку і закінчується засновком, що вміщує в собі суб'єкт висновку.

Регресивний сорит можна отримати з регресивного полісилогізму шляхом виключення висновків передуючих силогізмів і менших засновків, що випливають з них.

Схема регресивного сориту:



Регресивний сорит починається із засновку, що вміщує в собі суб'єкт висновку, і закінчується засновком, що вміщує в собі предикат висновку.

Епіхейрема -- це складноскорочений силогізм, до складу якого входять два засновки, принаймні один з них є ентимемою.

Наприклад:

Захист прав людини -- благородна справа, оскільки він сприяє утвердженню демократії.

Відстоювання гласності є захистом прав людини, оскільки воно сприяє утвердженню демократії.

Отже, відстоювання гласності -- благородна справа.

Логічна формула епіхейреми:

М є Р, тому що М є N

S є M, тому що S є Q

Отже: S є P

Аналіз першого засновку:

N є P

M є N

M є P

Аналіз другого засновку:

Q є M

S є Q

S є M

Висновок:

M є P

S є M

S є P

5. Індуктивні умовиводи -- це опосередковані умовиводи, у яких з одиничних суджень -- засновків -- виводять часткове, або й загальне судження -- висновок. Існують повна і неповна індукція.

Повна індукція -- це різновид індуктивного умовиводу, в якому на підставі знання про належність певної ознаки кожному предметові класу робиться висновок про належність цієї ознаки всім предметам цього класу.

Неповна індукція -- це індуктивний умовивід, у якому висновок про весь клас предметів робиться на підставі знання тільки деяких предметів цього класу.

Аналогія -- це традуктивний умовивід, у якому на підставі подібності предметів в одних ознаках робиться висновок про їхню подібність в інших ознаках.

Її схема:

А має ознаки abcd.

В має ознаки abc.

Ймовірно, що В має ознаку d.

Приклад: Долар є засіб платежу, обігу і накопичення.

Гривня є засіб платежу й обігу.

Ймовірно, що гривня є також засіб накопичення.

Існує проста аналогія, у якій на підставі подібності предметів за одними якими-небудь ознаками роблять висновок про їх подібність в інших ознаках. Є також строга аналогія, яка ґрунтується на знанні залежності ознак предметів, що порівнюються, й нестрога аналогія, у якій робиться висновок без знання про зв'язок подібних ознак.

Таблиця інших видів опосередкованих дедуктивних умовивОдів

№ п/п	Назви умовиводів	Формули	Приклади
1	Суто умовний умовивід		Якщо виробництво товарів є неефективним, то не надходять податки. Якщо не надходять податки, то немає змоги виплачувати стипендії. Отже, якщо виробництво товарів є неефективним, то немає змоги виплачувати стипендії.
2	Умовно-категоричні умовиводи:
2.1	Стверджуючий модус		Якщо поліпшується рівень життя населення, то злочинність знижується.
2.2	Заперечуючий модус		Рівень життя поліпшується. Отже, злочинність знижується.
3	Розділово-категоричні умовиводи:
3.1	Стверджуючо-заперечуючий модус (Більший засновок -- завжди строга диз'юнкція)		Цей злочин вчинив або Іванов, або Сидоренко. Цей злочин вчинив Іванов.
			Отже, цей злочин не вчинив Сидоренко.
3.2	Заперечуючо-стверджуючий модус (Більший засновок -- як строга, так і нестрога диз'юнкція)	1) 2)	Цей злочин вчинив Іванов або Сидоренко. Цей злочин не вчинив Іванов.
			Цей злочин вчинив Сидоренко.
4	Умовно-розділові умовиводи:		Якщо обвинувачений винний у явно незаконному арешті, то він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 173 ККУ.
4.1	Проста конструктивна дилема
4.2	Складна конструктивна дилема		Якщо він винний у явно незаконному затриманні, то він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 173 ККУ.
4.3	Проста деструктивна дилема		Обвинувачений винний або в явно незаконному арешті, або в явно незаконному затриманні.
4.4	Складна деструктивна дилема		Отже, обвинувачений підлягає кримінальній відповідальності за ст. 173 ККУ.

Література

Алексюк І.А. Логіка: Практичні завдання і контрольні запитання. - К., 1984.

Асмус В.Ф. Античная Философия - М.,1999.

Волинка Г.І. Філософія стародавності і середньовіччя в освітньому контексті. - К., 2005.

Гетманова А.Д. Учебник по логике. - М., 1997.

Головко Б.А. Філософська антропологія. - К., 1997.

Жеребкін В.С. Логіка. - Харків, 1995.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. - М., 1997.

Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. - К., 2005.

Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. - К., 1999.

Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія. - К., 2005.

Розвиток філософської думки в Україні. - К., 1994.

Філософія: Підручник / І.В.Бичко та ін. - К., 2001.

Размещено на Allbest.ru