Зміст

Вступ

1. Наукове розуміння процесу пізнання, відмінність наукового та буденного пізнання

2. Форми наукового пізнання

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Термін «логіка» походить від давньогрецького слова «логос» (logos), основні значення якого пов'язані з поняттями «мислення» («мисль», «думка») і «мова», «мовлення» («слово»). Тоді мислення ще не усвідомлювалось як відносно самостійний феномен.

«Логос» у розумінні давньогрецького мислителя Геракліта (VI--V ст. до н.е.), який першим вдався до цього терміна, -- це те, що упорядковує світ, одвічна об'єктивна всезагальна тривка закономірність. Певною мірою таке значення термін «логіка» зберігає і в наш час. Буття, за сучасними уявленнями, є суперечливою єдністю впорядкованості й хаосу. Виходячи з визначальної ролі першого моменту, говорять про об'єктивну логіку виникнення, становлення і розвитку тих чи інших об'єктів, зокрема про логіку подій тощо.

Логікою називають і науку, яка досліджує впорядкованість людського мислення, його закони й форми, і відповідну навчальну дисципліну. Розрізняють традиційну і сучасну логіку. Був час, коли чи не головну відмінність між ними вбачали в тому, що перша зберігала в собі елементи діалектичної логіки. Проте переважна більшість фахівців вважає, що специфіка сучасної формальної логіки полягає у використанні ідеї наведення доводів, подібних до обчислень у математиці, математичних методів, штучної мови тощо. Традиційна логіка -- перший ступінь формальної логіки, тобто її «арифметика», в ній досліджувані структури думок і міркувань ще обтяжені змістом, оскільки виражені переважно засобами природної (національної) мови. Сучасна ж логіка (так звана математична чи символічна) -- другий, вищий ступінь розвитку формальної логіки, своєрідна «алгебра» логіки. Вона застосовує математичні методи та спеціальний апарат символів і досліджує мислення з допомогою числення. А це відкриває дорогу до пізнання нових закономірностей мислення, з якими доводиться стикатися при побудові складних логічних конструкцій.

1. Наукове розуміння процесу пізнання, відмінність наукового та буденного пізнання

Скерованість пізнання на відкриття нового знання і різнорідність елементів, що складають його (предмета і засобів пізнання, об'єкта і суб'єкта пізнання) перешкоджає відтворенню пізнання в логічно бездоганній теорії, оскільки переходи, що відбуваються у пізнанні, суперечать законам тотожності і достатнього обґрунтування у формальній логіці. Вимога до теорії пізнання бути послідовною, логічно бездоганною заохочує лише примноження постулатів, що не можуть бути доведені. Відмова від логічного пізнання надає теоріям пізнання описового характеру, що не розкриває суть пізнання. Неповнота і недосконалість логічного уявлення пізнання служать причиною множинності логічних уявлень пізнання. У підсумку виявляється, що сам по собі науково-технічний прогрес не визначає теорію пізнання, якій слід надати перевагу, і знайомство з ним не звільняє від необхідності вивчати гносеологію. А знайомство з теорією пізнання, що претендує на очевидну бездоганність або таку, що сама собою розуміється, на універсальність не може переконати у її одинокості і відсутності інших теорій, що роблять видимими її слабкості. Не прагнучи до переказування великої кількості теорій пізнання, що суперечать, можна почати однією з таких, що видається кращою, а до інших звертатися в міру з'ясування її слабкостей. На найбільш повне охоплення ступенів і елементів пізнання претендує діалектична теорія пізнання. Претендуючи на універсальність, розглядає усі інші теорії пізнання як однобокі, спрощені уявлення про пізнання. Зі свого боку, інші теорії пізнання викривають діалектичну теорію у слабкостях. Тому, якщо почати з викладу діалектичної теорії пізнання, можна найбільш повно уявити пізнання і вказати на всі слабкості теорій уявлень про пізнання, претендують на вичерпність [2, с. 38].

Вихідними основами діалектичної теорії пізнання, спорідненими переконанням здорового глузду, буденної свідомості, виступають твердження про існування об'єктивного світу, його пізнаваності і діалектичності (суперечливості, взаємопов'язаності сторін і поступовості) пізнання. Утверджування не можуть бути доведені теоретично, а приймаються як узагальнення усієї історії практики і пізнання. Ставлення до них можна назвати вірою, але не релігійною і не містичною, а розумною, виправданою досвідом пізнання і перетворення світу. Заперечення тверджень і віра в інші твердження суперечать здоровому глузду.

Діалектична теорія пізнання припускає, що суть пізнання полягає у відображенні дійсності свідомістю людей. Відображення свідомістю є єдністю споглядання і перетворення. Свідомість належить суб'єкту пізнання, який є єдністю матеріального та ідеального, що діє за допомогою знарядь праці, тіла і свідомості. Вказівка на матеріальність суб'єкта пізнання показує приналежність його до об'єктивного, природного, матеріального світу. Якщо суб'єкт пізнання - людина матеріальна, то і всі її властивості природні, серед них - і свідомість. Будучи природною, свідомість виявляється ланкою у ланцюгу природного, ланкою, що зв'язує людину зі світом, а не відгороджує її від світу. Свідомість, як відображення, не є від природи перешкодою пізнанню світу. Природність свідомості не заперечує специфіки відображення як відображення його відмінності від того, що відображається: те, що відображається, первинне і матеріальне, відображення вторинне й ідеальне [1, с. 77].

Важливим у процесі пізнання вважається положення: від живого споглядання до абстрактного мислення і від абстрактного мислення до практики - такий діалектичний шлях пізнання об'єктивної реальності. Положення можна застосовувати до перших кроків пізнання людства і вказує усі необхідні етапи сучасного пізнання з можливими перестановками у їх чергуванні. Кожному етапу властива відносна відокремленість, тому що суб'єкт пізнання є єдністю практичної дії, чуття і мислення. Перестановка етапів пізнання неприпустима: стосовно кінцевого джерела пізнання і скерованості процесу пізнання до кінцевої мети. Кожний етап відіграє свою незамінну роль у пізнанні. Єдиним джерелом пізнання об'єктивного світу є чуттєве відображення у формах відчуттів, сприймань і уявлень (що приєднують до сприйнять пам'ять і уяву в наочних образах). Виправданням такого стверджування служить присутність у мисленні понять з наочним змістом, з одного боку, і відсутність мислення і керованої ним дії суб'єкта при втраті чуттєвого контакту зі світом - з іншого боку.

Чуттєве відображення - продукт еволюції людини у процесі пристосування до світу і пізнання його. Здатність відображати і кількість органів чуття достатні для чуттєвого пізнання всього різноманіття явищ дійсності. У сучасному пізнанні навіть ті п'ять органів чуття, що є, далеко не завжди знаходять застосування усі, а більш за все використовуються органи зору і слуху. За допомогою органів чуття сприймаються індивідуальні особливості предметів, їх поява суб'єкта в формі просторових конфігурацій, кольорів, зв'язків, запахів, смаків та ін. Органи чуття засвідчують залежність властивостей предметів, що сприймаються, від умов сприймання - навколишніх явищ і стану органів чуття. Існує своєрідний зв'язок прояву органів чуття, з інтенсивністю і кольором освітлення, ступенем віддаленості спостереження відтінків кольорів, запахів, смаків та ін. Органи чуття відображають усю різноманітність властивостей предметів у конкретних умовах, що змінюються. Але саме залежність властивостей, що сприймаються, від умов сприймання вказує на те, що чуттєвому відображенню доступні лише зовнішні, змінні, несуттєві, випадкові ознаки предметів, тобто їх явища, а не суть [3, с. 53].

2. Форми наукового пізнання

Наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність -- складний багатокомпонентний процес, що охоплює: 1) пізнавальну діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки щодо своєї професійної діяльності; 2) об'єкти пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання й проявляється в певних логічних формах. Разом з тим наукове пізнання охоплює не тільки методи та засоби пізнання, а й уже сформовані логічні форми пізнання й мовні засоби. Проте концепції, теорії, наукові гіпотези тощо -- це не тільки результат, а й форми наукового пізнання, спрямовані на досягнення істинного (достовірного), систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Таким чином, наукове пізнання вирішує чітко окреслені завдання, що визначаються цілями пізнання і, в свою чергу, детермінуються практичними потребами суспільства й потребами розвитку самої науки.

Такі форми, як поняття, судження, умовиводи, в науковому пізнанні не відображають сповна його специфіку. З цією метою в його методологічному арсеналі сформувалися й набули відносної самостійності такі форми й засоби, як факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, ідея тощо.

Емпіричний рівень пізнання не зводиться лише до форм і методів чуттєвого сприйняття. Експериментальне дослідження, предметна діяльність передбачає й теоретичні дії, мислительну діяльність, спрямовану на постановку завдання, вирішення проблеми тощо. Проте й теоретичне пізнання не зводиться лише до оперування абстракціями, поняттями, категоріями, принципами тощо. Теоретична діяльність вчених (природодослідників, гуманітаріїв та су спільників), якщо вона хоче бути ефективною й успішною, має спиратися на практику, експеримент, спостереження, оскільки вони забезпечують дослідника фактами [4, с. 48].

Зрештою, наукові теорії завжди виходять з певних фактів, а їх теоретичні конструкції отримують статус об'єктивної істини, лише спираючись на факти. "Не можна конструювати зв'язки і вносити їх у факти, а необхідно виводити їх із фактів і, знайшовши, доводити їх, наскільки це можливо, досвідним шляхом". Історія розвитку суспільної практики й науки засвідчує, що доки люди не вміли та й не могли взятися за вивчення фактів, вони створювали відірвані від досвіду, схоластичні теорії. Тільки на ґрунті фактів почала розвиватися справжня наука, спершу природознавство, а згодом гуманітарні та суспільні науки.

Факти не лише живлять, стимулюють, а й рухають пізнавальний процес. Науковий інтерес породжує потяг суб'єкта до знання, що виявляється спочатку у формуванні проблеми, суть якої полягає у спрямованості зусиль суб'єкта на підтвердження чи спростування певних положень і фактів. Під час процесу формується гіпотеза, котра завдяки експериментальному чи теоретичному підтвердженню веде до формування вищих форм наукового пізнання (концепцій, теорій, ідей).

Факт -- це не лише чуттєво-дане у відчуттях, сприйняттях і переживаннях суб'єкта, як стверджують суб'єктивні ідеалісти. Матеріалістична філософська традиція розглядає факт як явища, події, процеси, форми руху матерії, котрі увійшли в сферу пізнання, стали предметом і надбанням людської діяльності й культури.

Факт -- це те, що нам відоме, про що ми дізналися в процесі спостереження, експерименту, досвіду, практики. Знання про об'єкт загалом чи окремі сторони, грані предмета, явища стають об'єктивними, незалежними за змістом від свідомості суб'єкта. В цьому розумінні "факт -- це неспростовна річ" [4, с. 51].

Спростувати факт можна тільки фактом. Проте в контекст науки входять, зберігаються й обробляються не самі по собі події чи явища, а їх теоретичні конструкції -- як опис цих подій, фактів, як емпіричне знання. Описання об'єктивних (досвідних, експериментальних) фактів, що піддаються спостереженню й можуть бути зафіксовані в мові чи інших знакових системах, становить науковий факт. Логіко-гносеологічною формою наукових фактів є так звані факто-фіксуючі судження, речення, слова тощо.

Особливістю таких фактів є те, що вони наукові, тобто істинні, перевірені практикою і допускають досвідну перевірку. Це однаковою мірою стосується не тільки фактів природознавства, а й наукових фактів зі сфери гуманітарного та суспільствознавчого знання. Факт має не тільки гносеологічне, а і методологічне значення, оскільки спростувати свідому, логічно послідовну брехню чи помилку можна, лише відшукавши точний, правдивий і перевірений факт, обдумуючи те, що перевірено.

Ідея -- це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності й суб'єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує цілий ряд функцій, основними з яких є: 1) під сумування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Ідея є й формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної діяльності, й одночасно включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення. Таким чином, ідея є особливою формою наукового пізнання.

Вона не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але також її розвиток у можливості, в тенденції. Вона фіксує не лише суще, а й належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання. Ідея не тільки забезпечує індивіда знанням про об'єктивну дійсність чи її фрагмент, а й дає йому теоретичні рекомендації, "креслення", як і що змінити, перетворити. Сказати: "Я маю ідею" -- означає, що я не тільки знаю, що являє собою об'єкт, а й володію теоретично шляхами, методами, засобами його перетворення, тобто знаю, як його змінити [5, с. 81].

Проблема -- це форма й засіб наукового пізнання, яка поєднує в собі два змістові елементи: знання про незнання й передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображанням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як суперечність між знанням про потреби людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх досягнення. Проблема -- це суб'єктивна форма відображення необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона одночасно є засобом досягнення й методом пошуку нових знань.

Постановка проблеми -- це вихід зі сфери уже вивченого у сферу того, що належить іще вивчити. Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість пізнавальних і практичних можливостей суб'єкта на певному етапі розвитку. Як пошуковий метод проблема вбирає в себе нове знання, але воно має характер припущення й поряд з істинними положеннями містить і помилки. Проблема -- це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст невіддільний від суб'єктивного. Це початковий етап становлення наукової теорії. В цьому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її застосування для вирішення поставлених завдань, а також визначення меж її застосування. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем і подальшого їх вирішення [2, с. 39].

Гіпотеза -- це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розв'язання певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів за допомогою перевірки, доведення. Після цього гіпотеза замінюється новою гіпотезою або перетворюється на наукову теорію. Заміна однієї гіпотези іншою не означає, що попередня була непотрібною на певному етапі пізнання, оскільки висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть у тому разі, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідною формою становлення нової.

На основі зазначених форм наукового пізнання, їх діалектичної єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

Концепція (від лат. conceptio -- розуміння, система) -- це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково обґрунтований і в основному доведений вираз основного змісту теорії. Але на відміну від неї він ще не може бути втіленим у чітку систему наукових понять. Концепція не тільки об'ємна, а й змістова сукупність поглядів щодо об'єкта (фрагмента) дійсності. Вона є не лише способом розуміння, а й тлумачення будь-яких явищ і процесів світу. Водночас концепція -- це провідна ідея у системі теоретичних і методологічних знань (характеристик, параметрів). Вона органічно поєднує і реалізує пізнавальну й герменевтичну та методологічну функції, забезпечуючи суб'єкт знаннями про навколишню дійсність, методами і фактами пізнання, розробляючи схеми її тлумачення та пояснення [1, с. 79].

Разом з тим концепція -- це провідний задум, котрий визначає життєдіяльність індивіда, стратегію дій людини у здійсненні планів, програм, реформ (концепція перебудови, концепція реформування аграрного сектору економіки, концепція освіти в Україні тощо).

Теорія -- це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. Вона має чітку логічну структуру, дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності й суттєві характеристики об'єкта. На відміну від гіпотези, наукова теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою. Вона забезпечує істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні властивості й зв'язки.

Наукова теорія відрізняється від гіпотези своєю істинністю, а від інших видів достовірного знання -- своєю точністю, логічністю, організацією, своїм об'єктивним змістом і пізнавальними функціями. Вона не тільки розкриває, а й дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в системі його зв'язків і цілісності, пояснює різноманітність наявних фактів і може передбачати нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Звідси -- найважливіші функції теорії: пояснення та передбачення. Теорія не тільки забезпечує ґрунтовне розуміння об'єктивної реальності, а й спроможна давати наукові прогнози -- сценарії майбутнього розвитку.

Усі форми та засоби наукового пізнання -- ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія -- взаємопов'язані й взаємозумовлюють одна одну.

Залежно від характеру об'єктів пізнання, методів і засобів їх вивчення, особливостей проблем, що вирішуються, в сучасному науковому пізнанні виокремлюють три основних види теоретичних досліджень.

* Фундаментальні дослідження, що спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання, розв'язання яких потребує глибокого аналізу розроблюваних теорій, законів, гіпотез та критичного вивчення пізнавальних можливостей, методів і засобів наукового пізнання, якими користується дослідник [3, с. 56].

* Дослідження, в яких вчений має справу з уже сформульованими проблемами, коли належить критично вивчити запропоновані рішення, перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези. Важливою метою цієї діяльності є розмежування перевірених та гіпотетичних знань.

* Прикладні теорії, спрямовані на практичне використання сформульованих законів і теорій, пошук методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці та пізнання. Як і інші, ці теорії також ведуть до наукових відкриттів.

Висновки

Таким чином, суть пізнання полягає у відображенні дійсності свідомістю людей. Відображення свідомістю є єдністю споглядання і перетворення. Свідомість належить суб'єкту пізнання, який є єдністю матеріального та ідеального, що діє за допомогою знарядь праці, тіла і свідомості. Вказівка на матеріальність суб'єкта пізнання показує приналежність його до об'єктивного, природного, матеріального світу. Якщо суб'єкт пізнання - людина матеріальна, то і всі її властивості природні, серед них - і свідомість. Будучи природною, свідомість виявляється ланкою у ланцюгу природного, ланкою, що зв'язує людину зі світом, а не відгороджує її від світу. Свідомість, як відображення, не є від природи перешкодою пізнанню світу. Природність свідомості не заперечує специфіки відображення як відображення його відмінності від того, що відображається: те, що відображається, первинне і матеріальне, відображення вторинне й ідеальне.

Важливим у процесі пізнання вважається положення: від живого споглядання до абстрактного мислення і від абстрактного мислення до практики - такий діалектичний шлях пізнання об'єктивної реальності.

Поняття -- форма мислення, яка відображає предмети в їх загальних та істотних ознаках. Умовивід -- форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки -- висновки. Завдяки умовиводам продукують так зване вивідне знання. Залежно від того, як рухаються знання в умовиводах -- від більш загального до менш загального, від одиничного до часткового чи й загального, від знань певного ступеня загальності до знань такого ж ступеня загальності, -- їх (умовиводи) поділяють на дедуктивні, індуктивні і традуктивні. Різновидом останніх є аналогія.

Судження -- форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.

Список використаних джерел