Філософія М. Бердяєва

Вступ

Універсальним поняттям, логічним центром осмислення проблеми духовності є людина. Усвідомлення людиною свого місця в світі, сенсу свого буття стає стрижневою ідеєю епохи.

У 1930 році М.Бердяєв написав книгу „Доля людини в сучасному світі", в якій, як він вважав, більш точно, ніж у „Новому середньовіччі", показно, що „постає для світу ніч і темрява", що постала епоха кінця історії. Отже, в сучасному світі вже від початку була запрограмована трагедія між об'єктивним світом і світом суб'єктивного „я" і „ти". Історія сама по собі нелюдська і не милосердна. Отже, існує споконвічний конфлікт між людиною та історією. Сучасне становище людини у світі засвідчує, що у всіх своїх вимірах людина втрачає гуманістичну духовну сутність. В ХХ столітті остаточно похитнулася віра в людину, якою ще жило ХІХ століття. Людина перестала бути вищою цінністю. Звідси гострота цієї проблеми, яку М.Бердяєв формує таким чином: „Наша епоха ставить питання, чи буде далі існувати людина, чи ж вона буде замінена іншою істотою, яка буде вироблена дресируванням соціально-класовим або державно расовим". Аналізуючи всі процеси, які мають місце в сучасному суспільстві, Бердяєв вказував на те, що майже всі вони ведуть до знецінення людини. Економічні процеси, технізація, масовизація, формальний ліберталізм, демократія - все це веде до дегуманізації, до втрати людиною вищих цінностей, до втрати світом сакрального виміру.

Зауважимо, що діагноз Бердяєва на той час був досить вірним. Дійсно, якщо оцінити духовну ситуацію в світі в ХХ столітті, то можна констатувати, що економічна система капіталізму продукувала відчуження людини, розвиток техніки в зростаючій мірі сприяв її дегуманізації, перетворенню її в технічну функцію, становлення масового суспільства і людини - маси зумовлювало знецінення особистості, існуюча формальна свобода заперечувала реальну духовну свободу, „демократизований гуманізм" ніс в собі зневагу до конкретної людини. На думку Бердяєва, навіть християнство в сучасному його вигляді є дегуманізованим віровченням.

Отже, згідно Бердяєву, усім цим процесам можна протиставити лише цілісну людину, укорінену в певному духовному порядку. Потрібно створювати певного виду „нову духовність", або точніше „нову християнську духовність". „В старій духовності любов до Бога часто була нелюбов'ю до людини, відверненням від людини, прокляттям світу.

Тобто позиція М.Бердяєва тут зрозуміла. Через відсутність духовності в людині людство котиться до катастрофи. Ні через соціальні форми життя, ні через технічні інновації порятунок для людини неможливий. Єдиний порятунок для людства пробудити, створити в людині нову, справжню духовність.

Звичайно, розроблене вчення Бердяєва про людину не є вичерпним, оскільки це погляд з однієї сторони, однієї людини (хоча вона і накопичила досвід попередніх поколінь). На мою думку з концепції Бердяєва потрібно взяти положення, які найбільше імпонують сучасному стану суспільства і поєднати їх з новітніми розробками зміни духовного середовища людини. І таким чином, не абсолютизуючи вчення М.О.Бердяєва створити „нову якість" людини, яка б поєднала в собі самодостатню, самоціннісну особистість, яка здатна до любові, свободи, творчості та реалізації самого себе без негативного впливу на інших і на оточуючий її світ.

1. Особистість М.Бердяєва: етапи життя і творчості

І як філософ, і як людина Микола Бердяєв був досить цілісною особистістю, натурою, істинно творчою. Рух його душі був постійно спрямований на нове розуміння вільного духу в кожній мислячій істоті. В Росії він був менш відомий, ніж на Заході. Там його краще прочитали і зрозуміли високо розвинуті інтелектуали, що назвали Бердяєва „російським Гегелем ХХ століття" , „одним з універсальних людей нашої епохи" .Це був мислителів, що зумів зв`язати в єдине дух культури, історію двох цивілізованих систем -Сходу і Заходу, і що сказав про необхідність людської свободи більше ,ніж хто-небудь з російських чи зарубіжних філософів.

Микола Олександрович Бердяєв походив з давнього російського роду . Імена Бердяєвих зустрічаються і в літописах про штурм Смоленська в ХVІІ столітті ,і в придворних табель-календарях ,і в списках героїв 1812 року . Батько майбутнього філософа, штаб-ротмістр у відставці,представник дворянства, що займав посаду Київського земельного банку. Олександр Михайлович Бердяєв був одружений на княжні Аліні Сергієвній ,що була на пів француженка по матері-графині Шуазель-Гуфьє. Їх перший син Сергій став відомим поетом-сатериком. А друга дитина Микола народився на п 'ятнадцять років пізніше, 18 березня 1874 р.М.Бердяєв згадував про свою родину у своїй Автобіографії таким чином: „За своїм походженням я належу до світу аристократичного. Мої батьки належали до „світського" суспільства. В будинку у нас говорили головним чином по-французьки. Батьки мої мали великі аристократичні зв'язки, особливо в першу половину життя. В дитинстві мені було відомо, що мої батьки були друзями обер-гофмайстерини кн. Кочубей, яка мала великий вплив на Олександра ІІІ .Зі сторони батька я походив з воєнної сім ї. Всі мої предки були генерали і георгієвські кавалери, всі почали службу в кавалергардському полку. Мій дід, М.Н.Бердяєв, був отаманом Війська Донського. Прадід, генерал-аншеф Н.М.Бердяєв, був новоросійським генерал-губернатором. Його листування з Павлом І було надруковано в „Русской старине".

Батько був кавалергардським офіцером, але рано вийшов у відставку, посилився у своєму маєтку Обухові на берегу Дніпра, в Турецьку війну знову вступив у воєнну службу, потім на протязі 25 років був представником управління Земельного банку Південно-Західного краю". „Мать моя была рожденная княжна Кудашева. Она была полуфранцуженка. Ее мать, моя бабушка, была графиня Шуазель. В сущности ,мать всегда была более француженка ,чем русская ,она получила французкое воспитание ,в ранней молодости жила в Париже ,писала письма исключительно по французьки и никогда не научилась писать грамотно по-русски; будучи православной по рождению, она чуствовала себя более католичкой и всегда молилась по французкому католическому молитвеннику своей матери. Интересно, что у меня была бабушка монахиня и прабабушка монахиня. Мать моего отца, рожденная Бахметьева, была в тайном постриге еще при жизни моего деда. Бабушка моей матери, княгиня Кудашева, рожденная княжна Баратова, стала после смерти мужа настоящей монахиней". Дитинство Миколи було досить щасливим. Безпроблемне життя в багатій дворянській родині при люблячій няні Анні Іванівні, піклування батьків, поїздки з ними на закордонні курорти створювали ту особливу атмосферу, яка була присутня у більшості дворянських сімей. Отримавши домашню освіту ,що включала ,крім вивчення природничих наук і мистецтва, ще й іноземні мови, 14-й Микола був відданий в привілейований закритий навчальний заклад .З повагою до ратних заслуг предків хлопця записали в пажі, але вступив він в київський Кадетський корпус ( з правом в будь-який момент перейти в петербургський Пажеський.

Після шостого класу Бердяєв склав іспити на атестат зрілості і вступив одночасно на природничий та юридичний факультет Київського університету ім.Св.Володимира. Люди по - різному дивились на Бердяєва. Більшість любувалось ним в ті роки. Було в ньому, звичайно, і дещо гордливе, і разом з тим, Марина Цвєтаєва згадує , що не було більше такої привітливої і відкритої людини. Він прекрасно міг спілкуватися з кріпаками, ремісниками, ходив в „Яму", вів бесіду там з різними сектами ( „Яма" - це трактір, де збирались народні богошукачі ) і як барин він знаходив з простим народом мову швидше, ніж інтелігент. По закінченні вислання Бердяєв поселився в Петербурзі і в 1904 р. женився на Лідії Трушевой, дочці відомого петербурзького адвоката, що проживала з ним довгі роки в любові і згоді. Як писав Бердяєв в „Самопознании" : „Лето 1904 года имело большое значение в моей жизни. В это время я встретил друга моей жизни Лидию. Она по натуре была душа религиозная , но прошедшая через революционность, что особенно ценно. У неё образовалась глубина и твердая религиозная вера, которая не раз поддерживала меня в жизни. Она была человек необыкновенной духовности. Перед смертью она приблизилась к святости…".

В цілому , 1900-ті роки були бурними в житті Миколи Олександровича: редактування журналу „Новое время", робота в Союзі звільнення (основі майбутньої Конституційно-демократичної партії ); петербурзькі релігійно-філософські збори, літературні „среды" у В'ячеслава Іванова на „башне" (квартира на сьомому поверсі навпроти Тавричного саду), де Бердяєв був незамінним представником. На цих „средах" збиралась вся вершина російської літератури і філософії Срібного віку - Ф. Сологуб, А.Блок, В.Брюсов, А.Бєлий, Л.Шестов, С.Франк. 1909 р. був виходом у світ збірника статтей про російську інтелігенцію „Вехи" - книги, що так чи інакше „перевернула" всіх мислячих людей в Росії. Стаття Бердяєва в цьому збірнику була присвячена приватній, на перший погляд, проблемі -взаємовідношення інтелігенції і філософії. Але значення цієї роботи ширше зазначеної теми. Мова йшла про падіння інтересу інтелігенції до пошуків істини, які замінювала зовнішня боротьба, що вела до рабства духу .

Серед інтелігенції Росії „Вехи" користувались незвичайною популярністю. Достатньо сказати, що в результаті 4-х перевидань тираж збірника досяг 16 тисяч екземплярів.

Бердяєв був знайомий з С.Булгаковим ще по Київському університеті. Саме йому він був зобов'язаний знайомством з Лідією Трушевой. Завдяки тому ж С.Булгакову Бердяєв увійшов і в московське православне середовище, зокрема -в гурток М.А.Новосєлова, де відбувались жаркі дебати на релігійні теми .

Разом з Новосєловим і Булгаковим Бердяєв побував в Зосимовій пустелі, у поважних старців Германа і Олексія. Ця поїздка була певною мірою вирішальною для філософ. Він згадав пізніше: „Во всяком случае мне было ясно, что я не принадлежу к людям, которые отдают свою волю духовному руководству старцев. Мой путь был инной и, может быть, более трудный… Я не мог смирить своего свободолюбия".

Крім гуртка Новосєлова, Бердяєв в ці роки був тісно пов'язаний з Релігійно -філософським суспільством в Москві, де робив доклади і виступав опонентом інших філософів.

На поч. 1910 року Бердяєв на деякий час відійшов від справ, пов'язаних з релігійною і видавничою діяльністю, в цілому присвятив себе книзі, яка дійсно вважається одною з вершин філософської думки Росії. Ця праця вийшла в 1916р. і носила назву „Смысл творчества. Опыт оправдания человека". Займаючись філософськими роздумами, Микола

Олександрович не займався в стороні і від подій сучасності. За газетну статтю на захист монахів Свято -Пантелеймонового монастиря на Афоні, що були звинувачені в імяславческій „єресі", його віддали під суд, і загроза вічного населення в Сибірі заминалася реальною в притул до революції.

Лютий і Жовтень 1917р. Бердяєв зустрів в Москві. „Я пережил русскую революцию как момент моей собственной судьбе, а не как что-то извне мне навязанное, -писав він в „Самопознание". -Эта революция произошла со мной, хотя бы я относился к ней очень критически и негодовсл против ее злых проявлений".

В перші пореволюційні роки Бердяєв повернувся до суспільної діяльності . Восени 1918р. він організував в Москві Вільну академію духовної культури, де читали свої курси А.Бєлий, В.Іванов, С.Франк, влаштувались семінари, публічні зібрання. Сам Бердяєв вів семінар по Достоєвському , читав курси з „філософської релігії" і „філософії історії". На основі останнього курсу видав книгу „Смысл истории. Опыт философии человеческой судьбы", яку поряд з „Смыслом творчества" цінив більше всього з написаного ним в до еміграційний період.

Через декілька місяців після перемоги Бердяєв пережив велике горе - у вересні 1945р. поховав свою дружину, яка на протязі майже сорока років була для нього єдиною коханою жінкою. Її пам`яті присвячена одна з останніх книг філософа -„Экзистенциональная диалектика божественного и человеческого" . Першою післявоєнною книгою Бердяєва стала „Русская идея .Основные проблемы русской мысли ХІХ и начала ХХ веков", написана в 1946р. і присвячена на концептуальному осмисленню російської думки і культури. Він продовжував працювати і над книгою „Самопознание. Опыт философской биографии", початої ще в 1940р. і опублікованої вже посмертно в 1949р. завдяки Євгенії Рапп. В кінці життя Бердяєв отримав вчену ступінь доктора Кембріджського університету ,був навіть представлений до Нобелівської премії ,але отримати її не встиг . 23 березня 1948р. Микола Олександрович помер.

Філософська і літературна творчість Бердяєва обширна. Його перу належить більш як 450 робіт. Більшість з них були переведені на іноземні мови .Я назву тільки деякі ,найбільш важливі з його робіт : „Суб`ективизм и индывидуализм в общественной философии. Критический этюд о Н.К.Михайловском", 1900; „Sub specie aeternitatis" („С точки зрения вечности", сборник) ,1907; „Новое религиозное сознание и общественность" , СПБ, 1907; „Философия свободы", М. ,1911; „Смысл творчества. Опыт оправдания человека", М .,1916; „Мировоззрение Достоевского", 1923; „Философия неравенства", 1923; „Смысл истории", 1923; „Возрождение средневековья", 1924; „Философия свободного духа ,христианская проблематика и апологетика",в двох томах, 1929; „Судьба человека" (опыт парадоксальной этики ), 1931;

„Я и мир об`ектов", 1934; „Дух и реальность, основания божественно -человеческой реальности", 1937; „Рабство и свобода человека" (опыт философии персонализма ), 1939; „Русская идея : Основные проблемы русской мысли в девятнадцатом и начале двадцатого столетий", 1946; „Опыт эсхатологической метафизики", 1947.

Але про що б не писав філософ, він завжди був вірний головному спрямуванню, яке визначив для себе ще в юності: „Меня называют философом свободы … Свобода для меня первичное бытие . Своеобразие моего философского типа прежде всего в том, что я положил в основание философии не бытие, а свободу. В такой радикальной форме этого, кажется, не делал ни один философ. В сущности, я всю жизнь пишу философию свободы, стараясь ее усовершенствовать и дополнить".

2. Духовні витоки та еволюція філософських поглядів російського філософа

У філософії М. Бердяєва ми знаходимо гіркий досвід ХХ століття, пережитий і представлений ним дуже особистісно. Бердяєв як міф про філософію свободи і вільного філософа безумовно є загальнозначущим, онтологічним, імперсоналістичним, сповнений фактами власного морально-духовного буття. Стиль філософії Бердяєва народжується в століття катастрофічного досвіду людини, кардинальних, соціальних зсувів, у той час, коли ? від людини вимагають, щоб вона все без залишку відала суспільству, державі, класу, расі, нації ?.

Революційно-історичні перетворення буквально викинули людину назовні, в об'єктивований світ, не залишаючи їй автономності внутрішнього існування. Тому філософія Бердяєва екзистенціальна, бо саме в індивідуальному існуванні розкривається смисл ? всезагального? буття: ? Моя мысль прынадлежала к типу философии екзистенциальной. Противоречия, которые можна найти моей мысли - противоречия дух. Борьбы, противоречия в самом существовании, которые не могут бать прикриты кажущимся логическим единством. Подленное единство мысли, связанное с единством личности, есть единство экзистенциональное, а не логическое ?. А в ?Самопознании? він писав і про своє розуміння екзистенціональної філософії: ? Для меня сейчас ясно, что я всегда принадлежал к тому типу философии, которой сейчас называют ?экзистенциональной?: (Экзистенциальными философами я считаю не Гейдеггера и Ясперса, а блаженного Августина и Паскаля, Кирхегардта и Нецше). Мне близок тип именно экзистенциональной философии, но не философии жизни, и не философии прагматической. Философия связана была для меня с моей судьбой, с моим целостным ссуществованием, в ней присутствовал познающий как сущесвующий.

Я всегда хотел, чтобы философия была не о чем-то, а чем-то, обнаружением первореальности самого субекта?.

Бердяєв не проти соціалізму ,але він за такий соціалізм ,при якому будуть визнані вищі цінності людської особистості і її право на досягнення повноти життя .Але це всього лиш соціалістичний ідеал ,що відрізняється від реальних проектів побудови соціалізму ,які при їх здійсненні породжують нові протиріччя в суспільному житті .Той реальний соціалізм ,який прагне перетворитись в життя, на думку Бердяєва, ніколи не приведе до встановлення проголошеної ним рівності, навпаки, породить нову ворожнечу між людьми і нові форми гніту. При соціалізмі ,якщо він навіть подолає голод і бідність, ніколи не буде вирішена духовна проблема. Людина все рівно буде лицем до лиця ,як і раніше ,з таємницею смерті, вічності , любові , пізнання і творчості .

3. Людина, особистість, індивідуум у розумінні мислителя

Серед багатьох проблем ,піднятих М.Бердяєвим ,політичний його основний інтерес до антропологічної проблеми .Характеризуючи стан філософської розробки цієї теми ,Бердяєв вказує : Философы и ученые очень мало дали для учении о человеке .Антропологии мы должны учиться у великих художников ,у мистиков ,и у очень немногих одиноких и мало признанных мыслителей. Шекспир, Достоевский, Л. Толстой, Стендаль, Пруст гораздо больше дают для понимания человеческой природы, чем академические философы и ученые - психологи и социологи. А на ряду с ними нужно поставить немногих мыслителей - в прошлом Бл. Августина, Я. Беме и Паскаля, в ХІХ веке Бахофена, Е.Фейербаха, Киркегарда, в наше время Шелера. В науке ж первое место принадлежит Фрейду, Адлеру, Юнгу.

Тим самим М. Бердяєв підкреслює як необхідність філософської розробки антропологічних проблем, так і недостатню увагу до них. Разом з тим він відмічає і той великий вклад, який внесли в дослідження людини діячі літератури, мистецтва, релігії.

Розробляючи антропологічну тематику, М.О. Бердяєв використовує достатньо широкий діапазон матеріалу, починаючи з літературно-критичного і закінчуючи політично-ідеологічним. Саме такій підхід дає можливість виділити основні тенденції розвитку антропологічної проблематики не тільки в процесі її становлення, але і на наступнихних етапах.

Бердяєв скептично відноситься до можливостей конкретних наук, проникнути в суть особистості.

Чим об'єктивніше, загальнообов'язкове пізнання, тим далі воно від осягнення смислу і цінності людського існування. Антропологічні науки - біологія, психологія, соціологія - визначають людину як об'єкт в ряді інших об'єктів, як частину світу. Особистість не можна розуміти і як субстанцію; її треба осягати як суб'єкт. Особистість є не людина як феномен, а людина як ноумен, - говорить Бердяєв в книзі "Опыт эсхатологической метафизики" (1947), користуючись мовою гносеології.

4. Свобода як одвічно притаманна властивість людини

На самому початку роботи філософія свободиІ Бердяєв гостро критикує пануючий тоді у Європі тотальний гносеологізм німецької філософії. Критика стосується ряду важливих пунктів. По-перше, це обмеженість понятійно-категоріальної систематизації процент пізнання, яка для Бердяєва асоціюється з несвободою. В пошуках розуму, - писав Бердяєв, - опиняється живе буття, що не визнає сталості та постійності: бути свобідним - означає жити а не пізнаватиІ.Самоочевидним є і те що німецька класика виміряє абсолютний Дух німецькою міркою, як Дух калькулюючий, градуючий та вимірюючий. Ідеал свободи для німця співпадає з ідеалом досконалого впізнання: бути свобідним - означає планувати, підводячи багатоякісну палітру встановлення під раціоналістичний шаблон. На думку Бердяєва суто поліцейське розуміння свободи. Він порівнює німецьку гносеологію з поліцейським, який затримує суб'єкта при першій же спробі проходження до царства мудрості: ІІстина, - пише Бердяєв, - стала обмеженою і логізованою; вона задихається від чар Гегельянства. Істина потребує свободи віри, а не логіки.

Другим пунктом критики є заперечення онтологізму. Справжня свобода має онтологічне походження, майже таке, як і філософія цієї свободи. Життя лине у глибині душі і серця, а холодний дотик систематизованих понять не має нічого спільного із класикою. Раніше, - підкреслює Бердяєв, - писали щось, а тепер пишуть про щось, - натякаючи тим самим на секундальний характер більшості філософських праць у ХХ столітті.

Третій пункт критики стосується проблеми віри. Віра завжди переростає пізнання у життєствердженні свободи, оскільки дарує людині не окремий фрагмент буття, а буття як ціле: В пізнанні людина перебуває у певній точці світу, з якої вона оглядає його. Віра дає їй можливість брати світ як ціле, відкриваючись йому у всій повноті.

Бердяєв згадує загальну фразу із Нового Заповіту про те, що тільки не винні діти зможуть увійти до царства небесного. Воно є закритим для тих, хто пройшов через школу німецької гносеологізованої та раціональної культури. Віра звільняє, вона суперечить матеріалізму і позитивізму як різновидам природної необхідності.

Бердяєв наголошує на тому, що матеріалізм К.Маркса, як і Гегельянський панлогізм, був тріумфом німецької несвободи. І якщо таке розуміння свободи як пізнаної необхідності є прийнятним для природознавства, то воно навряд чи може бути таким же прийнятим і для історії, де панують віра і свобода.

Якщо раніше (наприклад, у книзі Суб'єктивіри та індивідуаліри у соціальній філософіїІ) Бердяєв відокремлював свободу від необхідності, припускав їх тимчасово гармонію та зв'язок за певних соціальних умов, при чому, залежність апріорної свободи від необхідності природи він заперечував, то в ІФілософії свободиІ свобода взагалі чітко протиставляється необхідністю, як наслідку гріхопадіння безосновної свободи, яка не має онтологічних та логічних засад.

Свій розгляд проблеми свободи М.О. Бердяєв пов'язує з вирішенням колосальної за своїм масштабом задачі походження добра і зла. На його думку, ця задача не може бути вирішена поза її зв'язком з божественною свободою. Проблеми добра і зла на пряму виходять на питання теодіцеї. Якщо Бог є всемогутнім і всеблагим, то як в такому випадку можливе світове зло? Традиційна відповідь на це питання офіційного Богослів'я, що виголошує - Бог створив людину за образом і подобою своєю, наділив її всіма тими ж якостями, якими володіє сам, в тому числі і свободою, не влаштовує філософа. Така відповідь не знімає відповідальності з Творця, за те, що здійснюється Його творінням. Створивши людину, наділивши її свободою волі, як істота всевідаюча, він знав усі наслідки такого кроку, впритул до дня страшного суду. Якщо, тим не менше, він зробив це, якщо все суще передбачене ним з самого початку і до кінця, то виникає великий сумнів в тому, чи є він в дійсності всеблагим. Якщо наша воля сама по собі не свобідна, то не ми винні у всьому, що відбувається, а той, хто керує нами і спрямовує нашу волю на добро і зло.

На думку Бердяєва, християнський Бог є всеблагий, милосердний і страждаючий Бог. Він створив людину, керуючись любов'ю, і одночасно, від тоски і одинокості. Він створив її не для того, щоб вона безкінечно прославляла Його, а в залишку власної могутності і духовної енергії, в пориві всепоглинаючої благосні. Творіння не могло бути помилкою і тим більше злим умислом. Не міг Бог створити людину для того, щоб потім мучити її, щоб приректи її на страждання. Його дії були актом „великодушия". Одночасно з тим, це було вираженням безмежної божественної мудрості: породити, говорячи гегелівськими словами, Ісвоє-іншеІ і дати їй шанс самостійно возвиситись, піднятися з свого першопочаткового стану і спробувати хоч в якійсь своїй частині дорости до замислу свого Творця. Оточуюче нас зло є безсумнівним фактом. Оскільки Бог за визначенням благий і не може нести вини за здійснюване в світі зло, як наслідок, не від Бога воно походить, його здійснює людина, що отримує свою свободу попри Нього. Звідки береться ця свобода?

Якщо Бог не наділяв людину свободою, тоді остання існує не залежно від Бога і раніше за Нього, і тільки приєднується до людини в момент її творення.

Вслід за Я. Беме, М.О. Бердяєв вважав, що в основі всього сущого лежить Ungrund - без основна основа чи невідана безодня - деякий первинний нерозчленований стан, осердя всіх наступних видозмін, які передують самому Богу. Введення поняття про Ungrund необхідне для того, щоб послідовно провести теодіцею. Без введення цього поняття, вважає Бердяєв, виправдати Бога за зло, що відбувається у світі, неможливо.

5. Творчість як продовження справи Бога і виправдання людини

Тема, до якої філософ звертався на протязі усього життя, є проблема творчості. Тема про творчість, про творче призначення людини - основна тема мого життя.

Центральним стрижнем концепції творчості Бердяєва стає ідея творчості як одкровення людини, разом із Богом покликаної до світотворення, що невпинно продовжується. Це тема взаємовідношення людини Богу. Бердяєва непокоїть питання про відношення творчості і гріха, творчості та вилуплення. При чому постановка цієї теми була для самого Бердяєва результатом внутрішнього переживання, внутрішнього прозріння. Як подолати подавленість і перейти до підйому? Бердяєв прямо виходить з ідеї Божества але у своїй антропології він орієнтується не скільки на християнство, скільки на вчення німецьких містиків. Тому людина у нього поєднує у собі три начала: божественне, природне, диявольське (меонічне). Яким парадоксальним чином ці міри об'єднуються в людині, призначення пояснювати бердяєвське вчення про творчість.

Філософія творчого антропологізму Бердяєва отримала свій перший розгорнутий вираз у книзі Смисл творчості, основна тема якої - ідея творчості як релігійного надзавдання людини. Ось емоційне враження сучасниці першої появи цієї книги.

Книга, за відгуками сучасників, - не написана, а викрикнута, оскільки просякнута передчуттями не такого уже й віддаленого Царства Антихриста, масової спокуси російського люду обіцянками земного раю, збудованого на шляхах людинобожжя, що очевидно, й обумовлює такий маніфестний стан.

Основою етики Бердяєва є персоналізм.

Моральні судження і акти завжди особистісні та індивідуальні. Це особливий діалог людини і Бога, він не може визначатися ні поняттями колективу, ні нормою, ні моральними законами. Звідси етику творчості на противагу етиці спокути М. Бердяєв визначає як етику теондричну наголошуючи на творчо-індивідуальному характері моральних актів. Етика творчості у нього відповідає одкровенню ІІІ Заповіту - Духу Святого. Згідно його концепції шлях до внутрішньої свободи - індивідуальний, істина самого себе, свого життя (тільки такі істини є живими) - це завжди нове одкровення, що здобувається в тяжких й одночасно радісних, персональних муках творчості. Саме у таких межових ситуаціях трансцендування людина Іпереживає катастрофи, переноситься через безодні, відчуває перервність у своєму існуванні, відчуваючи простір внутрішньої свободи й відповідальності за кожну мить свого існування. Амбівалентність переживання межових ситуацій викликається доторкуванням до таїни буття і небуття, а трансцендування розглядається як перехід від античного буденного досвіду до екзистенційного.

Транцендування є перехід до транссубєктивного, а не до об'єктивного. Цей шлях полягає у глибині існування, на цьому шляху відбуваються екзистенційні зустрічі з Богом, з іншою людиною, з внутрішнім існуванням в світі…, - вважає мислитель. Отже, трансцендування описується М. Бердяєвим як рух в глибину суб'єкта, що є творчістю і свободою. Трансцендування всередину або в глибину - це спосіб, що уможливлює відкривання смислів, духовного буття, вкорінення у абсолютному, спогляданні трансцендентного Я як єдності іманентного й трансцендентного (у індуїзмі це звучить як тотожність Атмана і Брахмана, а у християнстві - як символ образу і подоби Божої, царства Божого). Сьоголосся цієї ідеї відчувається і в думці російського філософа С.Л. Франка про те, що Я дійсно є внутрішня інстанція нашого життя, - пояснює він, - але лише тому воно є особистість, оскільки воно трансцендуючи внутрішньо, є у відношенні до духу і причетне духу… Він переконаний, що Буття - у - самого - себе утворює єство істинної свободи і лише там уперше здійснюється у повній значимості, де самість покидає саму себе і укорінюється у чомусь іншому, вищому.

Питання про роль творчості у духовному житті, - як пише Бердяєв, - є основне питання, від нього залежить майбутнє духовності у світі і можливість нової духовності. Людина за своєю природою призначена до творчості, творчість є її моральний обовязок, призначення людини. Людина була створена для того, щоб стати в свою чергу творцем, вона продовжує творення світу.

Людина, за М.О. Бердяєвим, є центр буття, точка перехрещення світів, посередник між Богом і світом. На ній лежить велика відповідальність, так як від її діяльності залежить стан Всесвіту.

 Висновки

Отже, яскравою сторінкою в історії релігійної філософії Росії була і залишається спадщина Миколи Бердяєва. Ставши одним із фундаторів релігійного екзистенціалізму, а також і персоналізму, він використав найвитонченіші засоби логіки та онтології для того, щоб підняти на світовий рівень дві центральні проблеми, які стосуються кожної людини, а саме, проблему свободи і проблему творчості. Бердяєв підійшов до аналізу цих проблем з позиції К'єркегора і Марселя і вважав, що тільки віра та особистіша екзистенція, невизначеність, почуття прірви народжують безвихідь та драму свободи і творчості.

З одного боку, свобода породжує творчість, оскільки людина має спокутувати свою провину перед Христом. Для цього просто авторитарного послуху недостатньо, а є потрібним співтовариство Бога і людини, яка піднімається до цього щабелями культури, як іманентний вияв екзистенції у бутті. З іншого боку, творчість передбачає свободу самого творця, його геніальність. Творча людина, геній - не від світу цього. В геніальності є завжди щось божевільне і демонічне, те, що не вкладається в обмеженість поміркованого таланту. Геній та його творчість живуть до тих пір, поки сама творчість не об'єктивується. Об'єктивована творчість, творчість як продукт стає синонімом несвободи, неаутентичного буття. На думку російського філософа, людина сама визначає дійсність, вона - її творець, оскільки займає ієрархічно вище та центральне становище у природі. Звідси актуальне є зауваження М.Бердяєва, що природа змертвіла з провини людини. Філософ говорить, що свобода, яка привела до цього, загубилась у гріхах і носить формальний характер. Людина бачить і знає, що вибирає і любить, що відкидає, перестає бачити та визнавати тому "космічне покликання людини мікрокосму - оживити природу - макрокосм, повернути життя живим істотам. Лише новим актом вибору, лише актом любові можна зробити невидимі речі видимими і пізнати їх". Таким чином, можна визначити, що в філософії М.Бердяєва, як і в концепції французького екзистенціалізму, характеристикою людини є відповідальність за себе і за інших, а її свобода є умовою існування світу. Людина не просто тіло або річ в системі всесвіту, їй належить виключне місце.

Певною мірою саме завдяки людині створюються і існує те, що ми називаємо "світом". В цьому твердженні М.О.Бердяєв був одним з перших філософів сучасності, який зробив спробу виправдати людину в її власних очах.

І в християнській, і в античній філософії стверджується, що людина йде своїм особистим шляхом; але сучасним є той, хто живе просто, мислить відверто і доброзичливо, поважає та цінує духовні багатства, любить і береже природу, знає, що є справедливість і добро, свобода і гуманізм.