Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії

Міністерство освіти і науки України

Київський професійно - педагогічний коледж ім. А. Макаренка

Контрольна робота

На тему: «Напрями філософської думки Стародавньої Індії»

З предмету : «Філософія»

Виконала: Гугля О.В.

Викладач: _________

Київ 2010

Зміст

1. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії

2. Поняття історії. Історичний процес як реальність

Список використаної літератури

1. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:

1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;

2. поява товарно-грошових відносин;

3. виникнення держави;

4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;

5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед, кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» -- це збірник текстів на честь богів.

Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінцю. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло -- це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, безсмертна.

Буддизм -- це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI-V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом.

З точки зору буддизму, світ -- це єдиний потік матеріальних і духовних елементів -- «дхарм».

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

Основні особливості староіндійської філософії:

- Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

- Своєрідність ставлення до Вед.

- Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.

- Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

- Народження логіки.

- Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Зародки філософського мислення в Індії Стародавньої Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. До н.е.). Зміст цього мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди - стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" - чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.

Брахмани - це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади - завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану. Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем:

1) брахманізм;

2) бхагаватизм;

3) буддизм;

4) джайнізм.

При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патан-джалі, Джайміні, Бадарайана, що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких висталено суть їхніх вчень.

І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов. Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (дар-шан - найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята.

При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса. веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята).

Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного.

Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання. Світогляд у санкх "і базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша.

Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу. Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути.

Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) - це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму.

На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.

Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю.

Реальний світ - це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.

Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризується насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природни- чо-науковими уявленнями тодішнього суспільства.

Школа вайшешика займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії. Стародавньої Індії:

1) розуміння світу як поєднання фізичних елементів - землі, води. світла, повітря і т.д.;

2) уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів.

Вчення школи вайшешика про атоми грунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття.

Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі. Свою теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію.

Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії.

Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання.

Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання:

1) чуттєве сприйняття;

2) логічний висновок;

3) порівняння;

4) словесне засвідчення авторитетів.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання.

Вирішуючи вічну філософську проблему - смисл людського життя - чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама маце щастя створити.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем дарман (Дарман - найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну “Філософія”), можна подати через такі школи:

Основні:

1. Санкх'я (обсичлення, точне знання).

2. Червона-локоаята (заперечення існування Бога).

3. Ньяя (в центрі уваги питання логіки та пізнання).

4. Ваймешіка (школа своєрідного атомізму).

5. Йога.

6. Міманса.

7. Ведонта.

При цьому слід зауважити, що ці школи характеризують неоднорідністю, а їх основною є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, ніяк, вайшешика, йога, мімінса, ведонта) називають астіка. А ті, які не приймають авторитет Вед - називаються настіка. (Н-д: червока-локаята).

Виникненю філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: звільнення людини від нескінченних перевтілень, блукань душі.

Серед філософських шкіл провідне місце займала школа:

1. Санк'я (засновник Капіла, VІІ ст. До Р.Х.). На першому плані в судженнях коли - питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

2. “Пракриті” або “прадхана” (природа).

3. “Пуруша” (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії.

4. “Пракріті” (субстрактна першопричина), “пуруша” (“Я”, свідомість). У філософському плані пракриті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракриті. Санкх'я має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (зір, слух, смак, розум, душа, дух).

5. Червака-локаята (засн. Бріхаспаті, VІІ-VІ ст. до Р.Х). Локаята вважають, що не існує Бога, а також немає винагороди за благочинне життя. Вирішуючи вічну філософську проблему - смисл людського життя - чарвака-локаята вбачає сенс людського життя в щасті. Щастя розуміє як насолоду, але це щастя людина повинна створити сама.

6. Ньяя (Готама ІІІ ст. до Р.Х). Тут докладно розглядали основи та засоби пізнання форми умовиводів ознаки достовірності знань.

Засоби знань поділяли на 4 види:

- Сприйняття.

- Виведення.

- Аналогія.

- Усне свідчення.

Школа є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка пізнання ньяя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів філософських виступів.

7. Вайшешіка (Канада, VІ-V ст. до Р.Х), дають підстави вважати її шкалою своєрідного атомізму. Це школа, яка найбільш пов'язана з природно-науковими уявленнями тодішнього світу.

Школа займалась розробкою таких традиційних ідей філософії. Стародавньої Індії:

- розуміння світу, як поєднання фізичних елементів - землі, води, світла;

- уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів.

Вчення школи вайшешика про атоми ґрунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика все існуюче обіймають 7 категорій: субстанція, якість, дія, запальне, особливе, притаманне, заперечення або небуття.

8. Веданта - яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему Веданта бере свій початок у вченні Упанішад. Основою веданти є обґрунтування існування бога Брахмана, який є кішечкою і єдиною основою буття.

Людська душа (Атаман) тотожна з Брахманом. Реальний світ - це Брахман у своєму емпіричному прояві.

9. Міманса - визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у цьому світі. Заперечує ідею нереальності чи ілюзорності світу. Мімаса вважає, що світ вічний і незмінний, він не має ні початку ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати. Слова і їх конкретні і фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.

10. Йога - виходить із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі до тіла духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі й тіла внутрішній світ, що реалізуються через безпосереднє бачення й переживання. (Засновник Патанджалі). Треба сказати, що запальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення від страждань - у правильному способі життя.

Однак, головною особливість є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і людини і світу.

2. Поняття історії. Історичний процес як реальність

Часом складається враження, що широкі кола професійних істориків менше переймаються дискусіями відносно того, що є історія, аніж філософи. Для повсякденної дослідницької роботи з документами, пам'ятками, з встановленням достовірності фактів, та ще й при відпрацьованих методах історичного аналізу й синтезу достатньо буває розуміння історії як спеціальної пізнавальної діяльності по відтворенню минулих подій, або як готового результату такого пізнання.

Однак те, що може бути інтуїтивно ясно для історика-початківця, вимальовується далеко не тривіальною проблемою для досвідченого вченого, який вдається до панорамного зображення історичної дійсності. Такий учений рано чи пізно звертається до масштабних методологічних питань своєї науки і наближається до рівня філософії історії. Зустрічним напрямком рухається той філософ, якого професійно цікавлять усякі види пізнавальної діяльності людей, який, до того ж, сам намагається побудувати концептуальну модель соціальної реальності у її часовому вимірі.

У точці сходження думок видатних істориків і філософів завжди виникає цікавий і обопільно корисний обмін ідеями щодо суті історії, поглиблюються філософсько-історичні знання. Щоб пересвідчитись у тому, як все виглядає не просто на шляху до узгодженого розуміння самого виразу “історія”, звернемось до прикладів.

Відомий англійський історик і філософ історії Робін Коллінгвуд (1889-1943) вважав, що історія є специфічною формою думки, предмет якої - дії людей у минулому, а, якщо бути більш точним, історик, на відміну від природознавця, взагалі не займається подіями як такими, його цікавлять тільки ті події, що являють собою зовнішній вираз думки і лише до тої міри, до якої вони виражають думки. Історик ніколи не може прогнозувати майбутнє, він завжди закінчує теперішнім, оскільки має справу тільки з тим, що відбулося. З того, як Коллінгвуд розуміє історію виходить, що історія і філософія в чомусь співпадають, бо теперішній стан думок (що завжди цікавить філософа) є кінцевим результатом руху попередніх за часом думок, які були основою людських діянь, що вже мали місце (а це завжди цікавить історика). Коллінгвуд у своїх висновках наближається до Гегеля, адже у нього, як і в Гегеля, історія щоразу завершується у теперішньому.

За позицією Коллінгвуда вгадується доволі переконлива аналогія. Скажімо, кожен з нас у будь-який час власного життя може замислитись над питанням “Хто є Я ?”. Йдеться про “Я” теперішнє, у такому-то віці, при такій-то професії, такому-то комплексі думок, знань, емоцій. Вочевидь “Я” теперішнє є результатом пережитого, продуманого й вивченого в минулому. Воно все в “Мені”, всі “Мої” роки спресовані в моєму сучасному “Я”, за кожним моїм минулим вчинком стояли мої раціональні цілі, розумно обґрунтовані прагнення. Як історик свого власного “Я”, я виступаю автобіографом, автором свого життєпису, який відтворює моє життя - результат власного творення. Виходить, що іншої свідомості, крім історичної, ані в житті окремої людини, ані в житті суспільства й не буває. Безпам'ятний індивід є немислимим у якості розумної істоти, а пам'ять, що є згустком минулого досвіду, в змістовному плані й складає моє “Я” теперішнє.

Суспільство є історичним настільки, наскільки воно є свідомим відносно своєї минувшини. І в цьому місці доречно навести слова німецького філософа Карла Ясперса (1883-1969) про те, що “ми живемо у великій традиції історичного знання”. З таким напрямком думок збігаються й міркування Х. Ортеги-і-Гассета, коли він говорить, що людина є те, що з нею відбулося, що вона зробила; минуле знаходиться не десь там, у своєму часі, а тут, в мені, минуле - це я, моє життя, а історія - це систематична наука про радикальну реальність, якою є моє (й суспільства, додамо ми вслід, - О.К.) життя.

Однак, як і будь-яка аналогія, наша аналогія між індивідом і суспільством є обмеженою, особливо у прогностичному аспекті, тому що відносно власного життєвого шляху прогнози більш вірогідні, ніж стосовно розвитку суспільства. Онєгінський (О.С. Пушкін) “дядя самых честных правил” у своєму маєтку “лет сорок с ключницей бранился, в окно смотрел и мух давил”. За традиційного устрою не важко прогнозувати спосіб життя такого “дяді” аж до самого його смертного часу. З історією суспільства складніше: більше детермінант і більше невизначеності буде впродовж тих же сорока років.

Отже, якщо підсумовувати вищезгадане, то існує переконання, що історія є певною формою думки стосовно тих думок попередніх поколінь, які віднайшли зовнішній вираз у подіях, тобто опредметнились. При цьому історія збагачує досвід людства і завжди залишається актуальною, живе в нас. “Навіть не знаючи, ким ми збираємось бути, - зауважував Х. Ортега-і-Гассет, - ми знаємо, ким ми бути не збираємось. Ми живемо, озираючись на минуле. За такої позиції, історія є не просто наукою й не стільки наукою, скільки формою самосвідомості людства в умовах перебування його в часі, а окремі люди (вчені-історики) можуть тільки більш-менш вдало допомагати людству відрефлектувати власну історичну самосвідомість.

Звичайно, вказаним не вичерпуються напрямки міркувань стосовно “історії” у філософії історії та й у філософії взагалі. Численні історичні й філософські школи висувають різні аргументи на користь своїх переконань. Змістовна сторона “історії” складена ними не тільки з загальновідомих або нових фактів, а й зі способу їх упорядкування та інтерпретації.

Філософія історії більше цікавиться саме способами пізнання минулого, категорійними засобами зображення плинної соціальної реальності. Продуктивним шляхом до підвищення ефективності філософсько-історичних студій є узгодження їх з соціально-філософськими ідеями, що задають фундаментальні моделі аналізу суспільства. Виходячи з цієї думки, зауважимо, що зміст історії складає лінія фактів, які стосуються зміни типів соціальності, зміни видів і форм (йдеться про суспільні відносини) діяльності людей, тобто субстанційних елементів соціальної реальності.

Без такого важливого методологічного принципу історична наука, говорячи словами німецького філософа й історика Ернста Трьольча (1865-1923), “як знання про події минулого нікому не потрібна”.

Список використаної літератури

1. Гуревич П.С. Философия культуры. М., 1995.

2. Культура Возрождения и общество. М., 1986.

3. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. М., 1991.

4. Тайлор Э.Б. Первобытная культура.М.,1989.

5. Гегель Г.В.Ф. Философия истории. СПб., 1993.

6. Гемпель К.Г. Функция общих законов в истории//Вопросы философии 1998. №10. С.88-97.

7. Хантінгтон С. Захід: унікальність versus універсалізм//Філософська думка. 1999, №1-2. С.82-100.

8. Хвостова К.В. История: проблемы познания//Вопросы философии. 1997.

9. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Гештальт и действительность. М., 1993; 2. Всемирно-исторические перспективы. М.,1998.

10. Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение цивилизаций. М., 1999.