Філософські ідеї Мартіна Хайдеггера

План

Вступ

1. Життєвий і творчий шлях Мартіна Хайдеггера.

2. Філософські ідеї Мартіна Хайдеггера.

Висновок

Вступ

У філософії є низка так знаних одвічних питань. Але, на мій погляд, важливим є не лише розв'язання філософських проблем, але й сама правильна постановка їх. Це повною мірою можна піднести до Хайдеггера: його філософія -- це радше запитлива думка. Питання, що тут постають, стосуються найфундаментальніших проблем, а саме - питання про буття.

Але основна особливість гайдеггерівської філософської думки у тому, що він відрізняє саме суто людське ставлення до власного буття від інших різновидів буття. Гайдеггер пише на початку своєї роботи "Про сутність істини", що люди "прагнуть знати..., запитують про мету, поставлену перед людиною в ЇЇ історії...", вони "прагнуть володіти достотною "істиною". [1, с.9] . Гайдеггер бачить усю недосконалість людини: її слабосилля й обмеженість, але саме в цьому, певне, він вбачає й саму ЇЇ своєрідність -- без усього цього людина не була б тим, чим вона є.

Він шукає сутність речей у бутті, яке на його думку ніскільки не залежить від людини. Це тісно пов'язано з проблемою істинності і суб'єктивності. Так, він пише: "Відкритість поведінки як внутрішня можливість для правильності має підставу у свободі. Сутністю істини є свобода". Це, зауважує він, ''має здаватися дивним", бо "помістити сутність істини у свободу -- чи то не означає -- віддати істину на розсуд людини?" І далі: "Істина зазнає тут пониження до рангу суб'єктивності людського суб'єкта. Хоча об'єктивність і є приступною, для суб'єкта, однак вона разом із суб'єктивністю залишається людською і підвладною людині"[1, с.15].

Він піддав критиці абстрактно-теоретичні уявлення про "розум", характерні для класичної традиції європейського Просвітництва. "Намагаючись будувати онтологію на основі гуссерлівсьскої феноменології, Хайдеггер прагнув розкрити" сенс буття "через розгляд людського буття, оскільки тільки людині спочатку властиво розуміння буття ..." [2, с. 753]. М. Хайдеггер відкрив "екзистенціали" творчого буття і розглядав їх як смислоконструюючі, тобто ті, що встановлюють сенс . Розкриваючи зміст поняття "екзистенціал", він пише: " Бытие при мире в ещё точнее истолкуемом смысле растворения в мире есть экзистенциал" [3, с. 54]. Екзистенціалом ось-буття у М. Хайдеггера, наприклад, є відкритість, або природний досвід. Вони виступають як "необхідний структурний момент самого його буття". Екзистенціалами є також "буття-в-світі" (in der Welt-sein-), "буття-з-іншими" (Mit-sein), "буття-в-можливості", що включає в себе заклопотаність світом, тривогу .

Окремі теми, методи і прийоми думки унаслідували і широко використовували його учні - Х.Г. Гадамер, Х. Арендт, Ж. Бофре, так і відштовхувались від нього - Ж.П. артр, Ж.Даррида. Сучасна етика, філософія техніки, богослов'я, ідеологічні публікації пронизані ідеями Хайдеггера. Значущість його думок підкріплюється критикою в його адресу і спробами його розвінчання.

1. Життєвий і творчий шлях Мартіна Хайдеггера

Хайдеггер (Heidegger) Мартін (26 вересня 1889 - 26 травня 1976), німецький мислитель, що зробив величезний вплив на філософію ХХ ст. Його напрямок відносять до феноменології, герменевтики, фундаментальної онтології і, проти його волі, до екзистенціалізму. У філософській традиції Хайдеггер спирається на Арістотеля і особливо на І. Канта. Становлення його як філософа проходило в процесі читання робіт видатних філософів - Августина, М. Лютера, Б. Паскаля, Г., В.Ф. Гегеля, Ф.В. Шеллінга, Ф. Ніцше, З . К'єркегора, Ф. Гельдерліна, Р.М. Рільке, Ф.М. Достоєвського. Його безпосередні попередники - Ф. Брентано, В. Дільтей, прямі вчителі - Е. Гуссерль і Г. Ріккерт; до раннього Хайдеггеру ближче всього К. Ясперс, Р. Бультман, Макс Шелер, Ханна Арендт.

Навчався в гуманітарній гімназії, в класичному ліцеї Констанца; бакалавр ліцею єзуїтів у Фрейбурзі. З 1909 студент богослов'я, математики і фізики, потім філософії у Фрейбургському університеті. Після докторантури і доцентури у Ріккерта був асистентом у Гуссерля (професора Фрейбургського університету з 1916), в 1923-28 професором Марбурзького університету. З 1929, займає кафедру філософії Фрейбургського університету. Вже в ранніх лекційних курсах Хайдеггер відмовляється від поширеного філософського інструментарію - понять суб'єкта, об'єкта, пізнання, духу, матерії - і проводить феноменологічну «деструкцію» (розбір) схем розуму.

На початку 1930-х рр. відбувається «поворот» у філософуванні Хайдеггера. До головної своєї мети він продовжує йти вже шляхом осмислення буття як істини («непотаємності») і «події», особливо в роботі «До філософії: про подію», (1936-38), зіставною за вагомістю з «Буттям і часом », але вперше опублікованою лише у 1989. Навколо «істинствованія» людини в «просвіті свободи» рухається думка Хайдеггера в лекційних курсах «Про істоті людської свободи» (1930), «Буття і істина» (1933-34).

У травні 1933 Хайдеггер обраний ректором університету Фрейбургського як людина, яка в умовах приходу до влади нацистів зможе знайти спосіб спілкування з новим режимом, відстояти університетську автономію. Ректорство Хайдеггера, що стало згодом предметом прискіпливого розслідування, тривало до лютого 1934, коли він залишив цю посаду. У лекціях, інтерпретують поняття філософії Ніцше «воля до влади», «вічне повернення» та ін, Хайдеггер досліджує явище «нігілізму» як недогляд онтологічної різниці між буттям і сущим, що веде до бездумного підкорення планети в боротьбі за світове панування, в кінцевому рахунку до спустошення землі, по площині якої активно рухається «працюючий звір» - забувши свою істину людина. Хайдеггер звертається до поезії і мистецтва як «зберігачам буття» і співрозмовникам філософії. Створення лекційних курсів (більше 50 томів у повному зібранні творів), перервалося у листопаді 1944, коли, як ідеологічно непотрібний режиму, він був спрямований на риття окопів, а з приходом французької окупаційної адміністрації позбавлений прав викладання. Воно частково відновлюється курсом «Що називається мисленням?» (1951-52) і семінарами по Геракліту і Парменіду, Гегелю, Канту, по феноменології Гуссерля (1973).

У знаменитому листі французькому другу (Жану Бофре) «Про гуманізм» (1947) Хайдеггер відхиляє типове зближення його з екзистенціалізмом Ж.П. Сартра і Ясперса. Екзистенціалістичний зосередженості на людині Хайдеггер протиставляє увагу «вимірюванню буття», через яке людина вперше тільки й дізнається своє покликання бути «пастухом буття» в «будинку буття» - мовою.

Мова М. Хайдеггера дуже складна, по суті, він пропонує свою особливу мову. Багато в чому саме за рахунок складності цієї мови виникають труднощі проникнення в хід його думок. М. Хайдеггер виявляє "фундаментальну роль поняття часу". Він пише, що не тільки історія, але й природа "мають часовий характер". Поняття часу розкриває для нас спосіб і можливість такого розмежування універсальної сфери сущого. Це поняття так чи інакше ... стає дороговказом для питання про буття сущого; проте ця його принципова роль не отримує виразного усвідомлення ... Таким чином, поняття часу - це зовсім особливе поняття, пов'язане з основним питанням філософії. По Хайдеггеру, це "питання про буття сущого".

Хайдеггер не викладають аж до 1951 р.; в той час він пише цілий ряд невеликих робіт, виступає з доповідями. Ці статті та доповіді входять до збірок "Лісові стежки" (1950), "Доповіді та статті" (1954), "Тотожність і відмінність" (1957), "На. шляху до мови "(1959) та ін. Виходять курси лекцій" Що таке мислення? "(1954), двотомник" Ніцше "(1961) і багато інших праць. Філософ помер 26 травня 1976, але до цих пір продовжується видання його неопублікованих праць.

2. Філософські ідеї Мартіна Хайдеггера

Починаючи з античності поряд з об'єктом завжди розглядали суб'єкт як основу та центр співвідношення, в якому щось має змогу стати буттям. Інакше кажучи, співвідношення будь-якої речі з суб'єктом є таким співвідношенням, коли людина стає суб'єктом, а буття -- об'єктом. Відношення людини до буття у цьому розумінні тлумачиться як уявлення, й таке, що є безсумнівним. А безсумнівне уявлення і визначалося як істина. "Істинним є те, що є правильним, істинне -- не те, що є відповідним". Ця відповідність має подвійний характер: "З одного боку, коли річ збігається з тим, що було помислено про неї раніше, і з іншого боку, коли істинне у висловлюванні збігається з річчю"[1, с.10]. Власне, звідси й "традиційне", як пише Гайдеггер, визначення щодо сутності істини:'"Істиною є прирівнювання речі до пізнання"[1, с.11]. По суті, він формулює пріоритет практичної дії щодо теорії.

Картину, чи образ світу, за Гайдеггером, не можна розуміти буквально, тобто як зображення світу. Ні, світ -- це означення сущого, і, отже, образ світу є не картиною, та зображує світ, а є світом, що вій розуміється як образ. Як доказ до цього висновку можна навести таке висловлювання: "Будь-яке діло і звершення, будь-яка діяльність і будь-який розрахунок - усе це існує й тримається на відкритості тої сфери, що в її межах суще як таке, яким воно є, яким воно існує, може (пред)ставити себе в уявленні у своїй власній сутності як те, про що є можливим висловлювання".

Про термін "розкритість" слід сказати окремо. Істину трактує Гайдеггер не тільки та не стільки як судження, скільки як дійсно існуюче, те, що істинно існує. Він позначає цю істину давньогрецьким терміном ta aleneia, який означає неприхованість, розкритість сущого. Більше того, Гайдеггер вважає, що перекручення, і щодо суті речей і щодо їхніх взаємовідношень, почалося (та має місце й досі) з неадекватного перекладу грецького терміну. Власне, замість слова "істина" треба було б писати "неприхованість"[1, с.17]. А оскільки від істини залежить сутність людини, усе її пізнання, її діяльність, то "істина є вивільненням сущого, завдяки чому... здійснює себе простота (відкритість). У її відкритості -- усі відношення і стосунки людини та її поведінка", остільки своїм завданням Гайлеггер вважає відродження справжнього смислу та змісту істини. Щоправда, він поєднує буття із ніщо, про яке майже нічого невідомо людині. Тому істина у своїй "буттєвості" -- є не-істина, тобто істина завжди співвідноситься зі своєю протилежністю, та передбачає її (не-істину). Більше того "Прихованість сущого в цілому, тобто достотна не-істина, є давнішою за всіляке одкровення того чи того сущого"[1, с.21]. І тому "наявне буття людини... зберігає найпершу і найостаннішу не-розкритість, дототну не-істину".

Отже, людина складає картину, чи образ сущого й сама стає при цьому представником сущого. Та й суще як таке є лише за умови, коли воно переживається: "Людина є спосіб ек-зистенціЇ"[1, с.19]. Людина ек-зистує, і тому, підкреслює Гайдеггер, "історія сутнісних можливостей історичного людства зберігається для нього у виявленні сущого в цілому"[1].

Гайдеггер тут ставить проблему свободи людини у співвідношенні з проблемою істини. Справді, оскільки "свобода... становить частику розкриття сущого як такого"-, то свобода не є й якістю людини, а навпаки: "...Виключно вона й гарантує людині співвіднесеність із сущим в цілому як таку..." [1, с.13]. І далі: "сутність істини розкривається як свобода".

Характеризуючи людину як суб'єкт, Гайлеггер уводить також поняття "ін-зистенції" -- зверненості людини до найближчої повсякденності сущого"[1, с.17]. Такою є неминучість наявного буття людини. "Сум'яття, що внаслідок його людина віддаляється від таїни в напрямку до повсякденного... -- минаючи таїну... [1, с.23]; воно належить до внутрішньої конституції буттєвості людини.

Підсумовуючи свої міркування щодо природи істини у її співвідношенні з людською суб'єктивністю, Гайдеггер відзначає нездоланну внутрішню складність мислення, що дається взнаки у разі намагання означити сутність філософії: "...Оскільки ж істина у своїй повноті містить у собі не-істину, має владу як саме приховування (таїни), філософія як з'ясування цієї істини перебуває у розбраті із самою собою"[1, с.26]. [1, с.11].

Висновок

"Хайдеггер нікого не залишає байдужим. Знайомство з його текстами породжує дуже строкату картину реакцій - від захопленого шанування і бажання наслідувати до обуреного несприйняття та категоричного відштовхування" [5,с.69]. Ідеї Хайдеггера серйозно вплинули на розвиток філософії 2 половини ХХ століття, на всю сукупність гуманітарного знання в цілому. Йому вдалося відчути "пульс часу" ХХ століття, який позначив центральні проблеми філософії - проблеми духу і духовності, пропущені крізь призму проблем буття, культури, цивілізації, мислення, істини, творчості, особистості. Але його філософію не можна зрозуміти без знайомства з понятійним апаратом Е. Гуссерля.

Хайдеггера можна вважати класиком екзистенціальної філософії та філософської герменевтики, серйозний внесок він вніс у вчення феноменології, навіть філософського містицизму. І все-таки, перш за все, Хайдеггер екзистенціаліст: він продовжує оспівувати Людини і її Буття навіть тоді, коли пориває з екзистенціалізмом. Буття людини - це справа життя для Хайдеггера. З огляду на всі суперечності, що мали місце між Хайдеггером і сучасниками-екзистенціалістами, можна стверджувати, що Гайдеггер - екзистенціаліст духом своїм. Слідом за представниками "філософії життя", особливо С. К'єркегора, він розвиває ідею про принципову недоступності думки, укладеної в традиційний понятійний каркас, істинного буття людини - екзистенції, а тому відмовляється від традиційного категоріального апарату філософії, який складався з початку XVII століття, з часів Ф. Бекона і Р. Декарта.

Таким чином, він створює своєрідну філософську традицію, яка, на мій погляд, буде актуальною ще багато століть.

Перелік використаної літератури

1. Хайдеггер М. « Разгавор на проселочной дороге», - М., 1991.

2. Гайденко П.П. Хайдеггер // Философский энциклопедический словарь. М., 1983.

3. Хайдеггер М. Бытие и время. М., 1997.

4. Давидченко С., Хайдегер М. Разговор на проселечной дороге// Філософська і соціологічна думка, 1996, № 1-2, с. 220

5. Круглий стіл: философія М.Хайдеггера // Логос,1991.- № 2. С.69-108.

6. Філософія М. Хайдеггера і сучасність. - М.:Наука, 1991. - 253с.

7. Хайдеггер М. Бытие и время: статьи и выступления. - М.:Республика, 1993- 447с.

8. Алексеев П.В., Панин А.В. «Хайдегер М.» Христоматия по философии/ М.,1996, с. 54-262.