Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Волинський національний університет ім. Лесі Українки

Реферат

на тему : „Людина як найбільша цінність у філософії ”

Виконав:

Студент 21 групи

Гут А.В.

Луцьк 2007

Вступ

Людина - жива система, яка є єдністю природного і соціального, тілесного і духовного, вродженого та набутого. Тільки врахування усіх таких характеристик та факторів дозволяє зрозуміти цілісність людського єства, можливості та перспективи, що людина має у становленні та розвитку особистого життя, в історії.

Звідки постає проблема сенсу життя людини? Суттєвою рисою людського буття є його здатність ставати проблемою для самого себе. Тільки про людину достеменно відомо, що вона здатна, по-перше, задавати собі питання про власне місце і призначення у світі і, по-друге, в залежності від відповіді на це питання обирати з-поміж можливих варіантів спосіб власної реалізації, власний життєвий шлях, Відтак традиційна філософська цінність людського життя, закладена, можна сказати, в самій специфіці людської постаті у світовій філософській думці.

Але що таке цінність? Ціннісні орієнтації є в будь-якій галузі людської діяльності. Проте філософія розглядає тільки цінності що виражають сутність людини, універсальні цінності, а також ті, що визначають ядро світогляду, ставлення людини до навколишнього світу, саму людину.

Місце людини в світі

антропологічна філософія платонівське дуалізм

Місце людини в світі по-різному тлумачиться представниками основних філософських напрямків. Суб'єктивний ідеалізм замикає людину в її внутрішньому світі, відкриває її від об'єктивних основ буття, зводить її життя до довільного або умовно конвенціонального впорядкування комплексу відчуттів. Матеріалізм виходить з визнання об'єктивної реальності і вбачає призначення людини в пізнанні і перетворенні реальної дійсності. Об'єктивний ідеалізм розглядає людину як особливе , а саме як головне творіння Бога, призначене повернути в його лоно відпалий від нього і погрузли в гріхах і чварах матеріальний світ. Дуалізм постулює подвійність людини, її паралельне існування в реальностях, що не можуть бути зведеними одна до одної і розглядаються як ознаки сутності людини. Погляд на людину як насамперед природну істоту називається натуралізмом; як на істоту передусім духовну - спіритуалізмом; як на істоту, що повністю залежить від умов суспільного життя - соціологізмом. У поєднанні з різними рішеннями питання щодо призначення людини ці уявлення про її сутність утворюють різноманітність основних варіантів філософських концепцій людини, які розвивались представниками різних шкіл.

В XX ст. сформувалось стійке розуміння того образу людини, який склався в античності. Питання людини, її життя, смерті, призначення та цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку - здавна предмет зацікавленості філософських роздумів та й людини самої. Людина стає першочерговою цінністю для філософії.. Ці питання завжди вічні і завжди вічно нові, кожного разу постають перед людиною, яка живе у конкретних історичних умовах, вирішує питання свого часу, інакше мислить, відчуває та розуміє світ. Питання людини виникають та одержують перші відповіді ще в міфологічних та релігійних вченнях стародавніх народів, у їх легендах та священних писаннях і стають предметом філософського осмислення.

В історії розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції осягнення людини філософією - натуралістична, що виходить з невідривного взаємозв'язку людини та природи, і ідеалістична, що акцентує увагу на духовному вимірі людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне у неї. Ці тенденції вивчення людини взаємодоповнюють одна одну та складаються ще у стародавній філософії. У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу.

Стародавньогрецький філософ Демокріт підкреслював : у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетької школи твердили : людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Рухливою бачиться межа між живими істотами в Упанішадах, що відбивається у вченні про переселення душ. Але вже тут здійснюються спроби з'ясувати особливості людини : тільки їй властиві прагнення та можливість звільнитися від кайданів емпіричного буття, поринути у нірвану.

У стародавньокитайській філософії вже підкреслюється включення людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство). Розуміння людини як самостійного активного індивіда - здобуток дещо пізніших часів (вчення Яп Чжу, Мо-Цзи, легістів тощо). Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антропологічної думки. У V ст. до н. є. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. У софістів людина -- це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини. Стародавньогрецький філософ Протагор відмічав : «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значення лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей. Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою.

Слідом за софістами людину, як один із найважливіших предметів осмислення і найбільшу цінність, розглядає у своїй філософії Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей. Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого : пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні.

Сократ перший осягнув, що природу людини не можна пізнати так само, як природу не одухотворених предметів. Предмет -- самодостатній, бо його сутність відома і дорівнює його існуванню. А сутність людини завжди перебуває поза її безпосереднім фізичним існуванням. Народившись, людина ще має стати собою. Вона постійно шукає саму себе, в кожен момент свого існування випробовує і перевіряє образ свого "Я". Сократ зафіксував важливу ознаку моральної поведінки людини : різницю між тим, чим людина є насправді і тим, що вона думає про себе, тобто між реальними мотивами і свідомим мотивуванням, між дійсними ціннісними установками особи і вербально сформульованими цілями, оцінками своєї поведінки.

Ще до Сократа філософи констатували кризу звичного світовідчуття людини, але причину її вбачали у відхиленні людини від своєї природи. У вчинках, що суперечать природі, полягає причина того, що люди страждають більше, ніж можна було б страждати, відчувають менше задоволення, ніж можна було б насолоджуватись, відчувають себе нещасними, ніж можна не бути такими, наголошував філософ-софіст Антифонт.

Розглядаючи людину як само цінну першооснову істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла. В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного. Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків. Дуалізм душі та тіла прагне подолати Аристотель, який поєднує космологічно-натуралістичиий та релігійно-етичний підходи та обґрунтовує неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є і вищий її елемент - Розум, який не є органічною функцією тіла, а надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум - це також і Бог, вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо пов'язана з природою, а з іншого - протистоїть їй, оскільки має душу, яка хоча і є формою тіла, але визначається вищою формою. Подвійність людини залишається найважливішою рисою і середньовічної антропології. Ідеї Платона у середні віки розвиває Августин Блаженний, пізніше представники реалізму. Традицію Аристотеля продовжує Фома Аквінський. Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності. Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, протиставляється їй як володар.

Християнська антропологія вводить також ідею відродження у плоті, яка не властива античності. Змінюються й етичні погляди. Виробляється аскетичний ідеал життя. Центр тяжіння зі знання переноситься на віру. Отже, визначальним у моральній дії стає не Розум, а Воля. Подвійність середньовічної антропології знаходить прояв і в тому, що, з одного боку, людина сприймається як боже творіння, тобто як заздалегідь визначена істота, тому її цінність вимірюється тим, наскільки у неї знаходить прояв божий початок (томізм). З іншого боку, підкреслюється самоцінність людської особи, обґрунтовується її індивідуальність.

У різних філософських напрямках принцип самоцінності особи або життя людини має різне смислове навантаження. Еммануїл Кант, Федір Достоєвський та інші підкреслювали моральний аспект. Володимир Соловйов зазначав, що «ніяка людина ні за яких умов і ні на якій основі не може розглядатися як лише засіб для будь-якої сторонньої мети - не може бути лише засобом чи знаряддям для блага іншої особи, чи блага класу, ні нарешті, для так званого загального блага, тобто блага більшості інших людей». Ця ідея стала фундаментальним принципом сучасного гуманізму. Але принцип самоцінності життя повинен бути доповнений принципом його само цільності.

У внутрішньому світі людини філософи шукали джерела осмисленості життя, і філософи-стоїки вважали справжнім призначенням людини - творити добро заради добра. Ця ж ідея виявляється практично в усіх гуманістично спрямованих філософів.

Надмірному прояву людської волі більше уваги приділяється в августино-францисканському напрямку, в номіналізмі (Росцеліи, Дуне Скотт, Вільям Оккам). Безпосередньо ця лінія сприймається та розвивається ідеологами Реформації (Мартіном Лютером, Жаном Кальвіном та ін.) та через Сьорена К'єркегора передається сучасним екзистенціалістам і представникам діалектичної теології. На зміну середньовічному геоцентризму в епоху Відродження приходить прагнення зрозуміти людину, утвердити її свободу та гідність на ґрунті земного буття.

Епоха Відродження та Реформації просякнута ідеєю гуманізму, автономії людини, її безмежних творчих можливостей. Розвиваються ідеї цілісності людини, непорушної єдності її духовної та тілесної природи, уродженого прагнення людини до щастя, добра, всебічної досконалості.

В усі часи, починаючи з античності і до сьогодні, людина була першочерговим предметом зацікавленості для філософії, її найбільшою цінністю.

Висновок

В цілому наука накопичила величезний матеріал, щодо походження людини, і все ж антропосоціогенез, насамперед, філософська проблема. Тільки філософія, використовуючи досягнення науки, здатна здійснити багатовимірний і багаторівневий розгляд феномена людини.

Людина стоїть у центрі гуманістичного світогляду. Без радикального вдосконалення людських рис неможливе вирішення глобальних проблем, які стоять перед людством. Нині відбувається об'єднання всіх наук про людину в систему комплексного людинознавства. Філософія повинна виконати свої світоглядні і методологічні функції в становленні цієї системи, оскільки людина є найбільшою цінністю не тільки у філософії.

У світоглядному плані філософія обґрунтовує певну концепцію, яка характеризує місце людини в світі, її призначення, природу і сутність, у методологічному - зводить оптимальну стратегію комплексного вивчення й удосконалення людини.

Література

1) Г.А. Заїченко, В.М. Саратовський, ІІ. Кальний Філософія. - К.: „Вища школа”, 1995

2) Смольков О.А. Філософія : Навч. посібник. - Л.: Юридична бібліотека, 2003

3) І.Ф. Надольний Філософія : Навч. посібник. - К.: „Вікар” 1997

4) Бичко А. Філософія людини. - К.: 1972

5) Л.В. Губернський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко Філософія : Навч. посібник (3-тє вид.). - К.: Вікар, 2003

6) Лекторський В.А. Ідеали і реальності гуманізму//Питання філософії. - 2000. - №6

7) Тейяр де шарден П'єр Феномен людини // Заруб. Філософія ХХ ст. - К., 1993. - кн.. 6

Размещено на Allbest.ru