Теоретичні питання ідеології в українській філософській думці у 20-х роках ХХ століття

Теоретичні питання ідеології в українській філософській думці у 20-х роках ХХ століття

Галина СІМЧЕНКО,

редактор аналітично-інформаційного журналу „Схід”

Покоління української інтелігенції, що виступило на арені суспільного життя на початку ХХ століття, замість філософського споглядання поєднало теоретично-філософський пошук з активною громадсько-політичною позицією. Мабуть тому, не дивлячись на непересічний науковий доробок багатьох українських мислителів, вони не залишили в науці струнких теоретичних концепцій щодо феномену ідеології. Адже, досліджуючи цей предмет, слід бути незаангажованим і суб'єктивним. Разом з тим, їх вагомий внесок у розбудову теоретико-методологічної площини проблеми ідеології полягає у обґрунтуванні та узагальненні філософських позицій інших відомих теоретиків і використанні їх знань для розбудови української національної ідеї.

Криза новоєвропейського раціоналістичного типу мислення і пошук об'єднавчої суспільної ідеї знайшли відбиття у роздумах майже всіх діячів, яких сьогодні прийнято відносити до української світоглядної традиції - М.Грушевського, Б.Кістяківського, В.Вернадського, В.Винниченка, М.Хвильового, Д.Донцова, В.Липинського. Сутність кризи, як це пояснює В.Горський, полягала у тому, що втрата сподівань на побудову знання про суспільство за зразком природознавчих наук призвела до помилкового висновку про неможливість взагалі будувати наукове суспільствознавство. Отже, подальший розвиток суспільної думки відбувався, з одного боку, в межах релігійно-етичної традиції, а з іншого, в межах політико-ідеологічних доктрин [1, с.228]. Цей другий шлях обирали переважно прихильники марксизму, які вважали мірилом істини економічний детермінізм і, виходячи з того, побудували специфічну систему суджень, що обґрунтовували їх переконання щодо належного суспільного устрою. Творчий доробок зазначених українських філософів, звісно, не можна розглядати в контексті якоїсь ідеологічної доктрини, кожний з них мав власний критерій оцінки суспільних процесів і перспектив їх подальшого розвитку. Разом з тим, найбільше філософсько-літературна спадщина М.Хвильового, Д.Донцова і В.Липинського містить плідні думки щодо фундаментальних засад феномену ідеології, які і сьогодні не повинні бути забуті сучасними дослідниками і фахівцями філософії.

Ім'я М.Хвильового вперше гучно зазвучало у літературно-філософському середовищі у зв'язку з процесами осмислення української національної ідеї, які розпочалися за ініціативи і підтримки відомого громадського діяча, першого наркома освіти України М.О.Скрипника. Саме він очолив у 1926 році кафедру національного питання при Українському інституті марксизму-ленінізму і зорганізував дискусію про культурні та інші начала української нації. У центрі дискусії постала концепція Миколи Хвильового, яка ґрунтувалася на теоріях циклічного розвитку культури М.Данилевського та О.Шпенглера. Розділяючи з цими філософами ідею циклічного розвитку світової культури, він по-іншому осмислює цю циклічність, з точки зору формаційного підходу у дослідженні соціуму, який на той час був дуже популярним. Отже назви культурних епох за Хвильовим - патріархальна, феодальна, буржуазна, пролетарська. Суб'єктом кожного з культурних циклів виступають азійські та європейські народи, які, отримують певні переваги на тому чи іншому відрізку суспільного розвитку. Першим культурним циклом керує Азія, другим та третім - Європа, четвертим, на думку дослідника також має опікуватися Азія, оскільки Європа вже вичерпала свою культуротворчу енергію на попередніх етапах.

У зв'язку з цим переходом культуротворчої ініціативи цікаву і поважну роль М.Хвильовий відводить Україні. Саме її він вважає „оазисом азіатського ренесансу”, пояснюючи таку свою позицію вигідним розташуванням України на межі Європи та Азії, що дає можливість сполучити енергію обох культурних регіонів. Окрім того, неможливість суверенного існування України як держави і як нації, зумовлює, на його думку, визвольний національний пафос і формування в її надрах особливого типу „борця-конкістадора”, що здатен прийняти на себе роль „аванграда 4-го культурно-історичного типу” [2].

Саме цей „авангард”, під яким М.Хвильовий розумів українську творчу інтелігенцію, і якому присвятив свої подальші роздуми, і є наріжним каменем, що робить його концепцію дотичною до теорії ідеології, а більш вузько - до проблеми її суб'єкта в українській національній традиції. Підґрунтям світогляду українського інтелігента-культуротворця, „східного конкістадора” має бути психологічна європейська культура, яка, на відміну від російської культури „пасивно-страждального” штибу є динамічною, активною і здатною просувати суспільство вперед. Отже, покликанням українського інтелігента стає, за М.Хвильовим, - „... нести світло з Азії, орієнтуючись на грандіозні досягнення Європи минулого”. Зауважимо, що його ідея про творення культурно-симоволічної реальності українським інтелігентом, спираючись на принципово інші культурні схеми і стереотипи, ніж були прийняті в російській традиції, сьогодні має багато послідовників. А в той час, не дивлячись на те, що концепція М.Хвильового спричинила багато плідних думок з приводу української національної ідеї та ідеологічних засад подальшого розвитку українського суспільства, вони не набули концептуальної стрункості на рівні теорії української ідеї через певні політичні причини, більше того, сама ідея українізації в контексті Радянського Союзу взагалі була заборонена офіційною владою і почала розцінюватися як „культурна контрреволюція”.

В зв'язку цим пошуки в царині української національної ідеї переносяться у кола емігрантів, які шукають радикальні форми націоналізму, здатні підняти маси на відновлення державності. І в зв'язку з цим слід окремо зупинитися на політичній ідеології Д.Донцова, який чи не єдиний в українській філософській традиції того часу не просто висловлював міркування щодо фундаментальних засад ідеології, а й створив власну ідеологічну концепцію, в основу якої була покладена українська національна ідея.

Найголовнішими його працями є „Підстави нашої політики” (1921), „Націоналізм” (1926), „Дух нашої давнини” (1944). У обґрунтуванні світогляду інтегрального націоналізму, якому присвячена фундаментальна праця 1926 року він спирається на волюнтаристичну філософію Шопенгауера, Гартмана, Ніцше.

Передовсім він висуває ідею політичної нації, яка полягає у висвітленні трьох основних питань: “Яка мета нації?”, “Як здобути свою мету?”, “Хто має довершити цей процес?”.

Відповідаючи на ці питання, Д.Донцов повністю відмовляється від раціоналістичної методології, започаткованої Ф.Беконом, і бере за основу своїх філософських міркувань категоричний імператив Канта і подальшу його розробку у філософських концепціях Шопенгауера, Гартмана, Ніцше. Через феномен волі він пране розв'язати проблему національної ідеї, що утворюється, на його думку з низки індивідуальних і групових волінь до власної національної культури. У національній культурі Донцов вбачає першоджерела людського буття, які звільняють людину від умовностей і обов'язків трансцендентної “високої культури”. Отже, людина за цих умов стає “надлюдиною” і істотно спроможна воліти того, що сама бажає. Така позиція дає змогу Донцову сформулювати головні підстави своєї концепції інтегрального націоналізму. Вони полягають у :

1. “...зміцненні волі нації до життя, до влади, до експансії”;

2. “...стремлінні до боротьби та усвідомленні її конечності, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу”;

3. “...аморальності” (говорячи про цю засаду, Донцов має на увазі “буденну”, “міщанську” мораль, яка не спроможна оцінити велику ідею через першочергове опікування “приватними вигодами, турботами та інтересами”);

7. Останнім постулатом є визнання, що “боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема... Життя ж признає її тому, хто викажеться більшою силою морально і фізично. Ту силу можемо здобути лиш тоді , коли переймемось новим духом, новою ідеологією” [3].

Як бачимо, філософський зміст концепції ідеології інтегрального націоналізму Д.Донцова характеризується певним суперечливим поєднанням романтичного розуміння національного як аристократизму духу з біологізаторським ствердженням принципу “боротьби за існування”. Власне, і самого Донцова дослідники не відносять до якогось одного інтелектуального напрямку. Так, М. Чугуєнко зазначає, що "політичний світогляд Д.Донцова пройшов у процесі свого розвитку ряд етапів, кожен з яких характеризувався притаманною йому формою ідеології та типом світогляду. Однак на майже всіх цих етапах виразно простежується тенденція до синтезу в одне органічне ціле революційних та консервативних ідеологій. Найголовніші ідейні впливи, які позначились на формуванні донцовського політичного світогляду, такі: марксизм, ніцшеанство, християнська філософія" [4].

Оцінюючи через декілька десятків років творчу спадщину М.Донцова, дослідник В.Іванишин зазначає, що „Донцов у ХХ ст. зробив те, що в ХIХ - Шевченко. Він створив якісно нову філософію виживання нації, яка формувала новий, революційний спосіб національного думання при осмисленні минулого, аналізі й оцінці сучасного та плануванні політичного майбутнього. Вона викликала оптимізм, повертала віру, кликала до дії. (...) Його вчення і досі не втратило свого значення як основа для витворення національно-екзистенціальної методології нашого часу і як можливий варіант національної дії в умовах не виключеної політичної безвиході" [5, с. 130-131].

Максимально долучився до пошуку нових форм організації суспільства і інший непересічний мислитель і дослідник В'ячеслав Липинський. Його політична доктрина, найбільш ґрунтовно виражена в роботі ”Листи до братів-хліборобів” (1926) ґрунтується на переконанні, що „без власної Української Держави не може бути Української нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі громадського життя”. Якщо побудова Української держави на Українській землі є метою, що забезпечує існування і розвиток української нації, то, обмірковуючи шляхи до її досягнення, він висновує: „... держави не може бути без завоювання влади. Завоювання влади не може бути без ідеалістичного пориву, який морально піддержує войовників в їх боротьбі за владу... Такого ідеалістичного пориву не може бути, коли серед місцевого громадянства нема сильної і високовартісної інтелігенції. Бо тільки така інтелігенція може творити ідеологію, може морально піддержувати тих, що своєю матеріальною силою меча та продукції за здійснення цієї ідеології борються” [6].

Сказане зумовлює центральне місце, що відводиться в історіософській концепції В. Липинського категоріям „нація”, “інтелігенція”. Особливість розуміння їх зумовлюється активно-динамічним характером філософського світогляду В. Липинського, який він свідомо протиставляє пасивно-споглядальному підходові до навколишньої дійсності. З огляду на це, завдання своє він вбачає у зміні способу думання, формуванні нового світогляду української інтелігенції. Замість способу думання пасивного, „фаталістичного” - мовляв, Україна сама зробиться - я хотів дати спосіб думання активно динамічний, що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна”.

Головним для визначення нації в історіософії В.Липинського є поняття „Земля”. „Нація для нас, - роз'яснює він, - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним Українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї”. Стосовно цього В.Липинський різко протиставляє власну позицію поглядові як соціалістів, так і ідеологів інтегрального націоналізму, яким позиціонував себе М.Донцов. „Ви, українські соціалісти, - пише він, - ототожнюєте поняття нації з пролетаріатом і партією. Для Вас не соціаліст - не Українець. Ви ж, українські націоналісти, ототожнюєте поняття нації з мовою, вірою, племенем. І в цім хаосі, який панує в Ваших націоналістичних мізках, для одних - Українець єсть тільки той, хто говорить „українською мовою” і ненавидить „не-Українців”, другі додають, що він ще мусить обов'язково бути православний, не уніят і не латинник; треті - обов'язково уніят, не латинник і не православний, а будуть незабаром і четверті, які ще вимагатимуть від нього „русько-малоросійської” чистокровності з прізвищем на „юк”, або „енко” [6].