Особистість як об'єкт і суб'єкт моральної регуляції (методологічні проблеми)

Особистість як об'єкт і суб'єкт моральної регуляції (методологічні проблеми)

М. Сушинський

У поданій статті розглядаються проблеми особистості, яка формується цілеспрямованою діяльністю, розкривається зміст та механізм моральної регуляції. В свою чергу моральне врегулювання передбачає варіативність індивідуальної поведінки, яка спрямована на певне обмеження дії з боку особистості. Ця діалектична природа моральної регуляції дає змогу глибше пізнати сутність особистості.

У діяльністно-поведінковому ставленні до суспільства і людей формується особистість, і саме в цьому аспекті вона виявляє свої якості.

Поведінку, незважаючи на її єдність з діяльністю, необхідно відрізняти від останньої. Саме поведінка виявляє важливість ідеологічних детермінант як регуляторів. Здійснюючи певні операції, застосовуючи певні дії, людина відповідним чином себе поводить -- реалізує своє ставлення до суспільства, колективу, соціальних груп, інших людей, самої себе як до соціальних суб'єктів, займає таким чином певні соціальні позиції. Діяльність, дія, якщо розглядати їх відокремлено від контексту поведінки індивіда, спрямовані на досягнення тієї або іншої конкретної мети і підпорядковані переважно саме цій меті, водночас зазнають впливу і певних норм, які забезпечують досягнення мети, регулюють процес реалізації діяльності.

Поведінка ж є спрямованою на ширше; в якісному відношенні дещо інше коло настанов. Поведінка -- це діяльність через призму суспільних ідеологічних настанов. У контексті поведінки діяльність особистості розглядається співвідносно з ідеологічними настановами суспільства, з ціннісними орієнтаціями, що залишають особливий відбиток на здійснюваній індивідом діяльності відносно незалежно від її конкретно-предметного змісту.

Формуючи життєві засади (політичні, етичні), накреслюючи лінії та спосіб своєї поведінки, людина намагається провести їх через певні типи діяльності. У цьому розумінні людина перетворює свою діяльність на поведінку, підпорядковує її своїм принципам.

Вивчаючи особистість у зв'язку з її поведінкою, потрібно не випуск з поля зору те, що вона неможлива без діяльності. Діяльність забезпечує "матеріал" для поведінки.

Отже, індивід є суб'єктом своєї поведінки і водночас відносно соціальної регуляції виступає об'єктом, хоча в системі зазначеної регуляції він у багатьох аспектах є її суб'єктом; можливо зробити висновок, що індивід має об'єктивно-суб'єктивний статус у системі моральної регуляції.

З'ясуємо вплив моралі на поведінку як на об'єкт її регуляції.

Ідеологічні, у тому числі й моральні, настанови соціальної спільноти впливають перш за все на поведінку індивіда і вже через це -- на його діяльність. Так, вимога сумлінного ставлення до праці передбачає не конкретні форми трудової діяльності, а певний характер, стиль ставлення до неї, риси особистості як працівника незалежно від того, яку конкретно посаду обіймає людина. Доброзвичайність загалом переважно не визначає безпосередньо предметного змісту діяльності людини (хоча може іноді характеризувати її з етичного погляду). Але водночас з правовою, політичною регуляцією вона значною мірою надає їй відповідного ідеологічного, соціального спрямування, детермінує суспільну цінність поведінки, визначає деякі спільні форми зв'язку індивідуальної діяльності з діяльністю, інтересами суспільства, колективу, допомагає індивіду утверджувати через діяльність свою людську гідність.

Поведінка людини є варіативною і ситуативною, до того ж індивідуальною. Але водночас і загальнозначимою, соціальною. Соціальність поведінки детермінується, окрім інших чинників, і суспільним моральним врегулюванням. Нормативи доброзвичайності, якщо вони певним чином втілені у поведінці, є спільними для всіх членів суспільства, надають необхідної відносної єдності поведінці його окремих представників.

Відзначена єдність реалізується у різних вчинках, у різних галузях діяльності та в різних конкретних ситуаціях, завдяки чому поведінка людини зберігає цілісність та послідовність.

Стосовно особистості як об'єкта моральна регуляція разом з іншими різновидами соціальної регуляції є спільним знаменником для поведінки людей, зумовлює її подібність щодо багатьох суттєвих рис, тенденцій. Як об'єкт моральної регуляції особистість слід розглядати перш за все з погляду здатності її через свою поведінку реалізувати причетність до тієї або іншої соціальної цілісності, яким є зміст цієї причетності (єднання, протиставлення, боротьба, антагонізм) і в яких формах людина її відтворює.

З погляду вияву особистості як об'єкта моральної регуляції головним у становищі особистості щодо системи моральної регуляції є зв'язок індивідуальної поведінки з інтересами інших людей, соціальних груп, а також і з власними інтересами особистості, оскільки вона міцно споріднена зі своєю спільнотою і є її частиною, хоча й окремою.

Те, що саме особистість як відносно самостійна соціальна одиниця є об'єктом моральної регуляції, відображається у змістові та засобах регуляції, спрямованих на особистість. Вони загалом відповідають можливостям індивіда, останній, в свою чергу, спроможний втілити їх у поведінці, реалізувати у конкретній діяльності.

Засади, що не виконуються людьми, не можуть бути актуалізовані у вчинках людей і поступово зникають з кола соціальних нормативних настанов. Таким чином, типова поведінка конкретної історичної особистості повинна своєрідно передбачатися у нормативах, незважаючи на всю їх знеособленість. У спрямованих на особистість настановах моралі повинні специфічно враховуватися, зокрема, ситуативність та варіативність поведінки. Форма та зміст настанов повинні бути придатними для їх наслідування індивідами в умовах різних ситуацій та вчинків. Отже, структуру суспільної регуляції становить індивідуальна саморегуляція поведінки, яка її й зумовлює. За інших передумов нормативи неможливо було б поставити людині за обов'язок, вимагати їх виконання.

Моральне врегулювання передбачає варіативність індивідуальної поведінки і водночас спрямоване на обмеження цієї варіативності. Доброзвичайнісні настанови відображають у формі волі спільноти суспільну необхідність певних соціальних тенденцій та меж індивідуальної поведінки.

З'ясуємо основні напрями вияву суб'єктивності індивіда у сфері морального врегулювання. Для усвідомлення цього важливо наголосити, що соціальне джерело -- колективний етичний досвід - зосереджене у нормативах, залучається до руху лише у поведінці людини, з'єднане з індивідуальним джерелом -- розумінням і ступенем сприйняття особистістю нормативу взагалі, а також з готовністю до його виконання у конкретних умовах. Сприймаючи колективний етичний досвід, індивід, якщо він є самостійним і відносно розвиненим представником соціальної спільноти, не перекладає на неї свою частку відповідальності за умови та результати спільної діяльності. Поведінка індивіда певним чином контролюється спільнотою, але він і сам у доступних межах аналізує колективний досвід, намагається пересвідчитися у відповідності настанов інтересам класу, країни, народу, окремих людей, своїм власним. Норматив сприймається і засвоюється індивідом і водночас не "згасає" у його свідомості, а стає фактом його духовного життя. Активність особистості є умовою дієвості моральних нормативів.

Настанова дає переважно лише певний орієнтир, межі, напрям для рішення та дій, а не чітко визначену інструкцію. Відносно спільний імператив набуває якостей такого, що існує (об'єктивується у вчинкові) лише в єдності з особистим і конкретним, одиничним, а ця єдність втілюється у поведінці. Саме поведінка "відживлює" механізм регуляції. Відомим також є те, що не всі настанови моралі мають категоричний характер. Значну роль у врегулюванні поведінки людей має сукупність рекомендованих настанов. Спільнота не може примушувати до виконання рекомендацій, порад, закликів, до наслідування позитивних прикладів, ідеалів. Від прагнень етичного розвитку індивіда залежить ступінь використання ним таких вказівок як орієнтири у поведінці (ідеали, позитивний приклад, мета життя).

Завдяки активності, характерові переконань, духовній силі та красі людини віддзеркалене у прогресивних моральних постановах багатство соціального досвіду стає життєдайним джерелом людських вчинків, подальшого духовного розвитку.

Суб'єктивна роль індивіда у галузі етики виявляється опосередковано через те, що він може бути суб'єктом своєї поведінки у багатьох вимірах. Індивід дотримується певної системи моралі і змушений обирати повсякденні вчинки, визначити лінії своєї поведінки. Природа морального врегулювання дозволяє людині виявити самобутність та ініціативу, наслідуючи нормативи, а інколи активність особистості є умовою їх виконання. Це виявляється і в тому, що, хоча регулятивна діяльність щодо індивіда є невід'ємною, людина може обирати серед моральних систем, наявних у сучасному їй суспільстві. Звичайно, "творцем" доброзвичайності окремий індивід не виступає, ним є у першу чергу суспільство. Роль особистості у функціонуванні моралі зумовлюється самостійністю індивіда у тій мірі, якою його вчинки, поведінка збагачують або конкретизують, підтверджують соціальний досвід або відхиляються від нього.

У дійсності у будь-якому випадку, навіть якщо індивід своєю діяльністю випереджує суспільну етику, моральне значення, яке отримують вияви індивідуальності, залежить від їх ставлення до етики суспільної. Не зважаючи на це, мораль не існує поза свідомістю та поведінкою людини. Вона виконує власні функції, не лише впливає на прагнення, почуття та вчинки людей, але й через них, завдяки діяльності людини.

Ставлення членів спільноти до соціальних настанов має ширше і важливіше значення, ніж "особиста справа" її представників. Зокрема завдяки йому відбувається рух всередині настановчого змісту моралі. Ставлення до нормативів осіб, до яких вони звернені як до виконавців, виражене у безпосередніх оцінках нормативів і в поведінці людей, забезпечує "зворотній зв'язок" між етичною практикою, змістом контрольно-розпорядчих елементів моралі. Поведінка більшості членів соціальної спільноти допомагає суспільній свідомості виявити, зокрема, застарілі настанови, переконатися у складності втілення людьми окремих вимог через наявні умови. Все це змушує ідеологічні інструменти переглянути, можливо, зменшити ступінь показовості, притаманний певній вимозі, перевести, наприклад, її з безапеляційної настанови у рекомендацію.

Здійснення морального врегулювання через категорію оцінки також передбачає активну участь окремих членів спільноти у складній оцінювальній практиці суспільства. Суспільні оцінки, також і доброзвичайністі, повсякчас утверджуються через боротьбу різних думок. Тому більшої суспільної вартості набуває здатність особистості давати адекватні оцінки та самооцінки, боротися за перемогу правдивих етичних оцінок у суспільній думці. Від особистості вимагається вміння порівнювати різні оцінки, обґрунтовувати одні з них як правильні, планувати свою майбутню поведінку, певним чином ставитися до оточення. Багатовимірністю конкретних умов діяльності людей і груп, варіативністю поведінки не заперечується, а підтверджується необхідність існування для членів соціальної спільноти відносно узагальнені нормативи оцінок, інакше неможливо було б відобразити соціально-етичний сенс різних сторін та явищ суспільного життя. Наявність таких нормативів не нейтралізує, а передбачає активну, зацікавлену участь окремих членів суспільства у загальній оцінювальній практиці. Адже регулятивна дієвість узагальненого нормативу виявляється не шляхом його автоматичного накладання на факти етичного життя, а шляхом обґрунтування історично-конкретних оцінок на його основі, зумовлених результатом морально-аналітичної роботи свідомості членів суспільства.

Етично розвинену особистість характеризує здатність правильно кваліфікувати конкретні моральні ситуації, розуміти іншу людину (найчастіше своєрідну) з погляду доброзвичайності.

Джерелом психологічно-етичних конфліктів між людьми часто є нехтування моральної проблеми там, де вона є, нерозуміння інших з погляду етики, неспроможність давати правильну моральну самооцінку. Однак лише знань загальних зразків поведінки та доброзвичайнісних стосунків недостатньо для вміння переборювати створювані, подекуди вкрай складні життєві колізії, усвідомлювати протиріччя у душі людини, у духовній атмосфері колективу. Участь в етичній практиці сама по собі вимагає від людини підготовленості до вияву самостійності, поєднаної з психологічною реактивністю, душевною чуттєвістю, внутрішнім неспокоєм, незважаючи на всю впевненість людини в істинності її переконань -- основного стрижня індивідуальної моралі.

Моральне врегулювання відбувається як постійне проникнення соціального та індивідуального джерел (у відносному протиставленні індивідуального соціальному).

Теоретично неспроможним є недооцінювання значення соціального рівня моральної регуляції, нерозуміння важливості її особистісного рівня, необхідності її відносної індивідуалізації на певному етапі. Було б однобічним уявляти справу таким чином: лише суспільна мораль "читає" доброзвичайність особистісну. В реальності постійно відбувається процес взаємодії суспільної та індивідуальної моралі. Незважаючи на весь пріоритет соціального джерела, регуляція за допомогою моралі відбувається як взаємне збагачення суспільної регуляції і саморегуляції. Індивіду належить власна, хоча й найчастіше опосередкована, а також не головна роль порівняно з роллю суспільства у руйнуванні одних (старих) і формуванні інших (нових) моральних настанов. Внесок окремого індивіда у зміст моральних вимог відбувається у формі критики застарілих, неправильних положень. Особистість сприяє розвитку, зміні прескрептивного змісту моралі, стверджує нову поведінку тактики, здійснює вчинки нового типу, приймає невідомий раніше спосіб дії. Це, звісно, не означає, що прескрептивний зміст моралі оновлюють, збагачують будь-які оригінальні вчинки певної людини. Лише та лінія поведінки отримує широке значення зразка, яка відповідає тенденції суспільного розвитку, інтересам тих або інших соціальних сил, яка у принципі може бути відтворена у поведінці інших людей і її доречно перетворити на рекомендацію з погляду інтересів спільноти.

Звичайно, головне джерело життєдайності нормативу міститься, врешті-решт, у наслідуванні його широкими масами населення, втіленні його у стійких поведінкових нормативах суспільства. Однак, хоча й можливо вести мову про типовий для кожного суспільства стан звичаїв, між різними прошарками та окремими представниками населення завжди спостерігається певна нерівнозначність щодо моралі.

У галузі моралі завжди є свої авторитети і люди, поведінка яких є зразком для сучасників і розкриває іноді майбутні тенденції доброзвичайності. Як живий зразок поведінки позитивний приклад конкретизує моральні нормативи і критерії вцілому, отримує соціально вагоме регулятивне значення. Роль зразка у моральному формуванні особистості, у впливові на загальну духовну атмосферу може бути надзвичайно великою.

У свідомості соціального суб'єкта своєрідного аналізу з погляду моралі зазнають багато явищ суспільного життя. Не лише колективний соціальний суб'єкт, але й особистість виставляє моральні оцінки діям інших людей, суспільним процесам. Окрема людина, якщо вона є значимою як ідеолог, діяч у духовному житті суспільства, може відіграти помітну роль у боротьбі проти несправедливих свідомих явищ (війни, страт, расової дискримінації тощо). Вона виражає моральні сподівання, позиції тих або інших прошарків населення. Подібна діяльність такої особистості набуває регулятивного значення, інші люди починають так само ставитися до певних явищ. Окрема людина, таким чином, може зробити вагомий внесок у формування суспільної морально-політичної реакції на певні процеси та явища соціального життя.

Моментом розвитку моралі є спадковість між її системами. Певну роль у забезпеченні такої спадковості відіграє окрема особистість. Позитивні дії минулих часів, високоморальні вчинки та духовний образ людей, що жили раніше, допомагають висвітлювати велич та стверджувати нормативи нових моральних систем. Моральні цінності не втрачають свого значення, оскільки викликають у людей ставлення до себе як до зразків поведінки, виступають заохочувальним чинником їх діяльності. Моральні цінності надихають членів суспільства на належні справи, таким чином, поведінка людей перетворює володіння духовними цінностями на володіння активне, надає їм життєвості, сприяє передаванню їх від покоління до покоління.

Моральна цінність мертва поза живе сприйняття і перетворення її людьми на стимул, керівництво їх власною поведінкою.

Внесок індивіда у розвиток моралі яскраво простежується у перехідні періоди, коли на зміну старій приходить нова система моралі. Історія класово-антагоністичного суспільства має багато прикладів того, як нові моральні вимоги, що виникли як протест проти дійсності, підтримувалися, а потім закріплювалися завдяки тому, що їх необхідність захищали окремі представники суспільства, про яких пізніше згадували як про героїв. Нові вимоги, які навіть відповідають тенденціям розвитку суспільства, можуть бути на певному етапі складними для засвоєння їх масою населення. У цьому випадку значніша роль у зміцненні ново народжуваної моралі, у засвоєнні масами нового типу поведінки належить найбільш передовим членам суспільства.

Нові моральні стосунки втілюються спочатку у поведінці окремих людей і виникають нерідко під впливом нових поглядів, які ще не поширились і не отримали статусу суспільної думки, не стали розпорядженням. Втілювачами цих поглядів є окремі члени суспільства, які у вказаному розумінні випереджують суспільну свідомість, яка ще не встигла перебудуватися відповідно новим соціальним потребам. У свою чергу, процес розширення практики нових доброзвичайних стосунків, а потім утвердження їх сприяє набуттю відповідними поглядами загальнонормативного значення, звичайно, це здійснюється через вплив на громадську думку, завдяки впливові на розвиток суспільної свідомості, через діяльність соціальних інститутів.

Нове в галузі моралі виявляється не зовсім так, як у науці, мистецтві, філософії, де значення окремого дослідника, художника, ідеолога є суттєвішим. Разом з тим і в моралі нове з'являється не відчужено від окремої людини. Мова може йти і про діяльність ідеолога, і про поведінку індивіда, що сприяють утвердженню нових тенденцій у моралі.

Втілення у соціальну практику, у звичаї відносно сталого досвіду, реалізованого у нормативах моралі і розвиток доброзвичайності здійснюється через вияв індивідами специфічної активності, самостійності у свідомості та поведінці.

Таким чином, зміст та механізм моральної регуляції усталюються, зазнаючи впливу індивідуальної свідомості та поведінки, а ефективність регулятивної дії моралі залежить від активності особистості. Важливо, щоб зміст моральних норм був достатнім, а механізм моральної регуляції -- глибоким, з метою залишати особистості простір для вияву ініціативи та самобутності, соціальної активності стосовно вирішення моральних проблем суспільства і людини. Суттєвим є те, щоб особистість була розвинена настільки, а умови її життя були такими, щоб доброзвичайнісне життя становило для індивіда поле втілення реальних інтересів. Водночас, з іншого боку, суспільна регуляція є багатою, гнучкою і, врешті-решт, життєвою настільки, наскільки вбирає в себе індивідуальний людський досвід тією мірою, в якій останній поглиблює досвід загальнолюдський.

Від характеру та ступеня залучення окремих представників суспільства у доброзвичайному житті залежить багатство, різнобічність та глибина, розвиненість суспільних моральних стосунків, активний вплив моралі на життя суспільства в цілому.

Водночас з позиції індивідуального людського життя доброзвичайність є умовою його насичення, краси, духовності. Це одна з галузей вияву індивідуальності.

Етичне вивчення особистості становить необхідну частину суспільного людинознавства, зважаючи на важливість моралі у житті суспільства, у формуванні і соціальних виявах індивіда. Особистість є об'єктом етичного дослідження настільки, наскільки її життєдіяльність, поєднуючись з життєдіяльністю інших членів суспільства, соціальних груп, допомагає утверджувати певну мораль, забезпечувати її функціонування. Вагомим чинником також є те, що доброзвичайність, разом з іншими елементами соціальної дійсності, формує особистість і становить найголовніший вияв її духовного життя.

Література

1. Вазюлин В.А. Логика истории. Вопросы теории и методологии. -- М., 1988.

2. Мотрич Н.С. Социальная философия. -- Киев, 1998.

3. Крапивенский С.Э. Социальная философия. -- М., 1998.

4. Ивин А.А. Введение в философию истории. -- М., 1997.