“Праця як основа життєдіяльності людини”

План

Вступ

І. Праця як важливий чинник розвитку особистості

1.1 Філософська сутність праці

1.2 Види діяльності

1.3 Становлення людської діяльності

1.4 Сучасне осмислення діяльності

ІІ. Необхідність, свобода і відповідальність у контексті практичної діяльності:

2.1 Поняття свободи і відповідальності

2.2 Питання свободи, вибору і відповідальності в екзистенціалізмі

Висновки

Література

Вступ

Формуючи стратегічну мету вдосконалення особистості, потрібно орієнтуватися на перспективні ресурси та можливості розвитку суспільства. Реально це визначається через діяльний підхід людини у плані прикладання її духовних та фізичних сил для блага свого народу, своєї держави. Мотиви, які пробуджують індивідуума до певної діяльності, можуть бути найрізноманітнішими, але реалізувати свої плани, задуми, мрії тощо можливо лише через неї. Є припущення, що вперше положення про значущість діяльного підходу у виховному процесі обґрунтував Аристотель, вважаючи при цьому, що “заняття певним видом діяльності впливають на моральні переконання і розвиток людини” [1, 15].

Тварина не відривається від природи; все необхідне для свого існування вона знаходить, добуває, відбирає в інших тварин. Вона повністю залежна від природних умов. Коли ці умови змінюються, тварина або пристосовується до них, або зникає, вивільняючи шлях іншим.

Вже з перших кроків історичного існування людина виокремлюється з природи як соціальна істота, залишаючись воднораз істотою природною. Багато філософів задумувались, що ж вирізняє людину з тваринного світу, дає їй особливу здатність не лише пристосовуватися до середовища, а й цілеспрямовано змінювати, формувати його? Що дає змогу людині домагатися таких перетворень предметів, роблячи їх придатними для задоволення найактуальніших або ж найвибагливіших потреб?

Праця - це і є доцільна діяльність людини, спрямована на видозміну і пристосування предметів природи відповідно до людських потреб [6, с.115-116].

Проблему практичної діяльності осмислювали у своїх працях німецький класичний філософ Г. Геґель, екзистенціалісти М. Гайдеґер, К. Ясперс, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, прагматик Ч.Пірс, антропологи М.Шелер, А. Гелен, філософи-психоаналітики З.Фрейд і А.Адлер та інші.

Також слід відзначити К.Д. Ушинського, який вивчав умови поєднання інтелектуальної та фізичної діяльності. Він вважав, що фізичні праці не повинна бути відокремлена від розумової діяльності. “Звичка до праці є саме тим ґрунтом, на якому можуть успішно розвиватися всі добрі якості”, - стверджував К.Д. Ушинський [8, 11].

Широко відоме й загальновизнане сформульоване К.Д. Ушинським положення про позитивний вплив праці на фізичний, розумовий і моральний розвиток людини, на її виховну роль: “...людина народжена для праці; праця складає її земне щастя; праця кращий оберіг людської її моральності і праці ж повинна бути вихователем людини” [8, 14].

Філософія праці залишається актуальною і в наш час, вона потребує ґрунтовного дослідження і практичного здійснення.

Тільки систематична, послідовна, цілеспрямована продуктивна діяльність людини сприятиме становленню гармонійно розвиненої особистості, підвищенню її духовного і морального розвитку.

І. Праця як важливий чинник розвитку особистості

1.1 Філософська сутність праці

Стрижень економічного життя суспільства - потреби і праця. А вся історія цивілізації є постійною діяльністю людей, що спрямована на досягнення матеріальних і духовних благ. Будь-який морально виправданий успіх у житті людини є успіх праці. У Святому Письмі зазначено: “Бо коли ми були у вас, то заповіли вам таке: якщо хто не хоче працювати, то й не їж” [3, Фесалон: 3-10].

Праця землероба чи робітника на виробництві, вченого чи митця або будь-яка інша праця формує багатство і передбачає забезпечення засобами існування завдяки практичній хватці, розуму, а також значною мірою опосередкуванням потребами та працею інших людей. Усім, що людина вживає і чим вона користується, вона зобов'язана самій собі, власній діяльності. У Старому Завіті сказано: “Хто обробляє землю свою, той хлібом насичується, хто ж за марнотою гониться, той позбавлений розуму”. “Кожна праця приносить достаток, але марнослів'я в недостаток веде” [3, Книга приповідок Соломонових 12, 14].

Праця - доцільна діяльність людей, що має своїм змістом перетворення, опанування природних і соціальних сил для задоволення історично зумовлених потреб людини й суспільства.

Праця - це і виробництво матеріальних благ, і виховання людини, і управління людьми в економічній та духовній сферах життя суспільства. Вона народжує світ культури, її цінностей і сама є феноменом культури[7, 512-513].

Розглянемо складові праці, її суттєві моменти. Підсумком трудової діяльності стає продукт праці, що його традиційно визначають матеріальні та духовні цінності. Продукт праці може бути готовим для негайного споживання людиною (тоді говоримо про кінцевий продукт). Але він може потребувати подальшої доробки. Такий продукт називають напівфабрикатом. Напівфабрикат є предмет праці іншої людини.

Предмет праці часто називають сировиною. Це такі матеріальні чи ідеальні предмети, які під впливом цілеспрямованих і послідовних дій людини трансформуються в продукт.

Для впливу на предмет праці з метою його доцільної зміни людині необхідні ще предмети з особливими якостями. Такі предмети називають знаряддями праці. До знарядь праці відносять інструменти, прилади, апарати, машини, обладнання, устаткування тощо. Вони не лише визначають процес праці, але й впливають на розподіл її результатів. Саме знаряддя найчастіше є найдорожчим елементом праці. Тому стосунок до знарядь праці є вирішальним для присвоєння її продуктів.

Людину або групу людей, які здійснюють процес праці, називають її суб'єктом. Суб'єкт не лише просто здійснює процес праці, він планує, організовує та спрямовує його. До суттєвих визначень суб'єкта праці відносять мотиви його діяльності, ціль (чи мету), внутрішні засоби (способи, вміння, навички), суб'єктивний результат.

Під мотивом розуміють спонукальні причини дій, тобто те, заради чого людина діє. Мотиви дуже тісно пов'язані з потребами людини. Існує багато класифікацій мотивів, в тому числі й трудових. Зокрема, розрізняють внутрішні та зовнішні мотиви трудової діяльності. Внутрішні мотиви породжуються самою діяльністю - її процесом і результатом. До зовнішніх відносять матеріальні (заробіток, умови праці), соціальні (престиж, кар'єра, товариші по роботі), санкціонуванні (покарання, штрафи, осуд тощо). Різні мотиви складають ієрархічну систему і діють як одне ціле.

Мета (чи ціль) - це передбачення майбутнього результату праці. Мета як закон визначає особливості взаємодії людини з предметом праці, є основою розробки програми дій.

Крім зовнішніх засобів, людина використовує свої знання, вміння, навички, здібності, які виступають внутрішніми засобами праці. У процесі праці людина шліфує, розвиває їх.

Суб'єктивний результат трудової діяльності полягає, по-перше, в розвитку здібностей, професійної майстерності, знань, умінь і т. ін., по-друге, в переживанні задоволення чи незадоволення від процесу, умов і результатів праці [6, 116-117].

1.2 Види діяльності

Оскільки праця органічно пов'язана із застосуванням в'язевої сили і сили розуму, то відповідно до цього виділяються два основні види праці - фізична і розумова.

Фізична праця - це цілеспрямована діяльність людини щодо створення благ, у процесі якої застосовується переважно енергія м'язів.

Розумова праця - це цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої переважно застосовується нервова енергія, енергія мозку.

Цей поділ виник ще за доби рабовласництва і зберігся донині [5, 134].

Однак відмінності між ними не є абсолютними, оскільки будь-яка фізична праця має власну інтелектуальну складову.

Сутність праці розкривається в численних аспектах. Одним із них є якість результату праці, що залежить від майстерності суб'єкта діяльності, від міри його відповідальності, від характеру мотивації, від умов діяльності - наявності знарядь праці та необхідних засобів виробництва, умов співпраці тощо[7, 513].

Розглядаючи різновиди людської життєдіяльності можна виділити факти існування таких видів діяльності, коли окрема людина виконує суспільно корисні, а не біологічно важливі дії, навіть якщо вони заперечують одна одну. Така неприродна властивість людини заперечувати “суспільним - біологічне”, “духовним - тілесне” здається парадоксальною, якщо не брати до уваги, що людина - соціальна істота. За цим парадоксом приховується фундаментальна особливість соціальних відносин. У суспільстві окрема людина діє всупереч своїм бажанням, задовольняючи передусім “потреби” суспільства, а не свого тіла. Тобто людина діє духовно, через ідеї, плани, мрії. Суспільство, у свою чергу, характеризується реальним тілесним існуванням окремої людини.

Для того, щоб розглядати духовне і тілесне без містифікації, необхідно послідовно звертатися саме до тієї сфери реальної дійсності, яка з необхідністю виявляє факт існування душі, тіла і духу. Згідно з традицією, започаткованою видатним німецьким філософом Георгом Вільгельмом Фрідріхом Гегелем (1770 - 1831), для цього послуговуються поняттям “діяльність”.

Людську діяльність треба розглядати як форму активного ставлення людини до навколишньої дійсності з метою її перетворення. Описуючи діяльність людини виділяють такі загальні складові, без яких діяльність як реальний процес зміни форм навколишньої дійсності не може відбуватися: мета, предмет і засіб дій, певна форма процесу зміни предмета діяльності відповідними засобами.

Існують різні форми діяльності. Найзагальнішим вирізненням їх є поділ на тілесну і духовну діяльність.

Тілесна діяльність безпосередньо наочна як зміна навколишньої дійсності. Порівняння фактів, які можна спостерігати, дає підстави зробити висновок, що в тілесній діяльності людина реалізує своєрідне відношення до світу. Воно виявляється в тому, що людина, маючи якусь потребу, бажання, створює певну взаємодію між предметами, отримуючи в підсумку бажаний продукт. Отже, тілесне відношення до світу полягає у здатності людини предметно змінювати об'єктивно існуючу дійсність.

Своєрідність духовної діяльності полягає і тому, що людина, змінює насамперед себе відповідно до власних мрій, ідеалів, цілей і мети [5, 94-95].

Тому доцільним є такий висновок: діяльність душі полягає у само зміні людиною себе, а діяльність тіла - у зміні довкілля.

1.3 Становлення людської діяльності

Спроби осмислити проблему практики людини, керуючись не вірою, а розумом і фактами, а саме на цьому ґрунтуються науковий і філософський підходи, неодмінно виводять на одну з двох відповідей.

1. Зачатки трудової діяльності в поєднанні з природним добором зумовили трансформацію природи людини. Такого погляду дотримується марксизм. Він викладений у праці Ф.Енгельса “Роль праці у перетворенні мавпи в людину”. Аргументом на його користь є явище доместикації - зміни природи тварин під впливом їх одомашнення. Собаку і вівцю людина приручила приблизно 12 тисяч років тому, і вони суттєво змінили свою природу порівняно з їхніми дикими родичами. А людина “одомашнює” себе вже не менше трьох мільйонів років.

Однак генетики висувають серйозні аргументи проти такого пояснення. На їхню думку, радикальна зміна природи людини не могла відбутися на основі природного добору чи впливу культури. Тому вони сформулювали іншу точку зору.

2. Зміни природи людини зумовлені сильними мутаціями [7, 350]. У результаті цих змін людина, будучи беззахисною і немічною, могла вижити тільки нетрадиційним способом - через використання знарядь праці та створення світу культури [7, 350].

Перехід від тваринної істоти до істоти культурної передбачає наявність певної біологічної передумови [7, 351]:

- діяльність, праця - це культура, вона передбачає застосування знарядь праці. А це можливе лише за певної будови “робочих органів” [7, 351].

Подібним до праці є визначення поняття „практика”. Саме праця, з погляду еволюційної теорії Ч.Дарвіна, є однією найважливіших передумов виникнення свідомості у людини. Трудова діяльність людини мала два вирішальних наслідки:

· організм предків людини почав пристосовуватися не просто до умов середовища, а до трудової діяльності. Специфічні особливості фізичної організації людської істоти - пряме ходіння, диференціація функцій передніх і задніх кінцівок, розвиток руки (згадаймо відомий вислів Геґеля - „знаряддя знарядь”), головного мозку виробились у процесі тривалого пристосування організму до виконання трудових операцій;

· праця, яка з самого початку буде спільною діяльністю, стимулювала виникнення і розвиток спілкування, членороздільної мови як засобу спілкування, нагромадження і передавання трудового, соціального досвіду.

Людська праця відрізняється від діяльності навіть найрозвинутіших тварин тим, що являє собою активний вплив людини на природу, а не просте пристосування до неї, характерне для тварин. Вона передбачає систематичне використання і, найголовніше, виробництво знарядь виробництва. Праця є цілеспрямованою свідомою діяльністю людини, вона з самого початку має суспільний характер і немислима поза суспільством.

Отже, за еволюційною теорією, думка і руки, розум і знаряддя праці почали творити нову істоту, яка отримала назву розумної , тобто людини. Цього факту не заперечують ні космічні гіпотези походження людини, ні релігійна, бо всюди є акт цілеспрямованої діяльності зі створення благ, необхідних для задоволення людських потреб.

Незалежно від світоглядних засад більшість дослідників вважає, що праця (цілеспрямована діяльність) відіграла фундаментальну роль у формуванні особливого відношення людини до світу і до самої себе.

А.Гелен стверджував, що дія (а його розуміння дії тотожне праці) може бути відправним пунктом у розумінні людини: “Всю організацію людини можна зрозуміти, виходячи з дії... Під дією слід розуміти передбачувану спрямовану зміну дійсності, а сукупність змінених таким чином фактів... слід називати культурою” [7, 351].

Праця суттєво змінила відношення предків людини до світу. Відомо, що тварина живе у вузькій екологічній ніші. Її органи спеціалізовані та пристосовані до зовнішнього середовища, яке є ніби продовженням її тіла. Тварина реагує лише на сприятливі або небезпечні для неї подразники середовища. Всі інші залишаються поза її увагою.

Для людини, завдяки здатності планомірно перетворювати навколишні речі, не існує нейтральних подразників чи речей. Все (камінь, дерево, рослина тощо) може безпосередньо чи опосередковано бути придатним для виготовлення знарядь, одягу, їжі. Людина, як висловився засновник філософської антропології М.Шелер, на відміну від тварини, “відкрита світу”, вона “має світ” [7, 352]. Вона не включена у світ як його органічна частина, а підноситься над світом, між нею і світом існує своєрідна дистанція.

Дещо по-іншому осмислює специфіку людського відношення до світу Гелен. На його думку, людина створила своїм середовищем культуру. Завдяки цьому людина освоїла майже всю земну кулю і навіть вирвалася за межі Землі. Вона не цілком залежить від природного середовища, тому що захищена штучним середовищем - сферою культури. Її “відв'язаність” від середовища існує не лише практично, а й у думках. Подумки людина здатна подолати обмежені просторово-часові параметри свого буття в навколишньому світі. Вона є істотою, “якій відкрита вся повнота простору” [7, 352].

Праця безпосередньо пов'язана з мисленням. Тварина знає світ тільки крізь призму своїх фізіологічних інтересів. Вона не знає речей самих по собі, вона “знає” себе в речах: проектує речі на себе, на задоволення своїх біологічних потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці знає об'єктивні властивості речей, знає їх такими, якими вони є самі по собі безвідносно до її потреб. В праці людина застосовує річ проти речі (Гегель вбачав у цьому “хитрість розуму”) [7, 352]. Так, при застосуванні каменя проти дерева первісна людина дізналася, що камінь твердіший за дерево. У цьому знанні зафіксоване відношення самих речей, а людина вилучена з нього. Мислення людини оперує об'єктивними властивостями речей.

Певне знання властивостей речей і вміння оперувати ними (“технічне мислення”) у зародку притаманне тваринам. Імовірно, що воно тривалий час було властиве і предкам сучасної людини до появи мислення у мовній формі. Так принаймні вважають сучасні дослідники.

Праця зумовила й зміну відношення людини до самої себе. Тварина спонукається до дії (пошуку їжі тощо) лише під безпосереднім тиском потреб. Людина виготовляє знаряддя і тоді, коли вона сита (за відсутності потреб), і тоді, коли голодна. Вона тамує голод, але працює над знаряддям. Це свідчить, що людина піднялася над своїми потребами, навчилась дисциплінувати їх, бути певною мірою їх господарем. Здатність людини підноситися над собою (своїми біологічними потребами) дала підставу німецькому філософу Гельмуту Плеснеру (1892 - 1985) назвати її ексцентричною істотою: “Якщо життя тварини центричне (злите з її тілом), то життя людини ексцентричне, вона не може порвати центрування, але одночасно виходить із нього назовні” [7, 352].

1.4 Сучасне осмислення діяльності

У сучасному осмисленні проблеми людини практично неможливо обійтися без марксистських розробок про роль практичної діяльності, людських сутнісних сил, унікальність та універсальність особи, про відчуження та шляхи його подолання, про свободу і необхідність, процесуальність людського історичного поступу, міра якого визначається мірою реалізації сутнісних сил людини, про місце культури як вихідної ознаки людського суспільства тощо [4, 442-443].

За З. Фрейдом, на діяльність людини впливає сфера підсвідомих потягів еротичного характеру. А. Адлер акцентував увагу на соціальних факторах, вдаючись до аналізу соціальної діяльності людини та самодіяльного характеру людського існування [4, 494].

На думку Ч.С. Пірса, засновника прагматизму, “внесення розуму” в ірраціональну дійсність відбувається через практичний досвід суб'єкта, даючи змогу встановлювати умови верифікації (перевірки) суджень, раціоналізувати світ і тим самим повідомляти йому статус реальності. Основою всього цього є розуміння людської діяльності як тієї “вісі”, навколо якої формуються філософські поняття і концепції, де поняття про об'єкт досягаються розглядом всіх практичних наслідків, що випливають з дій над цим об'єктом.

Дія (діяльність), за Пірсом, є основною формою людської життєдіяльності, має не рефлекторний, а свідомий і доцільний характер, відповідно до чого пізнавальну діяльність слід розглядати не у відношенні до зовнішньої (об'єктивної) реальності, а в зверненні до внутрішніх психологічних процесів, говорити не про знання, а про віру, вірування, переконаність, готовність або звичку діяти так чи інакше. Наявність зазначених чинників забезпечує плавність дії, її неперервність. Оскільки ж ця плавність порушується сумнівом, то процес пізнання слід розглядати як перехід не від незнання до знання, а від сумніву до вірування, де об'єктивність знання замінюється колективним соціальним критерієм віри [4, 515].

У своїх довоєнних працях філософсько-психологічного спрямування (написаних під сильним впливом феноменології Гуссерля) Ж.-П. Сартр висловлює думку про необхідність виявлення специфічно людської сфери життєдіяльності людини. Тільки знання особливостей цієї сфери може відкрити шлях до виявлення специфічно людського в людині. В пізнавальній діяльності в цьому плані можна виокремити уяву (фантазію), у соціально-життєвій діяльності - мораль. Тільки в цих формах діяльності поведінка ініціюється самим людським індивідом, тобто свободно (в інших формах поведінки, наприклад, економічній, “ініціатива” активності виходить від зовнішніх - “речово-тілесних” - чинників: органічно-тілесних потреб, технічного рівня розвитку виробництва тощо). Але це були лише перші підходи до “прояснення” екзистенційної специфіки людського буття [2, 280].

Розглядаючи діяльність як спосіб людського буття й водночас як спосіб даності людині об'єктивної реальності, українська філософія, залишаючись у межах матеріалізму, надає останньому специфічного звучання. Це - антропоцентричний матеріалізм, який не може тяжіти в загально філософському плані до визнання взаємозалежності сутнісних властивостей людини (а не лише лінійної залежності ідеального від матеріального, раціонального від чуттєвого та ін.), а в плані соціально-філософському до визнання людської особистості ініціюючим началом будь-яких історичних новацій і починань [2, 400-401].

Впродовж тисячоліть праці викликала в людей різні почуття та асоціації. Можна говорити про два основні й нерозривні аспекти праці та відповідного ставлення до неї. Один із них сформульовано в Біблії, де праця розглядається як кара за людський гріх: “У поті чола свого добуватимеш хліб свій” [3, 117]. Інший аспект знайшов своє виразне відображення в численних народних святах, пов'язаних із працею, її певними сільськогосподарськими циклами.

Отже, з одного боку, праця виступає як прагматичний процес досягнення життєвих благ, і в цьому своєму виразі вона спрямована на отримання грошей, інших матеріальних цінностей, забезпечення відпочинку і т.д. Вона тяжка, тривала, викликає “зношування” людини в її процесі. З іншого боку, праця виявляє, розвиває творчі здібності людини, саму її суть. У цій своїй якості вона мотивує, окрилює людину, сприяє її духовному ростові. Творча праця ніби відтворює особу, відновлює її.

Схожі, але дещо інші аспекти праці визначаються при її розподілі на вільну та примусову. Дуже переконливо описав руйнівну силу примусової праці видатний російський письменник Ф.М. Достоєвський: “Якби захотіли цілком розчавити, знищити людину, покарати її найбільш жахливим покаранням, так що найбільш страшний вбивця здригнувся б від цього покарання і жахався його заздалегідь, то варто було б надати роботі характеру цілковитої марності та безглуздя... Частина такої тортури, безглуздя, приниження й сорому є і в усякій вимушеній роботі” [6, 118]. На думку письменника, відомого своєю працелюбністю і працездатністю, можна покластися, особливо з огляду на те, що приниження, тортури та безглуздя царської каторги він спізнав сповна [6, 118].

Такий аналіз праці не повинен викликати у людини почуття песимізму. Ми виходимо з того, що особа, яка живе дорослим життям, у світі праці, повинна знати не лише про його рожеву грань. Праця - це тяжка, напружена, відповідальна і часто не найприємніша частина людського життя. Але вона є тією частиною життя, котра визначає його основу, надає йому сенсу й наснаги. Кожен в змозі викресати з повсякденної праці творче полум'я, перетворити працю на процес виявлення і розвитку своєї людської суті. Для цього необхідно розуміти суспільні умови організації праці, правильно обирати професію та працювати в ній натхненно і продуктивно.

ІІ. Необхідність, свобода і відповідальність у контексті практичної діяльності

2.1 Поняття свободи і відповідальності

Свідомість завжди перебуває у стані смислової активності й вибірковості. До того ж їй притаманна ще одна суттєва властивість - здатність до так званої іншодії, тобто здатність вибирати, діяти по-іншому, не так, як минулого чи позаминулого разу. Іншими словами, свідомості притаманна свобода: сама людина ніколи не знає, що „витворить” її свідомість, яка перебирає варіанти, зупиняється на тому, що сама вважає важливим, кращим, значущим [5, 126].

Свобода - це поняття, що характеризує сутність людини і її існування, стан і можливість мислити і діяти відповідно до своїх уявлень та бажань, а не внаслідок внутрішнього чи зовнішнього примусу. Поняття свободи нерозривно пов'язане із поняттям „свобода волі”.

Свобода волі - це поняття, що означає можливість безперешкодного самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і завдань особистості. Вона часто пов'язується з:

· відповідальністю людини за свою діяльність;

· виконанням свого обов'язку;

· усвідомленням свого призначення.

Проте в історії людської думки розуміння свободи волі було і є різним: це або наслідок природної чи надприродної обумовленості, детермінованості (Бог, Абсолют), або само визначальна сила всіх життєвих процесів людини (наприклад, у А. Шопенгауера, Ф. Ніцше). Вольові якості людини визначаються частково генетично, частково виховуються навколишнім її середовищем, входячи до структури характеру особистості.

Для того, щоб зрозуміти феномен свободи особистості, потрібно розібратися в суперечностях волюнтаризму та фаталізму, визначити межі необхідності, без якої неможлива реалізація свободи.

Волюнтаризм полягає у визначенні першості свободи волі з-поміж інших проявів духовного життя людини, включно з мисленням. У такому випадку воля вважається сліпим, нерозумним першоначалом світу, яке диктує свої закони людям. Волюнтаризм проявляється в основному в соціально-політичній практиці як спроба свавільно вирішувати проблеми життя, не рахуючись з об'єктивними законами суспільного розвитку. Отже, діяти в дусі волюнтаризму означає не враховувати об'єктивних умов буття, законів природи і суспільства, видаючи свою сваволю за вищу мудрість. Прикладів подібного немало у світовій історії - досить згадати волюнтаризм вождів „великих революцій” у цілому і Жовтневої в Росії зокрема.

Фаталізм, навпаки, визначає весь хід життя людини та її вчинки, пояснюючи це або долею (у міфології і язичництві), або волею Бога (у християнстві й ісламі), або детермінізмом - замкнутою системою, де кожна наступна подія жорстко зв'язана з попередньою. Тут, по суті, немає місця свободі вибору, оскільки немає альтернативи.

Це властиво також для астрології та інших окультних наук минулого і сьогодення, для різноманітних соціальних утопій і анти утопій, відображених у творах письменників А. Платонова, Дж. Оруелла, О. Хакслі та ін.

Водночас варто зазначати, що ігнорування природної, історичної та іншої необхідності може спричинити лише свавілля і вседозволеність, анархію та хаос, що взагалі виключає свободу.

Свобода - дійсно „солодке” слово. Воно походить із санскриту і означає „улюблений” (згадаймо: „Живи вільно або помри... [5, 44-45]). Відомо кілька моделей взаємовідносин особи і суспільства щодо свободи та її атрибутів:

· найчастіше це прояв боротьби за свободу, коли людина вступає у відкритий часто непримиренний конфлікт із суспільством, прагнучи досягти своєї мети за будь-яку ціну. Це шлях не лише важкий, а й небезпечний;

· це втеча від світу, коли людина, яка не може здобути свободу серед людей, утікає в монастир, у скит, у себе, у свій „світ”, щоб там мати свободу самореалізації;

· здебільшого людина адаптується до світу, жертвуючи чимось у своєму прагненні отримати свободу, йдучи у добровільну підлеглість аби здобути новий рівень свободи у модифікованій формі;

· можливий також варіант певного збігу інтересів особистості й суспільства в набутті свободи, що має прояви в країнах з розвинутими формати демократії.

Отже, свобода - це найскладніший і глибоко суперечливий феномен життя людини та суспільства.

Відповідальність як протилежне свободі - це поняття, яке характеризує ставлення особистості до суспільства з погляду здійснення нею певних моральних та інших вимог з боку суспільства. Якщо обов'язок людини полягає в тому, щоб усвідомити, застосувати до того конкретного становища, в якому вона перебуває, та практично здійснити моральні вимоги, то питання про те, якою це завдання виконується або якою мірою людина винна (провина) в його невиконанні, - це і є питання про особисту відповідальність [5, 45-46].

Отже, відповідальність є відповідність моральної діяльності людини її обов'язку, що розглядається з погляду можливостей особистості. Вона охоплює такі питання:

· чи може людина виконувати висунуті до неї вимоги?

· якою мірою вона зрозуміла і тлумачить ці вимоги?

· якими є межі її діяльних здібностей?

· чи має людина відповідати за результати, досягнення яких від неї вимагається, та за наслідки своїх дій, які зазнали впливу зовнішніх обставин?

· чи може людина передбачити ці наслідки? [5, 45-46].

2.2 Питання свободи, вибору і відповідальності в екзистенціалізмі

Питання свободи, вибору і відповідальності людини займає одне з головних місць в екзистенціалізмі. Людина вільна вибирати свою сутність і ставати тією, якою вона є. Людина - це дещо незавершене, постійна можливість, задумка, проект, мандрівник з поглядом, спрямованим на безперервну зміну картини свого власного “Я”. Завдяки такому динамізмові течії зовнішнього життя, буття не є станом. Воно процес вічного оновлення, безперервне народження. При цьому, за Сартром, людина спочатку з'являється на світ, існує, щось робить, щось відчуває, про щось думає, бажає, а потім визначає себе, хоче бути такою, а не іншою, прогне до індивідуальної вигоди, визначаючи свою сутність. Звідси існувати, бути означає створювати себе, вибирати серед форм і змістів, які не піддаються обліку, де людина абсолютно вільна у виборі себе, а разом і всього світу. В основі цих дій лежить початковий проект, та далі нередукована основа, до якої можна наблизитися під час аналізу людської особи, що первісно створює вибір самої себе по відношенню до буття. Цей вибір є сама особа, її буття, те рішення суб'єкта, як він буде писати свою історію життя [4, 467-468].

Сартр у здійсненні людської свободи розглядає трансценденцію, яка є необхідною умовою спонтанного самоутвердження людини. Справжність буття - це насамперед свобода від повсякденності, вірний вибір себе перед лицем смерті, визнання власної вини, рішучість дії. Приймаючи власну вину і рішучість дії, буття вибирає себе і вільним вибором долі визнає невідчуженість свободи Другого поруч зі соєю свободою так, щоб акт будь-якого особистого вибору був вибором для всіх і в ім'я всіх [4, 467].

За Г.Марселем, бути вільним означає розпоряджатися собою, віддавати себе Богу, забуваючи про себе, і тим самим служити світові з встановленим в ньому порядком. На думку М.Гайдеґера, свобода - це звільнення від ілюзій повсякдення, Сартр переносить свободу в сферу свідомості як деякої абсолютної свободи творчості, здатної заперечувати будь-яке наявне буття, будь-яку визначеність і навіть своє власне минуле. При цьому свобода не тільки властива людині, а й складає її основу. Людина і є свобода, вона розуміється як дещо таке, що не піддається вираженню в поняттях, тобто переживання індивіда, його внутрішній стан, настрій.

Як вільна істота людина вільна вибирати себе і нести відповідальність за свій вибір. Останній - засіб реалізувати себе і своє існування в реальному світі людських потреб, який постає інструментальним світом. І хоча людина має право на вибір, однак цей вибір не співпадає ні з внутрішньою, ні з зовнішньою субстанцією, а відсутність ієрархії цінностей виливається в ствердження однакового абсурду будь-якого вибору, що реалізує яку б то не було цінність, на чому наголошує Сартр. При парадоксальності такої інтерпретації вибору і свободи можна зробити не менш парадоксальний висновок. Початковий вибір виявляється тотожним буттю і здійснюється з першим проявом свідомості. Він здійснюється ще тоді, коли немає чіткого осмислення і постановки мети. Те, що було початковим як вибір, виявляється не необхідністю, а долею. Свобода зникає. Від абсолютної свободи екзистенціалізм, незалежно від його християнської чи атеїстичної орієнтації, переходить до неминучого року. Проблема свободи знімається і кожному індивідові пропонується шукати свободу в глибинах особистого існування [4, 467-468].

За К. Ясперсом, в об'єктивному світі діє причинність, у світі екзистенції - свобода [2, 276].

Екзистенція свободна, власне вона і є сама свобода. Але це - трансцендентальна свобода, тобто абсолютну свободу вибору екзистенції обмежує Бог, який і є у Яс перса втіленням трансценденції. “Рішення на користь свободи і незалежності проти всіх образів цього світу, проти будь-якого авторитету не означає рішення проти транценденції. Той, хто спирається на самого себе перед лицем трансценденції, вирішальним чином випробовує ту необхідність, яка цілком віддає його в руки Бога” [2, 276-277].

Вступити в комунікацію з екзистенцією (осягнути її) можна лише через трансценденцію. “Оскільки я осягнув самого себе, виходячи зі свободи, я тим самим осягнув свою трансценденцію, зникаючим явищем якої я саме і є у своїй свободі” [2, 277]. Свобода у Ясперса “зв'язана”. Вона безумовна (незумовлена) лише стосовно предметного світу, але щодо трансценденції вона зумовлена. Це, звичайно, специфічна зумовленість (необхідність), не природна й не морально-етична. Ідеться про свободну (екзистенційну) необхідність; класичним її прикладом можуть служити відомі слова М.Лютера “Hier stene ich, ich kann nicht anders” (“На тому стою і не можу інакше”) [2, 277].

М.Бердяєв називав свою філософію екзистенціалізмом, або філософією духу. Центром в ній стала тема людини, її свободи, творчості особи, духу, історії, зміст якої її розглядав з точки зору загальнолюдських цінностей, визнання примату свободи над буттям, свободи як фундаменту життя особистості, поля діяльності для неї. За Бердяєвим, свобода не дарується Богом, вона передує буттю і Богу. З безодні первісної свободи розкривається Бог, з неї розкривається і особистість, постає світ як перехід буття в небуття, творчості з свободи [472].

Бердяєв вважав, що усвідомлення зв'язку індивідуальних долів з долею світобудови дасть змогу людині здолати трагізм беззмістовного існування, що пригнічує сучасну людину, світове зло, трагічну історію. Все це повинно відбуватися не осторонь людини, а за її активною участю, де найважливішим покликанням історичного процесу є свобода вибору, щаблями якої служать духовний розвиток, заперечення теократії в ім'я утвердження людини [4, 474].

Бердяєв підкреслював, що свобода є насамперед здатність до самоуправління і самообмеження, що неможливо без дисципліни, без підкорення себе тій істині, яка і робить людину вільною [4, 474].

Л.Шестов не сприймав шаблонів ні здорового глузду, ні логічних сурогатів, обстоюючи свободу думки, яка може бути тільки власною думкою, де хоче цього чи не хоче людина, але рано чи пізно їй доведеться визнати непридатність будь-яких шаблонів і почати творити самій [4, 475].

Засуджуючи ідеологічний утопізм, він закликав до творчості та конкретної дії, цінності життя на землі, обстоював новий тип філософії про людину, її дух, права та свободи людського індивіду перед культом необхідності, вимагав особистого вдосконалення людини, де свобода та індивідуальність не пригнічуються ніякою необхідністю і всезагальністю [4, 477].

Проблема відповідальності в кінцевому підсумку є питанням про реальну моральну свободу людини, яка повною мірою може здійснюватися лише з гармонійним розвитком усіх її здібностей.

Висновки

Наша здатність бути свідомими істотами з необхідністю спонукає до пізнання і перетворення світу - до діяльності. Особливим проявом діяльності є праця.

Праця - цілеспрямована діяльність людини зі створення благ, необхідних для задоволення своїх тілесних і духовних потреб.

Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці зумовлює розвиток її свідомості, вдосконалення функцій органів чуття і мозку, що сприяло розвиткові пізнавальних можливостей, і вона почала принципово по-новому ставитися до навколишнього світу .

Людину завжди судили через її вчинки. Тобто важливо не те, що людина говорить, чи як вона це говорить, важливо те, що і як вона робить.

Але також можна стверджувати, що не важливо, що людина робить, важливо - чи хоче робити.

Свобода діяльності є сутністю кожного.

Людина - це вільна істота, пануюча над своїм оточенням, над гордою землею, яка так довго володарювала над усім.

Ми свобідні - і тому вільні іти куди хочемо і бути самі собою всюди, де б ми не знаходились.

Ми створюємо своє життя силою свого вибору. Ми відчуваємо себе зовсім безпорадними , коли ухиляємося від можливості зробити вибір, коли не хочемо будувати своє життя самі.

Зроблений нами вибір приводить нас до нових випробувань.

Єдиний спосіб назавжди уникнути вибору, що лякає нас, - це покинути суспільство і стати аскетом, а такий вибір налякає багатьох.

Відповідальний - це здатний відповідати, здатний відповідати за той спосіб життя, котрий він вибирає. Існує, звичайно, тільки одна істота, перед якою ми повинні відповідати, і це - ми самі.

Від самооцінки людиною свого життя залежить розуміння нею його повноти, а саме розуміння - від уміння цінувати кожну мить, сповнюючи життя діяльністю, роздумами, враженнями.

Чим розвиненішою є людина, чим ширше коло її інтересів та вмінь, чим різноманітніша її діяльність, тим багатше й повнокровніше її життя.

Література

1. Аристотель. Никомахова этика// Аристотель. Соч. в четырех томах. - Т.4. - М.: Мысль, 1989. - 152с.

2. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. - К.: Либідь, 2001. - 408 с.

3. Біблія. - М.: Об'єднання біблійних товариств, 1990. - 292 с.

4. Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика: Підручник / Г.І. Волинка, В.І. Гусєв, І.В. Огородник, Ю.О. Федів; За ред. Г.І. Волинки. - К.: Вища шк., 1999. - 624 с.

5. Людина і світ: Підручник / Л.Ю. Губерський, В.Г. Кремень, А.О. Приятельчук та ін..; Голов. ред. Л.В. Губерський. - 2-ге вид., випр. І доп. - К.: Т-во „Знання”, КОО, 2001. - 349 с.

6. Особа і суспільство: Підручник / Р.А. Арцишевський, С.О. Бондарук, В.І. Бортников та ін. - Київ; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 1997. - 352 с.: іл.

7. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. - 576 с. (Альма-матер).

8. Ушинський К.Д. Твори в шести томах. К.: 1954.