Природа як предмет філософського осмислення

Природа як предмет філософського осмислення

Поняття природи. "Перша" і "друга" природа. Природа жива та нежива. "Природа" розуміється у декількох смислах слова.

У гранично широкому значенні - це все існуюче у нескінченному багатоманітті своїх проявів. В цьому смислі поняття "природа" виступає як синонім понять матерії, буття, Всесвіту, об'єктивної реальності тощо.

У більш вузькому смислі, виробленому природознавством, поняття "природа" вживається для позначки частини об'єктивної реальності - тієї, в якій діють стихійні сили.

З точки зору класифікації основних форм руху матерії, природа у цьому смислі - це матерія, яка представлена механічним, фізичним, хімічним і біологічним рухом і що досліджується відповідно механікою, фізикою і космофізикою, хімією і космохімією, біологією і іншими природничими науками.

Поняттям "природа" позначається також і середовище існування людини, тобто сукупність природних умов (рельєф, клімат, флора, фауна, природні багатства і корисні копалини, народонаселення) існування людини і суспільства.

В цьому природному середовищі слід розрізняти дві нерозривно взаємозв'язані частини, які, однак, істотно розрізняються по засобам буття, - природну і штучну.

Природна частина ("перша" природа) - це речі, процеси, що існували до людини і зараз існують, які не зазнали на собі її перетворювального впливу.

До них відносяться повітря, вода, цілинні землі, незаймані ліси, дикі птахи, звірі, риби, недоторкані корисні копалини. Будучи втягнутою у коло діяльності людини, "перша” природа перестає бути незалежною від неї і виступає у перетворюваному людською діяльністю, "людяному" виді.

При цьому не тільки змінюється природне середовище існування людини, яке стає немов би частиною “тіла” людської цивілізації, але і створюється у прямому смислі слова "друга" природа - світ людської культури, тобто предмети і процеси, яких не тільки немає у природі у готовому виді, але і які не можуть виникнути під дією її власних сил.

Це не означає, зрозуміло, що природа втрачає об'єктивний характер свого існування, її "пріоритет" зберігається як у тому смислі, що вона історично передує суспільству, так і в тому, що самий вплив людини на природу неможливий всупереч її законам.

Особливе місце у знаннях про природу займає знання про сутність і засоби буття живого, живої природи, її виникнення на Землі і її майбутнє. Зумовлене це тим, що людина сама - жива істота і її походження, існування і майбутнє нерозривно зв'язані головним чином з цією частиною природи.

Філософська концепція життя завжди мала велике світоглядне значення і була одним з каменів спотикання між наукою і релігією.

Остання у розумінні сутності і джерел живого представлена такими концепціями, як креаціонізм, телеологія і віталізм. В основі цих вчень при всій їх багатоманітності знаходиться одна ідея: життя за своєю природою нематеріальне, воно є результат оживлення матерії "життєвою силою".

Найбільшим успіхом в історії віталістичних поглядів на життя користується вчення Арістотеля про початок, що одухотворяє (ентелехії), який міститься у самих живих істотах і рухає їхній розвиток завдяки тому, що він є їхньою внутрішньою метою.

Багато мислителів у розумінні життя стояли на механістичних позиціях.

Так, у фізиці Декарта і у французьких матеріалістів XVIII в. (Ламетрі, Кабаніс, Гольбах) розвивалася механічна концепція тварини-машини, а у Дідро і Робине - теорія загальної одухотвореності матерії (гілозоїзм).

Існує і гіпотеза, згідно якої життя - це особливий вид матерії, який вічно існує паралельно з неживою матерією і який розноситься по Всесвіту у вигляді сперм - зародків життя.

Розвиток науки, успіхи природознавства ХІХ-ХХ сторіччя призвели до виникнення такої гіпотези, як абіогенез, суть якої полягає у тому, що живе виникало у специфічних геофізичних, радіаційних, гравітаційних, електромагнітних умовах, які існували на нашій планеті приблизно 3,8 млрд. років тому.

Згідно цього вчення життя - одна з форм руху матерії, головними функціональними ознаками якої є обмін речовин, клітинна організація, спроможність до відтворення собі подібних, пристосування до умов зміни зовнішнього середовища, здійснюване механізмом природного відбору за допомогою мутації.

Життя на Землі відоме у формі білкових тіл. Це не виключає: можливості, що будь - де у Всесвіті, в умовах, які значно відрізняються від умов розвитку житія на Землі, воно виникло і існує у якомусь іншому хімічному складі (згідно однієї з гіпотез носієм життя може бути такий хімічний елемент, як кремній).

Щоправда, сучасна наука поки не володіє будь-якими вірогідними даними, що ставили б під сумнів висновок про унікальність життя на Землі. Цей факт обумовлює особливу, вищу цінність живого (біосфери) і особливу відповідальність людини, людства за її збереження.

Форми сприйняття природи в історії філософії. Та обставина, що людина, людське суспільство водночас і протистоять природі, і включені в неї, визначало різноманітні позиції людини по відношенню до природи, що виникають в історії людської думки.

Більшість античних мислителів розуміли природу як живе, а деякі - і як одухотворене, рухоме ціле, що змінюється.

Для античних філософів було характерне прагнення розгадати таємниці природи, зрозуміти її сутність, виявивши, зокрема, деякий першопочаток, з якого все відбулося.

Сама людина також розумілася як частина природи, цілковито знаходилася під владою природних сил, що уособлювалися у тих або інших богах. Така точка зору на природу визначала і основний засіб її пізнання - висування здогадок.

Цілком інше розуміння природи склалося у середні віки. І природа, і людина розглядалися як створені богом - надприродною силою, причому природа вважалася більш низькою, ніж сама людина, оскільки тільки вона (людина) у процесі творіння була наділена божественним початком - душею.

Це становило основну для негативного відношення до природи і навіть було обгрунтуванням застосованого до неї насильства. Вчення про божественну всемогутність позбавило природу самостійності і статусу найважливішого об'єкту пізнання.

Навіть якщо і виникав інтерес до природних явищ, то останні виступали головним чином у якості символів, що вказують на іншу, вищу реальність і одсилають до неї.

Таке символічне тлумачення природи мало сприяло її науковому пізнанню, і тільки в епоху пізнього середньовіччя посилюється інтерес до природи як такої, що і дає поштовх розвитку таких наук, як астрономія, фізика, біологія.

В епоху Відродження переглядається середньовічне відношення до природи як початку несамостійному. На перший погляд відбувається повернення до космоцентризму античного мислення. Однак у розумінні природи філософія

Відродження має свою специфіку, що передусім відбивається у тому, що природа тлумачиться пантеїстичне: бог втрачає свій понадприродний характер, немов би зливається з природою, а остання завдяки цьому обожнюється.

Натурфілософи Відродження бачать у природі якесь живе ціле, пронизане магічними силами; з ними можна увійти в контакт і завдяки цьому оволодіти природою.

Цей активістський дух, прагнення керувати природою з допомогою таємних окультних сил відрізняє магіко-алхімічне розуміння природи від античного.

У Новий час, в період становлення промислового капіталізму, виникає ще один тип відношення людини до природи. З типом, що йому передує, його зближає прагнення керувати природою, але не шляхом контакту з магічними силами, існування яких відкидається, а з допомогою науки і техніки.

Найбільш чітко це відношення висловив англійський філософ Ф. Бекон, який проголосив загальним завданням всіх наук збільшення влади людини над природою, пізнання причинного зв'язку природних явищ заради використання цих явищ. для добра людей. Природа починає розумітися як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяльності і як комора, з якої людина може черпати без міри і без рахунку.

Таке чисто споживче сприйняття природи (а разом з ній і людини) переважало аж до середини XX в. У міру того як людина, переконувалася у небезпеці необмеженого, безконтрольного та необдуманого застосування своєї науково-технічної моці, у її відношенні до природи починає оформлюватися і набувати все більш помітного місця момент відповідальності, що виявляється в обмеженні елементів стихійності і, навпаки, у зростанні ролі свідомості, тісному зв'язку мети діяльності з її засобами і наслідками.

Екологічна проблема і ідеї перетворення біосфери у ноосферу. Один з важливих і найбільш розроблених у спеціальній і науково-популярній літературі розділів теми, що розглядається - проблема порушеної рівноваги між суспільством і природою або проблема екологічної кризи.

Які ж аспекти цієї теми можна вважати більш освітленими, а які менш? Краще інших представлені аспекти критичного аналізу, причому як і раніше домінуючою є позиція розглядати цю глобальну проблему як іманентно притаманну "буржуазному" суспільству, а головною характерною рисою більшості так званих буржуазних екологічних доктрин є прагнення покласти відповідальність за екологічну кризу на НТР.

Значно слабше представлені у нас роботи, що досліджують дійсні і, отже, глибинні, а не фіктивні причинно-наслідкові зв'язки, які привели і нашу Батьківщину до межи екологічної катастрофи.

Отже, чому володіння таким багатством природних ресурсів обертається марнотратством, злочинною безгосподарністю і байдужістю до інтересів людини? Чому ми маємо блиск природних багатств - дорогоцінних металів, людських ресурсів і всіх соків землі, з одного боку, і "убогість" самої людини і тих проектів, якими ми володіємо для вирішення наших проблем, - з іншої?

Одне з контрольних питань, що є неминучим: чи можна розв'язати проблему екологічної кризи у близькому майбутньому?

Передусім потрібно звернути увагу на міжнародний характер проблеми.

Доречно згадати про те, що ще у вересні 1980 р. 35 сесія Генеральної асамблеї 00Н підняла питання про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішніх і майбутніх генерацій.

Таким чином, питання про охорону природного середовища у масштабі всієї планети вперше стало об'єктом обговорення міжнародної громадськості лише 19 років тому. Слід відзначити, що для 80-х років значно більш характерною тенденцією був розвиток суспільних неофіційних (неформальних) рухів "зелених" (наприклад - Грінпіс) і інших різновидів народної дипломатії.

У якості аспектів цієї проблеми можна розглянути два: матеріальний - так звані нетрадиційні, екологічно чисті джерела енергії, і духовний - необхідність формування нового екологічного світогляду.

Які ж принципи повинні бути покладені в основу екологічної культури, яка формується, або нового екологічного світогляду?

По-перше - принцип гармонії людини і природи, тобто органічного зв'язку світовідчуття, світорозуміння і такого світогляду, що забезпечує усвідомлення людиною себе як нерозривної частинки природи.

По-друге - принцип особистої відповідальності кожної людини за все живе на Землі, усвідомлення не тільки своєї залежності від природи, але і її (природи) залежності як від суспільства, так і від кожного з нас. Як ми бачимо, йдеться не про абстрактно існуючі моральні заборони або правила, а про соціальні, соціально-психологічні умови вирішення проблеми виживання людини, самої природи в цілому.

Тут, зрозуміло, поки ще більше питань, ніж відповідей, більше закликів, ніж дійсно існуючих реалій.

Чи можна досягти рівноваги між пізнавальною діяльністю людини, її невтомною спрагою пізнання і незайманою цілісністю природного середовища?

Можливо, відповідь підказана ще найдавнішими? Вона у необхідності самопізнання, тобто у спрямуванні енергії цієї спраги не стільки поза себе, скільки усередину себе.

Тут досвід східних культур виявляється дуже корисним європейцям, а взаємозбагачення двох культур стає нагальною необхідністю.

Це добре розуміли багато мислителів не тільки далекого минулого, але і XIX - XX ст. Можливо, правий американець Генрі Торо, який стверджував, що моральне очищення можливо за умови постійного контакту людини з природою, що втілює чистоту, красу і "непорочність".

Його ідеї у 60-70-х роках отримали широку популярність в США серед ліворадикальної студентської молоді. Спробами відповіді на поставлене питання є і ідеї Альберта Швейцера - заклик до "шанобливості перед природою", Мартина Хайдеггера - шанобливість до буття, підходи до усвідомлення діалектики утилітарного і безкорисливого, а отже, естетичного ставлення до природи, підходи до ідей російського космізму, про які ми лише нещодавно отримали можливість говорити не тільки у спеціальній літературі, але і у навчальному процесі.

Мається на увазі передусім ідея Вернадського про ноосферу, його антропокосмізм, одним з авторів якого він був і який у повній мірі ще не усвідомлений і не оцінений сучасниками.

Так сучасна екологічна проблема збагачується тими етико-гуманістичними аспектами, які були передбачені й підказані найбільш проникливими мислителями - вітчизняними і зарубіжними.

Серед співвітчизників оригінальні ідеї у "скарбничку" антропокосмізму були внесені К.Ціолковським і О.Чижевським, чиї дослідження фізичних факторів історичного процесу становлять особливий інтерес не тільки для істориків, але і для дослідників різноманітних видів творчої діяльності людини і їхньої залежності від циклів сонячної активності.

Цікавий у цій проблематиці ще один аспект, так звана планетарна етика. Йдеться про принцип особистої відповідальності за все живе, про відмову від антропоцентристської точки зору, що так яскраво висловлена ще Протагором: "Людина є міра всіх речей".

Стосовно сучасних умов цю тезу слід було б висловити так: "Життя є міра всіх речей", тобто життя як вища цінність, а, отже, самоцінність будь-якого витвору природи, у тому числі тих, кого ми звикли вважати братами нашими меншими.

Ми ж по відношенню до всіх інших мешканців Землі - брати не стільки менші, скільки нерозумні, позбавлені. мудрості Природи. Звідси необхідність докорінної перебудови мислення в напрямку позбавлення від вільного або мимовільного пихатства по відношенню до природи.

Туг можна порекомендувати використати огляд дискусій по планетарній етиці (вони вже давно ведуться на Землі), наведених у змістовній роботі Р.С. Карпинської "Біологія і світогляд".

Серед учасників цих дискусій особливо цікава позиція американського вченого Блекстоуна: "Ми повинні визнати не тільки неантропоцентристські цінності і право інших видів у царстві тварин, ми повинні погодитись з тим, що цілком нормально думати про неживі сутності, неначе у них є моральні права. Дерева, ріки, гори і океани, маючи моральні права, повинні мати також і права юридичні”.

Можливо, ця точка зору занадто широко тлумачить право і права, але у ній є момент істини: людині розумній ніби визначено зверху бути адвокатом, тобто захисником природи, будь це ландшафт, заповідник, мешканець морських глибини або тайгової глушини. Саме ця функція захистить людину від себе самої, допоможе перемогти звіра у ній самій.