Творчість В.І. Вернадського та філософія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Біографія

1. Творчість В.І. Вернадського та філософія

1.1 Представлення В.І. Вернадського про наукову і філософської думках

1.2 Деякі риси, які відрізняють роботу вченого від роботи філософа

2. Проблема простору і часу

2.1 Проблема простору і часу в живій речовині

3. Філософські підходи до природознавства

3.1 Питання діалектики природи в роботах В.І. Вернадського

4. Основні положення вчення про ноосферу

4.1 Єдність біосфери і людини

Висновок

Література



Вступ

Актуальність теми дослідження. Глибокі та радикальні зміни, які відбулися на теренах України, актуалізують вироблення нової парадигми в поясненні сутності людини, її місця та ролі в суспільстві, де одним із визначальних чинників виступає феномен національної ідентичності. В умовах українського сьогодення цей суто теоретичний напрямок соціально-філософських розвідок набуває практичного значення, як з огляду на необхідність осмислення історії українського народу з метою віднайдення того смислотворчого ядра, що слугує підґрунтям для “проростання” власне феномену українськості, так і в плані особистісного самовизначення та самореалізації. Ця проблема поглиблюється існуючою нині колізією між інтеграцією та розмежуванням, цивілізацією та екзистенцією, коли, з одного боку, глобалізаційні процеси вимагають нівелювання індивідуального, суто особистісного, а з іншого - присутнє прагнення зберегти свою національно-культурну ідентичність.

Розробка соціально-філософського аспекту українознавчої проблематики є одним із магістральних напрямків формування базових цінностей нашого суспільства і складовою частиною гуманітарної стратегії розбудови української держави, відродження культури, національної самосвідомості і моральних пріоритетів української людини. Тому автор роботи вважає актуальним дослідження проблеми національної самоідентифікації, вивчати яку науковці (філософи, політологи, історики, соціологи, психологи) почали лише після здобуття Україною незалежності. Серед різноманітних виявів цієї проблеми важливим на сучасному етапі є повернення до української культурної спадщини імен, які були в радянські часи штучно вилучені з ідеологічних міркувань.

Соціально-філософське дослідження українськості В. Вернадського в даній роботі проводиться з позицій аналізу філософських підходів до вивчення поведінки особистості, її ціннісних та світоглядних виборів, що знайшли своє відображення у життєвій, науковій та практично-організаційній діяльності.

Попри величезний обсяг матеріалів, де аналізуються наукові досягнення цього видатного вченого, а також значну увагу до його філософських поглядів, українськість В. Вернадського та його світоглядна позиція досліджені недостатньо. Іноді необхідно навіть окремо доводити приналежність цієї непересічної особистості до української нації та української культури.

В радянські часи зазвичай вихід друкованих матеріалів про В. Вернадського приурочувався до його ювілейних дат, досліджувались роботи вченого з природознавства та організаційна роль у створенні російської та української академічної науки. Дослідження українських коренів В. Вернадського були епізодичними, проводились в контексті інших проблем. Основними напрямками розробки спадщини В. Вернадського були дослідження його вчення про біосферу та ноосферу, а також цілого комплексу природничих наук, започаткованих ним. Проте соціально-філософський аналіз творчої спадщини видатного вченого дозволяє стверджувати, що не менш важливими є також і його роздуми про історію та суспільні процеси. Донедавна залишаючись “білою плямою” у вітчизняній науці, дана проблема не одержала ще належної розробки у філософській літературі.

Численні наукові роботи останніх років, де аналіз матеріалу проводиться з використанням спадщини В. Вернадського, зосереджуються переважно на археографічних дослідженнях. Започаткувала цей напрям досліджень історик О. Апанович. Серед дослідників зв'язків В. Вернадського з Україною потрібно назвати академіка К. Ситника, архівознавців-істориків С. Кіржаєва, І. Гирича, Е. Агінську, О. Михайлову, С. Білоконя та багатьох інших. З-поміж робіт, присвячених дослідженню наукової спадщини В. Вернадського, вирізняються дуже ґрунтовні бібліографічні довідники, у створенні яких брали участь Л. Дубровіна, О. Онищенко, Л. Беляєва, Л. Новосьолова. Екологічному аспекту творчості В. Вернадського присвячені дослідження С. Мороза, С. Стойка, М. Голубця. Заснування Української Академії наук та участь у цьому В. Вернадського вивчали С. Бушак, Т. Варава, Т. Вересовська, Г. Добров, В. Онопрієнко, В. Дроботько, В. Сарбей, Т. Сидорова, Ю. Храмов, С. Руда, В. Кучмаренко та інші.

Нове, соціально-філософське прочитання творчості В. Вернадського, і, насамперед, його українознавчої концепції, дозволяє скористатись ідеями видатного організатора науки для подальшого національного суспільного розвитку. Вагоме підґрунтя при з'ясуванні людиновимірного характеру творчості В. Вернадського створюють праці видатних українських філософів Г. Сковороди, П. Юркевича. Плідним виявилось і використання в процесі аналізу творчої спадщини В. Вернадського праць М. Кисельова, С. Кримського, В. Крисаченка, О. Митропольського, М. Степико, В. Табачковського, в яких досліджуються гуманістичні виміри української національної ідеї. Не менш важливим при соціально-філософському аналізі українознавчої концепції В. Вернадського були і дослідження новітніх методологічних підходів до вирішення проблеми людини в сфері гуманітарного пізнання, які розглядаються в роботах В. Андрущенка, І. Бойченка, Л. Губерського, М. Михальченка, М. Надольного, В. Рижка, В. Ярошовця, Т. Ящук та інших.

Також автор послуговується методологічними принципами історико-філософського українознавства, викладеними, перш за все, в роботах Д. Чижевського, І. Бичка, В. Горського, В. Нічик, І. Огородника, М. Русина. Сприяло здійсненню аналізу українознавчої концепції В. Вернадського через призму гуманістичного вектору і звернення до досліджень поглядів В. Вернадського в роботах провідних українських філософів В. Шинкарука та М. Поповича.

Отже, наукові дослідження спадщини В. Вернадського так чи інакше стосувались його світоглядних позицій, з'ясовувалась також його причетність до української культури. Проте соціально-філософський аналіз українознавчої концепції В. Вернадського як окрема тема дослідження раніше був поза активним науковим розглядом.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є виокремлення та соціально-філософський аналіз українознавчої складової у теоретичних та практичних здобутках В. Вернадського.

Поставлена мета зумовила необхідність розв'язання таких дослідницьких завдань:

-- осягнення надбань В. Вернадського в галузі українознавства та узагальнення його українознавчої концепції;

-- виокремлення соціально-філософських вимірів українознавчої концепції В. Вернадського;

-- дослідження виявів українськості В. Вернадського як особистості;

-- дослідження основних засад функціонування Української Академії наук, запропонованих В. Вернадським та зіставлення поглядів В. Вернадського і М. Грушевського стосовно організації української академічної науки;

-- визначення місця і значення українознавчої концепції мислителя в контексті сучасних українських реалій.

Об'єктом дослідження є творча спадщина В. Вернадського, життєвий шлях видатного мислителя, вияви його національної самоідентифікації в науці та в способі життєдіяльності.

Предмет дослідження - соціально-філософські виміри українознавчої концепції В. Вернадського.

Методи дослідження. Соціально-філософський аналіз в даній роботі зумовлює використання методики, що охоплює філософські та загальнонаукові підходи та методи.

Дослідження базується на методологічному принципі інтегративності як одному із засадничих для соціальної філософії та українознавства. Акцент робиться не на оцінці окремих подій, а на прагненні дослідити, розкрити природу тих чи інших вчинків, життєвих виборів, проаналізувати їхню мотивацію. Використання комплексного підходу та принципу системності дозволяє розглядати світоглядну позицію В. Вернадського як результат впливу хоча і різноманітних, та, водночас, взаємопов'язаних чинників. Проблемно-історичний та біографічний методи викладу матеріалу дають змогу досліджувати в дисертаційній роботі різноманітні джерела та аналізувати постать В. Вернадського як учасника конкретних історичних подій. Використовувався також компаративістський (порівняльний) метод для зіставлення поглядів В. Вернадського і М. Грушевського.

Наукова новизна запропонованого дослідження творчої спадщини В. Вернадського полягає в акцентуванні дослідження на українськості В. Вернадського, у виділенні соціально-філософських вимірів його українознавчої концепції.

Наукова новизна роботи розкривається у таких теоретичних положеннях:

-- вперше розглянуто цілісність українознавчої концепції В. Вернадського, що ґрунтується на розумінні ним цілісності природного і суспільного середовища. Центральним принципом українознавчої концепції В. Вернадського є наголошення на ролі знань, зокрема про минуле та сьогодення власного народу, про довкілля, в якому він сформувався, а також про його оточення, у зростанні національної самосвідомості. Важливим є також принцип комплексного дослідження України і українства. Принцип розвитку демократії, громадянських свобод і свободи мислення є, на думку В. Вернадського, необхідною передумовою не тільки наукового поступу, а й загального прогресу. Національне для В. Вернадського є виявом природного ноосферного різноманіття, яке не є протилежним загальнолюдському, універсальному, але доповнює його;

-- доведено, що притаманні життєвим вчинкам та творчості, світогляду В. Вернадського виразні елементи українськості обумовлені впливом родини та довкілля, антропоцентричним способом мислення дослідника. Доведено, що українськість В. Вернадського розкривається у його українознавчій концепції;

-- доведено, що соціально-філософське бачення українознавчої концепції В. Вернадського розкривається завдяки системності, комплексності та багатогранності наукових досліджень вченого; цілісному погляду на природу та становлення людства, на взаємодію природи і суспільства, природи й культури; інтегративності вчення В. Вернадського; культурно-цивілізаційному, демократичному підходу до вирішення національного питання; гуманістичному баченню взаємозв'язків між національними та загальнолюдськими цінностями; баченню людини як космічної сили, що передає свій потенціал не тільки біологічним, але й соціокультурним шляхом (через духовний діахронний зв'язок поколінь); баченню людини як вільної особистості, без якої неможлива ні сучасна наука, ні модерна нація; переходу від описової до пояснювальної системи знань, що уможливило побудову сучасної наукової картини світу;

-- доведено, що згармонізований із українознавчими дослідженнями пріоритетний розвиток фундаментальних природничих та технічних наук в діяльності Української Академії наук, запропонований В. Вернадським, в подальшому був реалізований за рахунок гуманітарної сфери. При зіставленні поглядів на засади створення та функціонування Української Академії наук В. Вернадського та М. Грушевського з'ясовано, що на позиції вчених вплинули світоглядно-методологічні розбіжності, а саме зорієнтованість природничника В. Вернадського на фундаментальні природничі й прикладні дослідження та спрямованість історика М. Грушевського на розвиток гуманітарних наук.

-- обґрунтовано, що В. Вернадський, поєднуючи в своїх наукових дослідженнях принципи природовідповідності, гуманізму та людиновимірності, дав один з перших зразків побудови комплексного інтегративного вчення, що є важливим прикладом як для соціальної філософії, так і для сучасного українознавства як інтегративних наукових дисциплін.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона сприяє збагаченню та конкретизації понятійно-категоріального апарату, методологічних засад сучасної соціальної філософії; її результати можуть бути використані в ході подальших досліджень з даної тематики. Результати проведеного дослідження доводять справедливість твердження про приналежність В. Вернадського до української культури, його глибоко вкорінену українськість та українську етнічну ідентичність. Геній великого мислителя, творця вчення про біосферу як цілісне явище, дозволяє нам побачити вирішення методологічних проблем українознавства, сприймаючи останнє як цілісну інтегративну систему знань, а не сукупність окремих гуманітарних наук, що досліджують Україну.

Практичне значення має узагальнення українознавчого доробку В. Вернадського для розробки і викладання навчальних курсів з соціальної філософії та філософської антропології, історії філософії, українознавства та історії України.



1. Творчість В.І. Вернадського та філософія

Володимир Іванович Вернадський народився у Петербурзі 12 березня 1863. Рано навчившись читати Володимир, багато годин проводив за книгами, читаючи їх без розбору, постійно риючись у бібліотеці батька. На прикладі батька й під його впливом він осягав важливість, необхідність систематичної освіти, заглибленості в певну область діяльності.

«Здатність виділяти незвичайне в звичайному, дивуватися і усвідомлювати обмеженість своїх знань - подібні якості придбав В.І. Вернадський у дитинстві неабиякою мірою завдяки Є.М. Короленка. Що спонукав у ньому почуття благоговіння перед навколишнім світом, будив його фантазію, а також дав ще одна якість, необхідне справжньому вченому - вміння сумніватися, і не піддаватися сліпо впливу авторитетів і загальноприйнятих істин ». [3, стор.27] Вернадський вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету. У роки студентства на Вернадського великий вплив зробив В.В. Докучаєв. Він запропонував своєму учневі займатися мінералогією і кристаллографией, хоча сам, викладаючи ці науки, знайшов своє покликання в ґрунтознавстві.

Одна з перших робіт В.І. Вернадського була присвячена ґрунтовим риє тваринкам - овражнікам (ховрахів). У ті роки він вперше став всерйоз замислюватися про життя мінералів. Йому запропоновано співпрацювати в Мінералогічному кабінеті університету. Ломоносовська традиція російської мінералогії стала науковим напрямком Вернадського на два наступних десятиліття. До цього часу він вивчив самостійно кілька європейських мов, міг читати літературу на п'ятнадцяти мовах, а деякі свої стати писав на англійською, німецькою, французькою мовами. Він свідомо став на шлях вузької спеціалізації, але це не було для нього самоціллю. Він готував себе до професійної наукової діяльності, але одночасно продовжував цікавитися всім підряд, розмірковувати про суть пізнання природи і природи наукового пізнання, про синтез знань, про нерозгаданих таємниці Землі і життя. У 1884 році він робить доповідь «Про осадових перетинках» в університетському науково - літературному суспільстві, в якому були присутні деякі важливі ідеї про біосферу.

У 1897 році Вернадський захищає докторську дисертацію «Явища ковзання кристалічного речовини ». І незабаром він стає професором Московського університету. У 1906 році Вернадського обирають членом Державної ради від Московського університету. І через два роки він стає академіком. З 1906 по 1918 рік виходять у світ окремі частини його фундаментальної праці «Досвід описової мінералогії», багато в чому не застарілого дотепер. З цією пори починається розквіт його творчості. Обраний у 1916 році головою вченої ради при міністерстві землеробства, Вернадський продовжував наукові дослідження, публікуючи статті з мінералогії, геохімії, корисних копалин, з історії природознавства, організації наук.

У 1917 році, у зв'язку з поганим здоров'ям, він виїжджає на Україні, де активно бере участь у створенні Української академії наук і обирається її президентом - 9 це перша національна академія наук нашої країни. В кінці 1921 року Вернадський організував у Москві Радієвий інститут і був призначений його директором. 1923 - 1926 роки він провів за кордоном, переважно у Франції, ведучи велику науково - дослідницьку і викладацьку роботу. Виходять в світ його лекції з геохімії, статті з мінералогії, кристалографії, геохімії, біохімії, хімії моря, еволюції життя, а також про геохімічної діяльності та майбутнім людства.

Однією з основних причин роботи у Франції, є дослідження в лабораторіях Кюрі "нового" радіоактивного елементу «Парізі», який і понині залишається загадкою. Повернувшись в 1926 році на батьківщину, він публікує свою знамениту монографію «Біосфера». З 1923 - 1936 роки виходять в світ окремі томи «Історії мінералів земної кори ». У 1928 році він організовує першу в країні біогеохімічної лабораторії. У 1937 році Володимир Іванович востаннє виступає на Міжнародному геологічному конгресі з доповіддю «Про значення радіоактивності для сучасної геології ». 6 січня 1945 на вісімдесят другому році життя він помер. Праці Вернадського залишаються, і до цього дня, на передньому краї науки, активно вливаються у потік сучасної наукової думки.

У творчому доробку Вернадського величезна частина належить філософії. Його філософські інтереси взяли стійкий характер ще в гімназичні роки. На початку XX століття в основному складається принциповий погляд Вернадського на проблему співвідношення філософії та науки. «. Розвиток наукової думки ніколи довго не йде дедукцією або індукцією - воно повинно мати своє коріння в іншій, більш повної поезії і фантазії, області: це - область філософії. Філософія завжди укладає зародки, іноді навіть передбачає цілі області майбутнього розвитку науки, і тільки завдяки одночасній роботі людського розуму в цій області виходить правильна критика неминуче схематичних побудов науки »[8, стр.103]. З початку 20-х років філософські інтереси Вернадського піднімаються на якісно новий щабель. Не перериваючи знайомства із західноєвропейською філософією, вчений все частіше звертається до мислителів Сходу, головним чином Індії та Китаю.

Поряд з цим з початку 20-х років різко зростає філософська насиченість спеціальних природничо-наукових праць Вернадського, що було пов'язано в першу чергу зі створенням вчення про біосферу та розробкою проблем біогеохімії, тісно переплітаються із світоглядними, соціально - гуманітарними і екологічними питаннями. Складно складалися, в 20-30 роки, відносини Вернадського з радянськими філософами, що виступали з позицій діалектичного матеріалізму.

У ці роки праці натуралісти, присвячені живому речовини, біогеохімії, вчення про біосфері, не раз піддавалися різкій критиці. «Опоненти наполегливо вишукували прояви «ідеалізму» та іншої «ідеологічної контрреволюції», довільно вихоплюючи із загального контексту окремі думки і цитати».



1.1 Представлення В.І. Вернадського про наукову і філософської думки

Філософське світоуявлення створює те середовище, в якій має місце і розвивається наукова думка. Певною мірою вона її обумовлює, сама, змінюючись в результаті її досягнень. Філософи виходили у своєму вираженні ідей, шукань мечущейся людської думки, людської свідомості, не мирян з дійсністю. Однак людина будує свій світ неминуче в жорстких рамках навколишньої його природи - біосфери, глибокого зв'язку з якою, за словами Вернадського, він не розумів і не розуміє зараз. Філософія завжди заснована на розумі й тісно пов'язана з особистістю, причому типи особистостей завжди відповідають різним типам філософії. Особистість невіддільна від філософського міркування, а розум не може дати тої міри, щоб охопити особистість. Філософія ніколи не вирішує загадки світу, вона їх шукає.

Тисячолітнім процесом свого існування філософія створила могутній людський розум, піддала глибокому аналізу розумом людську мову, створила галузі знання, такі, як логіка, математика, основи сучасного наукового знання. Наука виросла з філософії тисячоліття тому. Історично важливо, що було три (середземноморський, індійський, китайський) або чотири (тіхоакеанській- американський) незалежних центру створення філософії, які тисячоліття залишалися невідомими один одному, що дало їм можливість самостійно розвиватися. Найбільш потужно філософська думка йшла в Індії. На думку Вернадського індійська логіка пішла глибше логіки Аристотеля, а хід філософської думки майже тисячу років тому досяг рівня філософії Заходу кінця XVIII ст. Індійська філософська думка понад тисячоліття надавала глибоке вплив на тибетські, корейські і японські держави.

XIX століття і особливо XX століття докорінно змінили релігійну та філософську структуру всього людства і створили міцну ґрунт для єдиної вселенської науки, що охопила все людство, давши йому наукове єдність. Усюди створювалися численні центри наукової думки і наукового пошуку. Вернадський вважав, що це перша передумова переходу біосфери в ноосферу. Потужний ріст наукового знання збігався з глибоким творчим застоєм у суміжних областях, тісно пов'язаних з наукою, - у філософії і в релігійному мисленні.

Це пов'язано з тим, що в історії філософії спостерігалося явище, неможливе для наукової думки в наш час, філософій декілька, причому вони розвивалися незалежно один від одного протягом століть, а наука одна для всього людства. Положення філософії в структурі людської культури своєрідно. Вона пов'язана з релігійною, соціально-політичної, особистої і науковим життям нерозривно і різноманітне. Величезне число відносяться до неї проблем, постійно зростаючих, безперервно перехід від неї до всіх питань повсякденною і державного життя, здорового глузду і моралі дають можливість приймати участь у її роботі всякому мислячій і замислюємося над відбувається людині.

На думку Вернадського філософії можна і потрібно вчитися. «Твори великих філософів є найбільші пам'ятники розуміння життя і розуміння світу глибоко думаючими особистостями в різних епохах історії людства. Це живі людські документи найбільшої важливості і повчання, але вони не можуть бути загальнообов'язкові за своїми висновками та висновками, тому що відображають, по-перше, насамперед людську особистість у її найглибшому роздумі про світ, а особистостей може бути нескінченна безліч - немає двох тотожних; і відображають, по-друге, розроблене своє розуміння реальності; таких розумінь може бути по суті не так вже багато, і вони можуть бути зібрані в невелику число основних типів. Але не може бути серед них одного єдиного, більш вірного, ніж всі інші.

Критерію ясного і визначеного для цього немає і бути не може» Ясно, що філософії треба вчитися, але не можна з допомогою тільки вчення зробитися філософом, тому що основною рисою філософії є внутрішня, щира робота роздуми, спрямована на реальність, нас навколишню. В основі філософії лежить примат людського розуму. Філософія завжди раціоналістично, для неї розум є вища інстанція, закони розуму визначають її судження.

Сила філософії в її різнорідності і в великому діапазоні цієї різнорідності. З ходом часу, зростанню наукового знання, появи нових наук і величезному значенню нових наукових проблем і відкриттів різноманітність філософських уявлень зростає в такій мірі, в якій цього ніколи не було. Але філософ, як стверджував Вернадський, відстає все більше і більше від філософської обробки наукового знання.

Необхідний філософський аналіз абстрактних понять для наукового охоплення нових областей. Наука і філософія знаходяться безперервно в найтіснішому контакті, тому що у відомій частини стосуються одного і того ж об'єкта дослідження. Кордон між філософією і наукою, по об'єктах їх дослідження, зникає, коли справа йде про загальні питання природознавства. Такі наукові уявлення часто називають філософією науки. Хоча, за словами Вернадського: «Вчений не повинен виходити, оскільки це можливо, за межі наукових фактів, залишаючись в цих межах, навіть коли він підходить до наукових узагальнень »[1, стор.111].

Філософія неминуче не виходить за межі понять-слів. У неї немає можливості підходити до понять-предметів. У цьому основна відмінність логічної роботи вченого і філософа. Наука на відміну від філософії при логічному і методологічному аналізі ніколи не обмежується тільки словами. Особливо різко це відміну виявляється в ділянці точного природознавства в порівнянні з великою областю проблем гуманітарних наук. Наука невіддільна від філософії і не може розвиватися в її відсутність.

У той же час наука не може йти так глибоко в аналіз понять, тому що філософія, яка їх створює, спирається не тільки на наукову роботу, але й на аналіз розуму.



1.2 Деякі риси, які відрізняють роботу вченого від роботи філософа

Філософ приймає слово, яке визначає природне тіло, тільки як поняття і робить з нього всі висновки, які логічно з такого аналізу випливають. Вчений має бути в курсі творчої шукає філософської роботи, але не повинен забувати про її неповноту і недостатньої точності визначення природних тіл в області, що підлягає її відання. Він завжди повинен вносити у висновки філософа поправки, враховуючи відміну реальних природних тіл, їм вивчаються, від понять про них, з якими працює філософ. Вчений, логічно аналізуючи поняття, передане у природному тілу, безперервно повертається до його предметного наукового дослідження (числом і мірою). Нерідко в ході наукової роботи вчені повертаються безпосередньо до перегляду властивостей природного тіла мірою, вагою, досвідом, описом і уточненням спостереження, тисячі разів на Протягом десятків років, сторіч. У результаті всі уявлення про природному тілі може докорінно змінитися.

Філософ змушений рахуватися з існуванням часу, а не з незалежними один від одного двома «природними тілами» - простором і часом. Нероздільність простору-часу є емпіричне наукове положення, міцно увійшло в XX ст. в наукову роботу. На відміну від ученого, для філософа в його роботі головне значення в досягненнях науки мають схематичні раціоналізована, логічні форми вираження дійсності.

Тільки завдяки філософському і математичному аналізу вони тоншають і поглиблюються, приймають нові форми і нову силу проникнення.

Ця критична, вікова робота філософської думки справила величезний вплив на наукову думку, але вона по суті відтворює тільки невелику частину наукового знання.



2. Проблема простору і часу

Одна з головних відмінностей у мисленні натуралістів, з одного боку, і математиків з іншого, це характер простору. Для математика, якщо це обумовлено їм простір є безструктурним. Воно характеризується тільки вимірами. Для натураліста пусте, незаповнений простір, навіть якщо він цього не обумовлює, не існує. Він завжди мислить реальне простір і тільки з ним має справу.

Реальне простір натураліста збігається з тією фізичним середовищем, в якій йдуть спостережувані ним явища, якщо він висловлює цю середу геометрично. Говорячи про природний, реально існуючому, просторі, натураліст говорить про геометричному будові фізичного середовища, чого насправді немає - фізичне середовище різнорідна. Натураліст, однак, весь час намагається висловити спостережувані ним явища так, щоб знайти в них місце ідеального простору геометрії.

Таке реальне, володіють певним геометричною будовою, простір має місце у всіх фізичних явищах. На думку Вернадського реальний простір натураліста надзвичайно мало відбилося у філософській думці. «Філософська обробка реального простору певної будови й заміна їм увійшов у філософську думку простору геометра є основним завданням нашого часу »

Однією з найбільш важливих і найбільш плідних ідей нової фізики XIX - XX ст., заснованої на теорії відносності, є визнання, що час і простір нерозривно пов'язані між собою і нероздільні у природних явищах. Якщо звернеться до аналізу поняття про час, кидається в очі надзвичайно характерна риса, пов'язана з тим, може чи не може явище йти в часі однаково легко вперед і назад, тобто чи є процес оборотним або необоротним.

Процес, пов'язаний з характером енергії, призводить до незворотного процесу - до ентропії, але майже всі інші явища оборотні. Всі ньютонівської уявлення про структуру світу цілком ґрунтується на оборотності всіх фізико-хімічних процесів. Ентропія світу зазвичай ставиться як би окремо від інших фізичних явищ, і з незворотності відповідає їй процесу не робиться неминучих логічних висновків.

Але інший вираз ентропії світу, її незмінне збільшення з ходом часу, вказує, що у ніякому природному явищі (відомим науці) ніколи не буде йти процес від нижчої температури у вищу температуру без витрати для цього сторонньої енергії, пов'язаної неминуче при цьому з перетворенням частини цієї енергії в тепловий стан з нижчою, ніж ця температура.

У результаті в «Замкненому» світовому просторі постійно і неухильно з ходом часу зменшується кількість енергії, здатної виконувати роботу, і збільшується кількість відпрацьованої енергії, яка не може бути направлена на роботу жодним з відомих методів.

2.1 Проблема простору і часу в живій речовині

філософський вернадський біосфера ноосфера

Час геометрично виражається у вигляді вектора, причому існує два випадки, різко відрізняються один від одного: · Вектор часу полярний, у разі незворотного процесу, коли (якщо взяти вектор між двома точками А і В) напрям АВ не одно ВА, тобто фізичний процес йде тільки в напрямку АВ, а назад немає. Вектор часу звичайний, у разі оборотного процесу, коли процес однаково може йти як у напрямку АВ, так і в напрямку ВА.

Якщо говорити про живу речовину, то тут взагалі простір і час нероздільні. У зв'язку з цим, вивчаючи явища життя, що йдуть в просторі 14 певної будови, необхідно допустити, що час в життєвих процесах не може мати будови, що суперечить простору, з яким воно нерозривно пов'язане. Простір, в якому йдуть життєві явища, тобто існують живі організми є енантиоморфних простором, тобто його вектори полярні і енантиоморфних. Без цього не може бути дисиметрії, отже, в геометричному вираженні часу, в якому відбуваються життєві явища, всі його вектори повинні бути, по-перше, полярні і, по-друге, енантиоморфних. Полярність в біологічних процесах проявляється в тому, що вони не оборотні.

Бачити енантіаморфность векторів часу ми не вміємо. Енантіаморфность часу виражається в тому, що в процесі, що йде в часі, закономірним чином проявляється, через певні проміжки часу дисиметрія. «Дісіметріей Вернадський називав таку властивість простору або іншого пов'язаного з життям явища, для якого з елементів симетрії існують тільки осі простий симетрії, але ці осі незвичайні, бо відсутня основна їх властивість - Рівність правих і лівих явищ. У такому середовищі стійко чи переважає тільки одне з антіподних явищ - праве або ліве.

У дісімметріческой середовищі, характерною для життя, утворюється одна з цих середовищ - права чи ліва - Або одна з них різко переважає над іншою. У такій дісімметріческой середовищу немає ніколи елементів складної симетрії - ні центру, ні площин симетрії »[5, стор.245-246]. Час - всеосяжна категорія. Немає жодного реального об'єкта поза часом, як, втім, немає часу поза реальними об'єктів.

Досліджуючи кристали і мінерали, Вернадський здійснював, перш за все, науковий аналіз, розглядав і групував окремі об'єкти своєрідною структури та хімічного складу. Проблема часу вимагала переважно синтезу знань. І, не перериваючи аналітичних досліджень, Вернадський переходив до узагальнень.

На відміну від більшості геологів Вернадський, поєднуючи науковий аналіз і синтез, розглядав долю кристалів і мінералів у зв'язку з життям земної кори, атмосфери, природних вод. Він розглядав мінерали як рухомі, динамічні структури, підвладні, як і все в природі, часу (тоді як мінерали та кристали за старою традицією представлялися вченим нерухомими геометричними фігурами, що не мають історії, тобто знаходяться «поза часу»). Таким чином, Вернадський ставив в один ряд живу і неживу природу, як учасників єдиного геологічного процесу, тобто він розкривав глибинні взаємозв'язки органічного та неорганічного світів.



3. Філософські підходи до природознавства

Центральною ідеєю, що проходить через усю творчість Вернадського, є єдність біосфери і людства. Вернадський у своїх роботах з природознавства розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Як би не був широкий круг питань, уражених Вернадським у своїх роботах, він скрізь намагався знайти те головне, що, на його думку, має відношення до пристрою навколишнього простору в глобальному масштабі. З усього приватного він намагався виділити те спільне, що прояснювало б картину світу, в центрі якого знаходиться людський розум.

Погляд натураліста проникав в глибини речовини, виявляв у явищах видимого світу приховані відповідності, викликані взаємодією атомів. Радіоактивні елементи, сила атомної енергії, на думку Вернадського, визначають особливості поведінки речовини земної кори в глибоких горизонтах. А на поверхні планети вирішальну роль в геохімічних процесах відіграють живі організми та енергія Сонця. Земна кора, кам'яний покрив планети, має порівняно невелику протяжність - у середньому близько тридцяти кілометрів (Набагато менше діаметра Землі).

Проте саме тут, в земній корі, здійснюються могутні кругообіг речовини, направляються і рухомі, з одного боку (з поверхні планети), променистою енергією Сонця, з іншого (з глибин) - енергією радіоактивного розпаду атомів. Живі істоти затримують частину сонячної енергії, що досягає поверхні планети. Земні рослини як б вбирають сонячні промені, переводячи в процесі фотосинтезу променисту енергію в енергію синтезу складних органічних сполук.

Для Вернадського живі організми постали у новому світлі - як особлива геохімічна сила. Мислителі минулого часом порівнювали живі істоти з плівкою, що покриває земну кулю, подібно цвілі, що огортає круглий плід. Підкреслювалася «паразитична» роль життя, яка харчується соками чудового космічного плоду, званого Землею. Насправді роль життя на Землі інша, стверджував Вернадський.

Деяка частина хімічних елементів планети знаходиться в стані розсіювання. Для них фактично не має значення енергія зв'язку, молекулярна. На перше місце у них виходить атомна енергія. Але головна маса елементів земної кори концентрується у вигляді родовищ корисних копалин, потужні пласти і рудних тіл.

Отже, існують якісь сили, визначають накопичення хімічних елементів і протидіють їх розсіюванню. Одна з головних сил такого роду, на думку Вернадського - живі істоти. Вакуум за життя Вернадського розумівся переважно як відсутність в даному обсязі будь-яких часток (атомів, молекул, іонів газу). Однак Вернадський вважав, що вакуум не є порожнеча з температурою абсолютного нуля, а є активна область максимальної енергії нам доступного Космосу, тобто порожнечі немає.

Під ці роздуми підходить гіпотеза, що припускає мимовільне народження атомів в космічному вакуумі. Вона добре пояснює деякі природні явища, але вимагає відмови від закону збереження енергії (Точніше, незначних за величиною відхилень від закону). Однак ніхто не заважає припустити, що ця енергія, зосереджена у вакуумі, має принципово іншу природу. Вернадський розглядав біосферу як особливу геологічне тіло, будова і функції якого визначаються особливостями Землі (планети Сонячної системи) і космосу.

А живі організми, популяції, види і все живе речовина - це форми, рівні організації біосфери. Розвиваючи вчення про біосферу, Вернадський прийшов до наступного висновку: Біогенна міграція хімічних елементів у біосфері прагне до максимального свого прояву. Залучаючи неорганічне речовина у «вихор життя», в біологічний круговорот, життя здатна згодом проникати в раніше недоступні їй області планети і збільшувати свою геологічну активність.

Цей біогеохімічний принцип Вернадського стверджує високу пристосованість живої речовини, пластичність, мінливість у часі. Для Вернадського було дуже важливо виділити роль думки, знань у розвитку планети. Думка спрямовує діяльність людини. Вернадський розглядав людську діяльність як геологічний фактор, багато в чому визначає подальший розвиток Землі. Для Вернадського людина була, перш за все, носієм розуму. Він вірив, що розум буде панувати на планеті, і перетворювати її розумно, завбачливо, без шкоди природі і людям. Він вірив у людини, в його добру волю. А людський розум сприймався Вернадським як космічне явище, природна і закономірна частина природи. Природа створила розумне істота, осягаючи, таким чином, себе.

Таким чином, поява у творчості Вернадського ідей про ноосферу - сферу розуму цілком закономірно. При розгляді будь-якого питання вчений залишав істотне місце розуму в глобальному його прояві. Вернадський писав про необхідності виділяти в біосфері царство розуму, яке з часом охоплює всю область життя і виходить у космос. Розум подібний до джерела світла: він освітлює все навколо.

Відсвіти розуму зберігають творіння людини: оброблений камінь або кістка, штучно виведені рослини або тварини, будови, іграшки, одяг, поля, ліси ... Розум грає роль організатора, керівника, провидця. Головна відмінна риса людини - розум, нескінченно збільшує можливості людей. Він необхідний, але недостатній для зміни матеріальних процесів.

3.1 Питання діалектики природи в роботах В.І. Вернадського

«Саме Вернадському належать такі роботи, відкриття, гіпотези, в яких підсумовуються, узагальнюються наукові досягнення минулого і на підставі нових фактів і узагальнень створюється сучасна наукова картина світу »[10, стор.100].

У цілому всі роботи Вернадського є великим внеском у пізнанні діалектики природи. Постійно залишаючись суворим цінителем фактів, глибоко критично аналізуючи натурфілософські і філософські історичні напрямки, Вернадський розвивав і зберігав своє бачення природи, часом суперечливий, але настільки всеохоплююче, що грандіозні обриси цього наукового «Бачення» світу по праву слід назвати сучасним природничих відображенням діалектики природи. У всіх своїх дослідженнях Вернадський виступає як войовничий матеріаліст.

Тут він постійно відстоює свої матеріалістичні переконання, критично оцінює різного роду ідеалістичні, метафізичні, філософські течії і обґрунтовує принципи максимально об'єктивного відображення результатів спостережень і досліджень. Досліджуючи геохімічні процеси, роль живих організмів, значення людства, розуму в еволюції планети, Вернадський науковим поглядом охоплює планетарні процеси не з оточуючого нас середовища. А, залишивши геоцентричний аспект досліджень в якості приватного, він як би спостерігає Землю з космічного простору, і планетарні процеси оцінює як похідні та взаємопов'язані з нескінченністю космічних потоків матерії та енергії.

Таким чином, в основу діалектичного розвитку природи постійно висувається, на перше місце, космологічний аспект. Саме в цьому аспекті отримують нове освітлення історизм, еволюція нашої планети та її оболонок. Вся сукупність живих організмів Землі та їх історії виділяється як особлива геологічна сила, з одного боку, рівна за своїми масштабами з іншими планетарними процесами, з іншого - принципово відмінна від усього іншого - неживого, кісткового речовини матерії.

Жива речовина, як і кісткове, розглядається у Вернадського та в планетарних і в космічних масштабах простору і часу. Процеси взаємодії відсталого і живої речовини в планетарно-космічних масштабах незмінно приковували до себе наукову думку Вернадського. Наукова картина світ, представлена ним, динамічна, існування живої речовини на Землі, його взаємодія з відсталим речовиною планети створює особливу оболонку Землі - біосферу.

Вчення про біосферу не просто опис складної сукупності живих організмів. Такого роду опису існували і раніше, але саме виділення живої речовини дозволяє розглядати біосферу як єдину планетарно-космічну систему. Присутність на Землі живої речовини дозволяє по-новому оцінити особливий період планетарного розвитку в космічній середовищі. Жива речовина безперервно і безупинно, окремі організми ще не відображають якісних властивостей живої речовини.

У своїй безперервності і перервності жива речовина суперечливо: воно характеризується народженням і смертю індивідуумів. Жива речовина, на думку Вернадського, специфічний потік матерії. Проблема виникнення та розвитку живої речовини розглядається, у Вернадського, в аспекті взаємозв'язку одиничного і загального в дослідженнях біосфери. У науковій творчості Вернадського можна знайти підтвердження та широке застосування основних законів діалектики, таких, як єдність і боротьба протилежностей, перехід кількості в якість, заперечення заперечення.

У 1926 року він писав: «Якщо в науковій області і йде крах старих побудов, воно йде завдяки творення нових, з ним не сумісних. Старе не руйнується, але зникає, розпливається завдяки створенню нового, і частина цього нового, виявляється, існувала в старому, хоча воно й не було в ньому видно. »[2, стор.83].

У розвитку вчення про біосферу думка Вернадського як би слід за природної історією природи планети. З появою на Землі людини, якого вчений включає до складу живої речовини, специфічна оболонка Землі - біосфера перетвориться новою силою - людським розумом. «Людина глибоко відрізняється від інших організмів за своєю дією на навколишнє середовище. Це відмінність, яке було велике з самого початку, стало величезним з плином часу.

Людина, безсумнівно, проявляється в біосфері своїм харчуванням і своїм розмноженням так само, як і всі інші організми. Але маса всього людства нікчемна в порівнянні з масою живої речовини, і прямі прояви в живій природі його харчування і його розмноження порівняно майже дорівнюють нулю.

Розум все змінює. Керуючись ним, людина вживає всі речовина, навколишнє його, - відстале і живе - не тільки на побудову свого тіла, але також і на потреби свого суспільного життя. І це використання є вже великий геологічною силою. Розум вводить цим шляхом в механізм земної кори нові потужні процеси, аналогічних яким не було до появи людини. »[6, стр.297-298]. Ця нова стадія в еволюції біосфери отримала назву ноосфери.



4. Основні положення вчення про ноосферу

Вчення про ноосферу, розробленої Вернадським, являє собою видатне досягнення наукової думки. «Вернадський усвідомив необхідність нового мислення, в умовах, коли людська діяльність прийняла загальнопланетарного характеру і стала потужною геологічною силою, що змінює біосферу »[9, стор.41].

У цих умовах, на думку Вернадського, людина повинна мислити і діяти в планетарному, біосферному масштабі. Особливо це відноситься до наукової роботи, до вченого, несе повну відповідальність за долю біосфери і за майбутнє людства.

Ноосферна концепція, основи якої були закладені Вернадським у його роботах 30-х і 40-х років, адресована сучасності, сьогоднішнього дня. Вона висловлює якісно новий щабель у розвитку самого природознавства, його корінного повороту до наукового освоєння продуктивних сил природи.

4.1 Єдність біосфери й людини

Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери і людства. «Людство, як жива речовина, нерозривно пов'язане з матеріально - енергетичними процесами, певної геологічної оболонки Землі - з її біосферою. Воно не може фізично бути від неї незалежним ні на одну хвилину »[7, стр.504].

Вернадський у своїх роботах розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Це дозволяє зрозуміти місце і роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу в ноосферу. Однією з ключових ідей, що лежать в основі теорії Вернадського про ноосферу, є те, що людина не є самодостатньою живою істотою, що живе окремо за своїми законами, він співіснує усередині природи і є частиною її.

Ця єдність обумовлена, перш за все, функціональною нерозривністю навколишнього середовища і людини, що намагався показати Вернадський як біогеохімік. Людство саме по собі є природне явище і природне, що вплив біосфери позначається не тільки на середовищі життя, але і на образі думки. Але не тільки природа впливає на людину, існує і зворотна зв'язок. Причому вона не поверхнева, що відбиває фізичний вплив людини на навколишнє середовище, вона набагато глибше.

Це доводить той факт, що в Останнім часом помітно активізувалися планетарні геологічні сили. «... Ми усе більше і яскравіше бачимо в дії навколишні нас геологічні сили. Це збіглося, навряд чи випадково, із проникненням у наукову свідомість переконання про геологічне значення Homo sapiens, з виявленням нового стану біосфери - Ноосфери - і є однієї з форм її вираження.

Воно пов'язане, звичайно, перш за все, з уточненням природної наукової праці і думки в межах біосфери, де жива речовина відіграє основну роль ». [1, стор.26]

Так, в Останнім часом різко міняється відображення живих істот на навколишній природі. Завдяки цьому процес еволюції переноситься в область мінералів. Різко міняються ґрунти, води і повітря. Тобто еволюція видів, сама перетворилася на геологічний процес, тому що в процесі еволюції з'явилася нова геологічна сила. Вернадський писав: «Еволюція видів переходить в еволюцію біосфери». [1, стор.27] Ми є спостерігачами і виконавцями глибокої зміни біосфери. Причому перебудова навколишнього середовища науковою людською думкою за допомогою організованої праці навряд чи є стихійним процесом.

Корені цього лежать у самій природі і були закладені ще мільйони років тому в ході природного процесу еволюції. «Людина ... складає неминучий прояв великого природного процесу, що закономірно триває протягом, принаймні, двох мільярдів років ». [1, стор.28]

Звідси, до речі, можна укласти, що висловлювання про самознищення людства, про катастрофу цивілізації не мають під собою вагомих підстав. Було б, щонайменше, дивно, якби наукова думка - породження природного геологічного процесу суперечила б самому процесу.

Ми стоїмо на порозі революційних змін у навколишньому середовищі: біосфера за допомогою переробки науковою думкою переходить у новий еволюційний стан - ноосферу. Заселяючи всі куточки нашої планети, спираючись на державно-організовану наукову думку і на її породження, техніку, людина створив у біосфері нову біогенну силу, що підтримує розмноження і подальше заселення різних частин біосфери.

Причому разом з розширенням області проживання, людство починає представляти себе усе більш згуртовану масу, тому що розвиваючі засоби зв'язку - засоби передачі думки огортають всю Земну кулю. «Цей процес - повного заселення біосфери людиною - обумовлений ходом історії наукової думки, нерозривно зв'язаний зі швидкістю зносин, з успіхами техніки пересування, з можливістю миттєвої передачі думки, її одночасного обговорення усюди на планеті».

При цьому людина вперше реально зрозуміла, що він житель планети і може і повинен мислити і діяти в новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, родини або роду, держав або їх союзів, але й у планетному аспекті. XX століття характерне тим, що будь-які відбувається на планеті, зв'язуються в єдине ціле. І з кожним днем соціальна, наукова і культурна зв'язаність людства тільки підсилюється і поглиблюється. «Збільшення вселенськості, спаяності всіх людських суспільств безупинно росте і стає помітним в деякі роки ледве не щорічно".

Підведемо короткий підсумок: людина, як він спостерігається в природі, як і всі живі організми, як усяка жива речовина, є визначена функція біосфери, у визначеному її просторі-часі; · Людина у всіх його проявах являє собою частина біосфери; · Прорив наукової думки підготовлений усім минулим біосфери і має еволюційні корені. Ноосферу - це біосфера, перероблена науковою думкою, підготовляється всім минулим планети, а не короткочасне і перехідне геологічне явище.

Багато чого з того, про що писав Вернадський, стає надбанням сьогоднішнього дня. Сучасні і зрозумілі нам його думки про цілісність, неподільність цивілізації, про єдність біосфери і людства. Переломний момент в історії людства, про що сьогодні говорять учені, політики, публіцисти, був побачений Вернадським. Він бачив неминучість ноосфери, підготовлюваної як еволюцією біосфери, так і історичним розвитком людства.

З точки зору ноосферного підходу по-іншому бачаться і сучасні болючі крапки розвитку світової цивілізації. Варварське відношення до біосфери, погроза світової екологічної катастрофи, виробництво засобів масового знищення - усе це повинно мати минуще значення. Питання про корінний поворот до джерел життя, до організованості біосфери в сучасних умовах повинний звучати як сполох, заклик до того, щоб мислити і діяти, у біосферному - планетному аспекті.



Висновок

Історія науки знає чимало видатних дослідників окремих напрямів природознавства, але значно більш рідко зустрічалися вчені, які своєю думкою охоплювали всі знання про природу своєї епохи, і намагалися дати їх синтез.

Такими були в другій половині XV і початку XVI ст. Леонардо Да Вінчі (1452-1519), в XVII столітті М.В. Ломоносов (1711-1765), в кінці XVIII і першій половині XIX ст. А. Гумбольдт (1769-1859). Наш найбільший натураліст Володимир Іванович Вернадський (1863-1945) по строю думок і широті охоплення природних явищ стоїть в одному ряду з цими корифеями наукової думки. В.І. Вернадський спрямував головну увагу на вивчення живої речовини землі - сукупності мешкають на ній організмів, на процеси їх харчування, дихання і розмноження, на еволюцію цих процесів в історії Землі і роль людської діяльності у перетворенні природних умов.

Серед великих натуралістів порівняно деякі робили спроби філософськи проаналізувати і викласти свій світогляд, своє розуміння процесів розвитку природи і людського суспільства. В.І. Вернадський належав до числа таких щасливих винятків.

При знайомстві з його працями впадає в око те обставина, що в них постійно присутній, крім основного наукового тексту, ще підтексти - естетичний і філософський. «Філософська тенденція в науковій творчості В.І. Вернадського була настільки сильна, що, намагаючись боротися з нею, прагнучи не дати можливості стати домінуючою, вченому доводилося свідомо йти шляхом жорсткого обмеження філософського польоту своєї думки.

Його філософська думка часто опережівала розвиток його наукової думки в галузі природознавства. Завдяки цього вона висвітлювала останньої дорогу вперед. Він розумів, що тут таїться велика небезпека, перш за все для самих філософських узагальнень, їх глибини і обґрунтованості.

І він боровся проти цього, як він сам говорив, «великого спокуси »зайнятися філософськими проблемами раніше, ніж будуть отримані необхідні для цього точні та незаперечні емпіричні дані »[4, стор.7]. У цих внутрішніх протиріччях типових для будь-якого великого натураліста - мислителя, лежить причина відомої уривчастість багатьох філософських екскурсів В.І. Вернадського, мозаїчність його окремих філософських думок, як би вкраплених в основний науковий текст, але аж ніяк не чужорідних йому. Крім того, не слід забувати про те, що погляди В.І. Вернадського, як справді великого вченого, який був у постійному творчому горінні, розвивалися, еволюціонували.