Сутність філософії, розвиток гуманізму у XV ст. Закони тотожності

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1) У чому полягає зміст, метод і мета філософії ? Охарактеризуйте функції філософії

2) Північне Відродження і церковна Реформація. Охарактеризуйте погляди Еразма Роттердамського

3) «Монада… є ні що інше, як проста субстанція, що входить у складну» (Лейбніц) Проаналізуйте основні ідеї онтології Лейбніца (монадології)

4) Закон тотожності

1) У чому полягає зміст, метод і мета філософії ? Охарактеризуйте функції філософії

Як відомо, зміст філософії визначається її місцем у системі знань. Вона, з одного боку, черпає матеріал для своїх гранично широких узагальнень із природничих та суспільних наук, з людської практики. Це не просто сума знань, оскільки філософські узагальнення завжди пов'язані з основним питанням філософії і з проблемою сутності розвитку. З другого боку, філософія є загальнотеоретичною і загальнометодологічною основою наук, озброює їх знаннями принципів, законів, категорій науково-творчого мислення, дає їм найголовніші пізнавальні орієнтири. Тому для того, щоб будь-який вчений був на висоті вимог сьогодення, йому необхідно володіти глибокими філософськими знаннями.

“Метод (від грецьк. methodos - шлях, дослідження, простеження) - спосіб досягнення певної мети, сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності. В області науки метод є шлях пізнання, який дослідник прокладає до свого предмету, керуючись своєю гіпотезою”

Філософія виконує ряд важливих функцій і тому відіграє важливу роль у житті суспільства. Це обумовлюється перш за все її метою, до якої відносяться основні питання філософії та найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення.

Філософія відіграє важливу роль у суспільстві, насамперед, в розвитку суспільної свідомості, та і самої людини, її сутнісних сил. Свідченням цього є найважливіші функції філософії.

Функція (від лат. - виконання, звершення) - спосіб діяння якоїсь системи, органу, котрий спрямований на досягнення певного результату. Філософія як форма суспільної свідомості, як система певних знань, законів і принципів, має досить вагомий функціональний потенціал.

Давно помічено, що існує зв'язок, між рівнем розвитку філософії, і навіть її існування, і рівнем розвитку свободи людини, політичної свободи, зокрема. Бо там, де розвинена філософія, розвивається і свобода. Філософія створює сприятливий ґрунт для цього через розвиток духовних підвалин суспільства. Вона впроваджує у суспільну свідомість загальнолюдські цінності - ідеї свободи, невід'ємних прав людини, справедливості, соціальної рівності тощо.

Згадаймо Джона Локка, котрий наголошував, що людина від природи має три невід'ємнх права: право на життя, право на свободу і право на приватну власність, набуту чесною працею. Ф. М. Вольтер стверджував: “всі люди народжуються вільними”; Т. Гоббс: “природне право будь-якої людини - це її свобода”. Г. Гегель: “Людина, як така, вільна. Свобода духу складає найголовнішу властивість її природи”. Всю історію людства німецький філософ пов'язував з “прогресом в усвідомленні людиною свободи”. “Приватна власність, - підкреслював Гегель, - є єдиною сутнісною визначеністю особистості”; “Лише у власності (володінні нею) особистість є розум”. М. Бердяєв: “людська свобода - самодостатня цінність. Немає нічого більш важливого, ніж свобода людини. Всі форми суспільного ладу виправдані лише тоді, коли слугують свободі людини, її розвитку”. Ж.-П. Сартр: “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна, або її (людини) немає взагалі.”

Подібні ідеї поділяли і пропагували у свій час Ш. Монтеск'є, К. Гельвецій, Л. Фейєрбах, К. Ясперс, М. Хайдеггер, Х. Ортега-і-Гассет та багато інших.

Філософи роками, століттями із покоління в покоління спроваджували ці ідеї в суспільну свідомість, в правову систему, сприяли розвиткові свободи людини. Скажімо так: видатні філософи стояли біля джерел європейської і світової цивілізації, сучасної демократії і тоді, і тепер, в наш час. Їх діяльністю і визначався і визначається вплив філософії на суспільну думку, свідомість людини, її культуру, на формування загальнолюдських цінностей. Філософія набула, таким чином, свою важливу соціально-практичну (предметно-дійову) і виховну функції.

Важливою функцією філософії є її здатність з допомогою свого інструментарію створювати понятійний апарат, проникати в сутність явищ, з'ясовувати об'єктивні, закономірні зв'язки між ними. Тому філософія має теоретико-пізнавальну або логіко-гносеологічну функцію. Вона здійснюється з допомогою багатьох форм і методів таких, як абстрагування, індукція і дедукція, аналіз і синтез, моделювання, ідеалізація, формалізація, судження, поняття, умовивід, ідея, проблема, гіпотеза тощо.

Елітною для філософії є функція загально-методологічна, котра полягає в тому, що її основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані у будь-яких сферах наукового пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ. Чому можуть бути використані у будь-яких сферах наукового пізнання? Тому що ці принципи, закони і т.п. є результатом абстрагування (виділення найбільш загального), що притаманне усім сферам буття і тому вони застосовуються в усіх сферах дійсності.

Візьмемо конкретний приклад. У філософії важливим принципом, що використовується в процесі пізнання є принцип історизму. Що він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.

У зв'язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов'язкових вимог, а саме:

1) вихідна вимога - це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;

2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;

3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;

4) виділення в розвитку явища певні етапи (стадії, фази, періоди), з'ясовуючи їх особливості, відмінності;

5) визначення напряму розвитку явища, його характер (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);

6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;

7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись, і який мають тепер;

8) застосування до пізнання основних законів і принципів діалектики.

Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму - це нелегке завдання. Але лише на цьому шляху можливе досягнення об'єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає. Бо метод, його знання застосування - це річ виключно важлива в процесі пізнання.

“Метод - найперше, найосновніше, - писав відомий російський природодослідник І. П. Павлов. - Від методу, способу дії залежить вся серйозність дослідження: при доброму методі і геніальна людина буде працювати даремно і не отримає цінних, точних даних”.

І, нарешті, ще одна функція філософії - світоглядна. Філософія - це цілісний узагальнений погляд на світ, людину, їх відношення, сутність походження, пізнання, а також на його межі, можливості, значення тощо. З'ясовуючи ці проблеми на теоретичному рівні, філософія має фундаментальний світоглядний потенціал.

Філософія, як відомо, належить до гуманітарних наук, які німці доречно називають “Schone Wissenschaften” - дослівно “красивими науками”. Арістотель стосовно філософії висловлювався так: “Філософія найбільш цінна з наук, бо спрямована на пізнання істини - першопричин, сутнісного і вічного. Всі інші науки необхідні..., але кращої за неї немає жодної”.

Філософія як наука, форма суспільної свідомості і світогляд, має потужний гуманістичний потенціал. Це виявляється в тому, що вона, по-перше, розглядає людину як єдино можливий суб'єкт. Людина включається в предмет філософії в контексті співвідношення “людина-світ”; по-друге, філософія утверджує людину як найвищу цінність світу, творця знання взагалі і філософського, зокрема; по-третє, філософія завдяки своєму логічному арсеналу, своїми формами і методами створення понять, узагальнень, розвиває теоретичне мислення, мову, сутнісні сили людини, її пізнавальні можливості. Не випадково відомий теоретик мовознавства Вільгельм фон Гумбольт вказував на нерозривний зв'язок розвитку нації з розвитком її теоретичного мислення. “Нація тим розвиненіша, - писав він, - чим більше розвинена її мова, теоретичне мислення”; по-четверте, філософія будь-яка, незалежно від її спрямування і сутності - це форма пізнання, пошук істини, спроба проникнути у світ речей, ідей і явищ; по-п'яте, філософія завжди стояла біля джерел ідеології - могутнього фактору впливу на суспільну свідомість, людську діяльність, суспільний прогрес; по-шосте, філософія з'ясовує фундаментальні світоглядні проблеми (“що є що”, “чому”, “як”) і тому має ґрунтовний світоглядний потенціал, є теоретичного основою будь-якого світогляду.

Позитивна роль прогресивних філософських ідей у суспільстві безперечна. Захист невід'ємних прав людини, якими є право на життя, на свободу і приватну власність, формування ідеології такого ґатунку - все це є важливим людським виміром філософії. Якщо сучасні європейські країни і мають такий рівень демократичних свобод, таку правову систему їх захисту, то ці здобутки необхідно віднести і на адресу європейських філософів і європейської філософії.

2) Північне Відродження і церковна Реформація. Охарактеризуйте погляди Еразма Роттердамського

філософія роттердамський лейбніц тотожність

Зародження гуманізму у країнах Північного Відродження. Початком виникнення гуманістичного руху на північ від Альп можна вважати 1432 р. -- час відкриття церковного собору у Базелі. Саме тоді виникла потреба у «нових людях» -- гуманістах. Більше того, на цьому соборі вони відіграли вирішальну роль (були довіреними особами й авторами програмних документів собору). Скромний секретар одного з єпископів Еней Сильвій Пікколоміні у процесі соборних дискусій перетворився на всесильного канцлера імперії й кардинала. Голландця Миколая Казанського було висунуто на одне з перших місць у церкві, а лицар Грегор фон Геймбург виступив з промовами від імені усього німецького народу. Так виник гуманістичний рух у цьому європейському регіоні.

Періодизація гуманізму Північного Відродження. Періодизація гуманізму у цьому історико-культурному регіоні така:

Початок гуманізму -- з 30-х pp. XV ст.;

Перший період -- спорадичне виникнення вогнищ гуманізму під значним впливом італійського Відродження.

Другий період -- з 70-х pp. -- створення гуманістичних суспільств на зразок італійських академій й посилення ідей національної єдності.

Третій період -- найактивніша боротьба проти схоластики у 20--30-х pp. XVI ст., яка збігалася з початком Реформації. Це знаменувало розкол між гуманістами у залежності від їхньої орієнтації у політичному житті нації.

Четвертий період -- ерудитське консервування гуманізму (середина XVI ст. -- кінець доби Відродження).

Перший період розвитку гуманізму у країнах Північного Відродження не можна відокремлювати від фактору впливу італійського гуманізму. Однак неодмінними умовами виникнення тут гуманістичного руху були внутрішні стимули. Цей початковий етап характеризувався відсутністю сталого інтелектуального середовища. Гуманісти Північного Відродження цієї доби -- це політичні чи церковні діячі, такі як Миколай Кузанський та Грегор фон Геймбург, для яких основою їхньої діяльності була боротьба за реформу у тій чи іншій формі, або представники патриціату імперських міст, такі як Сигізмунд Госсемброт та Іоганн Піркгеймер Старший, для яких тяжіння до гуманізму було сильнішим, ніж реальна можливість оволодіння філологічними знаннями. Тому вони виступають швидше як меценати, покровителі гуманістичного руху, ніж як гуманісти у власному сенсі цього слова. До 70-х pp. XV ст. цей період вичерпується. Він має характер лише «підступу» до гуманізму. Деякі з цих діячів навіть не володіли грецькою мовою. Проте вони вели свідому боротьбу за реформу освіти, за достовірність історичних знань та правильність граматики латинської мови. Завдяки їхній діяльності на наступному етапі гуманізму Пів-нічного Відродження була створена певна інтелектуальна атмосфера, у якій гуманістичний рух повністю оформився й визначилися його основні осередки.

Для другого етапу розвитку гуманізму Північного Відродження характерно створення локальних гуманістичних «спілок», що були близькі за характером до італійських академій. Розвиток гуманістичної науки стимулювався виникненням книгодрукування й утворенням центрів вченої книжкової продукції. Так виникає у 1470 р. гурток гуманістів у Нюрнберзі навколо дому Бернгарда Вальтера (там створив собі наукову резиденцію видавець Іоганн Регіомонтан). Заснована Регіомонтаном друкарня призначалася для видання астрономічних таблиць і карт, а також древніх грецьких і латинських рукописів. Це потребувало постійної праці багатьох освічених людей. Цей гурток розширився, налагодився звґязок із видавничою справою Кобергерів. З 1487 р. означений осередок перетворився на Содалітас, яку очолив гуманіст Конрад Цельтіс.

Аналогічні гуртки було створено у Стразбурзі, Аугсбурзі, Базелі. У Гейдельбері подібний гуманістичний осередок створено у домі канцлера і єпископа Іоганна Дальберга, його центральною фігурою стає Родольф Агрікола. В Ерфурті осередком гуманістичної думки була оселя Муціана Руфа. Такими самими центрами гуманізму були Гронінгенський монастир (завдяки діяльності Весселя Гонстофа) та монастир Шпонгейм, де аббатом з 1482 р. був Іоганн Тритеміус (за образним висловленням сучасників тут «навіть собаки гавкали грецькою мовою»).

У цей самий період розпочинається штурм університетів гуманістами. У Віденському університеті під егідою Цельтіса створено «співдружність поетів та математиків», що з 1501 р. набула значення нового факультету. Протягом першого десятиліття XVI ст. повсюдно гуманісти утверджуються в університетах. Іноді нові університети (наприклад Віттенберзький у 1504 р.) створюються за участю гуманістів та під їхнім керівництвом. Роль центру гуманістичної думки відіграють артистичні факультети. Однак у деяких університетах (зокрема у Кельні й Лувені) до гуманістів ставилися вороже.

З 70-х pp. XVI ст. центром гуманізму стає Париж. Причому тут також книгодрукування було одним із стимулів поширення гуманістичної освіченості. Друкарня Сорбонни була створена за ініціативою Гійома Фіше. Завдяки посередництву Гейнліна фон Штейна до цієї справи були залучені не тільки німецькі друкарі, а й молоді гуманісти, у тому числі Рейхлін.

Поступово саме повґязаний із іноземним земляцтвом коледж Монтегю при Паризькому університеті стає центром розвитку гуманістичної культури. До Паризького університету запрошують італійських учених -- Павла Емілія та Фаусто Андреліні, тут надають покровительство молодому Еразмові Роттердамському. Ствердження гуманізму у Франції також відбувається через діяльність гуртків, що створюються навколо книговидавців. Серед учасників цих осередків були вчені Лефевр дґЕтапль та Гійом Бюде. Після залучення до королівського двору Гійома Тардифа у якості вихователя дофіна виникає літературний гурток навколо королеви Анни Бретонської. Цей осередок став прообразом літературно-гуманістичного гуртка Маргарити Наваррської.

З появою перших паростків Реформації у 1521 р. у Франції створюється знаменита реформаційно-гуманістична група в місті Мо навколо гуманіста-єпископа Гійома Брісонне. Однак упродовж усього цього часу університети Франції зберігають свій характер твердинь схоластики. Тому Коллеж де Франс (що мав бути подібним до віденської Содалітас) відкрито на поч. 60-х pp. XVI ст. з ініціативи гуманіста Гійома Бюде поза межами університету.

Перші десятиліття XVI ст. у країнах північного Відродження ознаменувалися розвитком самостійної школи заальпійської елліністики. Плоди діяльності цієї школи незабаром виявилися у творчості Еразма, Рейхліна та Бюде. Ця школа була незалежною від візантійських емігрантів, що поширювали основи грецької філології в Італії. Означений період характеризується також найтіснішим зближенням гуманістів Північного Відродження, саме у цей час до них долучаються й англійські гуманісти. Наявність постійного листування, подорожі гуманістів з однієї країни до іншої, а також до Італії вели до зміцнення неолатинської поезії й літератури. Багато літературних творів цього часу, що були написані національними мовами, перекладалися латинською мовою і в латинському варіанті широко розповсюджувалися по всій Європі. Класичним прикладом може бути «Корабель дурнів» Севастіана Бранта.

Із загостренням класової боротьби у Німеччині за обставин буржуазної революції втрачається єдність гуманістичного руху. Головним фактором, що розколов табір гуманістів, була конфесійна полеміка. Диспути навколо Лютера провели межу, що поділили гуманістів на два табори. У Німеччині це відбулося вже у 20-х pp. XVI ст., у 30-х це відбулося у Нідерландах та Франції. У цій гострій полеміці шліфується стиль нелатинської літератури, створюються латинські неологізми, що спиралися на народну мову. У цей час зґявляються найкращі шедеври гуманістичної латини: «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, безсмертні діалоги Гуттена, поезія Еобана Гесса, еразмівські «Розмови» та ціла низка інших творів. У Франції найзначнішими і водночас останніми творами подібної літератури стали «Кимвал світу» (1537) та трактат Бюде «Про перехід еллінства до християнства» (1534).

Грандіозна праця Слейдена «Коментарі про стан релігії й держави за часів імператора Карла V» 1556 р. знаменує наступний і заключний етап розвитку гуманізму Північного Відродження, який можна назвати «ерудитським». Перехід до цього етапу повґязаний у першу чергу із втратою сенсу у використанні латинської для полемічних творів. Реформація ствердила поширення національних мов у теології, отже і в іншій різноманітній літературі. Ця література була адресована ширшому колу читачів, проте лише у межах однієї країни. Літературна мова завдяки зусиллям гуманістів зміцніла й сформувалася. Це час розквіту поезії Плеяди у Франції й політичної лірики Марнікса де Синт Альдегонде у Нідерландах. З іншого боку, науки набувають більшої диференціації -- в Італії цей процес почався ще раніше. Латина ще залишається мовою ерудитів, вона забезпечує обмін думками через кордони держав і народів. Але це вже не мова живої літератури. Цей період закінчується на межі XVI--XVII ст. -- з означеного часу грецька й латинська філологія розвивається як прояв «гуманітарних знань», система яких склалася у процесі розвитку гуманістичного руху доби Відродження.

Відмінності італійського ренесансного гуманізму та гуманізму Північного Відродження. Гуманістів Північного Відродження відрізняє від італійських інтерес до Середньовіччя -- це було ознакою не середньовічного світогляду, а проявом тверезого патріотизму. Помітна різниця є також у ставленні гуманістів до університетів. У той час, як в Італії гуманістичні академії процвітали поза межами університетів, гуманісти Північного Відродження вели боротьбу за університети. В Італії набагато раніше відбулося розмежування сфери гуманізму та природничих наук. Отже, головна відмінність між італійським та північним гуманізмом полягає в інтересі гуманістів Північного Відродження до математики й природничих наук.

Напередодні Реформації у північному гуманізмі виявляється виразний інтерес до «світської теології» -- навіть більше, ніж це мало місце в італійському гуманізмі. В Італії ці питання не повґязувалися з проблемами патріотизму і проектами реформ суспільної системи. Однак неправильним було б вважати, що північний гуманізм відрізняється від італійського своїм релігійним характером -- типовим було не підкорення гуманізму релігії, що мало місце у порівняно вузького кола гуманістів, котрі стали на шлях активної реформації, а суміщення релігійних та філософсько-етичних ідей, як це знайшло прояв у «христології» Еразма та у релігійно-етичних поглядах Рейхліна.

Прагнення до реформування церкви в гуманізмі Північного Відродження. Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен. Літературні процеси, що відбувалися у країнах Північного Відродження, були дуже своєрідні. Наприклад, у Німеччині найпопулярнішим жанром XV--XVI ст. вважалася так звана література про глупоту і дурнів. У цьому жанрі написаний твір одного з найосвіченіших людей Європи -- Еразма Роттердамського «Похвала глупоті». Це сатира, спрямована проти «сморідного болота» богословів і невігласів-ченців, пап, хтивих королів, низькопоклонних вельмож. Він закликав повернутися до ранньої християнської традиції.

Еразм був глибоким знавцем і шанувальником античної, особливо давньогрецької літератури. Завдяки Еразмові європейцям стали доступні численні твори Плутарха, Лукіана, Ксенофонта, Евріпіда, що були перекладені ним із давньогрецької на латинську мову. Величезне значення у боротьбі гуманістів проти богословів-схоластів мала грандіозна праця Еразма -- видання виправленого ним грецького тексту Нового Заповіту з перекладом на латинську мову й ретельним філологічним та історичним коментарем. Дана праця Еразма не тільки започаткувала критичне вивчення Біблії, а й нанесла шкоди авторитету церкви і схоластичній науці. Еразм виявив помилки й суперечності у загальноприйнятому і офіційно затвердженому церквою тексті Нового Заповіту.

Видання Еразмом у Базелі у 1516 р. Нового Заповіту його друзі -- видатний англійський гуманіст Томас Мор, члени оксфордського гуманістичного гуртка Колет й Лінакр, а також покровитель Еразма архієпископ Кентерберійський Уорхем -- сприйняли як важливий крок до здійснення церковної реформи, про яку вони мріяли. Але якщо в англійських гуманістів видання Еразмових праць викликало гаряче схвалення, гордість і захоплення подвигом ученого, теологи-схоласти зустріли його вороже. Указані Еразмом помилки у затвердженому церквою тексті Нового Заповіту збуджували сумніви в умах і підривали традиційне ставлення до Біблії як до Божественного Одкровення.

Розвивши величезну літературно-видавничу діяльність, Эразм приблизно з 10-х років XVI в. аж до своєї смерті був загальноєвропейським (утім, за винятком Італії) лідером гуманізму. Серед безлічі вже тоді прославлених імен Дезидерий-Эразм користався навряд чи не найбільшою популярністю і впливовістю. Сила «республіки вчених», що складалася в різних країнах Західної Європи, суспільна сила знання була вже сталь велика, що імператор Священної Римської імперії й іспанський король Карл V, його суперник французький король Франциск I англійський король Генріх VIII, деякі з римських пап, не говорячи вже про менш значні політичні величини, шукали уваги і навіть підтримки Эразма (а папа Павло III пропонував йому кардинальську мантію).

У даному короткому нарисі немає необхідності називати всі добутки ученого гуманіста. Відзначимо, однак, що серед них зовсім небагато таких, філософське зміст яких ясно вже із самої їхньої назви. Значно більше тих, котрі, переслідуючи насамперед літературні, богословські, публіцистичні, педагогічні й інші мети, у тім чи іншому контексті здобували першорядне філософське значення.

3). «Монада… є ні що інше, як проста субстанція, що входить у складну» (Лейбніц) Проаналізуйте основні ідеї онтології Лейбніца (монадології)

Питання про те, як співвідносяться між собою тимчасова організація мікрокосму, під яким мається на увазі внутрішній світ особи, і тимчасова організація зовнішнього світу,, світу Всесвіту, космосу детально розглядається Лейбніцом в його вченні про монади. Поняття монади до Лейбніца вже зустрічається у ряді філософських систем. У античній філософії це поняття як вихідний принцип оформилося на основі ідей піфагореїзму і платонізму. У філософії Нового часу поняття монади вживалося в роботах Миколи Кузанського і Джордано Бруно. У Лейбніца поняття монади є ключовим всієї його філософської системи. Вміст свого вчення про монаду Лейбніц виклав в праці “Монадология” (1714 р.). Монади у Лейбніца характеризуються як безтілесні, “прості субстанції”, “дійсні атоми природи”, “елементи речей”. Монадам приписуються як негативні, так і позитивні властивості. До негативних властивостей монад Лейбніц відносив: неподільність, нематеріальність, (монади “не мають вікон”), неповторність (немає двох однакових монад); до позитивних властивостей монад Лейбніц відносив: саморозвиток, психічну активність, що полягає в сприйнятті і прагненні. Монади, згідно рівням розвитку сприймаючої здатності діляться на: примітивні, монади-душі, монади-духи. Вчення про несвідомі сприйняття, “малі перцепції”, використовуються в “Монадології” для обгрунтування безперервності психічного життя і загального взаємозв'язку процесів, що відбуваються в світі. Через цей взаємозв'язок будь-яка монада сприймає все і виступає “постійним живим дзеркалом Всесвіту”. Кожна монада з точки зору Лейбніца, володіє здатністю сприйняття і вистави. У роботі "Міркування про метафізику" Лейбніц пише: "Кожна субстанція є як би цілий світ і дзеркало Бога або всього універсуму, який кожна субстанція виражає по-своєму, особливо, так само як одне і те ж місто виглядає по-різному залежно від різних місць розташування спостерігача". Монаду Лейбніц називає постійним "живим дзеркалом" Всесвіту, дзеркалом всіх її подій. Якщо ми володіємо досить проникливим розумом, то можемо розпізнати в найдрібнішій монаді все, що сталося, відбувається і станеться в майбутньому, зможемо побачити те, що віддалене в часі і в просторі, повну історію всесвіту.

Згідно Лейбніцу, вся без виключення інформація про дійсний світ представлена у власних перцепціях або "виставах" кожній з монад: справжня інформація представлена актуально, минула - имплицитно, (передбачається уявне відтворення подій на основі знання причинно-наслідкових зв'язків), майбутня - потенційно. По Лейбніцу, вся ця інформація атрибутивно або акцидентально властива монаді.

У концепції часу Лейбніца певну роль грають малі сприйняття, які характерні для окремо взятої монади. Як пише Лейбніц, “действие малых сприйнять набагато значніше, ніж це думають. Саме вони утворюють ті, непіддатливі визначенню смаки, ті образи плотських якостей, ясних в сукупності, але не виразних в своїх частинах, ті враження, які виробляють на нас тіла, що оточують нас, і які містять в собі нескінченність, - той зв'язок, в якому знаходиться кожна істота зі всім останнім Всесвітом. Можна навіть сказати, що через ці малі сприйняття сьогодення багате майбутнім і обтяжене минулим, що все знаходиться у взаємній згоді. і що в нікчемній з субстанції погляд, настільки ж проникливий,, як погляд божества міг би прочитати всю історію Всесвіту.”. Пізніше, в роботі “Досліди теодіцеї”, Лейбніц вказує, що “час полягатиме в сукупності точок зору кожної монади на саме себе, як простори - в сукупності точок зору всіх монад на Бога”. І далі він пише, що “гармонія виробляє зв'язок як майбутнього з минулим, так і сьогодення з відсутнім. Перший вигляд зв'язку об'єднує часи, а другий - місця. Цей другий зв'язок виявляється в єднанні душі з тілом, і взагалі в зв'язку дійсних субстанцій між собою. Але перший зв'язок має місце в преформації органічних тіл, або, краще за всі тіла.”.

У вченні Лейбніца про монади інтересним є той факт, що він побудував модель "стосунків між монадами". Зокрема, спілкування між такими монадами, як люди, включає момент "віддзеркалення однієї людини в іншому", одна людина "як в дзеркало" виглядає в іншого.

При розробці вчення про гармонію Лейбніц приділяє увагу таким стосункам як синхронія. Синхронність процесів - це складова частина гармонійної впорядкованості світу. Лейбніц звертається до механізму руху маятника як до своєрідної моделі. На думку Лейбніца, повна синхронність роботи двох маятникових годинників могла б бути в трьох випадках:

1) якщо побудувати годинник так, щоб перший годинник впливав на другий;

2) якщо доручити годинникареві невпинно наводити їх у відповідність;

3) або, нарешті, якщо заздалегідь сконструювати настільки досконалу пару годин, аби потім вони завжди могли самостійно показувати один і той же час.

Лейбніц відкидає перше рішення, воно здається йому банальним. Друге рішення він відкидає тому, що воно передбачає безперервне диво, і при уважному аналізі опиняється в протиріччі і з ідеями Божественної мудрості, і з ідеями про порядок речей. Третя дорога - "за допомогою точного саморегулювання кожному з двох єств, аби вони могли діяти погоджено через власну природу" - "найпрекрасніший і більш гідний Бога". Лейбніц назвав його "системою передвстановленої гармонії".

4) Закон тотожності

Послідовність думки та її визначеність навколо конкретного предмету є вкрай важливим для правильного мислення. Тому наші думки мають підпорядковуватися основним законам мислення.

Закон мислення - необхідний, суттєвий і повторюваний у типових ситуаціях зв'язок між думками. Формально-логічні закони віддзеркалюють найбільш прості і разом з тим необхідні умови правильного мислення. Вони є об'єктивними і нехтування цими законами призводить до недисциплінованості, нераціональності, суперечливості мислення і мови.

Зрештою недотримання законів мислення веде до помилок у міркуванні та діях людини.

Базовими законами формальної логіки є закони тотожності, суперечності (несуперечності), виключеного третього і достатньої підстави. Ці та інші логічні закони є здобутками європейської цивілізації.

Закон тотожності:

Будь-яка думка має бути тотожна сама собі

Корінною властивістю закону тотожності є його визначеність. Цей закон якісно визначає предмети і суттєві явища, що віддзеркалюються у мисленні людини. Він означає, що людина, обмірковуючи і характеризуючи щось, повинна виділяти у предметі міркування суттєві ознаки і уникати несуттєвих.

В процесі формування думки дуже важливо обминати логічних помилок, які перешкоджають розвиткові цього закону. Найбільш розповсюдженими логічними помилками є:

амфіболія (від грецького “амфіболос” - двозначність) - двосмиловість виразу, підміна сутності понять. Ця помилка, як правило, має анекдотичний вигляд. Скажімо “Знаючи, що язик до Києва доведе, я купив на базарі язик і тепер сміливо можу прямувати до Києва”;

еквівокація - використання одного і того ж терміну у різних значенням.

Наведемо приклад умисної еквівокації: “Старий морський вовк - це дійсно вовк. Як і будь-який вовк, він живе у лісі. Таким чином морські вовки живуть у лісі” - наочною тут є підміна змісту поняття “морський вовк”;

логомахія - суперечка про вербальні поняття коли учасники дискусій не можуть дійти згоди з причини недосягнення конвенції стосовно змісту того чи іншого поняття. На цю помилку звертав увагу відомий англійський філософ Франциск Бекон Веруламський. Говорячи про суперечності у процесі пізнання він звертав увагу на так званий “привид (ідол) ринку”, коли “привид (ідол) ринку”, коли відсутність домовленості стосовно смислу того чи іншого поняття призводить до різного його тлумачення і розумових хиб.

Таким чином для дотримання закону тотожності людина зобов'язана не підміняти зміст поняття, про яке іде мова, а також завчасно домовитися з співбесідниками стосовно слів, понять, якими вони будуть оперувати при розмові, дискусії.

Цей закон визначається тотожно-істинною формулою А ? А, де під А розуміється будь-яка думка взагалі. Цю формулу можна розуміти і таким чином “одна і таж сама думка не може бути собою і якоюсь іншою” - інакше з'являється помилка яка має назву “підміна тези”.

Особливе місце займає закон тотожності для законотворчості та законозастосування. Оскільки жодний зі злочинів не може повторюватися ідентично (існують певні відмінності у скоєнні злочину), то не можна написати до кожного зі злочинних випадків певних законів і т.п. Тому розробляють закони, під які підпадає певна сукупність дій, які можна ототожнювати з діями, згідно яких діє той чи інший закон.

Важливе значення посідає закон тотожності при ідентифікації відбитків пальців, осіб і т.п.

Ототожнення різних понять в процесі розслідування чи доведення зумовлює логічну помилку - підміну понять, яка може бути як свідомою, так і не навмисною. Також велике значення має під час ведення судової справи трактувати одне і те ж поняття однаково, протягом всього процесу. Інакше це призведе до плутанини і прийняття неправильних рішень.

Велике значення в практиці юриста має ідентифікація (ототожнення) осіб або предметів, за допомогою якої встановлюється, з якого пістолета вистріляна куля, ким написаний лист тощо.

Без дотримання даного закону неможливо будувати правильні міркування, вести слідство, проводити законодавчі процеси і т.п.

Размещено на Allbest.ru