Аврелій Августин: філософія буття

12

Найбільшим християнським мислителем періоду патристики і найбільш видатним з "батьків церкви" був Аврелій Августин (354-430). "Ти нас створив для себе, і наше серце буде неспокійним, поки не упокоїться в тобі". Цією пропозицією починаються "Сповіді", в тридцяти книгах яких він у формі молитви розповідає про своє життя, що відрізнялося неспокоєм, постійним пошуком і багатьма помилками, до тих пір, поки не знайшов внутрішній спокій - спокій душі - в християнстві.

Народився він в р. Тагасте в Нумідії (Північна Африка), був сином отця-язичника і матері-християнки. У Карфагені, Римі і Мілані він вивчав риторику. Читання трактатів Цицерона збудило в нім інтерес до філософії, він захотів знайти істину. Спочатку він вірив, що знайде її у манихейцев, у вченні про дуалізм добра і зла. Пізніше в його думках з'являється академічний скептицизм, від якого він звільняється, вивчаючи неоплатоников, зокрема Дамба. Платонічна філософія найближче підходить до релігійної віри.

Врешті-решт істину Августин знаходить в християнстві, до якого він переходить в 387 р. перш за все під впливом християнського проповідника, міланського єпископа Амвросія. Пізніше він був призначений пресвітером і зведений в сан єпископа північноафриканського міста Гиппо. Тут в 430 р. він і помер.

У своїх творах він піддав пристрасній думці помилкові учення, яким сам тривалий час слідував. У трактаті, направленому проти академіків, він засуджує скептицизм, виступає проти маніхейства і інших єретичних учень. Крім "Сповіді" до його головних трактатів відносяться: "Про трійцю" ("De trinitate", 400-410), де систематизовані теологічні переконання, і "Про град божому" ("De civitate Dei", 412- 426). Останній трактат вважається головним твором Августина, бо містить його историко - філософські погляди. По-перше п'яти книгах цієї об'ємистої праці Августин указує на те, що Рим ліг з вини власного егоїзму і аморальності, але не по провині християнства, як про це говорять. У подальших п'яти книгах мовиться про ганебне язичество і помилки колишньої філософії. У решті двадцяти книг пише про протилежність між світською (диявольською) державою і царством божим, втіленням якого є церква; боротьба між ними представлена як боротьба добра і зла.

Спосіб викладу матеріалу в працях Августина відповідає його бурхливому, неспокійному характеру; писав він пристрасно і неприборкно, різко переходив від однієї позиції до іншої. Про нього говорили, що ні у кого з великих мислителів не було таких перепадів між високим і низменнейшим, що серед церковних святих він був найменше святим і найбільш людиною. Його творчість не має монолітного характеру, воно не утворює єдиної системи, але є джерелом, з якого довго черпала християнська філософія.

Філософія Августина виникає як симбіоз християнських і стародавніх доктрин. Із стародавніх античних філософських доктрин головним джерелом для нього був платонізм, який він знав по перевазі у викладі неоплатоников. Ідеалізм Платона в метафізиці, абсолютизм в теорії пізнання, визнання відмінності духовних принципів в структурі миру (добра і погана душа, існування окремих душ), упор на ірраціональні чинники духовного життя -

- все це вплинуло на формування його власних переконань.

Учення Августина стало визначальним духовним чинником середньовічного мислення, зробило вплив на всю християнську Західну Європу. Ніхто з авторів періоду патристики не досяг тієї глибини думки, яка характеризувала Августина. Він і його послідовники в релігійній філософії вважали пізнання бога і божественної любові єдиною метою, єдиною повною сенсу

цінністю людського духу. Вельми мало місця він відводив мистецтву

культурі і природним наукам.

Християнській основі своєї філософії Августин надавав велике значення. Він здійснив те, що тільки позначене у його попередників: зробив бога центром філософського мислення, його світогляд був теоцентрическим. З принципу, що бог первинний, витікає і його положення про перевагу душі над тілом, волі і відчуттів над розумом. Цю першість має як метафізичний, так і гносеологічний і етичний характер.

Бог є вищою суттю, тільки його існування витікає з власного єства, все остальное з необхідністю не існує. Він єдиний, існування якого незалежно, все остальное існує лише завдяки божественній волі. Бог є причиною існування всякого сущого, всіх його змін; він не тільки створив мир, але і постійно його зберігає, продовжує його творити. Августин відкидає уявлення, згідно якому мир, будучи створеним одного разу, розвивається далі сам.

Бог є також найважливішим предметом пізнання, пізнання ж скороминущих, релятивних речей безглузде для абсолютного пізнання. Бог виступає в той же час і причиною пізнання, він вносить світло до людського духу, в людську думку, допомагає знаходити людям правду. Бог є найвищим благом і причиною всякого блага. Оскільки все існує завдяки боові, так і всяке благо походить від бога.

Спрямованість до бога для людини природна, і єдино через з'єднання з ним чоловік може досягти щастя. Філософія Августина таким чином відкриває простір для теології.

Душу Августин розуміє чисто спиритуалистиески, міркуючи у дусі ідей Платона. Душа як самобутня субстанція не може бути ні тілесною властивістю, ні видом тіла. Вона не містить в собі нічого матеріального, має лише функцію мислення, волі, пам'яті, але не має нічого спільного з біологічними функціями. Від тіла душу відрізняться досконалістю. Таке розуміння існувало і в грецькій філософії, але у Августина вперше було сказано, що це досконалість

походить від бога, що душа близька боові і безсмертна.

Душу ми знаємо краще, ніж тіло, знання про душу є визначеним, про тіло ж навпаки. Більш того, душа, а не тіло пізнає бога, тіло ж перешкоджає пізнанню. Перевага душі над тілом вимагає, щоб людина піклувалася про душу, пригнічувала плотську насолоду.

Основою духовного життя є воля, але не розум. Це твердження засноване на тому, що суть кожної речі виявляється в її активності, але не в пасивності. Звідси витікає висновок, що людську суть характеризує не розум, який має пасивний характер, але дії, активна воля. Вчення Августина про першість волі відрізняється від старогрецького раціоналізму. Іррационалітічеськоє розуміння людського духу приходить до того, що суттю духу є вільна воля. Цю позицію Августин утілював не тільки в психології, але і в теології: першість волі відноситься і до божественної суті. Його філософія переходить, таким чином, від інтелектуалізму і раціоналізму до волюнтаризму.

Вся філософія Августина зосередилася на бозі як єдиному, довершеному, абсолютному бутті, мир же має значення як боже творіння і відблиск. Без бога нічого не можна ні зробити, ні пізнати. У всій природі нічого не може відбутися без участі надприродних сил. Світогляд Августина дуже чітко протистояв натуралізму. Бог як єдине суще і істина є змістом метафізики, бог як джерело пізнання є предметом теорії пізнання; бог як єдине благо і прекрасне є предметом етики, бог як персона всемогутня і повна милості є головним питанням релігії.

Бог не тільки нескінченне буття, але і персона сповнена любові. У цьому ж напрямі теоретизували і неоплатоники, але бог ними розумівся не як персона. У неоплатонизме світ - еманація божественного єдиного, необхідний продукт природного процесу, у Августина ж мир - акт божественної волі. У Августина виявляється тенденція до дуалізму на відміну від неоплатонического монізму, заснованого на ідеї, що бог і мир мають один і той же характер.

Згідно Августину, мир як вільний акт бога є творінням розумним, бог створив його на основі власної ідеї. Християнський платонізм був августинианским варіантом учення Платона про ідеї, яке розумілося в теологічному і персоналистическом дусі. У бозі прихований ідеальний зразок реального миру. Як у Платона, так і у Августина існують два мири: ідеальний - в бозі і реальний - в світі і просторі, такий, що виник завдяки втіленню ідеї в матерію.

Августин, у згоді з філософією еллінізму, вважав, що метою і сенсом людського життя є щастя, яке повинна визначити філософія. Щастя можна досягти в єдиному - в бозі. Досягнення людського щастя припускає перш за все пізнання бога і випробування душі.

На відміну від скептиків Августин розділяв уявлення про те, що пізнання можливе. Він шукав такий спосіб пізнання, який не схильний до помилок, намагався встановити певну надійну крапку як початковий шлях пізнання. Єдиний спосіб подолання скептицизму, на його думку, полягає у відкиданні передумови, що плотське пізнання може нас привести до істини. Стояти на позиціях плотського пізнання - означає укріплювати скептицизм.

Августин знаходить ще один пункт, підтверджуючий можливість пізнання. У підході скептиків до світу, в самому сумніві він бачить визначеність, достовірність свідомості, бо можна сумніватися у всьому, але не в тому, що ми сумніваємося. Це свідомість сумніву при пізнанні є непохитною істиною.

Свідомість людини, його душа є стійким пунктом в постійно змінному, неспокійному світі. Коли людина зануриться в пізнання своєї душі, він знайде там зміст, який не залежить від навколишнього світу. Це лише видимість, що люди черпають свої знання з навколишнього світу, насправді вони знаходять їх в глибинах власного духу. Суть теорії пізнання Августина - апріорність; творцем всіх ідей і понять є бог. Людське пізнання про вічні і незмінні ідеї переконує людину, що їх джерелом може бути лише абсолют - вічний і надвременный, безтілесний бог. Людина не може бути творцем, він лише сприймає божественні ідеї.

Істину про бога не може пізнати розум, але віра. Вера ж швидше відноситься до волі, чим до розуму. Підкреслюючи роль відчуттів або серця, Августин затверджував єдність віри і пізнання. При цьому він прагнув не прославити розум, але лише його дополнитъ. Віра і розум взаємно доповнюють один одного: "Розумій, щоб міг вірити, вір, щоб розуміти". Філософія Августина відкидає концепцію автономного положення науки, де розум є єдиним засобом і мірою істини. Це розуміння відповідає духу християнства, і на цій основі могла будуватися подальша фаза - схоластика.

Характерною межею розуміння Августином процесу пізнання є християнський містицизм. Головним предметом філософського дослідження були бог і людська душа.

Переважання у сфері пізнання иррациональноволевых чинників над раціонально-логічними виражає одночасно і Августіново першість віри над розумом. Не самостійність людського розуму, а одкровення релігійних догматів є авторитетом. Вера в бога - результатне людського пізнання.

Теза про першість віри над розумом не була новою в християнській філософії. На відміну від попередніх "батьків церкви", які бачили джерело віри лише в Біблії, Августин

проголосив найвищим авторитетним джерелом віри церкву як єдину непогрішиму, останню інстанцію всякої істини. Це переконання відповідало тодішній ситуації. Церква в західній частині Римської імперії ставала ідеологічно і організаційно сильним централізованим інститутом.

Внесок Августина полягав також в тому, що спробував обгрунтувати першість віри над розумом. Все людське пізнання має два джерела, затверджував він. Першим є досвід, плотський контакт з речами навколишнього світу. Його межею служать рамки явища, переступити які неможливо. Інше джерело, багатше і значніше, поміщене в придбанні знання від інших людей. Це опосередковане пізнання і є віра.

Августин змішує віру взагалі і релігійну віру, освячену авторитетом церкви. Проте віра, яка спирається на досвід, в цілому зовсім інша, вона має іншу суть і характер, чим релігійна віра, витікаюча з "істин" Священного писання.

Оцінка добра і зла в світі, їх розрізнення були найбільш проблематичними у філософії Августина. З одного боку, мир як творіння бога не може бути недобрим. З іншого боку, існування зла поза сумнівом. При визначенні поняття теодицеи, або захисту досконалості творіння. Августин виходив з того, що зло не належить природі, але є продуктом вільної творчості. Бог створив природу доброю, але отруїла її зла воля. З цим пов'язана інша теза: зло не є чимось, що абсолютно протилежно добру, воно є лише недолік добра, його релятивний ступінь. Немає абсолютного зла, лише добро абсолютне. Зло виникає там, де ніщо не робиться добре, зло - це огида від вищих цілей, це або гординя або вожделенность. Гординя виникає з прагнення обійтися без бога, вожделенность - з пристрастей, направлених на скороминущі речі. Наступний аргумент теодицеи Августина полягає в тому, що зло не порушує гармонії миру, але необхідно для неї. Покарання грішників так само не противоречит цієї гармонії, як і винагорода святих. Августин, таким чином, не заперечує наявності зла в світі, проте розуміє його чисто негативно, як відсутність добра.

Етиці Августина властиво те, що він приписував злу інше походження, чим добру. Зло походить від людини, має земний характер, добро ж виникає від бога, продукт божої милості. Людина відповідає за зло, але не за добро.

З приводу поняття любові Августин гостро полемізував з бриттским ченцем Пелагием. Це була суперечка між представниками иррационалистической і раціоналістичною точок зору в питаннях християнської етики. Пелагий виходив з античного раціоналізму і учив, що первородного гріха не існує. Людина народжується вільною від гріхів, він сам, без допомоги церкві повинен піклуватися про своє блаженство. Пелагиевський відмова від розуміння людини як сліпого знаряддя бога представляв пряму атаку на ідеологічні принципи християнської церкви.

Августин, виступаючи проти концепції Пелагия об необремененности людину первородним гріхом, розвиває вчення про зумовленість. Згідно цьому ученню, Адам як перша людина народилася вільною і безгрішною. У нього була можливість слідувати за божою волею і досягти безсмертя. Проте люди в особі Адама, досвідченого дияволом, зробили гріх. Тому всі покоління людей не вільні, обтяжені гріхом і смертю, яка, по апостолові Павлу, є відплата за гріхи.

Дуалістичне розуміння бога і миру виступає перш за все як протилежність між вічним і незмінним духовним буттям бога і постійною мінливістю і загибеллю одиничних речей і явищ. Дослідження цієї протилежності вело Авустіна до проблематики часу. В рамках загального теологічного рішення цього питання окремі відповіді цікаві і з філософської точки зору.

Августин відкидає погляди тих античних філософів, які час ставили в залежність від руху небесних тіл: адже і вони створені богом. Згідно його розумінню, час є мірою руху і змін, властивих всім "створеним" конкретним речам. Перед створенням світу час не існував, але воно виявляється як наслідок божественного творіння і одночасно з останнім. Міру ж змін речам дав бог.

Августин спробував пояснити такі основні категорії часу, як сьогодення, минуле, майбутнє. Ні минуле, ні майбутнє не мають дійсної орієнтації, вона властива лише сьогоденню, за допомогою якого щось може мислитися як минуле або майбутнє. Минуле пов'язане з людською пам'яттю, майбутнє поміщене в надії.

Приведення як майбутнього, так і минулого до сьогодення доводить божественну, довершену абсолютність. У бозі раз і назавжди сполучені сьогодення з минулим і майбутнім. Августіново розуміння протилежності абсолютної вічності бога і реальної мінливості матеріального і людського світу стало однією з основ християнського світогляду.

Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності, яку він відстоює як вічний і незмінний принцип суспільного життя. Нерівність є стороною ієрархічної структури суспільного організму, створеного богом. Земна ієрархія - віддзеркалення ієрархії небесною, "монархом" якої є бог. Намагаючись запобігти зверненню народних мас до єретичних учень, Августин посилається і на християнську ідею рівності всіх людей перед богом - всі люди походять від одного прабатька.

Августин звертається і до суспільно-історичного процесу. Деякі історики навіть говорили про нього як про один з перших "філософів історії". Стимулом його інтересу до цієї проблематики було розграбування "вічного міста" в 410 р. готськими військами, очолюваними королем Аларіхом. Ця подія інтерпретувалася багатьма сучасниками по-різному. Одні пояснювали його як помста старих римських богів римлянам за те, що вони перейшли в християнство. Інші стверджували, що падіння Риму виголошує кінець людської історії, який наступає унаслідок гріховного переходу від первинного демократичного християнства до державного. Августин спростовує обидві ці інтерпретації.

У філософії історії він виступає проти як язичницьких релігійних уявлень, так і нерелігійних етичних і філософських концепцій. Язичницьких богів він відкидає як безсилих демонів, породжених поетичною фантазією. Їм він протиставляє єдиного і всемогутнього бога.

Про філософію історії у Августина можна говорити лише умовно. Він займається "долями всього" людства, керуючись, проте, християнськими міфологічними уявленнями, що спираються на біблейські матеріали. Людство походить від однієї пари прародителів і керує богом. Поняття історії у Августина є провиденциалистским (провидіння - - провидіння).

Августин висуває думку про єдність людської божественної історії, які течуть в протилежних, але взаємно нероздільних сферах, змістом яких є бій двох царств (градів) - божого і эемного. Дуалізм бога і природи переноситься, таким чином, і на суспільний розвиток. Божий град представляє меншу частину людства - це ті, які своїм морально- релігійною поведінкою заслужили у бога порятунок і милосердя; у земному граді, навпаки, залишаються люди самолюбні, алчные, егоїсти, які забувають про бога. Божий град поступово посилюється в суспільно-історичному розвитку, зокрема після приходу Ісуса. Головною передумовою приналежності до граду божому служать упокорювання і покірність як перед богом, так і перед церквою.

У своєму викладі плану божого визначення Августин дає періодизацію історії земних градів-суспільств. Вона заснована на аналогії з шістьма днями творіння, шістьма сферами людського життя, що розвиваються, і шістьма епохами, які приведені в Старому завіті. Це за своєю суттю есхатологічна концепція; ідея прогресу, яка в ній міститься, - релігійно-теологічна.

Церква в історії займає особливе положення: вона є суспільством Христа, об'єднує, згідно волі божою, вибраних, і поза нею не можна знайти порятунок. Церква є зримим представником царства божого на землі. Світський град і його держава також встановлені богом, але вони не мають привілейованого положення, як церква, яка займає вище положення, і держава повинна їй служити. Тільки за таких умов можливе виникнення гармонійного суспільного організму. Розуміння суспільства у Августина є теократичним.

Августин заклав основи нової християнської філософії. Він відкинув класичний підхід греків, заснований на об'єктивізмі і інтелектуалізмі, його підхід був інтроспективним, волі він приписував першість над розумом. Греки схилялися до финализму і натуралізму, Августин представляв бога як нескінченність, а мир - як продукт надприродної сили і творіння милості. Інтроспективна позиція переходить в персоналізм, бог - це перш за все персона, суттю якої є воля; цим самим філософія Августина відвертається від универсалізму стародавніх. Вона заснована на довірі до сил волі, віри, любові і милості, але у жодному випадку не до сил розуму і доказів.

У творчості Августина багато суперечностей і натяжок. Так, з одного боку, він вважав, що істина доступна лише індивідам, а з іншої - вважав її привілеєм церкви. З одного боку, істина має безпосередній характер, а з іншої - вона надприродний дар. Байдуже Августин віднісся і до раціоналізму, але проте кінцева мета, спрямованість розумілися їм як пов'язане з розумом божественне споглядання. Він стверджував, що тіло не є злом, бо походить від бога, але в тілесних бажаннях бачило джерело зла. Августин відкинув маніхейський дуалізм добра і зла, і саме дуалізм був останнім словом його історіософії. Різні прагнення ієрархічного християнства, біблейські і церковні думки, релігійний і церковний дух, раціоналізм і містицизм, вірність порядку і любові - все перепліталося в його творчості. Августин мав багато послідовників.

Використана література

1. Введение в философию. Ч. 1,2 Москва, 1990 г.

2. Мир философии: книга для чтения. Ч. 1,2 Москва, 1991 г.

3. Философская энциклопедия. т 1-5. Москва, 1993 г.

Спиркин А.Г. Основы философии. Москва, 1988 г.