Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський державний лінгвістичний університет

Гуманітарний інститут

РЕФЕРАТ

Етика та філософія І.Канта

204 гр. менеджменту

Гетьманчук Тарас

КИЇВ - 1999

Зміст

Вступ

Етика обов'язку

Свобода і етика

висновок

Література

Вступ

“Серед наших понять... Поняття моральності найважливіше”

І. Кант

Етика є однією з найдавніших філософських дисциплін, об'єктом вивчення якої служать мораль, моральність. З трьохсотих років до н. е., коли етику вперше позначили як особливу область дослідження, до сьогоднішніх днів інтерес до її осмислення не зменшується. В різний час до проблем етики зверталися такі філософи, як Аристотель, Спіноза, Кант, Маркс.

Серед філософських трактатів по етиці особливо виділяються праці І.Канта. Етика Канта в багатьох відношеннях з'явилася вершиною філософії моралі нового часу. Серед класиків німецької філософії Кант приділив найбільшої уваги моральності (причому саме її специфіці), і її етичній концепції, послідовно розвинена в цілій лаві спеціальних праць, була найбільш розробленою, систематичною і завершеною. Кант поставив цілий ряд критичних проблем, пов'язаних з визначенням поняття моральності. Одна з заслуг Канта полягає в тому, що він відділив питання про існування Бога, душі, свободи -- питання теоретичної свідомості -- від питання практичної свідомості: що я повинен робити? Практична філософія Канта виявила величезний вплив на наступні за ним генерації філософів (А. В. Гумбольдти, А. Шопенгауер, Ф. Шеллінг, Ф. Гельдерлін та ін.).

Вивчення етики Канта продовжує розвиватися з 20-х років. Існує багато різноманітних оцінок етики Канта. З точки зору метафізики, найбільш цінними є ідеї Канта про свободу і про автономію етики.

Сучасні дослідження кантівської етики є спробою дати нові засоби її переосмислення і нові підходи реконструкції критичної етики. Критична етика Канта своїм вхідним пунктом має усвідомлення практики, в якій втілюється розумна поведінка людини. Подібно тому як теоретична філософія з'ясовує питання про можливість істини і наукового знання, вся практична філософія присвячена людській практиці, причому розгляд співвідношення дійсної свободи і морального закону є однією з істотних проблем осмислення кантівської практичної філософії. По Канту, єдність критичної філософії з кантівською філософією моралі слід шукати в фундаментальному положенні людини в світі і в розумінні єдності. Справді, моральна поведінка вимагає не тільки усвідомлення повинності, але й практичного виконання боргу.

Зв'язок етики Канта з його теоретичною філософією, ґенеза його етичних ідей, становлення його думки в рамках вчення про свободу і етиці, повинність (центральна категорія його моралі) - ці проблеми знаходяться в центрі уваги при вивченні його етичної концепції.

Етика обов'язку

Єдине, що початково передвизначено в людині, -- це її прагнення до щастя; найфундаментальніші потреби і інтереси людей в кінцевому результаті зводяться до досягнення блаженства. Але якщо навіть цю фундаментальну природу людини можна відрізнити від наявної психології людей і передписати людині деякий “істинний” інтерес і прагнення в відзнаку від його безпосередніх, фактичних схильностей і бажань, то все рівно в цьому випадку мораль буде зведена до деякого “розумного егоїзму”. Кант розмірковує тут передусім як мораліст, з точки зору самої моральної свідомості, послідовно проводячи власну логіку. В даному випадку він відстоює чистоту морального мотиву. Принцип щастя, говорить Кант, “підводить під моральність мотиви, що, скоріше, підривають і знищують весь її піднесений характер, змішуючи в один клас наміри до доброчесності і до пороку, навчаючи тільки одного -- як краще розраховувати. Якщо ж моральність засновувати на прагненні людини до щастя, то пробудження до чинності, нехай навіть правильного, буде обтяжене інородними, “гетерономними”, не властивими самій моралі мотивами -- надією на досягнення успіху, на набрання блаженства в цьому або потусторонньому світі, на винагороду доброчесності, нарешті, на отримання внутрішнього задоволення від свідомості правильності своїх вчинків. Справжній же моральний настрій людини повинен полягати в тому, щоб не очікувати нагород ані в цьому, ані в іншому світі, а виконувати свій обов'язок безвідносно до яких-небудь надій, нехай навіть бажання щастя -- невикорінювальне природне прагнення людини.

Мораль, як вважає Кант, не можна розглядати лише як засіб досягнення якого-небудь результату. При такій інтерпретації моральність перетворюється в чисто технічну, прагматичну задачу, в питання про “розважливість”, уміння і спроможності ефективно досягати поставлені цілі. Такі принципи чинності, звичайно, мають місце в людському житті; Кант називає їх умовними, гіпотетичними імперативами: якщо бажаєш досягнути якогось результату, слід робити так. Але вся справа в тому, що такі правила, визначаючи засіб здійснення цієї мети, залишають в стороні питання про визначення самої мети. Справді, моральні вимоги до людини не можна звести до яких-небудь технічних приписів, що вказують лише те, якомога найбільш ефективно досягнути мету, що переслідується. По-перше, далеко не кожна мета може бути визнана моральною; успішна дія може мати і протиморальне спрямування. По-друге, навіть в ім'я благої мети можуть бути застосовані засоби, при цьому ефективні, які можуть бути аморальними. Таким чином, гіпотетичний імператив, будучи керівництвом до чинності технічного порядку, ще нічого не говорить про моральний характер дії. Доцільність зовсім не завжди співпадає з вимогою моралі -- от що за проблема виникає в даному випадку. Рішення її зводиться до наступного: в житті люди переслідують різноманітну мету, але з цієї -- особливої, приватної, “емпіричної” -- мети ще неможливо вивести моральність. Навпаки, це моральність визнає правозгідність однієї і засуджує іншу мету. Мабуть, не поняття мети обґрунтовує моральну повинність, а навпаки, емпірична мета може бути обґрунтована або відкинута з точки зору моралі. Тому “мета, яку ставлять, вже припускає моральні принципи. Наприклад, ідея вищого добра в світі... Слідує з моралі, а не є її основа” [2, т. 4, ч. 2, с. 9].

Кант прибічник пріоритету повинності над цінністю в моралі, в цьому він бачить специфіку моральності, крім того, він першим в історії етики звернув увагу на загальний характер моральних вимог, на те, що вони в своєму примусовому значенні розповсюджуються на усіх людей, в кінці кінців на людство в цілому. Кант звертає особливу увагу на те, що в моралі людина повинна сама усвідомлювати необхідність (повинність) певних дій і спонукати себе до цього. В цьому він і бачить специфіку моральності, відрізняючи її від легальності (просто виконання осудних людині вимог, зовнішнього підпорядкування). Мораль не виводиться Кантом з аналізу людського буття, історії, суспільства, а просто постулюється як щось початково дане разумом і як деякий особливий вимір світу. З ототожнення Кантом моралі і свободи (як спроможності людини давати самому собі закони) випливає його формалізм в розумінні моральності. По Канту “безумовно добра воля, принципом якої повинен бути категоричний імператив, невизначена в відношенні всіх об'єктів, буде містити в собі тільки форму воління взагалі, і при цьому як автономію” [2, т. 4, ч. 1, с. 288]; це і є “єдиний закон”. Він вважає, що з чисто формального закону в рішенні будь-якої конкретної моральної проблеми завжди слідує тільки один можливий висновок, припис до чинності, принцип.

Тісніше за все моральність у Канта з'єднана з правом. Якщо яку-небудь людину борг змусив зробити вибір не в користь свого ближнього, то для Канта це служить свідоцтвом його моральності. В дійсності тут виявляється лише абстрактний гуманізм -- адже зовсім не завжди це справедливо насправді, то є зовсім не завжди “любов до дальнього”, скоріше “любові до ближнього”. Кант правий в тому, що моральний імператив вимагає надання людям потрібної допомоги, але зовсім не примушує любити їх за це. “Цілком недоречно було б говорити: ви повинні любити інших людей. Слід було б сказати: у вас є всі підстави любити свого ближнього, і це справедливо навіть в відношенні ваших ворогів” [2, т. 2, с. 139]. І, справді, почуття обов'язку мов виключає почуття любові, бо любити по обов'язку неможливо. Але Кант не правий, вважаючи, що вони ніколи не можуть співпасти, оскільки справжня людяність припускає любов до всіх людей, а тоді і співчуття, і жалість будуть адекватним обов'язку (скоріше навіть буде замінювати обов'язок). Але Кант знижує цінність таких добрих побуджень: це скоріше інстинкти, що не слід переоцінювати, хоча і потрібно хвалити, бо більше всього на світі людей, незмінно маючих “перед очима своє улюблене “Я” як єдину точку опори своїх зусиль” [2, т. 2, с. 150] і що домагаються того, щоб все оберталося навколо своєкористя.

В етиці Кант розвиває вчення про автономію моралі: затверджуючи свободу, людина виступає творцем власного морального світу, вона сама собі передписує закон дій. Кант проголошує моральну настанову, характер і закони якої, істотно відрізняються від тих, що домінують в періоди спокійного і розміреного поступового розвитку, відрізняються радикалізмом поданих вимог: “ці закони беруть верх безумовно, який би не був результат їхнього виконання, більш того, вони навіть змушують цілком відволіктися від нього“, людям достатньо того, що вони виконують свій обов'язок, що б не було з земним життям і навіть якщо б в ній, можливо ніколи не співпадали щастя і гідність його” [1, с. 81-82]. На відміну від умовних правил поведінки обов'язок виступає по своїй суттєвості абсолютною вимогою, слідувати якому потрібно безумовно. В обстановці гучних вимог прав людини і його свобод Кант своїм категоричним імперативом нагадав про відповідальність.

Поведінка, закон якої співпадає з законом природи, не має, по Канту, жодного відношення до морального закону. Те, чого немає в природному законі, -- це внутрішнє примушення. Моральну спроможність “вільного самопримусу” Кант називає доброчесністю. “Доброчесність є твердість максими людини при дотриманні свого обов'язку -- всяка твердість пізнається через ті перешкоди, які вона може подолати, для доброчесності ж такі перешкоди -- це природні схильності, які можуть прийти в зіткнення з моральним наміром... Всякий обов'язок містить поняття примушення з боку закону, етичний борг містить таке примушення, для якого можливо тільки внутрішнє законодавство” [2, т. 4, ч. 2, с. 329].

Кант піклується про чисто інтелектуальний “точний образ думок”, що підпорядкує емпіричні судження і дії “принципу винятки між добрим і злим”. Він пише: “Для вчення про моральність взагалі дуже важливо не припускати, наскільки можливо, жодної моральної середини а ні в вчинках, а ні в людських характерах, бо при такій подвійності всім максимам погрожує небезпека втратити визначеність і тривалість” [2, т. 4, ч. 2, с. 23]. По Канту, з двох осіб, якщо вони конфліктують один з одним, справді доброчесним може бути тільки один, той, що складає обов'язок. Або обов'язок не може суперечити обов'язку, або він не є істинний обов'язок і може відноситись до області моралі тільки як негативне, аморальне. Промова тут іде про диктатуру обов'язку, що може привести до загострення “разірванності” людини, врозріз його цілісності, врозріз гуманності. Для Канта моральне начало зводиться лише до суб'єктивної свідомості обов'язку. Обов'язок є обов'язок -- чистий обов'язок, виконувати його слід єдино з поваги до нього. Обґрунтовуючи цю вимогу Кант апелює до совість. Справді, совість людини є найкращим суддею в питаннях моралі, вищою спроможністю знаходження моральної істини і вироблення правильного рішення і справжньої моральної точки зору, якщо вона не тільки суб'єктивна, але і з'єднана зі знанням об'єктивної істини. Але у Канта, як це видно в “Критиці чистого розуму”, совість якраз і з'являється там, де голос розуму замовкає, де мислення не справляється з пізнавальними проблемами. Так що совість у Канта вже в своїй появі по необхідності виявляється суб'єктивною. У вченні Канта поняття совісті нерозривно зв'язане з дуалізмом його філософської системи, яким проникнуте все людське життя і що він підкреслює, розрізняючи антропологію і антропономію. В кантівському вченні поряд з естетичною і розумною потребою людини в совісті має значення і сфера релігійного досвіду, свого роду “релігійно-совісна” настанова. Йдеться про першопочаткові завдатки моральності, в які схильності, порив до чинності; тимчасові східці вираження цих завдатків, а також форми їхнього усвідомлення (смутна, чітка і релігійно-віруюча) придають вченню про совість закінчений вигляд. Вчення про совість -- це, по суті справи, вчення про добро, що має загальне значення; це -- вчинок, воля і свідомість моральної людини.

Неможливо замкнути всю багатогранність проблем, поставлених Кантом в етиці, на діяльності чистої свідомості. Тому в останні роки відзначається тенденція розглядати фізичні, соціальні, термінологічні аспекти його практичної філософії. В частковості, велика увага приділяється аналізу проблеми діяльності, умови реалізації свободи.

етичний філософія кант свобода

Свобода і етика

“Для того, хто звик до свободи, немає більшого нещастя, ніж бути відданим у владу такої же суті, як він, що може примусити його відмовитися від своєї волі і робити те, що він хоче”

Кант

Свобода -- “нерв філософії Канта”, вона “є одним з краєкутових каменів моралі і релігії, а також ключем для систематичної побудови чистої свідомості і свідомості спекулятивного” -- так характеризують значення проблеми свободи в філософії Канта кантовіди. Кант не уникає мови метафізики в розгляді поняття свободи. По суті, він не розкриває змісту її безумовності, обмежуючись твердженням про негативну свободу, хоча звертається з поняттям “свобода” так, як якщо б знання про неї було досягнуте. Розум не може пояснити, як можлива ця свобода. В “Критиці чистої свідомості” Кант показав тільки як ми можемо її помислити, не впадаючи в протиріччя. Доказ її реальності він залишив для розуму практичного. Визнаючи природну недосконалість людини, Кант в той же час бачив в ній розумну суть, що здатна за допомогою власної свідомості і морального імператива обмежувати і переборювати власні бажання. “Люди мають достатньо розуму для самоконтролю і моральної поведінки”.

Кант, як дуаліст, знає тільки два рівня причинності -- в рамках природи і свободи, причому в першому вона розуміється механічно, в другому -- метафізично, а оскільки людська свобода виключається з природної, постільки природа, тіло і дух абсолютно відділені один від одного, завдяки цьому ідеї і гіпотези про них ніколи не можуть розрізнити у Канта правильної відмінності. Як можлива свобода розумної суті в світі, де править необхідність, тобто панує необхідна, а не вільна причинність? Кант називає поняття свободи “ключем до пояснення автономії волі”. Ідею універсальної волі розвиває категоричний імператив, але він вимагає третьої зв'язуючої ланки, що затверджується їм, між волею людини і універсальним моральним законом. Цією третьою ланкою і є поняття свободи. Завдяки ідеї свободи Кант виявив особливість природи людської свідомості -- його “винність”, що несе в собі рокову невідповідність між вимогами природи і рівнем його можливостей. Всі спроби вирішення змістотворних життєвих питань являють собою метафізичні сходи людського існування, які заглиблені в трагічну ситуацію. Кант бачить вихід в пошуку шляхів до нової метафізики. Саме з цією метою його позитивна критика стала спробою уявити спекулятивну філософію як “предтечу” моралі, як шлях до практичної філософії. Кантівська філософія відкидає спекулятивну метафізику, але лише з тим, щоб відкрити двері метафізиці “етизірованній”, вона “обмежує претензії спекулятивного розуму, дозволяючи необмежено розвиватися розуму практичному;... Коротше кажучи, вона відкриває метафізиці новий шлях...” [2, т. 3, с. 190].

Як же можливі свобода і моральність? Людина, говорить Кант, належить в один і той же час до двох світів. Один -- світ природи, явищ емпіричного буття, простору і часу, зовнішньої необхідності; інший же -- світ ноуменальний, поза простором, часом. Відповідно всі можливі закони поділяються Кантом на “закони природи” і “закони свободи”, або моральності. Свобода для Канта означає не безпричинність, а спроможність розумної суті самому встановлювати для себе закон в якості необхідного і універсального. Коли людина сама накладає на себе закон, але при тому такий, що може бути водночас законом загальним, що розповсюджуються на все людство (знаменитий кантівський “категоричний імператив”), тоді він вільний. Це і є моральність, тотожна свободі. В тому, що цей закон визначається вільним, власним розсудом індивіда, що в свою чергу не перпедвизначено жодними природними детермінантами, нічим іншим, окрім самої людської свідомості, виявляється суб'єктивний і автономний характер моралі.

З питанням про свободу тісно зв'язана кантівська філософія історії з її ідеєю прогресу, його вчення про вічний мир, про державу, про право. Значення ідеалу суспільного розвитку Кант бачив “в торжестві загальних форм права”, в подоланні антагонізму етики і політики на шляхах вічного миру. Реальному втіленню цього ідеалу може служити кантівське гасло “дисциплінувати, культивувати, цівілізувати”.

Висновок

Вчення про моральність знаходиться в центрі всієї системі Канта.

Канту вдалося показати, якщо і не пояснити повністю, цілий ряд специфічних рис моралі. Моральність не є психологія людини як такого, вона не зводиться ні до яких притаманних всім людям елементарним прагненням, почуттям, пробудженням, ні до яких особливих унікальних переживань, емоцій, відмінних від всіх інших психічних параметрів людини. Моральність, звичайно, може приймати форму тих або інших психологічних явищ в свідомості людини, але лише через виховання, через підпорядкування стихії почуттів особливій логіці моральної повинності. Взагалі, мораль не зводиться до “внутрішньої механіки” душевних імпульсів і переживання людини, а має нормативний характер, тобто ставить людині певні дії і самі пробудження до них по їхньому змісту, а не по психологічному вигляду, емоційному забарвленню, душевному настрою і т. п. Цим методологічним розмежуванням “логіки почуттів” і “логіки моралі” Канту вдалося виявити суть морального конфлікту в сфері індивідуальної свідомості в конфлікті обов'язку і схильностей, бажань, безпосередніх прагнень. Обов'язок по Канту -- одностороння і тривка цільність, реальна альтернатива моральної м'якотілості і протистоїть останньому як принципіальність компромісам. Одна з історичних заслуг Канта в розвитку поняття моралі полягає в його вказівці на принципову загальність моральних вимог, що відрізняє мораль від багатьох інших подібних з нею соціальних нормативів (звичаїв, традицій).

Парадокс кантівської етики полягає в тому, що, хоча моральна чинність і направлена на здійснення природної і моральної досконолості, досягнути її в цьому світі неможливо.

Порушення Кантом проблеми автономності етики, розгляд етичного ідеалу, міркування про практичний характер моральності і т. д. визнаються неоцінимим вкладом в філософію.

Література

1. Кант И. Трактаты и письма, М.: Наука, 1980 -- 709 с.

2. Кант И. Сочинения в шести томах, М.: 1963 - 1966 г., т.1, 2, 3, 4, 6.

Т. Б. Длугач “И. Кант: от ранних произведений к “Критике чистого разума”, М.: Наука, 1990 -- 136 с.

И. С. Андреев, Б. Т. Григорьян “Философия Канта и современный идеализм”, М.: Наука, 1987 -- 272 с.

5. О. Г. Дробницкий “Понятие морали”, М.: Наука, 1974 -- 388 с.

Философский словарь, под. ред. И. Т. Фролова, М.: Политиздат, 1986 -- 590 с.

“Философия” под ред. В. П. Кохановского, Роств-на-Дону.: Книга, 1995 -- 576 с.

Размещено на Allbest.ru