Філософська думка в Україні XIV-XVI століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Філософська думка в Україні XIV-XVI століття

У XIV -- XVI ст. філософію України оригінальне представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до окремих православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст. До ранніх українських гуманістів належали Юрій Дрогобич (1450--1494), Павло Русин (1470 -- 1517) із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Орловський (1513 -- 1566) та інші.

Ю.Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога.

Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С. Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення. Шлях до безсмертного життя треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі.

Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми. Він вважав, Що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи.

Мислителі-гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей. Вивчення історії -- засіб пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової характерології, що виникає на ґрунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму.

Важливу роль у розвитку філософської культури України відіграла Острозька академія -- перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Але викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мало узагальнюючий, філософський характер.

В Острозьскій академії був сконцентрований значний інтелектуальний потенціал. Це сприяло інтенсифікації взаємообміну ідеями, духовному взаємозбагаченню інтелектуальної еліти. У цьому взаємообміні й взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обґрунтування необхідності збереження й розвитку старослов'янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг. Особливе місце належало вірі в чудодійну силу старослов'янської мови. Твори Герасима Смотрицького, Йова Княгиницького, Івана Вишенського (бл. 1538 -- після 1620) показували, що осягнення Божественної істини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості, її самотворенням.

Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом, людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії. Осягнення істини через самопізнання острозькі книжники ґрунтували на переконаності в нерозривному зв'язку між розумом окремої людини і Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття.

На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет закликає український народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку, обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву. Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.

У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст братства. Братства були виразниками національного протесту українського і білоруського народів проти політики національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви.

Виступаючи проти наступу католицизму, братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному богослов'ї та в попередній українській культурній традиції. Але для цієї традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему форму суспільної свідомості.

Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя Копинський у своєму творі "Алфавіт духовний" досліджує з філософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позицій піднесення в ній морального, розумного й духовного начал, які розкриваються в процесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність, те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов'язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. І.Копинський радить людині обрати другий шлях, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі.

Кирило Транквіліон-Ставровецький, розглядаючи проблему "Бог -- світ", створює вчення про чотири світи. Перший -- це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; другий -- макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якому живе людина; третій -- сама людина, мікрокосм; четвертий -- поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. Розрізняючи чотири світи, Транквіліон показує, що не весь світ -- зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини.

На відміну від своїх попередників, Транквіліон надає проблемі душі й тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних процесів людина не може жити, а її душа -- відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло -- Друг душі. Транквіліон наближається до визнання гармонії душі й тіла.

Помітним представником братського руху є Мелетій Смотрицький (бл. 1578 -- 1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління та самопізнання людини, М. Смотрицький надає самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

Він долає заборону застосування логіки до теології. Він вперше звертається в своїх творах до логіко-дедуктивного виведення логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених пізніше розвитком філософії.

Касіян Сакович (1578--1647). Найбільш яскраво його філософські шукання відображені в написаних ним посібниках для братських шкіл: «Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини» та "Трактат про душу". Приділяючи велику увагу проблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв'язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну природу людини та її душу, пов'язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічного єства К.Сакович пояснює законами природи й ідеєю природного провидіння, яке заступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства людини, на думку К. Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості власної природи, вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того, що їй шкодить.

Душа розглядається в її відношенні до тіла. Сакович більше схиляється до арістотелізму, ближчого до природничого й раціоналістичного тлумачення душі. Він надає перевагу думці про божественне походження душі.

В цілому філософія братчиків своїм розвитком спонукала до нових творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячів Києво Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства.

2. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха

Першим німецьким філософом, подвергшим розгорнутій критиці систему і метод Гегеля з матеріалістичних позицій, був Л. Фейєрбах (1804--1872). Він слухав лекції Гегеля і на початку своєї творчої діяльності захоплювався його філософією, примикав до ліво-радикальної групи його прихильників -- молодогегельянців. Однак у 1839 р. він випустив роботу «До критики філософії Гегеля», що свідчить про його розрив з молодогегельянцями і переході на позиції матеріалізму й атеїзму. У 1841 р. Л. Фейєрбах опублікував свій самий великий філософський добуток, у якому утримувалися розгорнута критика християнської теології, улаштовувався матеріалістичний світогляд.

Аналізуючи вихідні посилки гегелівської системи, Фейєрбах робить висновок про її глибоке споріднення з теологією. «Навчання Гегеля, що природа, реальність покладена ідеєю, є лише раціональне вираження теологічного навчання, що природа створена Богом, що матеріальна істота створена нематеріальним, тобто абстрактною істотою». Критика Фейєрбахом філософії Гегеля йде, насамперед, по лінії її ідеалістичних передумов, що зближають філософію з релігією.

На думку Фейєрбаха, релігія і близька з нею за духом ідеалістична філософія Гегеля мають загальні корені. Вони виникають у результаті відчуження, обєктування, тобто абстрагування і наділення самостійною формою існування людської сутності, найбільш загальних властивостей людського роду. Найбільш загальними властивостями людського роду є розум, безсмертя, могутність, благо. Бог, по Фейєрбахові, - це об'єктована абстракція, що існує лише в головах людей. «Нескінченна або божественна сутність, -- пише він у роботі «Сутність християнства», -- є духовна сутність людини, що, однак, відокремлюється від людини і представляється як самостійна істота». Так, у свідомості відбувається перекидання дійсних відносин: справжній творець Бога -- людина ставиться в залежність від останнього. Чим більше атрибутів приписується Богові, тим бідніше стає людина, тому що всі ці атрибути він віднімає в себе. Фейєрбах прагне відродити в людини почуття самоствердження і достоїнства. І зробити це, на його думку, можна тільки на основі матеріалістичного світогляду.

При обґрунтуванні матеріалістичного світогляду Фейєрбах відмовляється використовувати поняття «матерія». Цей термін, як і саме поняття «матеріалізм», здається йому неприйнятним у силу сформованих у суспільній свідомості негативного до них відносини. Фейєрбах замість поняття «матерія» воліє використовувати поняття «природа». Тому може бути більш цілеспрямованою його світогляд називати натуралізмом. Природа, по Фейєрбахові, існує вічно. Вона незалежна ні від Бога, ні від якої-небудь філософії.

Натуралізм у філософських системах може приймати космічний характер. Так було у філософії античності й епохи Відродження. Натуралізм у системі Л. Фейєрбаха носить антропологічний характер. У центрі філософії, на його думку, повинний знаходитися людина як вища суть природи. «Нова філософія перетворює людину, включаючи в природу як базис людини, у єдиний універсальний і вищий предмет філософії». Філософське Навчання Л. Фейєрбаха є спробою твердження самоцінності і значимості конкретного людського індивіда у всій повноті його тілесного і духовного буття. Фейєрбах відкидає підхід до людини з боку класиків німецького ідеалізму, що розглядають людини, по перевазі, як духовне істота. Фейєрбах прагне по-новому осмислити поняття суб'єкта. Суб'єкт у системі Л. Фейєрбаха -- це що не пізнає мислення і не «абсолютний дух», «світовий розум», а реальна цілісна людина в єдності його тілесних і духовних якостей. Фейєрбах прагне реабілітувати природно-біологічний початок у людині, від якого в значній мірі абстрагувався німецький ідеалізм. «Я» у Фейєрбаха -- це не просто духовний і мислячий початок, а людина, яка має тіло і мислячу голову, реальна істота з усіма просторово-тимчасовими характеристиками, що тільки в якості такого має здатність споглядати і мислити.

Найважливішою характеристикою суб'єкта в системі Л. Фейєрбаха є чуттєвість. Чуттєвість -- це синтетична, узагальнююча характеристика антропологічних властивостей «природи людини», його тілесності, розуму, волі, «серця». Однак Фейєрбах не замикається на натуралістичному описі суб'єкта, він намагається перебороти цей натуралізм, вводячи в поняття суб'єкта не просто «Я», але й іншої людини. «Ідеалізм прав, -- писав він, -у своїх пошуках джерел ідей у людині, але не прав, коли він хоче вивести ці ідеї з відособленої, замкнутої істоти, з людини узятого у виді душі, одним словом, коли він хоче вивести них з «Я», без почуттєвого даного «Ти». Ідеї виникають тільки зі спілкування між людьми, тільки з розмови людини з людиною». Таким чином, чуттєвість у його системі розглядається не як натуральним і безпосередня, а як опосередкована спілкуванням з іншою людиною. Отже, відношення людини і природи опосредуется відношенням людини до людини. Саме в сфері міжлюдського спілкування і здійснюється, по Фейєрбахові, реалізація людиною своєї родової сутності. У ході цього спілкування і спільної діяльності суб'єктивні й окремі ухвали людської природи піднімаються до загальних об'єктивних визначень, і індивідуальне життя, з'єднуючись з родовий, утворить цілісність людських здібностей. Це значить, що людина, відправляючи «функції роду» перетворив сутнісні сили всього людства, продукти культури у свої власні життєві сили, у цілісність своїх здібностей.

Отже, суб'єкт, по задумах Л. Фейєрбаха, -- це цілісна людина, людина в єдності тілесних, духовних і родових характеристик. Однак у теорії пізнання таке трактування суб'єкта залишається нереалізованої. У рішенні конкретних проблем теорії пізнання Фейєрбах коштує на позиціях сенсуалізму і лише відтворює погляди французьких матеріалістів. Вихідним пунктом пізнання, по Фейєрбахові, є відчуття. Джерело ж відчуттів укладене в самому об'єктивному світі, природі. На базі відчуттів у людини виникає мислення. По змісту мислення не дає людям нічого нового, у порівнянні з тим, що утримувалося в почуттєвих даних. Але разом з тим, мислення треба відрізняти від чуттєвих даних, мислити -- це значить складно читати не виказуючи почуттів. Фейєрбах доводив правильність показань органів відчуття, вірогідність почуттєвих даних. Він різко виступав проти розмежування пізнавального світу на «світ явищ» і «світ явищ у собі». Критерієм істини тих або інших наукових суджень він вважав згоду з ними більшості людей. «Істинно те, що відповідає сутності роду. Не зрозуміло те, що йому суперечить». Розроблена Л. Фейєрбахом матеріалістичне трактування суб'єкта, атеїстичний світогляд зробили серйозний вплив на наступних мислителів, зокрема на К. Маркса і Ф. Енгельса.

антропологічний матеріалізм філософський фейєрбах

Список використаної літератури

1. Філософія. Підручник. За ред. Бичко та ін.

2. Спиркин Ф.Г. Філософія. Посібник для вузів.

3. Радугин А.А. Філософія: курс лекцій.

4. Філософія: Навч. посібник. За ред. І.Ф. Надольного.

Размещено на Allbest.ru