Концепція "природи речей" у світлі сучасної філософії права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний університет: «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Реферат

на тему: Концепція «природи речей» у світлі сучасної філософії права

Виконав:

студент групи ПР-51-М

Дьомін В. С.

Івано-Франківськ 2010р.

ВСТУП

Для нормального існування суспільства потрібні стабільність, упорядкованість, певна гармонія у стосунках між його членами. Це й є головною метою права.

Гармонізація соціального життя полягає в установленні рівноваги між домаганнями окремих членів суспільства, їхніх спробах реалізувати свої цінності. Важливе місце серед них посідає свобода. Поняття свободи характеризує спектр можливостей, сукупність різних варіантів вибору мети, засобів, способів реалізації інтересів і намірів особи, часу та обставин здійснення вчинку, який складається в кожній ланці генезису її поведінки¹. Право на свободу є невідчужуваним, невід'ємним правом людини. Його має, за Регелем, навіть раб: "У природі речей лежить, що раб має абсолютне право звільнитися"².

Природне право -- це надане людині право, що виражає об'єктивні цінності й потреби людського буття (справедливість, рівність, істинність, розумність, свободу, гідність людського існування), є єдиним та безумовним першоджерелом правового змісту, абсолютним критерієм усіх людських настанов, у тому числі позитивного права, держави і правових інститутів.

Це визначення припускає та охоплює всі версії природного права -- як традиційні, так і сучасні, як уявлення про вічне та незмінне природне право, так і концепції права з мінливим змістом, а також змістовні й формальні конструкції природного права, онтологічні, гносеологічні та аксіологічні інтерпретації його ціннісного змісту, імперативного характеру, природно-правові вчення теологічного, раціонального та інтуїтивістського спрямувань, що випливають із природи речей чи природи людини.

ПОХОДЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ, ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ ЇЇ РОЗВИТКУ

Дана концепція походить з античних часів Римської імперії. Походить вона від поеми відомого римського філософа Лукреція. Це єдиний повністю дійшовший до нас, поетичний твір, в якому проповідується вчення Епікура переконаним і пристрасним його послідовником. Однак Лукрецій не відтворив у своїй поемі всього вчення Епікура. Він виклав головним чином Епікурову фізику; що ж до вчення про критерії (каноніки) і етики, то він зачіпає їх лише побіжно. У детальному викладі фізики Епікура полягає величезна заслуга Лукреція, тому що саме ця сторона Епікурового вчення представляє зовсім винятковий інтерес для історії наукової думки і матеріалізму.

Епікур був найбільшим матеріалістом і атеїстом античного світу, ідеологом рабовласницької демократії, розвивав атомістичну філософію. Казав, що матерія вічна і боги не можуть в неї втручатися. Мета філософії - щастя людини, заради якого потрібно звільнитися від внутрішніх страхів і забобонів, пізнати закони природи, була спрямована проти забобонів і містики.

Поема Лукреція складається з шести книг. У перших двох книгах викладається атомістична теорія світобудови, що відкидає втручання богів у мирські справи. Книга третя присвячена вченню Епікура про душу, причому наводяться докази, що душа матеріальна, смертна і що страх перед смертю безглуздий. У четвертій книзі ми знаходимо виклад питань про людину, а також про чуттєві сприйняття, в яких Лукрецій бачить основу наших знань. У п'ятій книзі Лукрецій займається проблемами космогонії, пояснюючи походження землі, неба, моря, небесних тіл і живих істот. У кінці цієї книги дається блискучий нарис поступового розвитку людства і людської культури і розбирається питання про походження мови. Основний зміст шостої книги - знищення забобонних страхів шляхом природного пояснення явищ природи, що вражають людину.

У своїй поемі Лукрецій дає пояснення всього сущого, намагаючись перш за все звільнити людську думку від усяких забобонних і брехливих уявлень про що-небудь надчуттєве, містичне, таємниче. У творі Лукреція ми знаходимо як би неясне передчуття багатьох наукових відкриттів і проблем. Глибока пристрасна впевненість Лукреція в правоті проповідуваної їм філософії, виключне поетичний талант і майстерність, з якою він висловлює свої думки, намагаючись їх зробити не тільки переконливими, але і зрозумілими для кожної людини, роблять його поему «Про природу речей» одним з найбільших творів світової літератури.

Вчення Епікура і Лукреція продовжив відомий архієпископ Севільї в вестготськії Іспанії, останній латинський батько Церкви і зачинатель середньовічного енциклопедизму Ісидор Севільський.

Ісидор не осмислює картину світу як філософ; не відтворює художніми засобами як художник, але складає як старанний ремісник, з готових відомостей-блоків, почерпнутих у античних і християнських авторів, зі шкільних підручників і схолій. Дидактична спрямованість трактату "Про природу речей" підкреслюється тим, що його основні положення проілюстровані відповідними схемами, що переходять з одного рукопису в іншу: це коло місяців, коло пір року, кругообертання світових сфер, куб елементів, коло світу ( макрокосм і мікрокосм), коло планет, троянда вітрів. Севілец не був творцем ні одного з них, у попередній йому навчальній літературі всі їх можна знайти, але він звів їх воєдино і упорядкував. Не випадково середньовіччя успадкувало ідею кругового пристрою світобудови багато в чому через Ісидора. Ідея ця пустила глибоке коріння в літературі, філософії я мистецтві середніх віків.

Філософія Нового Часу виробляє переконання всезагального значення: про активну природу людського інтелекту: доводить, що пізнання - не пасивний процес, що інтелект розв'язує проблеми не лише згідно з природою речей, а й згідно з власною природою. Новий Час приносить поняття науки, на відміну від метафізики.

Є всі підстави визнати С. Оріховського- Роксолана засновником школи природного права в Європі. Адже, за його вченням, природний закон виник водночас зі створенням людини та природи речей. Він узгоджується з природою людини й утверджений навічно. На його думку, існують такі основні принципи природного права: постійна і вічна справедливість; соціальна рівність громадян; життя у державі за правом і волею у згоді із законом та природою; право діяти за вказівками свого розуму та ін.

Монтеск'є вважав, що найвищим є Бог і створені ним принципи світопорядку або природа речей. Людський розум зобов'язаний будувати свою діяльність відповідно до існуючої природи речей і, виходячи з цього, формулювати закони і норми природного права. І вже на основі цих норм законодавці повинні займатися законотворчістю в інтересах своїх народів і держав.

Німецький філософ Готфрид Лейбніц вчить, що сам дух є творець усіх своїх понять і думок, він черпає їх зі своїх власних надр навіть у тих випадках, коли здається, що ми чисто пасивно сприймаємо що-небудь. Те, що ми називаємо природою речей, є, за вченням Лейбніца, природою самого духу. Адже, по Лейбніцу, душа як монад "не має вікон", ніщо не приходить до неї ззовні, усе в ній виникає з її власної самодіяльності. Із загальних принципів розуму виникають істина приватна й істина факту

Одна з основних заслуг Лейбніца те, що він увів у логіку поряд з вірогідністю й імовірність. Він указує, що часто через відсутність достовірного знання доводиться задовольняти "сутінками ймовірності". Він уважає серйозним Недоліком традиційної логіки відсутність у ній дослідження ступеня ймовірності. Імовірність він розглядає не як психологічну непевність суб'єкта, що пізнає, в істинності того або іншого положення, а як залежну від самої природи речей об'єктивно більшу або меншу можливість того або іншого явища.

СУЧАСНА НІМЕЦЬКА ТЕОРІЯ ПРИРОДИ РЕЧЕЙ

природа право цінності справедливість

Панівною буржуазної правової ідеологією, у всякому разі в Західній Німеччині, є зараз так звана «теорія природи речей» (Natur der Sache). Це фактично нове видання фашистської ідеології «конкретного мислення», покоїться нині на філософії феноменології Гусерля і Шеллера.

Зазначена теорія виходить з якоїсь «реальної», або «конкретної», законності, яка притаманна конкретній галузі діяльності та людському суспільству в цілому. Відповідно до цієї теорії соціальних явищ іманентний певний «порядок», «правосуддя повинно тільки його пізнати і прийняти до уваги, щоб йти по правильному шляху».

«Теорія природи речей» не має, однак, нічого спільного з об'єктивною закономірністю суспільного життя, вона не матеріалістична, а ідеалістична. Під «природою речей» тут розуміється сутність і значення суспільного устрою для панівних груп імперіалістів. «Природа речей» вимагає, таким чином, застосування певних політичних заходів для того, щоб відповідні інститути могли виконати свої завдання в будь-якій стадії класової боротьби в інтересах пануючої купки імперіалістів.

З «теорії природи речей» виходить і західнонімецький юрист Велцель, який вважає, що необхідна правова наука має постійний об'єкт, який робить її незалежною від будь-якого законодавчого «свавілля». Такі «логічні необхідності» не утворюють, проте, будь-якої закінченої системи, як думали представники школи природного права, але пронизують все право і надають йому постійне утримання всупереч окремим конкретним рішенням. Тому немає потреби у зверненні до якого-небудь сверхпозітівноого «права», що легко веде до порушення обмежень функцій чинного права. Слід лише розробити конкретно логічні структури. Знищуючи загальні принципи права, відмовляючись від якої б то не було системи права, побудованої на загальних принципах, феноменологія в її філософсько-правовому виразі є ідеологічним обґрунтуванням ліквідації буржуазної законності, обґрунтуванням можливості вирішення кожного конкретного випадку на основі «іманентної йому логіки речей».

Теорія природи речей (Р. Радбрух, Г. Коїнг, В. Майгофер) є одним із феноменологічних напрямів у німецькій філософії права поряд із філософією цінностей (М. Шелер, Н. Гартман).

Для Р. Радбруха природа речей є насамперед рушійною силою трансформації юридичних інститутів у відповідь на динаміку соціальної дійсності. Тому право є результатом та інструментом змін соціальної дійсності, до яких воно чутливе.

Радбрух трактував надзаконне право з антипозитивістських позицій, але в руслі неокантіанської філософії права. Природу речей він розглядав не як буття чи змістовне впровадження природного права, а як суто понятійно-абстрактну юридичну форму.

Така позиція досить характерна і для багатьох інших представників неокантіанської філософії права (К. Кюль, Й. Лоб, А. Оллеро та ін. ). Усе те, що виявляється об'єктивно існуючим природним правом (у тому числі правове значення природного права, природи речей, буття людини, культури й суспільства), для неокантіанців -- лише формально-правові конструкції у площині трансцендентальної та апріорної ідеї права, яка досить далека від поняття справжнього природного права. Справжня філософія права, на думку неокантіанця А. Оллеро, знаходиться в одвічному пошуку формального правового принципу.

Різноманітні аспекти екзистенціального підходу до права розроблено у працях німецького юриста В. Майгофера. Буття людини у світі криє в собі два моменти: момент одиничності й неповторності буття людини та момент впливу на людське буття того світу, в якому існує це буття.

Таке розуміння екзистенції людини, яка відображає соціальне буття, Майгофер виражає за допомогою поняття "буття-в-якості". В різноманітних конкретних ситуаціях своєї екзистенції, згідно з цією концепцією, виступає в різних екзистенціально обумовлених соціальних ролях (батька чи сина, чоловіка чи жінки, покупця або продавця і под. ). У рольових проявах людської екзистенції "самобуття" одного індивіда реалізується у відносинах із "самобуттям" інших індивідів у загальному контексті соціального "співбуття" людей.

Рольові прояви людської екзистенції вивчаються в межах "конкретного природного права", під яким Майгофер розуміє екзистенціальну інтерпретацію природно-правової категорії "природа речей". При цьому сенс такого "конкретного природного права" розкривається як конкретизація "золотого правила" ("Поводь себе таким чином, щоби ти завжди ставився до людства і в своїй особі до всякого іншого також, як до мети та ніколи б не ставився до нього лише як до засобу". І. Кант).

Предметом екзистенціальної філософії права є ідея права, його поняття, а також самостійна воля як природний стан людини.

Для нього природа речей -- це передусім джерело і критерій справедливості, здатне привести абстрактні імперативні права у відповідність із нормами поведінки. Природа речей у розумінні В. Майгофера, як передумова виведення належного з буття, є масштабом матеріальної справедливості, конкретним природним правом.

Ще Г. Коїнг в "Основних положеннях філософії права" (1969 р. ) визначив три основні питання філософії права, які фокусуються в принципі справедливості, в сутності позитивного права, у специфіці юридичної думки. Право він розглядає як невід'ємний елемент культури, тому дослідження його має здійснюватися в руслі загальних проблем філософії. Особливістю філософсько-правових поглядів Г. Коїнга є спроба поєднати теорію природи речей із теорією природного права, виводячи основні принципи права з базових цінностей і інститутів та визначаючи за правовими інститутами володіння іманентними сутностями.

Коінг наводить наступний приклад тлумачення, що випливає з «логіки речей»: для виконання функцій держава за своєю природою потребує апарату управління, який повинен знаходитися в руках уряду і в якому повинен діяти принцип підпорядкування.

Густав Радбург - відомий німецький філософ і політичний діяч, який належав до неокантіанського правознавства, працював у руслі баденської школи, був одним із родоначальників аксіологічної філософії права. Радбурх здійснює підхід до права з точки зору природи речей, де феномени володіють деякою іманентною цінністю. Ця теорія переводить реальність феноменів у світ правових інститутів і є динамічною концепцією, відповідності до якої право, будучи інструментом змін, само реагує на змінюючі суспільні відносини. У цілому баденська школа досить обережно підходить до поняття природного права. В. Татаркевич зауважив, що кантіанці, захищаючи апріоризм, давали йому, однак, таку інтерпретацію, котра наближала їх до позитивістів. Не одного з тодішніх філософів можна з однаковим успіхом зарахувати як до однієї групи, так і до другої. Дух часу був таким, що обидва табори змагалися в обережності. Є речі непізнавані, доводили одні. Інші вважали, що непізнаваних речей немає, що поза пізнаваними фактами нічого немає. Одні вважали, що людські знання є обширними, але суб'єктивними. Інші наголошували, що насправді знання є не суб'єктивними, а обмеженими, оскільки поза фактами нічого не міститься.

Однак розуміння природного права представниками баденської школи зводиться до природи речей, релігійної ієрархії цінностей, трансцендентальної аналітики та емпіризму, ірраціонального змісту кантівської теорії.

ВИСНОВОК

Тут цілком доречно навести думку Маркса про те, що, оскільки "точка зору законодавця -- точка зору необхідності", законодавець "повинен дивитись на себе, як на дослідника природи. Він не робить законів, він не винаходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих позитивних законах внутрішні закони духовних відносин'⁴. На його думку, юридичний закон є " загальним і справжнім виразником правової природи речей. Правова природа речей не може через це пристосовуватись до закону -- закон, навпаки, повинен пристосовуватись до неї". Маркс уважав, що право виникає та існує в самих суспільних відносинах до і поза його визнанням законодавчою владою. Так, він зазначав, що спершу з'являється товарний обіг, а лише потім із нього розвивається відповідний правовий порядок. Вже у нерозвиненій міновій торгівлі особи, які обмінюються, мовчки визнають себе рівноправними учасниками відносин обміну. "Це фактичне відношення, яке виникає тільки завдяки самому обмінові і в обміні, дістає пізніше правову форму у вигляді договору і т. д. ".

В іншому випадку, розглядаючи процес обміну між товаровласниками, Маркс підкреслював: "Це юридичне відношення, в якому відбивається економічне відношення. Зміст цього юридичного, або вольового, відношення даний самим економічним відношенням". Отже, і в цьому випадку констатується можливість існування юридичних відносин.

Показово, що основні концепції природного права і філософія права (зокрема, концепції "відродженого" природного права, "природи речей", онтологічної філософії права і т. п. ) розроблялися переважно представниками юридичної науки.

Це не дивно, адже саме юристи відчувають потребу у природному праві. Юристи, використовуючи норми позитивного права, потребують його еластичності, динамічності, суцільності, природності та інших властивостей, які відповідають здоровому глузду, реальному стану речей. Саме природне право забезпечує юристам глибше і якісніше пізнати правову дійсність, визначити ступінь справедливості і гарантує верховенство. Лише ті юристи, які сліпо вірять у позитивне право, відкидаючи природне право, попадають у безвихідне становище, посилаючись на недосконале законодавство.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аблеев С. Р. История мировой философии: Учебник / С. Р. Аблеев. - М. : АСТ Астрель, 2002. - 416с.

2. Аврелий Марк. Наедине с собой. Размышления / Пер. с древнегр. - К. ; Черкассы, 1993. - 148с.

3. Академічна юридична думка / Укладачі І. Б. Усенко, Т. І. Боднарук; За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. - К. : Ін Юре, 1998. - 503с.

4. Академічне релігієзнавство. Підручник / За наук. ред. А. Колодного. - К. : Світ знань, 2000. - 862с.

5. Амоголонова Д. Д. К вопросу об изучении психологических аспектов Аюрведы // Психологические аспекты буддизма. 2-е изд. Новосибирск: Наука 1991. -- 182с.

6. Антология мировой правовой мысли. В 5т. Т. I. Античный мир и восточные цивилизации / Нац. обществ. - науч. фонд; Руководитель науч. проекта Г. Ю. Семигин. - М. : Мысль, 1999. - 752с.

7. Антология мировой правовой мысли. В. 5т. Т. ІІ. Европа V - ХVII вв. Нац. обществ. - науч. Фонд; Руководитель науч. проекта Г. Ю. Семигин. - М. : Мысль, І999. -820с.

Размещено на Allbest.ru