18

Зміст

• 1. Співвідношення понять „філософія в Росії” і „руська національна філософія” 3
• 2. Етапи становлення руської національної самосвідомості 7
• 3. Специфіка руської національної філософії 10
• Список використаних джерел 13
• 1. Співвідношення понять „філософія в Росії” і „руська національна філософія”
• Великий, складний і багатий відкриттями шлях пройшла філософська думка російського народу. В VI--VII ст. тривав процес формування стародавньої руської народності, яка склалася в IX--X ст. в результаті об'єднання східнослов'янських племен в єдину стародавню державу -- Київську Русь. На розвиток філософської думки в Київській Русі великий вплив мала Візантія. Філософія розвивалась на основі язичницького світогляду -- стародавньої слов'янської релігії і міфології. Основний філософський елемент язичництва -- наївний пантеїзм і пов'язані з ним початкові натурфілософські уявлення. Перші проблеми стародавньої руської філософської думки стосувалися, насамперед, душі та взаємодії душі і тіла.
• Прийняття у 988 році народами Київської Русі християнства стало поворотом у розвитку їх духовного життя. Розширилося коло світоглядних ідей давньоруських мислителів, установилися зв'язки з культурою Візантії, південними слов'янами, народами Європи. Мислителі Стародавньої Київської Русі знайомляться із філософською спадщиною античності: Демокрітом, Сократом, Платоном, Арістотелем. Тоді значну роль у поширенні філософських понять відіграють переклади філософських творів Іоанна Дамаскіна («Діалектика»), Іоанна Екзарха Болгарського («Шестиднев»), Філіппа Пустельника («Діоптра») та ін. Завдяки їм на Русі стають відомими античні вчення про чотири стихії -- першоелементи побудови Всесвіту, геоцентричне вчення (Косма Індикоплов), різні трактування взаємостосунків душі і тіла людини, різноманітні наукові відомості про природу [2, с. 154].
• В X--XII ст. філософська думка в Київській Русі відображається в писемних джерелах: в «Повісті минулих літ» Нестора, де порушується питання: «откуда есь пошла земля русская», розглядаються проблеми язичницької ідеології, питання поширення і утвердження християнства в Стародавній Русі. Своєрідним філософським твором став «Збірник 1076 року» князя Святослава Ярославовича, написаний книжником Іоанном. Цей філософсько-естетичний твір відобразив проникнення християнської релігії і становлення ранніх феодальних відносин в Київській Русі. Філософський інтерес становить «Послання митрополита Никифора Володимиру Мономаху» (XII ст.), де поряд з релігійними проблемами ставиться питання про людину, про місцеперебування її душі, розуму і почуттів як джерел людського знання. В XII-XIV ст. в Стародавній Русі появляються переосмислені та доповнені праці візантійських авторів. Руська православно-візантійська церква сприяла встановленню зовнішніх культурних зв'язків, перетворившись в центр культури і освіти. На Русь завозиться багато різноманітної релігійної літератури: біблійні книги, патріотичні твори, церковно-наставницькі трактати і повчальні рекомендації, житія святих, збірники середньовічної мудрості. В церквах та монастирях зосереджувалась велика кількість книг, перекладаються і переписуються різні твори, ведуться літописи і створюються оригінальні твори. Монастирі також стають центрами духовної культури і писемності. В бібліотеках монастирів, разом з богослужбовими книгами зберігаються світські твори: літописи, географічні описи (ходіння за моря), воєнні та історичні хроніки. В містах поряд з духовними виникають світські школи, в основному, приватні. Свідченням масового оволодіння писемністю є новгородські берестяні грамоти, що містять особисту переписку громадян. За даними літописів, деякі князі відрізнялись дуже високою освіченістю. «Словеса книжні» цінив Володимир Святославович, велику бібліотеку зібрав Ярослав Мудрий. В літописах залишилась висока оцінка книжної мудрості на Русі: «Велика адже буває користь від вчення книжного; книги наставляють і повчають нас шляхів покаяння, бо мудрість сприймаємо і утримуємо в словах книжних. Це ріки, що наповнюють Всесвіт; це джерело мудрості, в книгах адже невимірна глибина, ними ми в печалі утішаємося; вони -- вуздечка стримання». Філософські уявлення про Стародавню Русь склалися на основі перекладних і національних пам'яток стародавньої руської писемності [3, с. 97].
• Кінець XV -- початок XVI ст. принесли в Московську Русь нову філософську традицію, пов'язану з новгородсько-московською єресю. Дальший розвиток російської філософської думки йшов з урахуванням морально-практичних настанов і обґрунтування особливого призначення православ'я Русі для всієї світової цивілізації. Найхарактернішим у такому розумінні стало створення в період правління Василія III вчення ігумена Єліазарівського монастиря Філофея «Москва -- третій Рим».
• В середині XVI ст. з осудженням бояр і помісних князів виступив Іван Пересвітов, проголошуючи ідею великої правди і обов'язку, спрямовану на усунення сепаратизму. Він наполягав на необхідності створення єдиної централізованої держави. Тоді ж публікуються твори Ніла Сорського, Максима Грека, Феодосія Косого та багатьох інших, де висвітлювались раціоналістичні ідеї, що сприяли розвитку філософської думки на Русі. З XVII ст. В Росії починають формуватися нові економічні відносини, розширялися її зв'язки із Західною Європою та з країнами Азії.
• Активний процес християнізації вимагав від тодішніх мислителів теоцентристських уявлень. Не випадково аж до реформаторської діяльності Петра І російська філософія засвоювала теоцентристські уявлення, що приблизно відповідало періоду західноєвропейської середньовічної філософії. Реформи Петра І сприяли повнішому ознайомленню російських мислителів з досягненнями західноєвропейської філософії. Почався процес переосмислення ідей і концепцій. Серед російських інтелектуалів поширилося вольтеріанство, містицизм Сен-Мартена і Якоба Бьоме, ідеалізм Іммануїла Канта, Йоганна Фіхте, Фрідріха Шеллінга, Георга Гегеля [1, с. 79].
• Філософія в XVIII ст. в Росії виходить на нові рубежі і дедалі більше теоретично самовизначається. Філософська думка дистанціюється від офіційного релігійного культу і державної ідеології, набуває відносної самостійності, частково орієнтується на західні філософські зразки і традиції. Теоретична свідомість диференціюється, формуються філософські напрямки: природничий і філософсько-гуманістичний. Природничий напрям філософії всебічно і глибоко реалізується в науковій діяльності Михайла Ломоносова (1711--1765). Учений збагатив природничо-наукові уявлення про світ і його закономірності, відкрив природний загальний закон збереження матерії і руху, обґрунтував ідею розвитку Землі, намітив шляхи переходу від макромеханічної картини світу до атомно-молекулярної, заклав основи пояснення світу, що опираються на визнання закономірності і взаємозв'язку в русі макро-і мікротіл.
• Філософсько-гуманістична сфера найповніше і оригінально відображена в творчості Олександра Радищева (1749--1802). Філософський трактат «Про людину, її смертність і безсмертя» -- спроба обґрунтування якісної своєрідності мислення, спільного і відмінного, логічного та чуттєвого у пізнанні, пояснення явища активності свідомості. Думки Олександра Радищева про циклічний розвиток суспільства, суперечливий зв'язок свободи і тиранії в історії, про суспільний прогрес синтезують досвід європейської і російської історії і відкривають нову сторінку в уявленнях про суспільство.
• Самобутність російської філософії яскраво виявилася у творчості Петра Чаадаева (1794--1856). У «Філософських листах» філософ розглядає людину як об'єктивну єдність фізичного і духовного світів. Фізичний світ складається із атомів і молекул -- «елементів матеріальних», а їх сукупність утворює всі тіла. Тіла існують у просторі, що пізнається об'єктивними формами зовнішнього світу а, в часі, навпаки суб'єктивно [5, с. 118].
• Таким чином, на основі вищесказаного можна зробити висновок, що поняття „філософія в Росії” і „руська національна філософія” абсолютно за своїм змістом різні, адже „руська національна філософія” вивчає філософію руських народів, а „філософія в Росії” - це конкретне вивчення етапів формування та розвитку філософії на території Росії російськими діячами-філософами.

2. Етапи становлення руської національної самосвідомості

Російська філософська думка має спільні історичні витоки і багато точок зіткнення з українською. Її початок відноситься до періоду Київської Русі. Найвизначнішим поштовхом для її виникнення і формування було прийняття християнства і прилучення до культурної традиції Візантії та європейських країн.

Іноземні культурні здобутки не тільки запозичувалися, а й органічно поєднувалися з власною спадщиною східнослов'янських племен дохристиянської доби, місцевими звичаями й уявленнями про світ і людину.

Середньовічна російська філософська думка (по XVII ст. включно) продовжує розвиватися переважно в рамках релігійно-богословської традиції, якою визначаються її головні поняття і концепції, але в кінці цього періоду вона зазнає дедалі зростаючого впливу тодішньої європейської науки і філософії. Суттєвий відбиток на неї накладають і визначні соціально-політичні процеси й події, особливо боротьба проти татаро-монгольського поневолення й формування Російської централізованої держави з центром у Москві.

Ідею необмеженої самодержавної царської влади, як головну в "політичній філософії", обстоювали Іван ІІІ (XV ст.) та Іван IV (XVI ст.). Обґрунтуванням цієї ідеї в дусі часу було вчення про божественне походження влади земних владик.

Противником необмеженого царського деспотизму і прибічником участі боярської верхівки в обговоренні державних справ був князь Андрій Курбський.

У власне духовній сфері вже в той час виявляв, характерний для російської релігійної філософської думки, підвищений інтерес до морально-етичної проблематики і, відповідно, розуміння філософії як науки благочестивого життя [4, с. 53].

Православна церква не користувалася безумовною підтримкою всього населення. Опозиція проти неї в дусі часів Середньовіччя виступала у вигляді релігійної "єресі", яка спочатку виникла в Північно-Західній Русі (Новгород, Псков), де здавна зберігалися традиції відносної вільності і навіть деякі елементи демократизму.

Новий етап розвитку російської філософської думки починається з кінця XVII ст. і охоплює все XVIII століття. Поштовх цьому був даний реформами Петра І -- в напрямі "європеїзації" Росії. Вони охопили всі основні сфери суспільного життя -- економіку, політику, культуру. Церква була підпорядкована державній" владі. Із скасуванням патріаршества вона була позбавлена можливості відігравати самостійну політичну роль.

При Петрі І створюється його "вчена дружина", до якої входили Феофан Прокопович (автор "Духовного регламенту"), В.М. Татищев, А.Д. Кантемір, та формується система світської освіти. В 1755 р. був відкритий Московський університет. Серед освіченої частини суспільства поширюється досягнення європейської науки, відчутним стає вплив культури епохи Просвітництва.

Визначну роль в історії російської наукової і філософської думки відіграв М.В. Ломоносов (1711 -- 1765) -- енциклопедичний вчений, мислитель, громадський діяч, просвітитель. За своїми філософськими поглядами Ломоносов був деїстом. Він став засновником механіко-матеріалістичної традиції в Росії. Матерія, яку він ототожнював з речовиною, на його думку, складається з атомів і молекул (корпускул), їй притаманний рух. Ломоносовим були дані перші формулювання законів збереження речовини й руху, висловлена ідея причинності змін, які відбуваються в природі -- на Землі і в космосі. Він вважав за доцільне розмежування сфер науки і релігії [6, с. 209].

На другу половину XVIII ст. припадає діяльність О.М.Радіщева (1749 -- 1802), прихильника ідей природного права і суспільного договору. Виходячи з цих ідей, він обґрунтував право народу на революційне повалення тиранічної влади, що дає підставу оцінювати його як першого російського революціонера.

Перебуваючи у засланні, Радіщев написав філософський твір "Про людину, про її смертність і безсмертя", що свідчить про його знайомство з передовою науковою думкою Західної Європи. Людина, на його думку, є єдиною істотою, яка має душу і розум, формулює доводи як проти безсмертя душі, так і протилежні.

Таким чином філософська думка в Росії почала відокремлюватися від релігійно-богословської.

У XIX ст. тривав процес самовизначення російської філософії, виявлялися її специфічні особливості. На цьому процесі позначилися такі обставини й події, як початок буржуазного розвитку Росії, наростання кризи феодально-кріпосницького ладу, Вітчизняна війна 1812 р. та рух і повстання декабристів.

Передову громадськість Росії хвилювали й роздуми про людину, її життя, смертність, сенс буття, долю. В першу чергу знаходимо це в творчості видатних письменників, поетів. Чудовим прикладом може бути спадщина О.С.Пушкіна (1799-- 1837). Вільнодумець, який зазнав впливу французького Просвітництва XVI11 ст., "вольтер'янства", скептично (навіть негативно) ставився до офіційної ідеології, казенного православ'я, але не був грубим і примітивним атеїстом. Його світогляд, орієнтований на поцейбічний світ -- з його радощами й неминучими стражданнями, мав "ренесансний" характер.

Традицію філософської поезії продовжили в наступні історичні періоди Ф.І.Тютчев, О.О.Фет, В.С.Соловйов, О.О.Блок та інші.

Оригінальним російським мислителем XIX ст. був П.Я.Чаадаєв (1794 -- 1856), автор "Філософських листів". На формування його поглядів вплинули вчення Шеллінга і французьких католицьких мислителів. Однією з його провідних ідей є ідея єдності людей, народів, людства. Нещастя Росії -- самодержавно-кріпосницький лад, який Чаадаєв засуджував. Її відсталість він пояснював відірваністю від культурного світу [3, с. 99].

3. Специфіка руської національної філософії

Перехід до XX ст., за влучним висловом відомого філософа Олександра Китаєнко, період найглибшого, небувалого історичного розпаду, що визначив далеко наперед, аж до сучасності, нові шляхи життя. Вся суперечливість, різноманітність ідей, цінностей та ідеалів у філософії Росії на рубежі двох століть - XIX і XX, - оригінальне й глибоко відобразила найістотніші потреби і тенденції історичного розвитку. Поряд з могутньою хвилею революційних ідей та настроїв, соціалістичних та атеїстичних ідеалів і уявлень про справедливість, виникають оригінальні антиреволюційні теософські концепції талановитих мислителів, які також прагнули осмислити жагу справедливості й добра, голос совісті й потребу в утісі і з допомогою синтезу релігії та філософії виробити новий світогляд і нову методологію пізнання буття. У перехідних історичних обставинах проблеми моральності, етики виходять на передній край, утворюють те русло, де відбувається оновлення релігійних ідей, їх філософське осмислення.

Яскравий сплеск релігійно-філософського ренесансу репрезентований плеядою видатних філософів - Микола Лоський, Павло Флоренський, Сергій Булгаков, Микола Бердяєв, Семен Франк, Лев Карсавін, Іван Ільїн, Олексій Лосєв та ін. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх згуртовує інтерес до духовних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральні пошуки змістовних творчих основ людського буття. Спадкоємці ідей, і, зокрема, ідеї всеєдності, до яких закликали видатні представники російської інтелігенції Петро Чаадаєв та Володимир Соловйов, головне завдання філософії бачили у формуванні теорії про Світ як єдину цілісність з позиції морально-релігійного досвіду. Тут на фоні подій, що розгорталися, особливо помітні Микола Лоський, Павло Флоренський, Сергій Булгаков, Семен Франк - яскраві представники релігійної антропології [5, с. 119].

Про релігійний ренесанс та інтерес до релігійної моралі і взагалі до духовних цінностей, що викликано певним розчаруванням інтелігенції в матеріалізмі й соціалізмі, свідчить активізація релігійно-філософської діяльності в тодішній Росії. На початку XX ст. виникає Петербурзьке релігійно-філософське товариство, що ставило в центр осмислювання проблеми впровадження Християнства. Релігійні та філософські ідеї знайшли відображення в літературі. Поети, - декаденти і символісти - Олександр Блок, Андрій Бєлий, Валерій Брюсов, Дмитро Мережковський оспівували людину. Релігійні умонастрої тоді ж демонструє щомісячник «Русская мысль» (редактор Петро Струве). У збірниках «Проблеми идеализма» (1902) та «Вехи» (1909) Павло Новгородцев, брати Сергій та Євген Трубецькі, Сергій Булгаков, Микола Бердяєв та інші вели полеміку з матеріалізмом та марксизмом. У відповідь на «Вехи» опубліковано ряд статей, видано збірник «Интеллигенция в России». Проте філософія в Росії не зводиться до релігійної філософії, а її питання - до питань релігії. Практично в філософії всі багатоманітні течії та напрямки досліджують найважливіші питання, стоять на рівні європейської та світової філософської думки, а в деяких аспектах випереджають їх. Оригінальні філософські концепції та системи філософії права, інтуїтивізму, матеріалізму, позитивізму, персоналізму, екзистенціалізму, космізму тощо відображали проблеми онтології, гносеології, антропології, історіософії, моральнісного, релігійного та естетичного досвіду, інтуїції тощо. У 20-30-х роках XX ст. утвердження тоталітарної суспільно-політичної системи, примусова чи добровільна еміграція, ліквідація значної кількості філософів сковували, але не зупинили розвиток філософської думки. Протистоячи догматизму і долаючи політичну цензуру, радянські філософи, історики внесли певний вклад у розвиток світової філософської культури [1, с. 82].

Сучасне піднесення філософської творчості в Росії було б неможливим без історико-філософських традицій, що сягають у сиву давнину. У XX ст. філософія Росії - самобутня своєю історією і характером постановки і вирішенням змістовних життєвих проблем. Філософія Росії - духовне утворення, де всіма гранями виявляються найскладніші, суперечливі процеси російського суспільного життя. Важливіші сторони суспільного життя відображені в творчості філософів Миколи Лоського, Павла Флоренського, Сергія Булгакова, Семена Франка. Щоправда, у сучасній філософії обґрунтовується ідея, за якою немає самобутності «російської чи західної філософії», а є філософія, є самобутність філософської культури, самобутність західної філософської культури тощо.

Список використаних джерел