Предмет, структура та завдання логіки та філософії

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Предмет структура та завдання логіки

Логіка - сукупність наук про закони і форми мислення, про математично-логічні закони числення (формалізованих символічних мов), про найбільш загальні закони мислення Логіка створена Аристотелем у 4 ст. до Р.Х. Основні проблеми логіки. По-перше, це проблема побудови теорії правильних (дедуктивних) міркувань, тобто таких, які дозволяють отримати з істинних висловлювань істинні висловлення. Першою дедуктивною системою стала силогістика.

2. Екскурс в історії логіки

Історія логіки бере свій початок ще з Стародавньої Греції, V--IV ст. до н.е. Вже Демокріт (бл. 460--370 рр. до н.е.) торкався понять, гіпотези тощо. Сократ (бл. 469--399 рр. до н.е.) висловив своє ставлення до таких засобів дослідження, як індукція та дедукція. Його учень Платон (бл. 427--347 рр. до н.е.) продовжив розробку питання про дефініції, розглядав логічний прийом поділу, логічну форму судження й наблизився до формулювання основних законів логіки. Однак жоден із зазначених авторів не виділив логіку в самостійну науку. Це вперше було зроблено Арістотелем (384--322 рр. до н. е.). Логіку він назвав аналітикою і дав детальний аналіз відкритого ним поняття силогізму як особливої форми умовиводу.

3. Визначення структура понять їх зміст та обсяг

Види визначення.

Визначення діляться на:

a) номінальні і реальні

Номінальним називається визначення, за допомогою якого замість опису якогось предмета вводиться новий термін, (ім'я), пояснюється значення терміна, його походження і т.п. Наприклад: "Нова галузь науки, що вивчає комплекс питань, пов'язаних із здійсненням космічних польотів, називається космонавтикою. Реальним називається визначення, що розкриває істотні ознаки предмета. Наприклад: Правосуддя - це діяльність суду, що полягає в розгляді і розв'язанні карних і цивільних справ. Номінальні і реальні визначення різняться по своїх задачах: пояснити значення терміна або розкрити істотні ознаки предмета.

b) явні

Явні визначення розкривають істотні ознаки предмета. Найбільше поширеним видом явних визначень є визначення через рід і видову відмінність, і його різновид - генетичне визначення. Визначення через рід і видову відмінність складається з двох понять: визначуваного і визначаючого, а сама операція містить у собі два прийоми: підведення визначуваного поняття, під більш широке за обсягом родове поняття (рід)

с) неявні

За допомогою визначення через рід і видову відмінність можна визначити більшість понять. Проте для деяких понять цей прийом негожий. Не можна визначити через рід і видову відмінність, гранично широкі поняття (категорії), тому що вони не мають роду. Не можуть бути визначені че-рез найближчий рід і видову відмінність, одиничні поняття, оскільки вони не мають видової відмінності. Поняття - це думка, яка за посередництвом вказівки на деяку ознаку виділяє з універсаму і збирає у клас (узагальнює) всі предмети, які посідають цю ознаку.

4. Відношення між поняттями, узагальнення та обмеження понять

Узагальнення і обмеження понять допомагає нам уточнити логічний предмет нашої думки, зробити наше мислення більш чітким і послідовним. Логічне обмеження і узагальнення поняття відбувається згідно закону про співвідношення об'єму і змісту цього поняття. Таким чином узагальнити поняття - це означає перейти від поняття з меншим обсягом до поняття з більшим обсягом, але з меншим змістом (Не забувати, що зміст поняття визначається його ознаками). Так, якщо ми візьмемо національне поняття “Українець”, то його узагальненням буде племінне поняття “Слав'янин”. Узагальнення поняття “Слав'янин» буде расове поняття «Біла раса”, а потім: “Людина” - “Ссавець” - “Примат” - “Теплокровний“... - “Живий організм” - “Матерія”. Поняття найвищого узагальнення називаються категоріями.

Обмеження поняття - це обернений до узагальнення логічний процес, внаслідок якого збільшується зміст поняття і зменшується його обсяг (зменшуються, губляться ознаки). Узагальнення і обмеження понять лише тоді мають смисл, уточняють нашу думку, роблять наше мислення чітким і послідовним, збагачують нас знаннями, коли вони - узагальнення і обмеження - здійснюються згідно строгим логічним правилам.

5. Поняття судження, його види

Поняття - це думка, яка за посередництвом вказівки на деяку ознаку виділяє з універсаму і збирає у клас (узагальнює) всі предмети, які посідають цю ознаку. Судження - це думка, що містить твердження про наявність у дійсності деякого положення справ.

Судження може бути висловлене з допомогою різних речень. Щоб цього уникнути використовується термін висловлення - речення, що виражає певне судження, тобто речення, яке говорить про наявність того, що має місце. Будь яке висловлення може бути оцінене як істинне або хибне (істина або хибність - можливі значення висловлень). Причому у класичній логіці ці терміни трактуються наступним чином: висловлення істинне тоді і тільки тоді, коли положення справ, що описується в ньому, має місце у дійсності; інакше воно хибне.

Судження -- це форма мислення, у якій щось стверджується чи заперечується в існуванні предметів або виражається зв'язок між предметом та його властивостями чи відношення між предметами. Судження бувають прості і складні. У простих судженнях пов'язані два поняття -- суб'єкт S і предикат Р за допомогою зв'язки є чи не є. У складних судженнях пов'язані два і більше простих суджень за допомогою логічних сполучників кон'юнкції, виключаючої і не виключаючої диз'юнкції, імплікації і еквівалентності. Природною мовою ці сполучники виражаються за допомогою граматичних сполучників «і» (або «та»), «або...або», «або» («чи»), «якщо..., то» «тоді і тільки тоді, коли». Прості судження поділяються на: 1) екзистенціальні (судження існування), у яких виражається сам факт існування предмета, що відображається в думці: а -- а; 2) відносні судження, у яких роль предмета, що виражає відношення між двома іншими елементами судження, виконують інші поняття: а R в, або R (а, в); 3) атрибутивні судження, у яких стверджуються або заперечуються певні властивості, що належать предмету: S є Р, S не є Р. Ці судження називаються ще категоричними (див. табл. класифікації суджень). Судження називають загальними, частковими, одиничними залежно від того, чи мова йде про весь клас предметів, його частину чи про один предмет у суб'єкті: а) загальні судження -- «всі S є (не є) Р»; б) часткові судження -- «деякі S є (не є) Р»; вони можуть бути визначеними і невизначеними. Кванторами визначених суджень виступають терміни: «тільки деякі», «більшість», «меншість», «немало», «не всі», «майже всі», «декілька». Квантором невизначених суджень виступає термін «деякі»; в) одиничне судження -- «це S є (не є) Р». Відношення між судженнями та їх класифікація за якістю й кількістю. Логічні відношення між судженнями можна подати у формі «логічного квадрата». Судження: А -- загальноствердні (всі S є Р) Е -- загальнозаперечні (жодне S не є Р) І -- частковоствердні (деякі S є Р) О -- частковозаперечні (деякі S не є Р).

6. Поняття закону. Основні закони логіки

Логічний закон - це така логічна форма вислову, яка приймає значення "істина" при будь-якій інтерпретації параметрів, що входять до її складу.

Крім логічно істинних існує ще один тип висловів природної мови, значення яких можна встановити, грунтуючись тільки на аналізі їх логічних форм. Це логічно хибні вислови.

7. Поняття умовиводу та його види

Поняття - це думка, яка за посередництвом вказівки на деяку ознаку виділяє з універсаму і збирає у клас (узагальнює) всі предмети, які посідають цю ознаку.

Умовивід - це безпосередній перехід від одного або декількох висловлень А₁, А₂, ... А_n до висловлення В. Умовивід є найпростішою різновидністю міркування тому, що теза, яка безпосередньо обґрунтовується (В), якби в один крок виводиться із засновків А₁, А₂, ... А_n, котрі можна розглядати як аргументи на користь тези. Одначе більшість міркувань мають більш складну структуру. Під час міркувань може відбуватись декілька умовиводів, причому висновки одних можуть бути засновками інших. Висловлення А₁, А₂, ... А_n, з яких робиться вивід, називаються засновками, а висловлення В, яке виводиться із засновків, називається висновком.

8. Простий категоричний силогізм

Простий категоричний силогізм -- це такий дедуктивний умовивід, в якому висновок здійснюється із двох категоричних суджень на основі співвідношення дескриптивних термінів. за структурою складається із трьох термінів: S, М, Р. Це найбільш розповсюджений вид опосередкованих умовиводів. Його називають простим, бо він має два засновки. Силогізм, який складається з більш, ніж двох засновків називається складним. Оскільки засновками і висновком його є категоричні судження, то його називають категоричним.

Так, в силогізмі: Всі громадяни України (М) мають політичні права (Р). Симоненко (S) є громадянином України (М). Симоненко (S) має політичні права (Р).

9. Доведення

Будь-яке судження, висловлене про що-небудь, є або істинним або хибним. Тому для того, щоб воно було сприйняте як істинне, необхідно переконатися у його істинності. Або, навпаки, переконатися у його хибності і не сприймати як істинне Доведення - це процес думки, що полягає в обгрунутуванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність яких установлена раніше. Будь-яке доведення складається з 3-х частин: 1. Теза - положення, істинність якого необхідно довести. 2. Аргумент (основа) - судження, які наводяться для доведення тези. 3. Демонстрація - спосіб логічного зв'язку тези з основою.За способом доведення докази розподіляються на прямі і непрямі. 1. Пряме доведення - доказ, у якому теза обґрунтовується безпосередньо аргументами. Якщо для доказу тези наводяться аргументи, з яких безпосередньо випливає істинність (або хибність) цієї тези, то такий доказ є прямим. 2. Непряме доведення - доказ, у якому істинність тези обґрунтовується за допомогою доказу хибності антитези. До непрямого доведення вдаються у тих випадках, коли висунуту тезу не можна довести прямо, коли відсутні аргументи, що обґрунтовують тезу безпосередньо.

10. Спростування. Види та прийоми в суперечці

Спростування - процес мислення, за допомогою якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення вцілому.

Спростування може бути спрямоване проти тези, проти аргументів або проти способу доведення. Відповідно до цього розрізняють такі способи спростування: 1) спростування тези а) Теза може бути спростована за допомогою доведення істинності нової тези, яка суперечить спростовуваній. Цей спосіб спростування грунтується на законі виключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов'язково хибне. б) Теза може бути спростована завдяки виведенню з неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведенням тези до абсурду; 2) спростування аргументів Спростування досить часто спрямоване безпосередньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи можуть бути спростовані різними способами. а) Шляхом доведення хибності аргументів; б) Встановлення того, що аргументи, за допомогою яких обгрунтовується висунута теза, є для тези недостатніми; в) Встановлення того, що аргументи самі ще не є доведеними; г) Встановлення того, що джерело фактів, за допомогою яких обгрунтовується висунута теза, є неякісне. 3) спростування зв'язку тези з аргументом Суть цього способу спростування полягає у доведенні неспроможності демонстрації. Доказ відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена з порушенням правил умовиводу, у формі якого здійснювався доказ, то таке доведення вважається спростованим.

11. Предмет та завдання філософії. Світогляд

Поняття філософії походить від грецьких слів: Філео і Софія, що означає в перекладі: любов до мудрості.

логіка філософія вчення доведення

У період Київської Русі філософія асоціювалась з мудрістю, і філософом називали людину, яка любить книги, граматику і яка не тільки збирає премудрість, але й передає її іншим, прогнозує розвиток подій та дає мудрі поради. Під філософією розумілось прагнення до вищого пізнання, що вирізняло її від житейських, світових та інших форм знання, а також від релігійно-міфічного розуміння світу. Філософія є проміжною ланкою між релігією та наукою. Філософія - теоретична форма світогляду, особливий рівень мислення, на я кому думка усвідомлює себе саму в своєму ставленні до дійсності, та шукає абсолютних, остаточних засад, для власних актів людського самоствердження.

12. Особливості становища людини у світі

1. Першою особливістю людини виступає її розумність, здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує. В загальному плані розумність постає перед нами як здатність людини не лише жити та діяти, зберігати своє життя та регулювати його, а й як людська можливість не зливатися із дійсністю та власними діями, володіти певними засобами оцінки дійсності. Розумність людини ~ це та її особливість, яка найчастіше кидається у вічі при міркуваннях про людину і яка зумовлює необхідність людського самоусвідомлення. 2. Значною мірою якості людини та її становище в світі пов'язані з її біологічною не спеціалізованістю. Це означає, що в будову людського організму не закладена програма її способу життя та життєвих здійснень. 3. Відсутність якоїсь певної (однієї) програми життя робить людину істотою вільною, такою, що має свободу: людина як людина (а не її організм) ні до чого жорстко не прив'язана й однозначно не спонукувана: "Доля людини покладена на неї саму" (Ж.-П.Сартр); "Людина - це передусім проект... "(Ж.-П.Сартр), тобто людина має можливість обирати, певною мірою проектувати своє життя. 4. В іншому аспекті не спеціалізованість постає як універсальність людини: якщо людина не призначена однозначно ні до чого конкретного, то вона - потенційно, так би мовити, за суттю, може бути всім. І справді, загалом нормально розвинена людина може оволодіти майже всіма можливими видами та напрямами людської діяльності.

13. Особливості становища філософії в Індії

В давній Індії виникають духовні рухи, спрямовані на звільнення людини від безкінечних перевтілень та досягнення мобші - повного блаженства. Джайнізм (пер. -переможець) - закликав людину підпорядкувати своє життя суворим естетичним регламентаціям. Йога - гармонізація фізично, психічно та духовних станів людини.

Буддизм - засновником вважається Гаутама. Основні істини Гаутами: Життя - це страждання Причина страждань - бажання життя Припинення страждань можливе лише шляхом відмови від спраги життя Шлях до припинення страждань - правильне судження, мова, рішення, увага, життя.

Нірвана - повне припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Філософські школи давньої Індії Саикх'я, засновником вважається Капілу. ?ІІ ст. до н.е. Головне питання цієї школи - питання про вихідні сутності світу. Чарвака - локлета - ?ІІ - ?І ст.. до н.е. в натуралістичних школах займались вивченням природи. Ньяя - займалась питанням логіки та пізнанням.

Ваймешіка - засновник Канада ?І - ? ст. до н.е. - це школа атомізму.

14. Філософія Китаю

1. «У-цзінь» - означає п'ятикнижжя - духовне джерело давнього Китаю - в образно міфологічній формі надано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. Конфуціанство заснував Конфузи - роки життя 551-479р до н.е. Це була школа соціально-етичного спрямування, що на першому плані проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. За Конфуцієм шляхетна людина вибудовує свою поведінку відповідно до волі неба. Від душі - доброчинність. Вона живе за принципом поваги до батьків, людинолюбства, виконання ритуалів. Низька людина - протидія всього цього. Даосизм - цю школу заснував Лао-дзи ?І - ? ст. до н.е., на першому плані цієї школи - ідеї світобудови. Дао на сьогодні тлумачать як універсальний закон світобудови, як людську долю, як закон правильного мислення, або правильної свідомості. Давньокитайська розробила цілу низку ідей, запровадила в пізнання та мислення важливі філософські поняття, які в цілому дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.

15. Особливості античної філософії

Антична філософія висунувши та зробивши цілу низку ідей, являє собою комиску не лише Європейської філософії, а й культури загалом. Етапи розвитку античної філософії: 1Натурфілософський (фізичний) або рання класика ?ІІ - ? ст. до н.е. 2Висока класика ? - І? ст. до н.е. 3Пізня класика І? ст. до н.е. Найважливіші особливості античної філософії: Набула автономного характеру розвитку Була відкритою та доступною Терпимо ставилась до різних ідей та позицій, крім атеїзму Була надзвичайно пластичною Була динамічною в розвитку Умови, що сприяли появі феномену античної філософії: Географічно кліматичні Культурно історичні умови Соціальні умови Відносна зрозумілість античної філософії та її близькість до людини Талановитість, активність, рухливість давніх греків Розпочалась антична філософія з Мілетської школи в Малій Азії. Перші грецькі філософи займались натурфілософією - філософське мислення природи (з лат. - натура). Філософів цього періоду називали фізиками, тому, що природа в перекладі - фізика. Демокріт - 480-390р - ніщо не виникає з нічого, і перетворюється в ніщо. Вся природа складається з атомів, найважливіша властивість атомів - рух. Атоми мають лише кількісні властивості та не мають якісних

16. Вчення Сократа, Платона, Аристотеля

Сократ - 469-399р до н.е. - вважав, що людина повинна групувати свою поведінку на надійних знаннях, які повинні бути остаточними, незмінними та завершеними. Справжнє знання слід шукати в собі, пізнай себе. Платон - кращий учень Сократа (427-347р). ідея або ейдос - в пер. - вид, вигляд, позанчає внутрішню неподільну цілісність будь-чого, його одвічно завершену сутність. 386 рік - відкрив в Афінах перший вищий навчальний заклад під назвою Академія. Арістотель (384-322р. до н.е.) створив логіку, тобто науку про закони та форми правильного мислення. 355. до н.е. відкрив свою вищу школу під назвою ліцей.

17. Особливості філософії середніх віків. Апогетика

Філософія середньовіччя утворились в суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти, з суцільним пануванням релігій зайняла своє специфічне місце в європейському духовному житті того часу: вона обслуговувала богослов'я. Абсолют - це основна характеристика Бога в середньовічному його осмисленні, яка передбачає доведення позитивних якостей бога до гранично-можливого стану повноти та досконалості. Поява християнства добре вписувалась в загальний духовний настрій епохи, досить швидко поширилось в імперії, т. к. християнство не просто визнала автономію людського духу, а й дало своє пояснення: в людській душі є частка божественно, тобто абсолютного духу. Поява та утвердження християнства призвели до радикально-духовної революції в розвитку європейських цивілізацій. Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до середньовіччя, змінюється на протилежне. Людина середньовіччя зосереджується на внутрішньому духовному. Трацендентність (з лат. За межами зовнішнього) - це характеристика Бога в християнському світобаченні, як такого, який принципово несумісний з реалами світу, це позамежність , позасвітність Бога. Вихідним джерелом середньовічного світобачення була Біблія

Абсолют или абсолютное (лат. absolutus -- безусловный) -- безотносительное, безусловное; взятое вне связи, вне сравнения с чем-либо; совершенное, полное.

18. Патристика

Патристика -- у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У теології -- це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть (патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти). Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику -- і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники -- Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду -- філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення.

19. Філософія відродження

ЧІ?-Ч? ст. Європа вступає в нову епоху - епоху відродження. Ця епоха вважається перехідною від середньовіччя , до епохи нового часу. Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи стало масове захоплення в той час античною культурою, літературою, які постали для культурного загалу, як перевершені зразки людського самовиявлення. В певній мірі відроджували античну культуру, але ще більше - погляд на світ, необмежені санкціями влади чи церкви, орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Світобачення в епоху відродження: - природа - земне життя людини мають реальну цінність. - світ та природа являють собою єдине, до того ж розумне. - найвище творіння бога - людина - людина здатна осягнути процес творіння, наслідуючи творця, змагатися з богом у творчому генії. Титанізм епохи відродження - полягає в піднесенні людини до рівня бога. За будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.

20. Особливості філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм

Періодом Нового часу (Х V І ст.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гобс, Б. Спіноза, Дж. Лок, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль. Наприкінці ХVІІ - ХVІІІ ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи Просвітництва представлена іменами Вольтера, Ж.-Ж. Русо, Монтеск'є, Д. Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, К. Гельвецтея, І. Гердера, Г. Лесінга.

Емпіризм (грец. еmpeiria - досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм ХVІІ - ХVІІІ ст. - матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об'єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з'являється об'єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний досвід / 5 ерклі, Юм). Раціоналізм (лат. rationalis - розум) - філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили - голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.

21. Погляди Локка Гоббаса Паскаля

(1588 - 1679) життя Томас Гоббс написав багато наукових та філософських праці. Головні з них були привчені проблемам людини («Про тіло» «Про людину», «Про громадянина») і суспільства («Бегемот», «Левіафан»).Гоббс надавав великого значення науці, оскільки вона єдина дає нам можливість передбачувати, а отже - ефективно діяти. Вказуючи не безсумнівно позитивні в його час наслідки розвитку науки, що призвело до запровадження у виробництво техніки та покращання буденного життя людей. Він писав: «Лише філософія є сприяла впровадженню цих надбань». Людина за своєю природою, доводить Гоббс, - недобра і зла істота. Своє розуміння людини він висловив афоризмом, що широко увійшов в культуру: «Homo homini lupus est» (Людина людині - вовк). Лише завдяки суспільно-державному насильству людина може жити в спілкуванні з собі подібними, вести себе добропорядочно по відношенню до сородичів. Ось чому насильство держави над суспільством и людиною Гоббс називає великим благом для самої людини.

Народився у 1612 році в сім'ї заможного адвоката. Джон Локк закінчив Оксфордський університет, в якому потім став професором грецької мови та риторики. Локка казав Знання ми одержуємо по інтуїції; про існування Бога - з доведень; про речі зовнішнього - з досвіду. «По інтуїції», для Локка, означає - без всякого доведення, в силу очевидності; приймати як дане.

22. Класична німецька філософію

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскра вий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими оригінальними мислителями, Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, німецька кла-сика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історич-ного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д.

23. Філософія марксизму

Марксистська філософія, і в цьому одна з її специфічних рис, виникла як складова більш широкого вчення -- марксизму. До його складу, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства -- політична економія і теорія соціально-політичного розвитку --- "науковий комунізм". Ці три складові нового світобачення внутрішньо взаємопов'язані, доповнюють одна одну і зрозуміти філософське вчення марксизму можна лише в контексті їх взаємозв'язку і взаємодії. Марксизм -- одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального і духовного світів, об'єктивного і суб'єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Причому, -- це спроба пояснити і змінити світ на практиці відповідно до сформульованих цілей та ідеалів водночас. Батьківщина марксизму -- Німеччина. Його творці -- Карл Маркс (Ш8-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820 -- 1895 pp.); час створення -- 40-і роки XIX ст. Виникнення марксизму було детерміновано конкретними соціально-економічними і політичними передумовами.

24. Особливості формування української філософії, філософська думка Київської Русі

Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту -- українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники: Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія. 2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення. «Державність Києва, 3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти.

25. Філософська думка в Києво-Могилянській академії

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські "курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом/якого називали також творящою природою.

26. Психоаналіз. Неофрейдизм

Психоаналіз -- група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань. Засновником теорїї психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 - початку 20 століття Зиґмунд Фрейд (Фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фрейда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд. Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії. Психоаналіз спирається на кліничні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення, тощо.

НЕОФРЕЙДИЗМ, -у, ч. Напрям у сучасній філософії та психології, що спирається на фрейдизм і враховує роль соціального середовища у формуванні особистості; розвинувся наприкінці 1930-х років з ортодоксального фрейдизму; на противагу Фрейду, який в основі мотивації поведінки і діяльності людини вбачав глибинні підсвідомі процеси при провідній ролі сексуального лібідо і сублімації (витиснення і перетворення сексуальних потягів в інші види діяльності), представники неофрейдизму вважають провідним чинником міжособистісні стосунки, при яких вирішальну роль відіграє не конституція організму і спадково визначені потяги, а суспільно-культурні впливи; якщо у Фрейда основним невротизуючим особу чинником вважалося репресування свободи проявів сексуальних потреб, то у представників неофрейдизму - це більш широкий вплив на особистість і її свободу, внаслідок чого виникають механізми "втечі від свободи": садизм, мазохізм, деструктивізм (руйнувати світ, щоб він не руйнував мене) і автоматичний конформізм (підпорядкування соціальним нормам із запереченням усього оригінального і незалежного).

27. Екзистенціалізм та ірраціоналізм

Екзистенціалізм - суб'єктивіське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інші люди та інший) виводяться з існування (екзистенції) людини. Взагалі екзистенціалізм - це філософія особливого роду. Вона не претендує на науковість і загальнозначимість, заперечувальну можливість створення цілісного наукового світогляду.

Ірраціоналізм-- ідеалістичне філософське вчення, яке на противагу раціоналізмові вважає основою світу волю, інстинкти, вічне становлення, які нібито не можуть бути адекватно пізнані розумом, а осягаються інтуїцією, вірою, "вчуттям" тощо. В історії філософії ірраціоналістична тенденція була притаманна неоплатонізму, вченням Августина Блаженного, Б. Паскаля. У 19 ст. І. оформився як основна тенденція ряду напрямів бурж. філософії (див. Романтизм). Типовими представниками І. є пізній Ф.-В.-Й- Шеллінг, А. Шопен-гауер, С. К'єркегор, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, 3. Фрейд, екзистенціалісти (див. Екзистенціалізм). Відкидаючи раціоналізм класичної бурж. філософії, який намагався вивести . сенс людського буття (моральні принципи, ідеали) з природи чи бога, І. твердить, що існування людини позбавлене будь-якого сенсу.

28. Релігійна філософія 20 ст

релігійна філософія, для якої, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є проблема людського буття. Релігія, яка за тривалий період свого існування накопичила багато різноманітних способів осмислення природних і соціальних явищ, безумовно, є одним із фундаментальних джерел цінностей та орієнтирів для людини.

29. Сучасна філософія прагматизму

Прагматизм -- доктрина або скоріш світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем, згідно з їхньою здатністю задовільнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб. Прагматик -- послідовник, прихильник прагматизму як філософської системи. В побутовому сенсі, це людина, яка все робить тільки з точки зору доцільності, вигоди та якій не притамані бездумні витівки. Філософський рух прагматизму був започаткований в Америці як теорія знання Чарльзом С. Пірсом (1878) і його головними представниками були Вільям Джеймс, Ф. Шіллер, та Джон Дьюї. Прагматизм і гуманізм настільки близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, останній будучи розширенням та експансією другого. Шіллер пояснює це відношення: "Прагматизм видається особливим застосуванням гуманізму до теорії знання. Але гуманізм видається більш універсальним. Він здається має метод який можна застосувати універсально, до етики, естетики, метафізики, теології, до кожної людської справи, і теж до теорії знання." Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в принципі і є менш більш взаємно-замінними термінами. Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки, так повстає питання: Чи це мало б якесь значення, якщо б воно було істинним? Таким чином, прагматисти твердять, що всеохоплюючі метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їх істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" -- якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якшо воно задовільняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, об'єктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат, теорія чи система "працює" і задовільняє розумові, емоційні чи соціальні потреби, лише тоді і лише настільки, наскільки вона це робить, вона є цінною та істинною.

30. Російська філософія в 19-20 ст

Російська філософія 19-20 ст. відрізняється тим, що філософські погляди цьогоперіоду будувалися саме на самобутності Росії і як один з критеріївцієї самобутності, її релігійність і це не випадковість. Філософськийпроцес в Росії, не є окремий автономний процес, а один з аспектівіснування російської культури, тому духовним джерелом цільногопроцесу є Православ'я, у всій сукупності своїх сторін: як віраі як Церква, як навчання і як інститут, як життєвий і духовний уклад. Російська філософія - це невід'ємна частина світової культури. У цьому їїзначення як для філософського пізнання, так і для загальнокультурного розвитку.

31. Проблема буття у філософії

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. Буття постає як абстракція високого, навіть гранично високого рівня. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир. Коли ж ми маємо справу з людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька принципово важливих його аспектів.

32. Походження свідомості. Самосвідомість

Проблема свідомості одна з найскладніших і недостатньо досліджених проблем сучасної науки. По-перше, ця проблема багатогранна, різноаспектна. Її вивчають психіатрія нейрофізіологія, психологія, біологія, логіка, релігія, філософія, антропологія, кібернетика і т.д. По-друге, свідомість - специфічний об'єкт пізнання, котрий не піддається безпосередньому експериментуванню: процес виникнення свідомості, її утворення, не фіксується ніякими приладами. Можна під мікроскопом розглядати будь-яку клітину мозку, але акти свідомості залишаться невловимими. По-третє, при дослідженні проблем свідомості забагато суб'єктивного в оцінці різних її аспектів. Ми достовірно знаємо, що:1. Свідомість - продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення; 2. Свідомість - вища форма відображення дійсності; 3. Свідомості передують більш прості форми відображення; 4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об'єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям. 5. Свідомість детермінована біологічно, генетично; 6. Свідомість обумовлена соціально - детермінована суспільними відносинами.

33. Діалектика

Діалемктика (грец. дйблекфйкЮ -- мистецтво сперечатись, міркувати) -- розділ філософії, що досліджує категорії розвитку. Слово «діалектика» походить із Древньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом. Саме діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого й дав назву діалектчиному методу в філософії. В різні часи й епохи виникали різні форми діалектичної думки. Принципи діалектики -- вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип -- принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.

Принципи Принцип (від лат. principium) -- начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін "принцип" набув широкого вжитку. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих грунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.

34. Пізнання

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології. Суб'єкт пізнання -- це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання -- фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує: - по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання; - по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Размещено на Allbest.ru