Філософія сучасного глобалізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія сучасного глобалізму

Обвальний характер змін, що обрушилися в останні десятиліття на людство, його розгубленість і страх перед всезростаючими інноваціями, все менша здатність людей адаптуватися до все прискорюванішого темпу життя наштовхують на думку, що сучасна Людина створила, мабуть, занадто складний для власного сприйняття й інтелектуального освоєння світ. Спробуємо хоча б у загальних рисах окреслити і уяснити що ж за світ породила людина і чи страшним він є насправді, чи лише таким їй ввижається на основі хоч і поверхневого утім філософсько-світоглядно-історичного аналізу його розвитку.

Ідея про світ як космополіс розумних істот, заснованому на принципі справедливості, стала незгасаючою у європейській інтелектуальній традиції, починаючи ще з давньогрецьких стоїків. Пізніше ця ідея поступово перетворилася в центральну для європейської культури та європейського світогляду у першу чергу завдяки перемігшому тут християнству з його універсалістськими установками. Світоглядний глобалізм і всесвітній розмах діянь постали «візитною карткою» європейця принаймні з часів хрестових походів і великих географічних відкриттів. Історично світ перетворився в «європоцентричний» не тільки тому, що «перша хвиля» колоніалізму підпорядкувала Старому Світу майже всі народи і континенти, а швидше всього у зв'язку з тим, що саме Просвітницький гуманізм і раціоналізм фактично першими почали розглядати світовий розвиток крізь призму єдиної долі людства, абриси якої були закладені саме європейським прогресом і домінуванням європейського світобачення. Людство тільки в XV сторіччі фактично по справжньому відкривши для себе планету Земля, ліквідувало тим самим ситуацію ізольованості місцевих і регіональних цивілізацій, спровокувало тривалий період європейського проникнення в неєвропейські культурні світи. Утім подальший розвиток всесвітніх економічних, культурних і політичних зв'язків призвів до «ущільнення» ойкумени, у світі з'явилися нові потужні й оригінальні центри розвитку (наприклад США, Японія, Китай), у зв'язку з чим історія перестала бути тільки історією Європи, а перетворилася у дійсно всесвітню історію. Світ подолав колишню «європоцентричність» лише в другій половині ХХ сторіччя, природно перетворившись в планету, що охоплює всю, багатополярну світову систему. Але й у наші дні, говорячи словами відомого англійського історика Р. Конквеста, «навряд чи хто-небудь всерйоз сумнівається в тому, що саме Захід постає основою й центром того, чим сьогодні є міжнародне співтовариство або світова політична культура».

Минуле століття, що в цілому пройшло під девізом прогресу, посяде, напевно, особливе місце в історії людства. Якщо його початок був ознаменований завершенням, у провідних країнах світу, процесу індустріалізації, то його середина припала на науково-технічну революцію, що в останній третині сторіччя переросла в інформаційно-телекомунікаційну, яка, у свою чергу, покликала до життя новий, постіндустріальний цивілізаційний світ. Запаморочливі темпи різноманітних планетарних змін, що звалилися на сучасне людство, породили не тільки відчуття «стиску», зменшення в розмірах земної кулі, а й переконання в реальній взаємозалежності країн і народів. Останнє характеризується не тільки виникненням глобальних проблем і глобалізацією окремих сфер людського життя, але й зростаючою колективною відповідальністю людства за долю планети, що опинилася в полоні найгострішої екологічної кризи. У останні десятиліття універсалістські, мондіалістські погляди на земні справи, змінюються світосприйманням астронавтів (під час космічного польоту), для яких Земля й людство, що живе на ній, постають нероздільною єдністю, глобальною цілісністю, яка об'єктивно потребує збалансованого розвитку, коеволюції системи «людина - суспільство - природа». Разом з тим і сама Земля вимальовується перед ними в широкій розмаїтості природно-кліматичних зон і географічних регіонів, і «друга природа» демонструє різноцвіття соціально-політичного й культурного життя, тобто і в першому, і в другому випадку мова йдеться про єдність у різноманітності, що слугує потужним джерелом загального розвитку.

Змішання і протиборство цих двох оптик світобачення в останні десятиліття, минулого століття подвоєне суперечливими тенденціями розпочатого переходу людства до постіндустріальної епохи, з її універсальними інтенціями, сприяло появі нової наукової парадигми світового розвитку, що сконцентрувалася в понятті глобалізація. У стислі строки сам термін і відбивана ним концепція набули небувалої популярності, проте невдовзі було виявлено, що глобалізація як реальний процес, не встигши довершитись, впала у стан стагнації, «кризи», у зв'язку з чим з'явилися «постглобалізаційні» наукові розробки, що зайняли проміжну позицію між прихильниками й супротивниками цієї концепції. Вслід за цим безліч непорозумінь і критичних інвектив викликав сам термін «глобалізація», який на думку багатьох дослідників потребує свого уточнення. Адже, вважають вони, якщо мова йдеться про глобалізацію всіх чи принаймні основних сфер і сторін життя сучасного людства, то сам термін постає в кращому випадку некоректним, таким, що спрощує різноманіття існуючого світу й тенденцій його розвитку. До того ж у житті людства і його діяльності, стверджують вони, є чимало такого, що не може бути уніфікованим (глобалізованим) без серйозної загрози самому існуванню роду людському. З іншого боку, через невизначеність самого терміна, глобалізація як теоретичне віддзеркалення реальних світових процесів, мало чим відрізнялася від колишніх, домінуючих концепцій «мондіалізаціі», «модернізації», «універсалізації», «вестернізаціі», «інтернаціоналізації» різних сторін життя всіх чи більшості країн і народів світу. У всякому разі, будь-які спроби розмежування цих понять, знецінюються наступними положеннями різних учених:

- процеси глобалізації почалися в період великих географічних відкриттів;

- вони ведуть свій родовід від ідеї Канта, згідно якої можливість здобуття вічного миру обумовлювалася формуванням світового уряду;

- глобалізація «виросла» з реальної інтернаціоналізації економічного і політичного розвитку країн світу;

- вона є новою формою модернізації (вестернізації) сучасного світу тощо.

Іншого звучання і змісту концепція глобалізації набуває в працях тих учених, які зв'язують реальні глобалізаційні процеси з інформаційним етапом сучасної науково-технічної революції і її реальним впливом на розвиток світової економіки, фінансів, телекомунікаційних і транспортних систем, науки, що всезростаючими темпами перетворюють буття людства. Вони наділяють поняття глобалізації статусом одного з головних напрямків світового розвитку на етапі становлення інформаційного суспільства, вважають Інтернет символом глобалізаційних процесів, підкреслюють всезростаючу вагу в житті людства різноманітних транснаціональних організацій, корпорацій, рухів, що охоплюють увесь світ, відзначають глобалізацію фінансово-кредитної сфери й виникнення геоекономіки. Фактично з учених цього напрямку утворилося дві фракції, які з одних і тих же фактів та явищ роблять різні, часто прямо протилежні висновки. Перша з них, представлена вченими неоліберальних поглядів, формувала свою ідеологію починаючи з кінця 70-х років ХХ століття й зуміла не тільки створити власну концепцію глобалізації, а й серйозно вплинути на багатьох політичних діячів Заходу і його політику. «Неоліберальна глобалізація - це специфічний варіант інтернаціоналізації господарського, політичного й культурного життя людства, орієнтований на форсовану економічну інтеграцію в глобальних масштабах з максимальним використанням науково-технічних досягнень і вільноринкових механізмів та ігноруванням сформованих національних утворень, багатьох соціальних, культурно цивілізаційних і природно-екологічних імперативів».

Глобалісти-неоліберали постійно підкреслювали неминучість глобалізації до того ж такої, що репрезентована їхньою моделлю. Для більш-менш безболісного входження в глобалізаційні процеси країнам і їхнім народам неоліберали запропонували наступні рецепти:

- проводити всіляку лібералізацію торгівлі й цін;

- здійснювати жорстку фіскальну політику;

- дерегулювати підприємницьку діяльність;

- усіляко скорочувати господарську діяльність держави;

- приватизувати державну власність;

- стабілізувати фінансову систему, у першу чергу за рахунок розширення експорту;

- збалансувати державні бюджети, до межі скоротивши їхні видаткові статті, тощо.

Цей набір вимог поширився в усьому світі під назвою Вашингтонського консенсусу і відіграв значну роль у розвитку світової економіки в останній чверті XX сторіччя. За короткий строк у товарно-грошові відносини було втягнено нові величезні райони і сфери людської діяльності, змінені пропорції та розстановка сил між країнами, корпораціями, корпораціями й країнами-суб'єктами господарювання, змінилися співвідношення між політикою і економікою, фінансами і виробництвом, конкуренцією і науково-технічним прогресом. Різко зросли масштаби діяльності і господарська міць транснаціональних корпорацій і банків, світових ділових центрів. Біля половини всієї капіталізації фондових ринків світу припадає на частку 25 великих міст у різних країнах. Більше половини всіх операцій валютних ринків зосереджене в Лондоні, Нью-Йорку й Токіо. Три американських фінансових конгломерати - «Морган Стенлі», «Мірил Лінч» й Голдман Сакс» так чи інакше долучені до 4/5 всіх світових фінансових операцій по злиттю й поглинанню. Поставши досить сприятливою в цілому для всіх високорозвинених країн, неоліберальна глобалізація виявилася загрозливою для багатьох периферійних держав.

Саме тому численні групи дослідників протягом всіх останніх десятиліть критикують теорію і практику неоліберальної глобалізації, залишаючись при цьому на позиціях визнання об'єктивності цього феномена. Вони не вважають неминучими і виправданими такі процеси і результати неоліберальної моделі глобалізації, як: а) закріплення нерівномірності в розвитку країн і народів; б) триваюче збагачення багатих і зубожіння бідних; в) подальша концентрація влади і могутності на одному полюсі; г) виникаюча загроза соціально-політичної й культурної уніфікації світу тощо. Констатуючи гегемонію Заходу, ці вчені разом з тим застерігають, що постіндустріальна епоха й інформаційна революція несуть у собі серйозні проблеми не тільки для відсталих, периферійних народів, а й для держав так званого «золотого мільярда». На думку російських дослідників Є.Б. Рашковського та В.Г. Хороса такими загрозами є:

- зростаюче соціальне розшарування, у тому числі в розвинених країнах, оскільки в постіндустріальному виробництві все визначає досить вузьке коло високопрофесійних фахівців, інтелектуалів, яким потрібні лише постійні виконавці;

- звідси - елітарність як організуючий принцип економічного життя, політичної сфери, системи освіти;

- ослаблення демократичних структур та інститутів громадянського суспільства;

- феномен «комп'ютерного відчуження», занурення індивіда у віртуальну реальність, що витісняє з його свідомості живий світ;

- як наслідок - поширення «піару», упевненість керівників, менеджерів, засобів масової інформації та інших в тому, що всі проблеми можна вирішити шляхом «промивання мізків»;

- тріумф прагматизму, деідеологізованої раціональності, «ефективності», «професіоналізму» як вищих чеснот (за якими прихована, загалом то кажучи, не така вже й мудра погоня за матеріальними благами), що веде до помітного зниження морального рівня в суспільстві, особливо в його верхніх ешелонах;

- на цьому тлі спостерігається, здавалося б, дивне у нинішній «цивілізований» час, але цілком пояснюване зростання злочинності, яка вразила не лише «сірі зони» сучасного світу, а й цілком благополучні суспільства;

- перенадмірність інформації, 80% якої практично виявляється без запиту в силу своєї непотрібності і яку вже цілком можна вподібнювати «забрудненню довкілля». Ця інформація залишається «неприбраною», неопрацьованою, зокрема, і в силу гіпертрофованої спеціалізації наукового знання, у результаті чого втрачається зв'язок цілого.

У сучасному світі накопичується все більше даних, що свідчать про серйозну кризу неоліберального глобалізму. Фінансова криза 1997-1999 р. у Південно-Східній Азії й особливо нинішня світова фінансово-економічна криза взагалі поставили під сумнів саму легітимність неоліберальної глобалізації. У цьому зв'язку слід зазначити, що найбільш ярими критиками неоліберальної теорії й практики глобалізації виступає більшість економістів і суспільствознавців саме з країн, що розвиваються. Вони бачать можливість подолання відсталості не в ліберальних, а регульованих державою програмах самостійного розвитку при сприятливій для слаборозвинених країн зміні правил міжнародних економічних відносин.

У свою чергу марксистська й соціалістична думка в основному трактують процеси глобалізації як новий етап інтернаціоналізації господарського, політичного й культурного життя, критикуючи її в контексті загального неприйняття капіталістичного шляху розвитку. Соціал-демократи розкололися по питанню про ставлення до глобалізації, у більшості країн сучасного світу їхні партії виступають за прискорену адаптацію суспільства до нових умов світового розвитку. Паризький конгрес Соціалістичного інтернаціоналу, приміром, виступив в 1999 р. з декларацією «Виклики глобалізації», де розгорнуто ідею «глобального прогресу» як відповіді на ці виклики. Особливу позицію стосовно практики неоліберальної глобалізації займають сучасні екологи. Підкреслюючи обмеженість природних ресурсів і відновлювальної здатності природи, вони наполягають на кардинальному перегляді існуючих економічних підходів, на необхідності повнішого врахування взаємодії навколишнього середовища (соціального й природного) і розвитку господарської сфери.

З огляду на діяльність протестних організацій і рухів, що направляють свої акції не проти глобалізації як об'єктивного феномену взагалі, а проти конкретного неоліберального варіанту її реалізації, навряд чи можна говорити про беззастережну «перемогу» Заходу стосовно глобалізаційних процесів у сучасному світі. Міркуючи про витоки й перспективи міжцивілізаційних суперечностей ХХ століття, В.Л. Іноземцев й Є.С. Кузнєцова доходять висновку: «Настав час переосмислити ситуацію, що склалася, і, не займаючись самообманом, констатувати кілька очевидних обставин. По-перше, екстраполяція тенденцій розвитку ліберального ладу, що історично склалися в європейських країнах, на інші в часі й просторовому відношенні суспільства повністю безпідставні. По-друге, визнання сучасною державою за своїми громадянами права на свободу й рівність аж ніяк не означає поширення цих прав на тих, хто перебуває поза її юрисдикцією або не підкоряється їй. По-третє, спроби відновити або зміцнити універсальні норми з метою відтворення єдності суспільства не є проявом політичної нетерпимості. По-четверте, в основі сучасних держав лежать не гнучкі й сприйнятливі до розвинутих культурних форм молоді етноси, а закріплені традицією соціальні структури, і тому побудова нової культури по європейському зразку в країнах периферії не може відбутися без повного руйнування старої. І, нарешті, по-п'яте, уявлення про те, що нинішня господарська й технологічна могутність постіндустріальних країн робить їх невразливими для експансії чужих їм соціальних систем, є небезпечною ілюзією». Досвід опору «західнозабарвленій» глобалізації засвідчує, що як непродуктивно просто відгороджуватися від глобалізації, відкидати її лише тому, що вона ґрунтується на західних «правилах гри», настільки ж нераціонально впадати в автаркію, що негайно обернеться неминучим відставанням і застоєм. «Сьогодні потрібно інше, - стверджують Є.Б. Рашковський і В.Г. Хорос, - активно включитися в процес глобалізації, мобілізувати цивілізаційні ресурси різних співдружностей для розв'язання загальносвітових проблем, що виникли, і на які першим «винесло» Захід, але з якими можна впоратися тільки разом».

Глобалізація як пріоритетний напрямок світового розвитку може й повинна трансформуватися в конструктивну взаємодію країн і народів заради забезпечення їх загального й рівноприйнятного для всіх майбутнього. Створення необхідного для цього сприятливого творчого поля залежить від багатьох факторів та обставин об'єктивного і суб'єктивного порядку. І відмова держав «золотого мільярду» від егоїстичної гонитви за власними інтересами у проблемах, що відображують загальнолюдські пріоритети, може бути розцінена як важливий, навіть украй необхідний, але всього лишень один із кроків на, довготривалому шляху людства до такого соціального устрою, який у П. Дракера дістав назву «нового суспільства», у Ж.-Ф. Ліотара - «постсучасного», у Д. Габора - «зрілого», у Д. Макклелланда - «довершеного», у Дж. Мартіна - «телепатичного», у багатьох інших - «інформаційного» тощо. Тут доречними є слова А. Тойнбі: «Майбутній світ не буде, а ні західним, а ні незахідним, але успадкує всі культури, які ми заварили всі в одному тиглі». На його думку, Заходу «було призначено… скоїти щось не просто для себе, а й для всього людства» - звести «будівельні риштування, усередині яких всі раніш розкидані суспільства звели б один спільний дім» людської цивілізації. Під «будівельним риштуванням» англійський історик мав на увазі науку й технології, до яких сьогодні можна сміливо додати правову культуру й принципи демократії.

Таким чином узагальнюючи вищесказане можна висновувати, що сучасна глобалізація:

- це характерна риса і провідна тенденція етапу універсалізації постіндустріально - інформаційного суспільства, що втягує людство в нову цивілізаційну стадію його розвитку;

- це нелінійний, перервний, пульсуючий, незворотний у принципі та в цілому й зворотний в окремих своїх проявах діалектичний процес зростання світоцілісності на етапі транснаціоналізаціі життя всього людства;

- це комунікаційне «стискання» планети, інформаційна взаємопроникливість і взаємозв'язок, інтернетизація багатьох сторін життя сучасного світу як наслідку бурхливого науково-технічного прогресу;

- це процес становлення глобальної економіки, опорними консолями якої виступають сектор транснаціональних економічних агентів і фактично самодостатня фінансово-кредитна сфера (останнє постає дещо сумнівним виходячи з нинішньої ситуації);

- це формування світопорядку взаємозалежності, постміжнародних і транснаціональних відносин, що в усе більшій мірі перетворюються у механізми розв'язання внутрішніх проблем людства, яке зростається в єдиний організм;

- це й стратегічний проект, реалізований людством у його спробах свідомого і цілеспрямованого впливу на стихійні процеси світового розвитку для творення бажаного й сприятливого для людей майбутнього, переводу їхнього життя на рейки стійкого розвитку;

- це, нажаль, для декого і камуфляжна форма ідеології глобалізму, що використовує об'єктивні тенденції світового розвитку для обґрунтування пріоритетів егоїстичних національних інтересів, так званих «грандів» сучасних міжнародних відносин, виправдання політики гегемонізму у світових справах.

космополіс постіндустріальний глобалізація епоха

Література

1. Conquest R. Reflections on a Ravaged Century. - N.Y. - London, 2000. - Р. 240

2. Коллонтай В.М. Эволюция западных концепций глобализации // МЭиМО. - 2002. - №1. - С. 24.

3. Коллонтай В.М. Там само. - С. 25.

4. Рашковский Е., Хорос В. Мировые цивилизации и современность // МЭиМО. - 2002. - №1. - C. 18.

5. Иноземцев В.Л., Кузнецова Е.С. Глобальный конфликт ХХI в. Размышления об истоках и перспективах межцивилизационных противоречий // Полис. - 2001. - №6. - С. 137.

6. Рашковский Е, Хорос В. Там само. - С. 18.

7. Тойнби А.Дж. Цивилизация перед судом истории. - М., 1995. - С. 66.

Размещено на Allbest.ru