Філософські погляди Г.С. Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

М. Редько автор книги “Світогляд Г.С. Сковороди” вважає, що Сковороду, як мислителя характеризують постійні творчі пошуки, прагнення знайти самостійні відповіді на питання, які ставило перед ним саме життя. Ось чому припускаються великої помилки ті дослідники, які вважають, що світогляд філософа нібито остаточно сформувався у 60-х роках і не зазнав пізніше ніяких змін.

Вже в ранній період своєї творчої діяльності Сковорода починає створювати свою філософію, яка, на його думку, повинна слугувати теоретичною основою для вирішення поставленої ним проблеми щастя. З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов'язана з життям і розв'язанням суспільно-практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково-філософської думки. У філософії Сковороди є положення співзвучні з матеріалістичною філософією Ломоносова (про вічність матерії, про атомну будову речовин, ідеї множинності світів). Однак у нас немає прямих доказів того, що в даному разі можна говорити про безпосередній вплив матеріалістичної філософії Ломоносова на формування філософських поглядів Сковороди, як це роблять Т.А. Білич та інші автори, схильні мало не цілком виводити філософські погляди Сковороди з матеріалізму Ломоносова.

З впевненістю ми можемо говорити, що український філософ зазнав впливу тих мислителів античного світу, епохи Відродження і Нового часу, які визнавали матерію вічною, нестворюваною і незнищуваною. До них належать Демокріт, Арістотель, Епікур, Джордано Бруно, матеріалісти XVII i XVIII ст.

1. Життєвий шлях Григорія Сковороди

Народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року на Полтавщині, в селі Чорнухах Лубенського полку в сім'ї малоземельного козака.

З дитинства Сковорода виявив великий потяг до рідної природи, до життя простого нарду, до його багатих поетичних скарбів. Полтавщина і Харківщина, де він проживав, здавна славилася кобзарями, думами, піснями. і це було важливим фактором у формуванні музичного хисту майбутнього поета. Народна творчість була першим джерелом, з якого Сковорода. черпав все життя.

В 1738 році, 16 річним юнаком Григорій Сковорода став студентом Києво-Могилянської академії, в якій він здобув знання гуманітарних наук, філософії і літератури, оволодів грецькою, латинською, польською, староєврейською, німецькою мовами, що дало йому можливість читати в оригіналі твори античних філософів, поетів, вчених.

Григорій Сковорода був великим любителем співу і музики, славився як виконавець пісень, автор їх текстів та мелодій. Сам грав на багатьох, музичних інструментах. Враховуючи його здібності в 1742 році Сковороду, разом з іншими музично обдарованими студентами, забрали в Петербург до придворної хорової капели цариці Єлизавети, де він близько трьох років був співаком. В Петербурзі Сковорода глибше пізнав російську культуру, дістав ґрунтовну як на той час музичну освіту і звання регента. Капела постійно брала участь не тільки в царських урочистостях, а також у церковних відправах.

В 1744 році цариця Єлизавета приїздила до Києва. В складі її почту прибув і Сковорода. Але він не побажав повернутися назад по Петербурга і почав продовжувати навчання в академії в класі філософії. Навчання тривало недовго, бо в серпні 1745 року непосидючий Сковорода знову вирушив у світ. Цього разу до Угорщини в місто Токай, як півчий православної церкви російської місії. Тут він пробув п'ять років. За час служби в місії Сковорода побував в різних містах Угорщини, Австрії, Німеччини, Італії, Чехословаччини, Польщі де він поглиблював свої знання як вільний слухач університету в м. Галле, знайомився з культурою, побутом і фольклором народів Європи.

Восени 1750 року Сковорода повернувся в Україну. Тоді ж його призначили на посаду викладача поетики в Переяславський колегіум. Тут він розробив курс лекцій, застосував нові методи викладання, що не подобалось місцевому епіскопу, якому підлягав колегіум, і Сковороду звільнено.

Після втрати місця викладача в Переяславі Сковорода восени 175І року повертається до Києва і ще два роки навчається в академії в богословському класі. Постільки духовна кар'єра його не приваблювала, Сковорода залишає академію і влаштовується у поміщика Степана Томари на посаду домашнього вчителя в селі Ковраї на Переяславщині. В маєтку Томари Сковорода навчав і виховував сина поміщика майже шість років.

У 1759 році Сковорода переїздить до Харкова, де у місцевому колегіумі читає поетику. Тут про нього йшла слава як про талановитого поета, відомого вченого і оратора. І знову через непорозуміння з керівництвом, влітку 1764 року Сковорода змушений був залишити колегіум. Він був непохитним у своїх поглядах, у своїй позиції до тодішніх порядків та їх прибічників світського чи духовного стану.

В 1768 році Сковороду знову запросили викладати катехізис для дітей дворян у початкових класах того ж Харківського колегіуму. Він погодився, написав для нього власний курс лекцій, в яких торкається таких понять як щастя, світ, природа, вічність, бог, викладає свої етико-гуманістичні погляди. Та, оскільки просвітительська концепція моралі у Сковороди розходилась з офіційною, його звільнили з посади, хоч до педагогічної роботи у нього були і хист, і відповідні знання. В 1769 році Сковорода остаточно залишає колегіум і вже більше не займай жодної офіційної посади.

З цього часу і до самої смерті Сковорода - мандрівний філософ, народний учитель-просвітитель. У сірій селянській свитині, з торбиною за плечима, з палицею і книгою в руці він пішки ходив від села до села. І так впродовж двадцяти п'яти років провів у мандрах, поширюючи своє філософське вчення серед народу. Крім Києва, Києво-Печерської лаври, багатьох міст і сіл України, Сковорода подорожував по різних містах Воронезької, Курської, Орловської областей Росії. В 1754 році відвідав Москву і Сергієву Лавру /Загорськ/. Навіть близькі до Сковороди люди не завжди знали якими шляхами він ходить. Сковороду всюди радо зустрічали прості люди, для яких він був своєю людиною, щирим порадником і другом. Він любив зупинятися там, де знаходив людей з "розумом і серцем".

Матеріальне становище у Сковороди було дуже важким. Він не мав власної домівки, не мав сім'ї. Все його майно - торба з власними творами, кількома найпотрібнішими книгами й речами. Та й фізичні сили його вичерпувались. Він часто хворів, скаржився на старечу неміч. У листі до свого друга Я. Правицького від 5 січня 1792 року, Сковорода з сумом говорить про свій важкий стан здоров'я, про неможливість вирушати в мандри, працювати.

Переборюючи втому і хвороби, навесні 1794 року Сковорода оселяється у селі Іванівці (нині с. Сковородинівка), що недалеко від Харкова, у приятеля А.І. Ковалевського. Тут він 9 листопада 1794 року і скінчив свій життєвий шлях.

сковорода філософський педагогічний музичний творчість

2. Ідейний світ Григорія Сковороди

За своїм обдаруванням і здібностями Сковорода міг би зробити блискучу кар'єру, але вона його зовсім не приваблювала. Сковороду не раз намагалися схилити до чернецтва, обіцяли йому високий духовний сан і щасливе життя. Але спроби спіймати Сковороду в свої тенета, ізолювати його від народу не увінчались успіхом. Він високоосвічена людина, залишився а народом, до якого належав від народження, відмовившись від привілеїв, пропонованих йому вищим світом. Навіть у побуті Сковорода залишався бідняком, одягався як простий селянин. Його особисту бідність, своєрідну хвалу бідності в його творах дехто тлумачить як проповідь аскетизму. Але це зовсім неправильно. Сковорода проти аскетизму, його принцип - "Нічого надміру". Сковорода часто повторяв: "Живу не для того, щоб їсти і одягатись, їм і одягаюсь, щоб жити". Отже це не проповідь аскетизму, а своєрідне розуміння бідності. Бідність, за Сковородою, - це не бідування, не голодування, це свобода від влади речей, багатства. У нього викликають огиду й осуд панська й поміщицька ненажерливість, їх знущання над простим людом. І цього огидного світу Сковорода не тільки не бажав прийняти, але і шукав засобів боротьби з ним. Вся його творчість була своєрідною протидією проти тодішнього суспільного ладу.

Сковорода виступав не тільки проти панів, поміщиків, глитаїв та здирників. Не менш негативним є його ставлення до царизму. "Я не поважаю, - писав він, - не тільки тих царів, яким був Ірод, але навіть і хороших царів". Він вважав царизм опорою, на яку опирається світ зла. І цей світ зла його не спіймав. Сковорода залишився вірним своїм принципам і переконанням. Він жив так, як учив, і учив так, як жив, залишаючись незламним борцем за свою справедливість.

Сковорода увійшов в історію української культури передусім як видатний мислитель-філософ. Все його життя й діяльність були спрямовані на поліпшення життя народу, удосконалення існуючого суспільного ладу.

Сковорода постійно жив серед простих людей, знав їх думи й прагнення, співчував бідним і знедоленим, сам розділяв їхню гірку долю. Тому не випадково він поставив перед собою філософську проблему - пояснити смисл життя людини, знайти для неї шлях до щастя і дати відповідь яким повинно бути нове суспільство.

Основним принципом свого філософського вчення Сковорода проголосив систему самопізнання, самовиховання людини. Це, на думку філософа, повинно було створювати передумови для перетворення людей з кріпаків у вільних, щасливих працівників, отже торувати шлях до нових соціальних відносин, до щастя. А право на щастя мають усі люди. Воно належить усім як повітря, сонце, вода.

Сковорода вчив: пізнати себе - значить пізнати свій духовний світ, виробили такі морально-етичні за-сапи як доброта, правдивість, чесність, справедливість. Пізнати себе - значить знайти в собі природну схильність до тієї чи іншої праці, яка потрібна і корисна не тільки для окремої людини, а й суспільства. Праця, вважав Сковорода, - це смисл життя кожної людини.

Отже, тільки пізнавши себе, свою внутрішню натуру, людина може знати свої можливості, мати впевненість у своїх здібностях, визначити своє місце в суспільстві і принести Йому найбільшу користь.

Сковорода наївно вірив у те, що шляхом самопізнання можна досягти загального щастя для всіх, перетворити хижацький світ у рай на землі. Це звичайно, було утопією. Такі утопії були характерні для всіх просвітителів. Поставивши питання про щастя для всіх, для всього народу, Сковорода вирішував тільки внутрішню, морально-психологічну проблему, не помічаючи її безпосередньої залежності від зовнішніх, соціально-політичних факторів.

Філософ був сином своєї епохи, суперечливість розвитку якої своєрідно позначилися на його творчості і поглядах. З одного боку Сковорода вчив про вічність і первісність матерії, з другого - писав про співіснування двох світів; духовного і матеріального.

Обґрунтовуючи матеріальність великого світу Сковорода все-таки вважав рушійною силою невидиму натуру (бога), а матерію розглядав лише як "тінь божу", як інертну, пасивну масу, що не має власного джерела руху. Через це у розв'язанні основного питання філософії він стояв на позиціях об'єктивного ідеалізму.

Однак у теорії "трьох світів" основну увагу Сковорода зосереджує не на поясненні "макрокосму", всесвіту, а на вченні про "мікрокосм", про людину, її сутність та шляхи досягнення щастя. Ось чому проблема людської особистості стає головною проблемою філософських поглядів мислителя. В цьому питанні Сковорода продовжує і розвиває ідеї своїх попередників, зокрема професорів Києво-Могилянської академії Ф. Прокоповича та І. Кониського, які не відокремлювали людину від світу, а розглядали їх як одне ціле: людина - частина природи. У філософській концепції Сковороди людина - це не просто частка природи, а особливий малий світ - мікрокосм. Разом з тим філософ проводить думку про єдність мікро і макросвіту.

Сковорода уже в перших своїх філософських творах "Наркісс" і "Книга Асхань..." розробляє тему пізнання людиною світу та самопізнання. Протягом 70-80-х років філософ створив такі діалоги-роздуми про щастя людини та її ставлення до релігії, до праці, до багатства: "Діалог, или разглагол о древнем мире", "Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни", "Кольцо", "Алфавит, или Букварь мира", "Брань архистратига Михаила со сатаною о сем: легко быть благим", "Благодарный Еродій", "Убогій жайворонок", "Потоп зміин", "Икона Алківіатдская", "Жена.Лотова" та багато інших.

У вихованні Сковорода підкреслював роль батьків, як природних учителів. Метою виховання він вважав насамперед - прищепити такі почуття, як любов, дружба, вдячність. В педагогічній діяльності треба дбати не тільки про виховання доброго серця дитини, а сприяти фізичному здоров'ю вихованців. Вперше в Україні Сковорода ставив питання про виховання вільної, гармонійно-розвиненої людини.

Педагогічна спадщина Сковороди міцно ввійшла в наукову скарбницю нашої педагогіки. Заслуги Сковороди як Філософа, письменника і педагога в тому, що він порушував важливі соціальні проблеми, прокладав шлях прогресивним ідейним течіям свого часу.

2.1 Григорій Савич Сковорода - новатор в галузі вокальної педагогіки

Постать видатного філософа, талановитого поета, професійного музиканта-виконавця Григорія Савича Сковороди хвилює сучасне суспільство. Його творчість, що стала підсумком найвищих досягнень давнього українського письменництва та композиторства, й донині має великий вплив. Значну роль у житті та творчості Г. Сковороди мала музика. Вона була його вірною супутницею, з нею пов'язані всі основні етапи його творчості й діяльності. Народну пісню філософ вважав за засіб пропаганди волелюбних ідей, заклик до чесного трудового життя, до морального самовдосконалення.

Григорій Савич Сковорода як поет, композитор та професійний музи кант збагатив музично-поетичну творчість новими темами, новими мотивами та образами. Музична мова більшості його пісень тяжіє до народнопісенного мелосу. Водночас його пісні знаменують собою народження нового жанру -- сольної пісні з інструментальним супроводом. Підтвердженням певної традиції виконання пісень Г.С. Сковороди з інструментальним супроводом існує безліч прикладів.

Музично-поетична творчість Григорія Савича Сковороди представлена кантами й піснями. За життя автора його пісні не друкувалися. Їх співали прості люди скрізь по Україні, ці пісні ще й досі побутують у народних «редакціях» та переробках. Лише декілька пісень знаходяться у рукописних збірниках кінця XVIII -- початку XIX ст.

Григорій Савич Сковорода був надзвичайно музично обдарованою лю диною. Все життя не розлучався він із народною піснею, майстерно володів сопілкою, скрипкою, бандурою, гуслами. «Він почав музичне поприще в домі батька своєю сопілкою, свиріллю. Там... він з раннього ранку виходив у гай і награвав на сопілці... Поступово він так удосконалив свій інструмент, що міг на ньому передавати перелив голосу птахів співучих. З того часу музика і спів стали щоденним заняттям Сковороди».

Як бачимо, Григорій Сковорода, співаючи своїх пісень, часто супроводив спів грою на інструменті або акомпанував іншим. Відомий дослідник українського музичного мистецтва О.Я. Шреєр -- Ткаченко писала: «Пісні Г.С. Сковороди -- це новий і значний етап у розвитку камерної вокальної музики», зокрема пісні-романси. І не тільки завдяки їхній новій тематиці, а й тому, «що це був новий тип вокально-інструментальної музики, тобто пісні з інструментальним супроводом, що? як відомо, безпосередньо пере дували українському солоспіву.

Характеризуючи пісенну спадщину Г. Сковороди, досліджуючи його творчість та біографію, можна констатувати той факт, що Сковорода був музикантом, співаком, композитором та педагогом -- вокалістом «сладкозвучия».

Незначна кількість пісень Григорія Сковороди знайшлася в наш час у вірогідних нотних записах, оскільки сучасне мистецтвознавство досі ще не має у своєму розпорядженні жодного, зробленого Сковородою запису мелодії його пісень. Мабуть саме в цьому філософська суть і зрозумілість слів Сковороди: «Мир ловил меня, но не поймал». Творами Григорія Савича захоплювалися відомі українські, російські митці, вчені, поети. Твори філософа були благодатним зерном творчості Т.Г. Шевченка, який згадував Сковороду у вірші, присвяченому А. Козачковському.

Нашу увагу більше привертає значення мислителя, письменника, гуманіста в історії розвитку як вітчизняної культури взагалі, так і його новаторство у музичній та вокальній спадщині. Г.С. Сковороду ми вважаємо засновником побутових світських сатиричних пісень, про що свідчать праці історика української літератури М. Возняка. Органічний зв'язок пісенної творчості Григорія Сковороди з життям і долею народу зумовлює те, що не лише в тематиці, ідейному змісті, художніх образах, а й прийомах і формах Сковорода спирається на народний досвід, на засоби українського музичного фольклору.

Важливим джерелом для вивчення пісенної творчості Григорія Сковороди є його текстова збірка під назвою «Сад божественных песней». Велику групу в збірці становлять алегоричні пісні, позначені соціальною спрямованістю, суто сатиричні, близькі до народної творчості та сатир і байок російських поетів, попередників Крилова -- Дмитрієва, Хемніцера, Ізмайлова. Саме до них належить відомий кант «Всякому городу нрав и права» (використаний згодом І.П. Котляревським у «Наталці- Полтавці»). Багато пісень виражають протест проти соціальної нерівності й несправедливості («Ох, счастье, счастье», «Ойти, пташко-жовтобоко», «Ах ты, свете лест ный»). Багато рукописних текстових збірників того часу містять «Полевую песню господина Сковороды» («Ах поля, поля зелены»).

Г.С. Сковорода обожнював народні пісні: «Сія песнь есть из древних малоросійських и есть милая икона, образующая весну...», -- таку цікаву характеристику дає Г. Сковорода українській веснянці. Подібних прикладів досить багато, тим більше, що Сковорода вперше в Україні довів цінність української пісні, піднісши її авторитет і роль у літературі, а, отже, і в усь ому світі. Доказом наших думок є слова професора М.П. Попова про те, що Г. Сковорода, по суті, вперше в Україні усвідомив і зробив цим внесок у формування змісту підготовки вокалістів.

Григорій Сковорода сміливо підніс значення народної, а ми додамо пісенної, творчості. Його пісні -- це новий жанр сольної пісні з інструментальним супроводом. Він був новатором -- гуманістом, який у пісенному жанрі багатогранно відроджував духовний світ людини. Сковорода зробив і значний внесок у систему підготовки вокалістів. Він застосовував емпіричний метод підготовки вокалістів, тобто метод наслідування. Сутність цього методу полягає у професійному сприйнятті учнем співу вчителя через копіювання на слух, коли голосові м'язи фіксують правильну постановку голосу, довершуючи її через особисті емоції, почуття, темперамент.

Визначаючи неординарність, своєрідну святість Григорія Савича Сковороди, життєвим девізом якого було: «Краще мені хліб з водою, чим мед з бідою», можна зрозуміти народну любов до генія, якого, за словами Д. Еварницького, люди вважали за праведника, який своїм словом, своїми піснями і чудовою грою на сопілці замовляє душевні й сердечні рани.

2.2 Одноголосі пісні з інструментальним супроводом. Пісні-романси

Григорія Сковороди

Поряд з кантом у міському побуті розвивається одноголосна пісня з супроводом клавікордів, бандури, торбана, згодом -- фортепіано. Вони відомі ще з початку XVII ст. Пісні найдавнішого часу збереглися у вигляді мелодій без супроводу, бо акомпанемент переважно імпровізувався і рідко коли записувався. За характером вони різні -- від ліро-епічних та історичних до жартівливих і гумористичних, наприклад, широко розспівана «Ой біда, біда мені, чай-ці-небозі» та напружена, драматична «Ах, Українонько». Автори обох пісень невідомі.

З наступного XVIII ст. до нас дійшло значно більше зразків. Серед них назвемо «Ой перестань, перестань» і «їхав козак за Дунай». Обидві були створені на початку XVI11 ст. Автор другої пісні -- козак Семен Климовський. Особливо популярною стала «їхав козак за Дунай»; її співали не тільки на Україні й у Росії, а й у різних країнах Європи: Німеччині, Франції, Польщі, де композитори писали свій акомпанемент до мелодії, створювали варіації на цю тему тощо.

Дальший розвиток сольної пісні з супроводом (чи як її стали називати, пісні-романсу) пов'язаний з іменами відомих поетів, композиторів тощо. Вагоме місце серед них посідає Г. Сковорода.

Філософ, поет, педагог-просвітитель і композитор Григорій Савич Сковорода (1722--1794) народився в м. Чорнухах на Полтавщині. Після закінчення чотирирічної дяківської школи у рідному містечку батько віддає його до Київської академії. Тут він навчався з перервами з 1734 до 1753 року; поряд з філософською та літературною здобув і музичну освіту. Майже три роки (1741 --1744) Григорій перебував у Петербурзі у Придворній співацькій капелі. Цей колектив нараховував у ті часи понад 50 учасників. Хор щодня мав репетиції -- шліфував репертуар, розучував нові твори, брав участь в усіх урочистих святах при царському дворі, у церковних службах, а також в оперних виставах (зокрема, в опері Й.А. Гассе «Милосердя Тита»). Отже, Григорій Савич вдосконалював у капелі свої музичні знання -- вивчав вокальну (хорову) та оперну музику. Після звільнення з капели він отримує звання придворного уставника (уставник -- регент, диригент, керівник хору).

У 1744--1745 роках Сковорода продовжує навчання у Київській академії, у класі філософії. Проте вже в серпні 1745 він їде за кордон, в угорське містечко Токай. Хоч Сковороду офіційно взяли на посаду півчого уставника при делегації генерал-майора Ф.С. Вишневського, він ні півчим, ні регентом там не працював, а, користуючись прихильністю Вишневського, подорожував і навчався у різних містах Європи -- Будапешті, Братіславі, Відні, Венеції, Флоренції, Галле (тобто в Угорщині, Словаччині, Австрії, Італії, Німеччині).

У 1751--1753 роках Сковорода -- знов студент Київської академії. Проте йому так і не довелося завершити повний курс навчання, Григорія рекомендують домашнім учителем до багатія С. Томари в село Кавраї на Черкащині, де він пробув з невеликою перервою до 1759 року.

Якщо в київський та петербурзький періоди Сковорода-музикант виявив себе головним чином як автор кантів і культових творів -- псальм, концертів, служб, то в Кавраях його цікавлять чисто світські жанри. Тоді він створив пісні «Всякому городу нрав і права», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Стоїт явор над горою».

П'ять років (1759--1764) і у 1768--1769 роках Григорій Савич Сковорода був викладачем у Харківському колегіумі: вів класи піїтики, синтаксими, викладав грецьку мову і співи. В цей час він написав ряд поетичних творів, які увійшли до циклу «Сад божественних пісень», перші філософські твори тощо. Сковорода був педагогом за покликанням. Людина широких енциклопедичних знань, талановитий поет, співак і музикант, він завжди і всюди завойовував велику пошану і любов своїх товаришів і вихованців. Те, як викладав Сковорода поетику, викликало занепокоєння у «високого начальства», яке зуміло знайти шляхи, щоб назавжди звільнитись від такої вільнолюбної людини, якою був Григорій Савич. Останні 25 років Сковорода вів мандрівний спосіб життя. Він був народним учителем-просвітителем, філософом, музикантом. Подорожуючи від села до села, від міста до міста, він був бажаним гостем у хаті кожного трударя. Люди тяглися до нього як до щирого порадника, вірного друга. Сковорода підтримував зв'язки з багатьма своїми знайомими, колегами, друзями: листувався з ними, гостював у них вдома. Тривала дружба була в нього з Михайлом Коваленським, колишнім його учнем. Збереглося їх багаторічне листування. Велику цінність має біографія Г. Сковороди, написана Коваленським ще за життя філософа.

В останній період життя Григорій Савич написав тридцять «Харківських байок», ряд філософських творів (наприклад, «Алфавит, или Букварь мира»), перекладав твори давньогрецьких письменників тощо.

Помер Г. Сковорода 9 листопада 1794 року (за новим стилем) у селі Іванівці (нині -- Сковородинівка) на Харківщині.

Його поетична й філософська спадщина досить велика; музичний доробок -- менший, можливо, через те, що багато творів Сковороди не збереглося. Ті, що дійшли до нас, відомі не в оригіналі, а в народних переспівах. Відомо також, що його музичні твори, зокрема канти й пісні-романси, швидко поширювались серед народних мас, були дуже популярними ще за життя Сковороди.

Вплив творчості Г. Сковороди на розвиток пісні й канта надзвичайно великий. Найперша його заслуга полягає в тому, що він розширив тематику і коло образів згаданих жанрів. Тут і глибокі філософські роздуми про суспільство, про сили, що ним керують, тут і гумор, і їдка сатира, що викриває недоліки тогочасного життя. Нерідко Сковорода виступає у своїх творах як борець за правду, за людське достоїнство.

«Музика, пісня,-- писала музикознавець О. Шреєр-Ткаченко, стали для Сковороди одним з важливих засобів висловлення і по ширення своїх філософських ідей, соціальних поглядів. Він бачив у мистецтві не розвагу, а шлях до людського серця, до пробудження людської думки... Його твори закликали до самовдосконалення, до оздоровлення людського суспільства».

Як уже згадувалося, пісню «Всякому городу нрав і права» Сковорода написав у період перебування у Кавраях на Черкащині. Цей твір є одним з найяскравіших зразків сатири XVIII ст. Тут висміюються продажність і розгульність панства, крутійський суд, брехливе купецтво тощо.

Ще за життя поета пісня «Всякому городу нрав і права», як і ряд його інших творів, стала дуже популярною. Наприклад, у народній опері «Наталка Полтавка» цей твір, перероблений І. Котляревським, став характеристикою негативного персонажу -- пана Возного.

Оригінальна мелодія цієї пісні в запису Сковороди до нас, на жаль, не дійшла. Відомі її три варіанти: 1) в народній опері «Наталка Полтавка» (твір написано у 1818 p.); 2) у збірнику «Васильківський соловей» С. Карпенка, що вийшов друком у Києві 1864 p.; 3) в записі тексту й мелодії з супроводом від кобзаря Ліберди (Харків, 1920р.) (88а, б, в).

Хоч наведені тут мелодії відмінні одна від одної, вони виросли з одного кореня. Це передусім тридольність, опора мелодії на тоніко-домінантову гармонію, наявність кадансових зворотів з VII підвищеним ступенем -- тоншою (тут підкреслено типово романсові секстові звороти, поспівки від V до І ступеня по мелодичному мінору тощо). Можна припустити, що найближчим до авторського є третій, кобзарський, варіант. Текст Сковороди тут залишено майже без змін.

Розглянемо ще два твори Г. Сковороди: «Ой ти, птичко жолтобоко» і «Стоїть явор над горою». Вони були написані також у селі Кавраях на лоні живописної сільської природи, в тісному спілкуванні з простим людом. Свідченням цього є їх майже чиста народна українська мова. Знову ж таки до нас не дійшла оригінальна музика цих пісень, їх, очевидно, співали, переймаючи мелодію з голосу Сковороди, супровід автор імпровізував на лірі або бандурі. Для підтвердження цієї думки наведімо слова самого Григорія Савича. «Ми зараз, сумуючи за тобою,-- пише Сковорода до свого товариша Якубовича,-- втішаємо себе цією пісенькою, співаючи її під звуки китари або ліри».

Обидві пісні було опубліковано у збірнику «Васильківський соловей» С.Карпенка в середині XIX ст. За характером музики це типові пісні-романси ліричного змісту, їх мелодії виразні, м'які, співучі. В них уже сформований мінорний (гармонічний) лад, строфічна будова (двочастинна форма), чітко виявлено тоніко-домінантову гармонію. Типово романсовою є гомофонно-гармонічна фактура цих творів. У мелодії, зокрема в кадансах, яскраво підкреслені звороти з VII підвищеним ступенем. Наприклад: до²--мі-бекар¹--фа (89).

Г. Сковорода складав свої вірші як пісні-притчі. Він прагнув охопити якнайважливіші теми з громадського й особистого життя. Поет оспівував благородство простих людей, їх моральну перевагу над багатими, гостро критикував несправедливість, нечесність, зажерливість.

Сковорода розширив коло тем пісенної творчості, дав новий поштовх для розвитку її поетичної і музичної мови, помітно наблизив її до фольклору. Він був попередником І. Котляревського -- зачинателя нової української літературної мови.

Висновок

На мою думку Т.А. Білич та інші автори, які схильні мало не цілком виводити філософські погляди Сковороди з матеріалізму Ломоносова, ігнорують особливості ідейного розвитку філософів, не враховують їх наукових інтересів, а також того рівня науково-філософського розвитку, якого вони досягли.

Я не можу погодитися з тими авторами (Д.І. Багалій, В. Білий та інші), які твердять, що філософська спадщина Сковороди має лише історичний інтерес і що для нашого часу вона нібито повністю втратила своє значення.

Сковорода належав до тих видатних прогресивних мислителів, які століттями шукали шляхи до щасливого життя у моральній сфері. Г.С. Сковорода вірив, що шляхом морального вдосконалення та освіти людей можуть бути перебудовані суспільні відносини на основі “сродної” праці. Це була ідеалістична утопія. Лише марксизм, відкривши закони суспільного розвитку, вказав шляхи перебудови суспільних відносин і морального вдосконалення людей і, таким чином, поставив розв'язання проблеми щастя, проблеми морального вдосконалення на реальний грунт.

Філософська позиція Г.С. Сковороди, органічно пов'язана із його життєвим шляхом, що ґрунтувався на розроблених ним філософських засадах, спричинилась до істотного внеску, здійсненного видатним мислителем в історію філософської думки України. Значення Г.С. Сковороди - вельми широке. Воно охоплює усі сфери духовного життя українського народу, визначає істотний внесок його в розвиток української культури загалом. З огляду на це є підстави говорити про започаткований Г.С. Сковородою особливий тип українського інтелігента, чим, зрештою, й визначається місце його в історії культури українського народу.

Список використаної літератури

1. Багалій Д.І. ”Український мандрівний філософ Г. Сковорода”. К., 1992.

2. Філософська думка в Україні. Бібліографічний словник. - К.,2002.

3. Григорій Сковорода: дослідження, розвідки, матеріали., - К., 1992.

4. Сковорода Г.С. Український мислитель. - К., 1992.

5. Тисяченко Г. ”Народний філософ-учитель Г.Сковороди.” К., 1922.

6. Фільц Б. Джерела музичної культури [України] // Дзвін. - 1990.

7. Л.Й. Височанська, В.А. Уманець “Музика і співи”. К., 1998

8. М. Гордійчук “Співи та музика”. К., 1995

9. Митці України: Енциклопедичне видання / Упорядник Г. Лабінський, С. Музда. За ред. В. Кудрицького. - К.: Українська Енциклопедія, 1992.

Размещено на Allbest.ru