Метафізика Арістотеля

Платонівська концепція домінування загального над одиничним. Боротьба із софістами. Закони мислення, закони буття. Основні засади вчення Арістотеля про буття. Категоріальний аналіз існуючого. Причинний аналіз субстанції. Вчення про можливість і дійсність.

Рубрика Философия
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 07.12.2010
Размер файла 20,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПВНЗ Европейський Університет

Юридичний факультет

Кафедра «Філософія»

Наукова робота

“Метафізика Арістотеля ”

з дисципліни філософія в т. ч. логіка

Підготував студент

1-го курсу

411 групи

Афанас Віталій

Перевірила проф. Савостьянова М.В.

_____

Київ 2010

Арістотель, прийняв платонівську концепцію домінування загального над одиничним, продовживши в цьому плані боротьбу із софістами, але загальне він трактував по-своєму. В концепції Платона допоміжним був вплив математичного знання, а ідеї (поняття) математики існують мовби паралельно до чуттєвого світу. Філософія ж Арістотеля ґрунтується на природознавстві, в якому відношення ідей і речей має дещо інші особливості. Він піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей, вважаючи, що подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав «формою», притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови («кулястість» кулі), в живому -- душа. Найвищою суттєвістю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Зауважимо, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено незнанням давніми греками принципу терції. Для них рух кожного тіла мав початок і обов'язково кінець. А оскільки космос весь час перебуває в русі, це означав, що повинно бути поспішне першоджерело руху.

Арістотеля справедливо вважають батьком формальної логіки. Він визначив предмет логіки, відкрив основні її закони, створив вчення про правила умови води. Йому належить перша в історії філософи систематизація категорій.

У людині Арістотель виділяє три різні душі -- рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання)і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, теля и смерті він зливається із всесвітнім розумом.

У поглядах на соціальні проблеми у його вченні домінує принцип загального . Людину він визначає як наділену розумом суспільну, полісну істоту. Досягнення щастя можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втілити проект реальної держави, не беручи до уваги реальних обставив, то Арістотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставив і реальних людей. Суттєвість, реальність у філософії Арістотеля бралися до уваги більше, важили більше, ніж у Платона.1

Боротьба Сократа, Платона и Арістотеля як прихильників принципу загального із софістами, які були носіями принципу одиничного, стала найвищою драмою давньогрецької філософії. Вона зазначилась на розв'язанні ними всіх філософських проблем. У середньовічній філософії протистояння загального і одиничного постало у формі номіналізму і реалізму.

У давньогрецькій філософії вже були окреслені протистояння матеріалістичної та реалістичної традиції, але вони ще не оформились як протилежності (реальне для греків не було потойбічним) і, що головне, не вони визначали логіку розвитку цієї філософії. В класичну добу давньогрецької філософії, пов'язану з іменами Сократа, Платона и Арістотеля, логіка и розвитку визначалась протистоянням загального одиничного як філософських принципової побудови сущого.

У 367 р. до н.е. слухачем "Академії'" Платона ста сімнадцятирічний Арістотелъ -- один із найвидатніших старогрецьких філософів, (384-322 рр. до н.е.). Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Арітотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча".

Арітотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім труп: праці з логіки, загально філософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Дітищем Арітотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об`єднані стильною назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Арітотеля слова "метафізика" те не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Арітотеля -- Андроник Родоський, який, опрацювавши рукописи Арітотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".

Філософія у Арітотеля досить чітко видніється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Арістотеля все ще філософія, ще є "друга". Предметом "першої філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Арістотелем, -- наука "найбільш Божа" у подвижному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Арістотель свою філософію називає теорією, вченням про Бога. Однак Бог -- це тільки "одне з начал". Тому філософія Арістотеля все-таки ширше теорії. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Арістотеля -- спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткі і повні. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Основні засади вчення Арітотеля про буття так!: 1) категоріальний аналіз існуючого; 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.

Арістотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Арістотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час, відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування. Арістотель вважає, що суть буття речі -- Її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Арістотеля є ототожнення її із суттю речі. У Арітотеля форма як суть буття речі -- це той чи інший вид певного роду. Саме видове -- головне, вирішальне начало буття і знания. Форма -- не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Арістотеля -- це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом -- форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі , будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію Їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії -- наступниці форми. При цьому під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.

Матерія у Арітотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма -- два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії! форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма -- реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто відношенням у конкретну річ.

Особливоі уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називаі душею. Арістотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

Арістотелем третій вид душі -- розумна душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум -- це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає реалістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.

Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької, ж, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичною Греції. Ця філософія високо змінювалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької - між, після, через) - префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. “Фізика” - природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Даний термін був вперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення. Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика - це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика - це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика - це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика - це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у філософію Гегель. В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання? Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні метафізики і діалектики виявляється в розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його утримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в “знятому” вигляді залишається в новому? точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про “першопоштових” як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в розумінні спрямованості розвитку. Чи йде розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини повинна ввійти в повне визначення цього предмета як критерій істини. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом “або-або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень виключається. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні і самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика - як процес. Останнє дозволяє охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їх складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів. І, нарешті, останні. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору діалектики, є недостатнім і тому неприйнятним. Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика - це не є щось нелогічне, нерозумне, безрезультатне. Метафізика - це історично неминучі філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі мають певні здобутки в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з'ясувала природу загальних понять, суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції - метафізика і діалектика. Вони є протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни; розуміння зв'язку старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості розвитку; в розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого мислення, а також в побудові наукової картини світу. Такі альтернативні підходи до процесу пізнання, до зміни розвитку всього сутнісного, безумовно, накладають відбиток і на світогляд людини, її світоуявлення і світорозуміння.

Буття - філософська проблема. Буття, за сутністю, є причиною всієї дійсності. Проблема буття - серце філософії. Філософія буття зветься метафізикою

Найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Абсолютним буттям є Бог, за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; є запорукою того, що буття невмируще.

Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії "усе ". Якщо дійсність постає перед нами через серію локальних фрагментів, які невідомо де та як починаються та невідомо куди зникають, невідомо, як між собою поєднуються, то схопити реальність у статусі буття неможливо. З іншого боку, як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення меж. "Усе" межує з "нічий", тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських "Вед" та у гномах (загально значимих висловах) давньогрецьких мудреців ("софістів"), поетів, політичних діячів загальнозначущі сентенції формулювались так: "Усе моє -- зі мною", "Нічого понадміру", "Все обдумуй заздалегідь". Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій.

Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набули в давньогрецькій натурфілософії. Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що "все утворюється з води" (або "все народжується з води"). Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття "першого початку всього" ("архе"). Цим самим засвідчувалось, що в самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів його з'явлень. Саме таке тлумачення буття знаходимо в судженнях Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття "буття": "Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є."

Грецькі філософи міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкість буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого. В обох випадках, на думку греків, із такого розуміння буття (як такого, що зникає та є нестійким) випливали б негативні моральні наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними.

Список використаної літератури

арістотель софіст аналіз вчення

1. Надольний І.Ф. Філософія. Підручник. - К., 2000.

2. Історія філософії. - Харків, 2001.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Проблема нескінченносі і вічності буття - питання філософської науки усіх часів. Категорія буття, її сенс і специфіка. Основи форми буття, їх єдність. Світ як сукупна реальність. Буття людини, його основні форми. Специфіка і особливості людського буття.

    контрольная работа [22,7 K], добавлен 14.03.2008

  • Загальна характеристика уявлень про "ідеальну державу" Давньої Греції. Творчість Платона. Біографія Платона. Вчення Платона про суспільство і державу. Творчість Арістотеля. Життєвий шлях Арістотеля. Політико-правові погляди на державу в "Політиці" Арісто

    курсовая работа [45,0 K], добавлен 22.02.2005

  • Періодизація розвитку античної філософії. Представники мілетської філософії, принципи Анаксимандра. Уявлення про походження життя та природу. Атомістичне вчення Левкіппа та Демокріта. Наукові ідеї Епікура та Платона, метафізика Арістотеля та софісти.

    реферат [34,6 K], добавлен 06.03.2011

  • Джерела та філософія проблеми буття. Питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Перша філософська концепція буття. Філософська система Гегеля. Філософія постмодерну. Структура буття та світу людини.

    контрольная работа [34,2 K], добавлен 20.12.2012

  • Філософське і конкретно-наукове розуміння матерії. Гносеологічні та субстанційні сторони матерії. Рух, простір і час як категоріальні визначення буття. Основи функціонування енергії системи. Визначення поняття відображення. Рівні і форми відображення.

    контрольная работа [24,1 K], добавлен 26.01.2016

  • Екзистенціальні витоки проблеми буття. Античність: пошуки "речових" першопочатків. Буття як "чиста" думка: початок онтології. Античні опоненти проблеми буття. Ідеї староіндійської філософії про першість духу. Ототожнення буття з фізичною природою.

    презентация [558,3 K], добавлен 22.11.2014

  • Виникнення та періоди розвитку стоїцизму. Характеристика стоїчного вчення. Періоди розвитку стоїчного вчення. Морально–етичні вчення стоїків римського періоду. Вчення Марка Аврелія. Порівняльний аналіз вчень представників школи стоїцизму та софізму.

    курсовая работа [65,1 K], добавлен 14.04.2015

  • Питання розуміння буття і співвідношення зі свідомістю як визначне рішення основного питання філософії, думки великих мислителів стародавності. Установка на розгляд буття як продукту діяльності духу в філософії початку XX ст. Буття людини і буття світу.

    реферат [38,2 K], добавлен 02.12.2010

  • Місце феноменології серед напрямів сучасної західноєвропейської філософії. Вчення про форми свідомості, первісно властиві їй, про явища свідомості - феномени, про споглядання сутності, про абсолютне буття. Характеристика специфічних засад феноменології.

    реферат [21,6 K], добавлен 19.04.2010

  • Досягнення попередників Аристотеля у Стародавній Греції. Вчення про істину і закони мислення, про судження, про поняття, про умовивід, про доведення, логічні помилки, модальності. Індукція та її особливе місце в логіці Аристотеля. Парадейгма й ентимема.

    реферат [31,4 K], добавлен 19.03.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.