Філософські погляди Джона Локка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передовсім, зазначає Дж. Локк, прибічники теорії вроджених ідей посилаються на факт загальної згоди людей щодо окремих понять, принципів, самоочевидних істин. Як уважають картезіанці, на користь існування вродженим ідей свідчить існування таких умоглядних і практичні?! принципів, до яких, наприклад, належить логічний закон суперечності, згідно з яким річ одночасно не може бути і не бути. Найважливішою такою ідеєю є також ідея Бога Натомість Дж. Локк доводить, що насправді таких принципів, які б визнавалися усіма без винятку людьми, не існує. Скажімо, багато так званих вроджених ідей не знайомі дітям, дикунам або ідіотам. Той же закон суперечності відомий лише обмеженому колу освічених людей. Багато людей взагалі не має найменшої уяви про такі речі, як субстанція. Що ж до ідеї Бога, котра згідно з картезіанською філософією лежить в основі всієї пізнавальної діяльності людини, то різні народи мають різні уявлення пре Бога, а деякі з них узагалі живуть без такої ідеї. Практичні принципи або вимоги моралі, якими керуються у своєму житті ці народи, також різняться між собою і часто навіть мають протилежний зміст. Дж. Локк указує на відносний характер усіх моральних норм.

Але якщо навіть припустити існування загальнозначущих положень, які визнають усі люди, з цього ще не випливає існування вроджених принципів. Ті, що посилаються на загальну згоду, зазначає Локк, помилково вважають, що людей нічого не вчать і вони самі нічого не вчаться перед тим, як зможуть висловити цю згоду. Але ж вони повинні вивчити для цього хоча б слова та їхні значення, бо «ні те, ні друге не народилося разом із ними» [35, 1, 109].

Одним із головних аргументів, на якому ґрунтується теорія вроджених ідей і навколо якого розгортались гострі суперечки, було твердження, що розум постійно мислить, себто твердження про його безперервну діяльність. Це своєрідний стрижень раціоналістичної концепції пізнання. І, справді, якщо в душі від самого її народження присутні ідеї, то це означає, що душа постійно перебуває у стані активної діяльності, вона весь час усвідомлює ці ідеї, мислить їх. Однак Локк спростовує це твердження і посилається на факти з реального життя. Досвід, указує він, свідчить, що людина не може діяти і мислити постійно. Люди нерідко перебувають у такому стані, коли у них не виникає ніяких думок. Душа перестає мислити, коли людина, наприклад, у стані сну або втрачає свідомість. Аргументи Локка виглядають досить переконливими, але вони втрачають сенс, якщо згадати відмінність між актуальним мисленням, мисленням, що усвідомлює себе, і мисленням потенційним, що не досягає форми самосвідомості. Саме на таку відмінність вказує у полеміці з Дж. Локком прибічник раціоналізму Г. Лейбніц, увівши поняття про непомітні для свідомості позасвідомі уявлення.

Однак Дж. Локк не вважає цю точку зору переконливою. Гадка про непомітні для свідомості уявлення видається йому безглуздою. «Це щось вище за філософію», - каже Локк. «Бути у душі і не бути усвідомленим» - це для нього явна суперечність, це все одно, що «бути і водночас не бути у душі». А логічна суперечливість, як відомо, і є формальним виразом змістового безглуздя.

Вчення про досвідне походження ідей. Досвід зовнішній і внутрішній. На противагу раціоналізму Локк наполягає на тому, що всі ідеї і принципи, всі знання, що містяться в душі людини, вона здобуває власним досвідом. На питання, звідки душа отримує зміст своїх міркувань і знань, Локк відповідає: «З досвіду. На досвіді ґрунтується все наше знання, від нього воно врешті-решт походить» [23, 1, 154]. Така позиція свідчить про емпіризм Дж. Локка. Але як він розуміє досвід? На думку Локка, досвід у найбільш загальному вигляді є усім, що діє на свідомість людини і засвоюється нею протягом життя. На перших етапах цього життя, у момент народження людини, її душа є порожньою, вільною від будь-яких ідей або принципів, і лише поступово-досвід заповнює це «порожнє місце» (етріу са-Ьіпеї) [35, 1, 103]. Душа на час народження людини нагадує чистий аркуш паперу або чисту дошку (іаЬиІа газа). І знову Дж. Локк посилається на реальні факти психічного розвитку дитини. Якщо уважно спостерігати за новонародженими, вказує він, то будемо мати мало підстав для того, щоб уважати, що вони принесли з собою якісь ідеї. Адже. «за винятком, можливо, неясних ідей голоду, спраги, тепла і деяких болей, які вони відчували у череві матері, у них немає жодних виявів яких-небудь певних ідей, і особливо ідей, що відповідають словам, якими позначені ті загальні положення, що сприймаються як вроджені принципи» [35, 1, 135].

Уявлення про душу людини як про чистий аркуш паперу е логічним наслідком критики раціоналістичної теорії вроджених ідей. Згідно з цим уявленням душа не може мати у собі якихось позадосвідчиних знань. Звичайно, поняття «чистої дошки» є певною ідеалізацією, воно слугує для позначення того межового стану, з якого починається індивідуальна історія людської психіки. Воно має переконати у правильності емпіристичних настанов локізської теорії пізнання, адже поняття про душу як чисту дошку начебто засвідчується реальними фактами. Проте посилання на історію психічного розвитку дитини обертається проти самого Локка, оскільки, як свідчить досвід психології, ніякої порожньої душі не існує.

Істотною вадою локківської теорії пізнання справедливо вважається так звана гносеологічна робінзонада, коли суб'єкт пізнавальної діяльності, - наділений свідомістю індивід, - береться поза суспільними формами його буття, незалежно від вироблених людством форм духовної культури. Але у таких поглядах виявляється і загальне для філософії Нового часу прагнення ствердити самодостатність і суверенність людської особи, незалежність її розуму від зовнішніх чинників, ідеологічних догм або наукових авторитетів. Як і Декарт, Локк виступає проти авторитаризму у науці, він бачить гарантію наукової достовірності у досягненні її власним розумом. «Люди мають самі мислити і пізнавати», проголошує він [35, 1, 154]. «Ми з такою самою підставою можемо сподіватися пізнавати чужим розумом, як бачити чужими очима» [35, 1, 151]. Звичайно, що з таким твердженням важко погодитись, оскільки можливості людського розуму у пізнанні дійсності значно розширюються саме завдяки можливості «бачити чужими очима», завдяки накопиченню загальнолюдського досвіду. Але пафос таких тверджень зрозумілий.

Локк обстоює суверенність людського розуму рішучіше, ніж це робить Декарт. Відкидаючи існування вроджених ідей, він заперечує залежність людини від будь-яких над-індивідуальних інстанцій (духовна субстанція, бог) і стверджує, що істина може бути досягнута лише зусиллями людини у її взаємодії з речами. «Ми, - зазначає Локк, - імовірно, досягли б далеко більших успіхів у відкритті розумового та умоглядного знання, якби шукали його біля джерела, у дослідженні самих речей, і якби для знаходження його послуговувалися більше власними, ніж чужими думками» [35, 1, 151].

Відомо, що різниця між матеріалізмом та ідеалізмом у гносеології полягає передусім у певному розв'язанні питання про джерело знання. Згідно з матеріалістичною філософією цим джерелом е незалежні від свідомості матеріальні речі. Саме такий погляд послідовно проводить Дж. Локк. Обговорюючи це питання, він недвозначно вказує на відмінність між ідеями, що виникають через відчуття, та їхніми об'єктами-якостями речей. «Ідеї в розумі, якості в речах», - пише він [35, 1, 183]. Ці якості є зовнішніми причинами ідей. Однак, визначившись у цьому питанні, Локк указує на іншу проблему, а саме на проблему відповідності ідей їх об'єктам. На думку Локка, деякі ідеї відповідають якостям речей, що спричинили їх, подібні до них, адекватно відтворюють їхню об'єктивну природу. Такі якості та відповідні їм ідеї Локк називає первинними. Інші ж ідеї не подібні до своїх об'єктів, а ті якості, що відтворюються цими відчуттями, існують лише завдяки нашій уяві. Це так звані вторинні якості.

Первинні якості належать самим речам, вони невіддільні від них й існують у них саме так, як сприймаються нами. Це - реальні якості: щільність, протяжність, фігура, рух (спокій), число. Вторинні якості власне речам не належать, а виникають лише у процесі їх чуттєвого сприймання. Це такі якості, як колір, смак, тепло, звук. Вони не існують незалежно від суб'єкта і тому вважаються уявними.

Отже, чуттєві образи мають цілком об'єктивні причини. Ними є первинні якості, бо вони властиві самим речам, але в разі, коли їх безпосередньо не сприймають наші органи відчуття, скажімо, через їхні малі розміри, вони діють як сили. Відчуття кислого, наприклад, є сумарний ефект дії на орган смаку гострих граней кристаликів кислоти, кожна з яких не сприймається окремо від інших. Тому чуттєвий образ не відтворює ці причини адекватно. «В самих тілах, - пояснює свою думку Локк, - немає нічого подібного до цих ідей. У тілах є тільки здатність викликати в нас ці відчуття. І те, що в ідеї являє себе як солодке, блакитне або тепле, в самих тілах є тільки певний об'єм, форма і рух непомітних часток» [35, 1, 186].

Однак, незважаючи на існування об'єктивних причин, за своїм змістом ідеї вторинних якостей є суб'єктивними. Вони перестають бути образами об'єктивних речей, і в цьому полягає загроза відриву чуттєвих образів від матеріального світу. Цю ваду локківської гносеології мистецьки ви користав пізніше Дж. Берклі, автор суб'єктивно-ідеалістичної версії сенсуалізму. Втім, з іншого боку, не витримує критики також інтерпретація ідей первинних якостей як повністю об'єктивних, оскільки будь-який чуттєвий образ органічно поєднує у собі об'єктивне і суб'єктивне, відображає об'єктивні якості речей, але водночас має у собі й відбиток суб'єктивності. Спіноза в інтерпретації чуттєвих образів стояв ближче до істини.

Вчення Дж. Локка про рефлексію свідчить, що його гне сеологічна позиція не зводиться до вульгарного сенсуалізму, який усе розмаїття людських знань редукує до зовнішніх відчуттів. Це вчення відображало багатий досвід філософії у дослідженні внутрішнього, духовного світу людини Проте факт поділу Локком досвіду на зовнішній і внутрішній іноді викликає сумнів у послідовності його матеріалізму. Висуваються звинувачення у своєрідному гносеологічному дуалізмі, властивому локківській філософії. Однак такі звинувачення позбавлені будь-яких підстав, оскільки внутрішній досвід виникає у Локка лише на ґрунті зовнішнього. «Ідеї рефлексії, - вказує він, - виникають пізніше» [35, 1, 157]. Рефлексія вторинна щодо відчуттів. Для того аби виникла здатність до самоспостереження, має існувати достатньо розвинений зовнішній досвід. Локк звертає увагу на те, що душа починає розмірковувати над своєю діяльністю лише згодом і здатна робити це тільки щодо здобутих через відчуття ідей. Інакше кажучи, об'єктом рефлексії передусім є діяльність розуму з чуттєвим матеріалом, що виникає завдяки зовнішньому досвіду. Доводячи це положення, Дж. Локк посилається на факти розумового розвитку дитини. В перші роки свого життя, зазначає він, вона цілком захоплена зовнішнім світом, зовнішній досвід у неї переважає, і лише згодом, із розвитком цього досвіду, дитина починає звертати увагу на свої душевні стани. Внутрішній досвід у Локка немовби надбудовується над зовнішнім, а це означає, що Локк не відходить від принципу сенсуалізму.

Про це свідчить і той факт, що рефлексія у Локка має чуттєву природу, вона є різновидом чуттєвого сприймання. Він навіть називає її «внутрішнім почуттям». З огляду на це, вчення Дж. Локка про рефлексію принципово відрізняється від поняття про рефлексію у Декарта або Лейбніца. Для Декарта рефлексія слугує актом чистого розуміння, у якому розкриваються найсуттєвіші (метафізичні) визначення буття.

Дж. Локк - один із засновників емпіричної психології, з характерним для неї методом самоспостереження (інтроспекції). У розділі його «Досліду», в якому розглядаються ідеї рефлексії, Локк, власне, і викладає своє психологічне вчення. Привертає увагу в цьому вченні аналіз пізнавальних здатностей людини. Найпершою такою здатністю людського розуму Локк уважає сприймання. Сприймання - перша для усіх наших розумових здатностей дія, той шлях, яким усі знання входять у наш розум. Сприймання розглядається Локком як загальна властивість усіх вищих тварин, що відрізняє їх від нижчих. У рослин, наприклад, немає здатності сприймання. Але це суто пасивна здатність, і розум тут ще не діє. Більш розвиненою формою сприймання є споглядання, себто здатність розуму затримувати, зберігати на деякий час ідеї у полі свого зору. Інший спосіб такого зберігання є пам'ять, тобто здатність відновлювати в розумі ідеї, що зникли зі сприймання. Пригадування, як і споглядання, це вже активні дії розуму. Важливу роль у цих діях відіграє увага.

Формою людського мислення є здатність розрізнення, її різновидами Локк уважає дотепність і здатність судження. Мислення Дж. Локк намагається уявити як розвиненішу і складнішу форму сприймання. Найважливішими формами активної діяльності розуму у Локка є поєднання. порівняння, абстрагування й узагальнення. Саме такою активністю мислення відрізняється від суто пасивної здатності - голого сприймання. Завдяки цим видам розумової діяльності з простих, безпосередніх ідей зовнішнього і внутрішнього досвіду виникають більш складні й опосередковані ідеї.

Намагаючись пояснити походження усіх знань, у тому числі загальних і абстрактних понять, із найпростіших, елементарних актів чуттєвого сприймання. Локка ділить усі ідеї на прості й складні. Прості ідеї - це вихідний матеріал пізнавальної діяльності, складні - початкові елементи досвіду, своєрідні атоми, на які розкладаються усі наші знання. За власною волею людина як суб'єкт пізнавальної діяльності може поєднувати, порівнювати, так або інакше оперувати простими ідеями, створювати з них похідні або складні, але вона не спроможна ані створити, ані зруйнувати спричинені зовнішніми об'єктами прості ідеї. Отже, активність людського розуму суттєво обмежена.

У цьому положенні відображається матеріалізм Дж. Локка, який стверджує залежність людини та її свідомості від зовнішніх, матеріальних причин. Водночас Локк підкреслює і певну активність людини як у реальному житті, так і в пізнанні. У своїх взаєминах із світом людина й активна, й пасивна. У пізнанні вона активна у творенні складних ідей, але пасивна у сприйманні простих. Такий механічний поділ значно спрощує процес пізнання, а в деяких випадках і викривляє його. Так, у чуттєвому сприйманні світу, що утворює фундамент людського пізнання, людина виявляється у Локка тільки пасивним сприймачем зовнішніх дій, а саме чуттєве сприйняття уподібнюється ним дзеркальному відображенню. Воно - суто механічний процес. Відчуття він порівнює із дзеркалом, а дію зовнішньої причини, що викликає їх, розглядає як механічний поштовх. У той же час активність людського розуму, яка спрямована на створення складних ідей, нічим у нього не обмежується і набуває характеру довільної діяльності. В результаті зникає будь-яка різниця між такими фантастичними ідеями, як, наприклад, кентавр, і серйозними науковими поняттями, що відображають реальну дійсність.

Викликає сумнів і саме поняття простої ідеї, адже всяка простота, як і складність, відносні. Скажімо, ідея числа, яку Локк наводить як приклад простої, ідеї, насправді є надзвичайно складним науковим поняттям. Навіть, здавалося б, елементарне відчуття кольору, як справедливо зазначає Лейбніц, є досить складною властивістю.

Отже, найгрунтовнішим видом розумової діяльності, таким, що лежить в основі інших, є складання або поєднання простих ідей. Ця синтетична операція, як зазначалося, пов'язана з поняттям субстанції, аналізові якого Локк приділяє досить багато уваги. І це не випадково, адже поняття субстанції було одним із центральних метафізичних понять у філософії XVII ст. Дж. Локк розрізняв емпіричні субстанції (окремі речі) і загальну субстанцію. Щодо існування перших у нього немає жодного сумніву, а поняття загальної субстанції, навколо якого якраз і будуються метафізичні системи, викликає у Локка досить скептичне ставлення. Існування такої субстанції проблематичне, а її ідея - темна і неясна. Вона, на думку Дж. Локка, є винаходом самого розуму, його припущенням й існує швидше в нашій уяві, ніж у реальній дійсності. Коли ми не знаємо реальної причини самостійного буття окремих якостей або не можемо пояснити, чому ці якості утворюють певну цілісність, ми просто вигадуємо ідею якоїсь підпори, на якій вони тримаються. «Не спроможні осягнути, як ці якості існують самі або одне в одному, ми припускаємо, що вони існують на якійсь загальній основі - носієві - і підтримуються нею. Цей носій ми позначаємо словом «субстанція» [23, 1, 347]. Іронізуючи над зусиллями філософів віднайти таку загальну основу речей, він порівнює філософське поняття субстанції з тим слоном, на якому, згідно з віруванням давніх індійців, тримається Земля, і черепахою, на якій стоїть цей слон. «Субстанції й акциденції мало корисні у філософії», - робить висновок Дж. Локк.

В онтологічному плані поняття загальної субстанції, на думку Локка, малозмістовне й не визначене, чуттєвим досвідом або рефлексією воно не дається, але функціонально його існування цілком виправдане. Річ у тім, що ідея такої субстанції потрібна з гносеологічної точки зору як умова можливості створення розумом складних ідей одиничних речей. Кожна ідея такої речі (ідея людини, коня, золота, води тощо) нічого, крім поєднання простих ідей чуттєвого досвіду або рефлексії, собою не являє, доводить Локк. За своїм змістом вона є «тільки сполученням і «об'єднанням різноманітних простих ідей» [23, 1, 347].

З цього визнання випливає дуже важливий висновок:

- розум у своїй пізнавальній діяльності спирається на певні ідеї, які не мають досвідного походження, але відіграють у пізнанні важливу роль. Справді, досвід, за Локком, дає пізнанню матеріал, але розум, що обробляє цей матеріал, виявляється теж не порожнім. Звідки ж беруться у ньому ідеї на кшталт ідеї субстанції як такої? Локк не показує, яким чином, із яких чуттєвих ідей абстрагуються подібні поняття. Мабуть, це і не можливо зробити, адже розум потребує цю ідею з самого початку своєї діяльності, при складанні з простих чуттєвих образів ідей «емпіричних субстанцій», або одиничних речей. Виходить, що розум сам створює цю ідею, не ґрунтуючись при цьому ні на зовнішньому, ні на внутрішньому досвіді. Змушений зробити такий висновок, Локк заходить у суперечність із власною теорією пізнання, з принципом досвідного походження ідей.

Від безпосереднього об'єднання простих ідей, що веде її створення емпіричних субстанцій і модусів, відрізняється другий спосіб утворення складних ідей через їх співставлення і порівняння. Так виникають ідеї відношень. Серед них ідеї причинності, тотожності, відмінності та ін. До цього типу ідей належать і загальні ідеї. Концепція узагальнення Дж. Локка посідає важливе місце в його теорії пізнання. Значення цієї концепції виходить далеко за межі власне локківської філософії, а Його пояснення механізму утворення загальних понять набуло широкої популярності серед логіків.

Проблему загального Локк вирішує з позицій концептуалізму. Ця дія, - пише він, - називається абстрагуванням, і за її. допомогою утворені всі загальні ідеї в розумі» [35, 1, 212]. Абстрагування - це відкидання, заперечення усіх чуттєвих властивостей дійсних речей, окрім однієї, що утримується розумом незалежно від інших. Таке ізольоване сприймання ідеї цієї властивості перетворює її на абстрактну. Фіксується ця ідея за допомогою слова. Тому абстрактне мислення завжди спирається на мовні знаки.

Абстрактна ідея стає загальною через те, що вона набуває можливості репрезентувати певну множину окремих речей. Ідеї бувають загальними, вказує Дж. Локк, «коли виступають як представники багатьох окремих речей» [35, 1, 471]. Цей акт мислення, у якому абстрактна ідея виступає представником певного класу одиничних речей, Локк називає узагальненням. Але на якій підставі стає можливим таке відношення? Якась абстрактна ідея набуває здатності репрезентувати множину або клас окремих речей, по-перше, тому, що вона відображає однакову для всіх речей властивість, і, по-друге, тому, що ми відволікаємося від усіх інших властивостей, через які речі відрізняються одна від одної. Об'єктивним змістом загальної ідеї є подібність, що притаманна багатьом речам, але вона набуває значення загального лише за умов абстрагування від усього окремого, відмінного. Саме тому загальна ідея і не може у Локка не бути абстрактною, і саме тому загальна ідея здатна існувати лише в розумі за допомогою слів або імен. Поняття загального у Дж. Локка багато в чому подібне до точки зору Т. Гоббса. Так само, як і Гоббс, Локк зводить реальну підставу загального до подібності окремих речей між собою; як і у Гоббса, існування загальної ідеї стає можливим у Локка через позначення її мовним знаком.

Створена Локком теорія узагальнення, як зазначалося, справила значний вплив на подальший розвиток логічної науки. Однак теорія Локка має суттєві вади. По-перше, треба зазначити, що створювані таким чином загальні ідеї здатні виражати лише зовнішню, часто випадкову спільність речей, і не виражають їх справжньої єдності. Загальне, що грунтується на схожих зовнішніх ознаках, не має об'єктивного існування і може існувати лише завдяки абстрактній діяльності розуму. Наявність однакової ознаки (наприклад, щетини) дає підстави до одного класу речей віднести і їжака, і щітку, але таке об'єднання буде штучним. Правда, наша класифікація нерідко має саме такий штучний вигляд. Проте така штучність, хоч і виправдана в певних межах, не відповідає природі науково-теоретичного поняття, змістом якого є реальна єдність певного класу речей. Теорія узагальнення Дж. Локка розкриває механізм утворення так званих емпіричних понять, або абстрактних уявлень, і залишає осторонь проблему утворення понять теоретичних, що, до речі, і є виявом його емпіризму.

По-друге, запропонований Локком механізм утворення загальних ідей передбачає, що перед тим, як шукати спільну для певного кола речей ознаку, треба мати якесь уявлення про їхню загальну природу. Адже чому саме серед цих речей ми шукаємо таку ознаку, чому саме ними обмежили коло предметів, що підлягають узагальненню? Для того, щоб абстрагувати від одиничних речей загальну ідею, розум повинен мати знання загального як умову своєї абстрагуючої діяльності. Виникає своєрідне логічне коло у виведенні, на яке у свій час звертав увагу Арістотель.

Суспільно-політична теорія. Проблеми суспільно-політичного життя посідають чільне місце в системі філософських поглядів англійського філософа. В своїх трактатах про державне правління він розвинув теорію буржуазного конституційного ладу. Ці твори були написані для підтримки режиму Вільгельма Оранського і спрямовані проти роялістської теорії державної влади Р. Фільдшера. Але значення цих трактатів значно ширше. В них Дж. Локк уперше сформулював державно-правовий ідеал буржуазного суспільства. Вчення Дж. Локка значною мірою вплинуло на формування юридичного світогляду і встановлення буржуазного конституційного правління не тільки в країнах Європи, а й Америки. Багато політичних діячів, таких як Джефферсон, Франклін, Бріссо, були прибічниками і послідовниками Дж. Локка, теорія якого розглядалась ними не як система абстрактно-теоретичних постулатів, а як декларація непорушних прав людини, що мала становити конституційне ядро розумного суспільного ладу [63, 241]. Сам Дж. Локк брав активну участь у цьому процесі. Наприклад, написав конституцію для Північної Кароліни, ухвалену 1669 р.

У своїх поглядах на суспільне життя Дж. Локк виходив із тих етичних настанов, що розвивалися П. Гассенді, Т. Гоббсом, Б. Спінозою.

Концепція походження держави у Дж. Локка багато в чому подібна до концепції Т. Гоббса. Як і Гоббс, він розглядає утворення держави як результат суспільного договору, завдяки якому відбувається перехід від природного стану до громадянського. Але якщо Т. Гоббс фактично ототожнював державу і суспільство, Дж. Локк розрізняє їх. Суспільство у нього виникає раніше від держави. Відрізняється і його характеристика природного стану.

За умов природного стану у житті людей панують природні закони, концентрованим виразом яких е так зване природне право. Концепція природного права відіграла важливу роль у формулюванні непорушних прав людської особи, що, за цією концепцією, є вроджені. Головними серед них є свобода, право на власне життя і право власності. Власність, за Локком, виникає до створення держави і є реалізацією природного права, результатом природної життєдіяльності людини. Життя, за Локком,- це діяльність, підпорядкована щастю і вигоді, які є самою природою визначеними цілями кожного індивіда. Усі люди мають рівне право на ініціативу, на вияв творчої енергії, спрямованої на досягнення цих цілей. Саме в такому розумінні Дж. Локк говорить про рівність людей у їх природному стані, маючи на увазі рівність можливостей і домагань. Проте така рівність не означає зрівняйлівки. Люди мають різні таланти, у них різні здібності, вони не однаково працьовиті, звідси виникає відмінність у власності. Власність Локк розглядає як результат особистої праці людей. Право на власність має взагалі фундаментальне значення для всієї правової системи громадянського суспільства.

Саме власники, на думку Дж. Локка, становлять основу суспільного життя і держави, саме власники більше від інших були зацікавлені у переході до громадянського стану. «Головною метою вступу людей у суспільство, -писав він, - є прагнення мирно і безпечно користуватися своєю власністю, а головним знаряддям і засобом для цього слугують закони» [35, 2, 76]. Власників Локк вважав основою правопорядку, і тільки людей, що мають власність, мав за розумних громадян.

Вчення Дж. Локка про права особистості справді мали революційне значення, оскільки потреба суспільних перетворень, прагнення до нового, розумного суспільного ладу набули у ньому свого свідомого вираження, отримали чітке юридичне оформлення. Це вчення було спрямоване проти феодальних порядків, закріпачення і поневолення людини, будь-якої деспотії. Право на життя означає у нього не тільки неприпустимість убивства, а й неможливість добровільного рабства. Свобода для Локка - це право кожної людини бути власником свого життя. Вона заперечує будь-які відносини особистої залежності (раба і рабовласника, кріпака і пана, слуги і господаря). Людина має право не тільки користуватися своїм власним життям, а й самостійно визначати свої життєві цілі.

Важливим елементом теорії правової держави у Дж. Локка було вчення про розподіл влад. Законодавча влада має належати парламенту, який у відповідних законах закріплює свободу сумління, свободу слова, друку, зборів, право власності і т. ін. Виконавча влада, до якої Дж. Локк відносив і судову, має належати кабінетові міністрів і лише частково королю. Ідея розподілу влад як суттєвого визначення правової держави була розвинута у XVIII ст. французьким просвітником Монтеск'є, який виокремив ще й судову владу.

локк філософський погляд

Размещено на Allbest.ru