Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теодор Адорно (1903-1969) - німецький буржуазний філософ, соціолог, музикознавець, один з провідних діячів франкфуртської школи. Творчу діяльність Адорно почав вже в 17-річному віці з публікації першої критичної статті “Експресіонізм і художня правдивість" 1920 року в якій йшлося про драму експресіоніста. Навчався і згодом викладав у Франкфуртському університеті імені Йоганна Вольфганга Гете. З 1934 року був в еміграції у Великобританії, з 1938 - жив у США.

З 1949 працював у Франкфурті-на-Майні професором університету. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як “Негативна діалектика” (1966). Розвинув ідею заперечення в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового. Діалектика Гегеля “в руках" Адорно перетворюється в антисистемну, “заперечливу діалектику” всіх сутньогегельних досліджень, вніс крупний вклад до естетики модернізму. Услід з'являються полемічні і критичні статті переважно про музику. У них предметом розгляду Адорно стають музичні напрями, що формують образ 'музичного ландшафту' 1920-х рр. При цьому метод аналізу Адорно феноменів передачі музичного вмісту характеризується акцентуванням не художньої виразності, а когнітивного потенціалу музики, що свідчить про раціональне осмислення музичного матеріалу. З початку 1920-х залучений в інтелектуальну орбіту Франкфуртського інституту соціальних досліджень, довкола якого стала складатися так звана Франкфуртська школа. Філософія Адорно будувалася на вихідному мотиві про необхідність піддавати критиці будь-які теорії суспільства у міру історичної зміни останнього. Ранні філософські роботи Адорно були присвячені критичному розбору філософських систем Гуссерля (1924) і Кьеркегора (1930), які критикувалися ним за зневагу чинниками соціальної реальності і пріоритетне трактування суб'єкта. У цей же період найяскравіше позначилися симпатії Адорно по відношенню до марксизму, - марксизму, розробленому Лукачем і Коршем, деякі установки якого Адорно розділятиме протягом всього життя. Найбільш значимою для філософії Адорно була марксистська концепція товарного фетишизму, інтегрована з ідеєю Лукача про 'матеріалізацію'. У еміграції звязки Адорно з інститутом особливо зміцнилися, обернувшись інтенсивною інтелектуальною співпрацею. Результатом стала одна з найважливіших робіт А. 'Діалектика освіти' (1947), написана їм спільно з Хоркхаймером. У ній автори кинули виклик вірі в історичний прогрес, яка складала непорушний потенциал марксистської традиції. Історія суспільства інтерпретована в книзі як універсальна історія освіти. Показано, що в ході боротьби за виживання чоловік вимушений постійно удосконалюватися в управлінні світом в своїх власних суб'єктивних цілях. Постійна орієнтація на панування змінює єство людського мислення, роблячи його неспроможним в здійсненні своєї власної саморефлексиї, зводячи розум до значення незмінного у всіх ситуаціях інструменту. Так процес освіти обертається послідовною раціоналізацією світу в суб'єктивно-інструментальному сенсі. В ході її людський розум опускається до сліпої процедури формального автоматизму, здійснюваної їм виключно в полі дії самої себе. Логічна і технічна 'апаратура придушення' зовнішньої природи, створена людиною за допомогою науки і техніки, через панування і розподіл праці пригнічує і природу самої людини. Він все менше розпоряджається створеною апаратурою, яка усе більш відособляється від нього. Небезпека повільного дрейфу людського світобачення у бік зміцнення порожнього автоматизму стереотипів, що склалися, действованій по правилах, узаконених лише силоміць звички, ще гостріше буде позначена в наступній спільній роботі Адорно і Хоркхаймера 'Авторитарна особа' (1950). Люди, вважають автори, сплющувавшись в ході раціоналізації в 'вузлові пункти сталих реакцій і вистав', що зміцнилися, виявляють схильності до авторитаризму. На основі проведених в 1940-х соціологічних досліджень Адорно виявив вельми симптоматичне для антидемократичної структури поєднання таких особових рис, як конвенциальность, покірливість влади, деструктивність і цинізм. У 'авторитарній особі' Адорно убачав прояв недуги позитивістської цивілізації, результат дії її тоталітарних тенденцій. В той же час франкфуртські теоретики не стверджували, що освіта була повністю репресивною або що інструментальний розум буде повністю знехтуваний. Своєю критикою прогресивного історизму вони сподівалися підготувати в інтелектуальній сфері грунт для пошуку концепції справедливого суспільства. У 1950-1960-х Адорно продовжував входити до числа провідних мислителів Франкфуртської школи. Це був найбільш плідний період творчої діяльності Адорно. Були написані, зокрема, вельми значні філософські твори: 'До метакрітіке епістемологиї' (1956), 'Негативна діалектика' (1966), 'Естетична теорія' (1970). У них отримала подальший розвиток розгорнута їм раніше спільно з Хоркхаймером теорія раціональності. У цих же роботах Адорно розробляє свою негативну діалектику як діалектичний спосіб суперечливо мислити про протиріччя. Незадоволення Адорно формально-логічним мисленням була викликана його глибокою переконаністю в тому, що між речами і їх поняттями має місце конфронтація, в умовах якої пригноблюється 'нетотожне', тобто 'те, що не поступається собою поняттю. Висловлюючись проти систематизації, детермінованої, категоріального апарату як інструментів формально-логічного мислення, Адорно основним принципом своєї 'негативної діалектики' робить принцип заперечення 'тотожності'. У її рамках Адорно відхилює категорію діалектичного зняття, яка ставилася Гегелем як неодмінна умова здійснення філософської системи. А. переосмислює гегелівську категорію 'певного' (bestimmte) заперечення, надаючи запереченню інше значення. Якщо по Гегелю воно було рушійним моментом, відповідно до якого діалектика підводила до розгортання і зняття, то Адорно повертає його як 'тверде', 'непохитне' (unbeirrte) заперечення, яке більш не повинне приступати до зняття. Зважаючи на керівну для Франкфуртської школи ідею про соціальну обумовленість всіх форм духовного життя, яке і повідомляє соціальний підтекст адорновськой інтерпретації логіки руху мислення, можливо підкреслити, що і в негативній діалектиці Адорно виражається реакція на нелюдяну суспільно-історичну реальність. У такому тлумаченні заперечення міститься вирішальний момент, що відділяє негативну ділектику Адорно від діалектики Гегеля. Найважливішу частину теоретичної спадщини Адорно складає філософська критика культури, в сферу якої входять всі його багаточисельні музично-критичні роботи. Серед них 'Філософія нової музики' (1949), 'Досвід про Вагнера' (1952), 'Призми. Критика культури і суспільство' (1955), 'Дисонанси. Музика на керованому світі' (1956), 'Введення в соціологію музики' (1962). Ключового значення в цих роботах набула критика 'масового' комерційного мистецтва, що спотворює, по Адорну, свідомість людей до рівня, на якому критичне мислення виявилося під загрозою викорінювання. Стандартизація і псевдоіндивідуалізація спростовували домагання масової культури догодити індивідуальним смакам. Критичній свідомості і щастю окремої особи, по Адорно, могло б сприяти лише 'автентичне' мистецтво, під яким у нього малося на увазі мистецтво стилю 'модерном'. Мистецтво, яке свідомо викриває власні домагання на цілісність і самодостатність, на думку Адорно, здібніше до продуктивного заперечення суспільної реальності, ніж те, яке продовжує триматися своїй претензійності. Адорно розробив філософсько-естетичну концепцію 'нової музики', відстоюючи позиції естетичного модернізму і протестуючи проти закликів повернутися до класичної або реалістичної альтернатив мистецтва. Праці Адорно зробили вплив на сучасну західну філософію, соціологію, естетику, музикознавство, а також на ідеологію ліворадікального студентського руху.

У центрі уваги Адорно - рецесивні соціально-антропологічні зміни (відмирання рефлексії, заміна її стереотипними реакціями та уявними кліше і т.п.), пов'язані з розвитком масової "індустрії культури", зі стандартизацією відносин у монополістичному "керованому суспільстві". У період перебування в США Адорно і його співробітниками було проведено соціологічне і психоаналітичне дослідження різних типів особистості з точки зору схильності до прийняття "демократичного" або "авторитарного" керівництва ("Авторитарна особистість", 1950).

адорно філософ соціолог критика

У ряді робіт виступив з критикою феноменології, екзистенціалізму і неопозитивізму. Розвинув ідеї антисистематичної "негативної діалектики", в якій зливаються теоретико-пізнавальні та соціально-критичні мотиви: заперечення (яке, на відміну від гогелівського, перестає бути моментом переходу до якої-небудь нового синтезу) виступає замкнута системи понять, і як заперечення наявної дійсності в ім'я конкретної можливості "утопії", не формульованій у вигляді будь-якої позитивної моделі.

Адорно - автор музичних творів, написаних у близькій експресіонізму манері. Основний виконавець та публікатор творів Адорно для фортепіано - Марія Луїза Лопес Віто. Адорно по праву вважається одним з основоположників соціології музики як самостійної наукової дисципліни. Авторитет Адорно-соціолога багато в чому сприяла діяльність Адорно-музичного критика, що принесла йому заслужену славу чи не найбільш яскравого представника музичної есеїстики XX ст. Музично-соціологічні праці Адорно знаходяться радше, на перехресті публіцистики та соціальної філософії, ніж власне соціології мистецтва. Будучи представником ліворадикального крила європейських інтелектуалів і одночасно пропагандистом творчості композиторів нової віденської школи (А. Шенберга, А. Веберна, А. Берга - найбільш послідовних представників австро-німецького музичного авангарду першої половини XX ст.), Адорно, пропонуючи свою музично-соціологічну концепцію, не приховував особистих естетичних уподобань. Багато в чому це позначилося і на трактуванні створеної ним соціології музики (Musiksoziologie), значно більшою мірою зобов'язаною своєю появою лекційної і публіцистичній діяльності Адорно, ніж емпіричних досліджень.

"У книзі публікуються твори одного з творців соціології музики Теодора В. Адорно (1902-1969), великого німецького філософа і соціолога, багато років провів у еміграції в Америці (" Введення в соціологію музики. Дванадцять теоретичних лекцій "," Антон фон Веберн", "Музичні моменти"). Видатний музичний критик, чуйно прислухатися до становлення музики новітнього часу, музики XX століття, який сказав вагоме і нове слово про шляхи її розвитку, її прозрінь і виправданості перед обличчям трагічної епохи, Адорно вгадують і небезпеки, закладені в її глибинах, у її пошуках виходу за межі можливого. Радами Теодора Адорно користувався Томас Манн, створюючи "книгу болю", трагічний роман "Доктор Фаустус".

Том включає також чотири статті першого російського дослідника творчості Адорно, дослідника глибокого й тонкого, - Олександра Вікторовича Михайлова (1938 - 1995), який вважав Адорно "музичним критиком незвичайних, грандіозних масштабів". Книга цікава і доступна не лише фахівцям, а й широкому колу читачів, які цікавляться проблемами сучасної європейської культури. "

У центрі уваги Адорно - критичний аналіз змін у характері людини в "керованому суспільстві", яке за твердженням Адорно, нівелює особу. Адорно ототожнював соціалізм і капіталізм, ігнорував принципові якісні відмінності між ними.

Як музикознавець виступав проти неокласицизму і відстоював концепції "нової музики", що нібито адекватно відображає стан людини в сучасному суспільстві.

В ряді статей Адорно фальсифікував громадське і культурне життя соціалістичних країн.

Література