Західноєвропейські ідеї Просвітництва

Реферат на тему:

Західноєвропейські ідеї Просвітництва

План

Вступ

1. Основні філософські школи

2. Художні напрямки доби Просвітництва

Висновки

Список літератури

Вступ

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, з другої половини XVII ст. у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн у добу Просвітництва, художні традиції, що склалися у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали особливості та відмінності.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних «природних прав» людини. В концепції «природного права» просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства.

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства.

В умовах розвитку науки, основу якої раніше становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, механіко-математичні знання починають поступатися місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології, географії та ін. XVIII ст. ознаменоване новими науковими відкриттями, які здійснили: великий філософ і математик І. Кант (1724-1804 pp.), природодослідники П.-С. Лаплас (1749-1827 pp.), П.-Л. Мопертюї (1698-1759 pp.), Ж.-Л. Бюффон (1707-1788 pp.), А-Л. Лавуазьє (1743-1794 pp.), К.-Л. Бертолле (1748-1822 pp.), Н. Леблан (1742-1806 pp.) - у галузі хімії. Натуралісти Д. Геттон (1726-1797 pp.) і К. Лінней (1744-1829 pp.) започаткували систематизацію явищ й утворень природи. Ж.-Б. Ламарк (1744-1829 pp.) розробили основи еволюційного вчення.

1. Основні філософські школи

У цей період надзвичайно зміцнів соціальний статус філософії, набули великого поширення філософські знання. Філософія Просвітництва стала новим типом філософії передусім тому, що почала слугувати для виразу нагальних суспільно-історичних та політичних потреб, передових ідей та нести величезний перетворювальний потенціал. У добу Просвітни-цтва значно зріс обсяг філософської літератури, збільшилася кількість людей, які займалися філософією, кількість публікованих філософських праць. Філософія стала настільки популярною, що навіть твори художньої літератури і мистецтва були здебільшого насичені глибоким філософським змістом і містили суспільно значущу ідею.

Звісно ж, панівною філософською ідеєю культури ще з кінця XVII ст. став розум. Філософи-раціоналісти були переконані, що природа упорядкована "розумно", тому може бути пізнана раціоналістичними засобами. Водночас заперечувалися інші "знаряддя" пізнання світу, зокрема, релігійний досвід, традиційна мудрість. На думку просвітників, необхідно допомогти людям зрозуміти істину і перебудувати суспільство відповідно до людської природи. З погляду просвітників, розумною проголошується відповідність між індивідуальною й суспільною природою, між власними та суспільними потребами.

Як було зазначено вище просвітницькі ідеї у філософії вперше з'явилися в Англії. Англійських філософів і діячів Просвітництва передусім цікавили питання про співвідношення знання та релігійної віри, ставлення наукового світогляду до надприродних подій та явищ, описаних у Священному Писанні. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина англійських просвітників переосмислювала її в контексті деїзму з його провідною тезою "Закон природи є закон Божий", їх цікавили також проблеми моралі, виховання, політичного устрою суспільства тощо.

На розвиток англійського Просвітництва великий вплив мала філософія Дж. Локка (1632 - 1704 pp.). У філософській праці "Дослід про людський розум" він доводив, що весь духовний світ людини, почуття, по-няття, наукові та морально-етичні ідеї є продуктом її досвіду, основу якого становить чуттєве споглядання об'єктивної дійсності. До досвіду ("від народження") людська душа, на думку Дж. Локка, схожа на "чисту дошку", і лише у процесі чуттєвого споглядання та роботи мислення людина набуває певних знань про зовнішній світ. Дж. Локк в політичній діяльності брав активну участь як прихильник буржуазної конституційної монархії. До невід'ємних прав людини філософ відносив право на життя, свободу і власність.

З-поміж англійських просвітників були достатньо популярними погляди А.Е.К. Шефтсбері (1671 - 1713 pp.). Виступаючи як філософ-мораліст, вчений обґрунтував ідеал гармонійно розвиненої особи - калакагатоса XVIII ст. Це - людина, наділена різноманітними чеснотами і здібностями, котра стверджує у житті єдність істини, добра і краси. Шефтсбері вважав, що моральність - вроджена якість людини, яка не залежить від віри в Бога і зовнішніх впливів, а критерій доброчесності - співдія загальному благу («Дослідження про доброчесність, або Заслугу», «Моралісти»). Шефстбері дотримувався позицій деїзму, різко виступав проти релігійного фанатизму.

Представником англійської філософії доби Просвітництва був Д. Юм (1711 - 1776 pp.) - філософ, економіст, історик, засновник новоєвропейського агностицизму. У філософських поглядах Юм виступав з позиції скептицизму. Сумніваючись у достовірності людських знань про світ, Юм визнавав бездоказовим існування Бога і душі як духовної субстанції. Заперечуючи церковні догми, критикуючи релігійну мораль і нетерпимість, Юм виступав за створення природної релігії ("Трактат про людську природу", "Досліди моральні й політичні").

Англійська філософія відкрила шлях до розвитку філософської та суспільно-політичної думки французьких просвітників. Найяскравішими мислителями і діячами Просвітництва були Ж. Мельє (1664-1729 pp.), М.Ф. Вольтер (1694-1778 pp.), Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 pp.), А. Дулгю (1713-1784 pp.), Ш.-Л. Монтеск'є (1689- 1755 pp.), К.-А. Гельвецій (1715-1771 pp.), Ж.-О. Ламетрі (1709-1751 pp.), П.-А. Гольбах (1723-1789 pp.), Е.-Б. Кондільяк (1715-1780 pp.), Ж.-Л. Д'Аламбер (1717-1783 pp.).

Своєрідним символом французького Просвітництва стали творча діяльність, активна суспільно-політична позиція М.Ф. Вольтера, Ж.-Ж. Руссо й Д. Дідро.

Ф.М. Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер, увійшов у історію культури як один з найвидатніших мислителів і письменників Франції, фізик і психолог, полеміст і сатирик. Він одним з перших спрямував вістря свого таланту проти засилля церкви, невігластва й свавілля правителів, кріпацтва і феодальних порядків, виступав за просвічену монархію та вільний розвиток кожного.

У філософії Вольтер виступав з позиції деїзму і матеріалізму. Він досліджував природу релігійної віри і знання, цікавився питаннями психології й етики, прагнув пізнати закономірності розвитку історії людства, пропагував натурфілософію Ньютона й емпіричні погляди Локка в психології («Філософські листи», «Основи філософії Ньютона»). Чимало передових думок Вольтера відбились в ідеології Великої французької революції.

Що цікаво, Вольтер як найнебезпечніший супротивник католицької церкви й клерикалізму відкидав атеїзм, що загрожував суспільному порядку, ґрунтованому на приватній власності. Релігію ж він вважав корисною для морального виховання молоді.

Значення Ж.-Ж. Руссо в історії Просвітництва полягає в тих ідеях, які він висунув як філософ, політик, психолог і педагог. Політичним радикалізмом Руссо сприяв перемозі буржуазії у революції. В працях «Міркування про походження й причини нерівності між людьми», «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» Руссо виступає проти соціальної нерівності та деспотизму, заперечує будь-яке насильство над природою й особистістю, обґрунтовує право народу на боротьбу проти монархії.

Ж.-Ж. Руссо відомий як багатоплановий філософ вважав, що естетичне підпорядковується етичному, що «прекрасне» і «доброчесне» завжди зв'язані між собою, але найвищим критерієм у питаннях мистецтва є доброчесність. Руссо суворо критикував сучасне йому мистецтво як частину порочної, розбещеної цивілізації, він ставив природу вище мистецтва.

Чимало важливих, цікавих думок і положень, висловлених Руссо, стосуються суті та змісту не лише природних і суспільних процесів, їх впливу на людину, а також проблем моралі, виховання й освіти. Так, в своєму педагогічному романі «Еміль, або Про виховання» він заперечував уявлення про хороший смак як про думку освіченої меншості. Руссо рекомендував Емілю вивчати поезію, читати книги. Але істинні взірці доброго смаку існують не в мистецтві, а в природі: чим далі ми йдемо від природи, тим більше спотворюються наші смаки. Надзвичайно важливою для ідейного життя епохи була «Сповідь» Руссо, в якій показана висока цінність не великої людини, не генія, а неповторної, унікальної особис-тості.

Філософськими та соціальними поглядами прославився Д. Дідро. У своїх знаменитих працях «Лист про сліпих на науку зрячим», «Розмова Д'Аламбера і Дідро», «Думки про пояснення природи» Дідро висловив ідеї про єдність органічної й неорганічної природи, еволюцію природних форм тощо. Дідро вірив у можливість побудови суспільства, життєвим принципом якого повинні стати природна доброта, самопожертва і безкористя.

Чимало зробив Дідро і стосовно розвитку естетичної концепції. Він вважав, що мистецтво повинно відігравати вирішальну роль у вихованні народу; художня творчість повинно правдиво відображати життя. На думку Дідро, мистецтво повинно виховувати, бути дидактичним, отримувати глядача, «виражати велике правило життя. Ідеї виховного значення мистецтва проймає визначний твір Дені Дідро «Салони». Цей твір був першою формою критичної літератури з питань мистецтва, яка проголосила підпорядкованість мистецтва моралі.

Важлива роль у формуванні нових уявлень і поширенні ідей французького Просвітництва належала виданню багатотомної «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», що вийшла у 1751 - 1783 pp. Засновниками цього видання були Д. Дідро і Ж.-Л. Д'Аламбер. Мета авторів «Енциклопедії» - науковців, митців, військовиків, церковних служителів полягала в тому, щоб не просто зв'язати воєдино існуючі знання, але й спрямувати читачів до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні відносини. Праця, що охопила у 35 томах увесь фонд знань у галузі природничих, соціальних і технічних дисциплін, стала справжньою академією науки. Видання цього твору сприяло тому, що всі європейці стали енциклопедистами.

Також не треба забувати, що особливого значення просвітителі надавали фігурі монарха. Один з відомих французьких просвітителів писав П.-А. Гольбах: «Велінням долі на троні можуть опинитися просвічені, справедливі, мужні, доброчесні монархи, які, пізнавши справжню причину людських бід, намагатимуться вилікувати їх за вказівками мудрості». Так було створено теорію «просвіченої монархії». Просвітителі підтримували зв'язки з європейськими государями, намагаючись схилити їх до прийняття ідей прогресивного розвитку, досягнення загального добробуту, рівності всього населення перед законом.

Рух Просвітництва був поширений і в Німеччині. В економічно роз'єднаній і політично роздрібненій країні об'єктивні умови для широкомасштабних соціальних перетворень були відсутні. Однак передові діячі німецької культури, що були переважно вихідцями з бюргерського середовища, змогли з великою силою виразити характерний для Просвітництва протест проти феодального гніту, деспотизму, клерикального засилля.

Німецьке Просвітництво вело боротьбу за права людини, філософію, що спирається на розум, прагнуло розв'язати конфлікт між вірою і розумом. Характерна риса німецького Просвітництва - компроміс між знанням і вірою, наукою і релігією. І.Кант (1724-1804 pp.) - основоположник німецької класичної філософії вважав першочерговими завданнями Просвітництва звільнення людей від «опікунства» духовен-ства, забезпечення вільного користування своїм розумом, без будь-яких перешкод висловлювати погляди в усній або друкованій формі перед найширшою громадською аудиторією. Лише так, на його думку, можна дати дійсне просвітництво людям. Єдиними носіями просвітницького вільнодумства Кант вважав філософів. Кантівська концепція Просвітництва вперше у німецькій філософії чітко виразила і глибоко обґрунтувала антифеодальну й антиабсолютистську суть цього руху.

Важлива роль у розвитку німецького Просвітництва належить видат-ному поету і мислителю Й.-В. Ґете (1749-1832 pp.), великому поету Й.-Ф. Шіллеру (1759-1805 pp.), філософу і письменнику Й.-Г. Гердеру (1744-1803 pp.), революційним демократам Г. Форстеру (1754-1794 pp.) і К. Шубарту (1739-1791 pp.) та ін. Усі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва.

2. Художні напрямки доби Просвітництва

На відміну від романтичної, просвітницька ідеологія не обмежується у своєму естетичному прояві (як романтична - тільки в романтизмі як типі художньої творчості), а втілюється в кількох типах художньої свідомості. Художню основу західноєвропейського Просвітництва складає ряд естетичних та літературних напрямів, серед яких виділяють: рококо, просвітницький класицизм (неокласицизм), сентименталізм (руссоїзм), просвітницький реалізм, німецький романтизм (передромантизм).

Як відомо, жоден із напрямків, яким була представлена література доби європейського Просвітництва XVIII ст., не став єдиним виразником свого часу і відображав його по-своєму. Спільним для літературних напрямів було прагнення наблизити літературу до життя, залучити її до процесу формування суспільної моралі. Ось чому тогочасне письменство часто мало публіцистичний, пропагандистський характер, декларуючи високі громадянські ідеали, утверджуючи нового позитивного героя, який виражає передові думки й почуття доби.

У першій половині XVIII ст. виникає стилістичний напрям рококо (старофранц. rосаіlе - черепашка неправильної форми). Стиль рококо сформувався за часів Людовіка XV, коли пішла мода орнаментувати приміщення примхливими візерунками, які нагадували завитки чере-пашок, і проіснував до 40-х рр. ХVІІІ ст. Легкість, вишуканість форм відзначає мистецтво рококо. Воно побудоване на асиметрії, яка створює відчуття неспокою - грайливе, насмішкувате, дразливе почуття. Сюжети картин і літературних творів рококо були, насамперед, любовними, ероти-чними; улюблені герої - пастухи та пастушки-німфи, богині, які займаються своїми туалетами. Видатними представниками цього напрямку у живописі були Буше (1703-1770; твори «Венера з Амуром», «Купання Діани", «Туалет Венери»), Ватто (1684-1721; твори «Свято кохання», «Сумнівна пропозиція», «Паломництво на острів Цитру») та Фрагонар (1732-1806; твори «Щасливі можливості гойдалок», «Поцілунок крадькома»), у літературі - Е. Парні (1752-1814; твір «Війна старих та нових богів»), творчість якого пронизує відвертий епатаж та еротика. Мотиви рококо можна зустріти у творах Вольтера («Орлеанська діва»), Дідро («Нескромні скарби»), в музиці великого композитора В. Моцарта («Чарівна флейта»).

У 30-40-х рр. XVIII ст. у Франції поряд із рококо набуває популярності нова, зокрема літературна, естетична течія, що отримала назву просвітницький класицизм, або неокласицизм, творцем якого по праву вважається Ф.М. Вольтер (твори «Смерть Цезаря», «Магомет»). Якщо напрям рококо набув своєї популярності в основному серед аристократії «старих поярдків», то ідеї Просвітництва знайшли своє відображення саме у просвітницькому класицизмі. Художники, що працювали в цьому стилі також як і класицисти бачили свій естетичний ідеал у історії та культурі Стародавніх Греції та Риму. Також як і кла-сицизм XVII ст., неокласицизм у образотворчому мистецтві, музиці та літературі заснований на принципах раціоналізму, симетрії, цілеспрямованості, стриманості та суворій відповідності змісту його формі. Треба сказати класицизм XVIII ст. за своєю художньою композицією та методами її створення повністю відповідає класицизму XVII ст. Але порівняно із класицизмом XVII ст. просвітницький класицизм попри використання старої стилістичної форми класицизму за її допомогою відображає вже зовсім інший зміст. Якщо для старого класицизму характерні моральний пафос, громадянська спрямованість, поняття «суспільного обов'язку», розуміння того, що людська свобода та життя повинні бути принесені в жертву в ім'я держави та суспільства, то неокласицизм міняє свої орієнтири та зосереджує свою основну увагу на людині як індивідуальній особистості, яка живе в умовах рівності та «вічної справедливості та має невід'ємні «природні права» (право на гідне людини життя, свободу і власність).

У XVIII ст. класицизм у значно видозміненому вигляді розквітає у Німеччині, де творять Й.-В. Ґете та Ф. Шіллер (так званий Веймарський класицизм, що мав уже виразні ознаки передромантизму), у Росії (М.В. Ломоносов, О.П. Сумароков, Г.Р. Державін, М.М.Херасков), інших країнах Європи, у кожній з яких він набував особливих національних рис і збагачувався стилістикою інших культурних напрямків. Класицизм XVIII ст. розвивається і поступово занепадає переважно в межах Просвітництва. Поряд з класицизмом у XVIII ст. існують та з'являються й інші культурні напрями: рококо, просвітницький реалізм та сентименталізм, німецький романтизм.

Якщо у Франції Просвітництво послуговувалось засобами класицизму, то в деяких країнах виникає інший стильовий напрям, що дістав назву просвітницького реалізму, якому притаманні інша проблематика, своєрідна стилістика і поетика. Реалізм тяжів до максимальної об'єктивності, конкретно-історичного аналізу дійсності, відображення життя у формах самого життя. Багато вчених вважають, що просвітницький реалізм є першим нижчим ступенем реалізму; існувало визначення просвітницького реалізму як «передреалізму». Суть його полягає в зображенні характеру, їх взаємовідносинах з суспільством, а також в аналізі структури самого суспільства, його рушійних сил. Книги англійця Ч. Діккенса і француза Оноре де Бальзака простежували формування характеру під впливом певних матеріальних умов життя.

У найбільш довершеному вигляді просвітницький реалізм ми зустрічаємо в англійській культурі XVIII ст. Його представники хотіли бачити у творах літератури та мистецтва зображення реалій повсякденного життя. Для цього англійські письменники створюють особливий жанр соціального роману, який отримав назву просвітницького. Героями таких романі були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д.Дефо, Д. Свіфт, С. Річардсон, Г. Філдінґ.

Даніель Дефо (1660-1731), використовуючи форму авантюрно-пригодницького роману, створив загальновідомі твори «Робінзон Крузо», «Mолль Флендерс», «Історія полковника Джека». У центрі найзначнішого з них, «Робінзон Крузо», показ людини, яка опинилася на ненаселеному острові. Дефо показує ідеал «природного житгя», яке невдовзі почне пропагувати Руссо.

Таким же невтомним мандрівникові є й герой Джонатана Свіфта (1667-1745) Лемюель Гуллівер. Щоправда, реалізм у книзі про його подорожі є дещо умовним. Проте сучасники Свіфта добре розуміли, кого він має на увазі, адже під цими масками сатирик виводив досить конкретних людей. Разом з тим треба відзначити, що всій творчості Дж.Свіфта притаманне досить скептичне ставлення до гасел соціального прогресу і суспільних реформ взагалі.

Сатириком був і Генрі Філдінґ (1707-1754). Він написав кілька романів, серед яких найвідомішими є «Історія Тома Джонса, найди». Це також типовий авантюрний роман, в якому розповідається про пригоди героя, про його боротьбу за місце під сонцем. Філдінґ створив цілу панораму життя сучасної йому Англії, вивів на сцену представників усіх верств її населення.

Певним додатком до англійського роману XVIII ст. можна вважати творчість видатного художника-реаліста Уїльяма Хогарта (1697-1764). Митець створює серії картин: «Історія повії», «Історія розпусника», «Модний шлюб». Художник показує життєву драму героїв без будь-яких алегорій, прямолінійно, ясно і зрозуміло. Крім Хогарта, представниками англійського Просвітництва в живописі були Джошуа Рейнолдс та Томас Гейнсборо, які уславилися на створенні портретного живопису.

Одним з останніх стильових напрямків у європейській культурі XVIII ст., який поєднував його зі століттям XIX, був сентименталізм, пов'язаний переважно з розвитком літератури. Якщо для класицистів головним призначенням мистецтва було уславлення держави, то об'єктом уваги сентименталістів стає людина, причому не людина взагалі, а досить конкретна, приватна особа з усіма притаманними їй рисами характеру. Цінність її зумовлена не належністю до пануючих кіл, а особистими якостями. Тому позитивними героями більшості творів сентименталізму є представники середніх і нижчих верств, що, безумовно, імпонувало читачам з демократичного середовища. Культу розуму у класицистів сентименталісти протиставили культ почуттів. Внутрішній світ людини, її психологія, відтінки настроїв стають провідною темою більшості творів.

Батьком сентименталізму, або ще як його називають руссоїзму, по праву вважається Ж.-Ж. Руссо («Нова Елоїза»), який став автором особливої світоглядної системи поглядів, що опиралася на ідеї невід'ємного природного права. На думку Руссо, цивілізація не лише не дала людям щастя, а, навпаки, примножила їх вади. Він наголошував на необхідності повернення до природного життя, почуттів. Також він писав про витоки нерівності серед людей, головною причиною чого є приватна власність та засади виховання.

Також відомими діячами сентименталізму були Л. Стерн («Сенти-ментальна подорож»), Г. Ґрей («Сільське кладовище»), О. Голдсміт («Векфільдський священик»), М. Карамзін («Бідна Ліза»). Данину сентименталізму віддав Ґете («Страждання молодого Вертера») та ін.

Велике значення для подальшого розвитку європейської культури мала творчість групи німецьких літераторів, відомої під назвою-гаслом «Буря й натиск» (назва походить від однойменної п'єси 1775 р. учасника цього руху Ф. Клінґера), створення якої і пов'язують з появою німецького романтизму, або передромантизму. Цей напрямок заснований на усвідомленні ірраціонаності буття, розгляді внутрішніх мрій людини, ретроспективному світовідчутті.

Ідейним натхненником і активним учасником «Бурі й натиску» був видатний німецький філософ, історик, письменник і перекладач Йоганн Ґотфрід Гердер (1744-1803), з іменем якого пов'язують чи не перше фо-рмулювання основних принципів романтизму (історизм в оцінці культурних явищ, національна самобутність літератури кожного народу, підвищена увага до народної творчості, культ індивідуальності у творчості). Гердер був одним з перших діячів європейської культури, який звернув увагу на фольклорну пісню.

Найвизначнішим представником «Бурі й натиску» був молодий Йоганн Вольфґанґ Ґете (1749-1832), чиє ім'я вже згадувалося у зв'язку з класицизмом, Просвітництвом і сентименталізмом, а тепер згадується у зв'язку з романтизмом. Одними з перших його, творів передромантичного спрямування були історична драма «Гец фон Берліхінген» і незакінчена драма «Прометей» (1773). Над головним своїм твором - трагедією «Фауст», яка стала одним з найвизначніших явищ світової літератури - Ґете почав працювати ще 1773 р., а припинив вносити виправлення тільки у 1831 р., коли трагедію було вперше виставлено на сцені. Сповнений протиріч образ Фауста, легендарного вченого-чорнокнижника XVI ст., слугує для автора зосередженням усіх високих, хоча й честолюбних, поривань людського духу, спрямованих на осмислення і опанування світу. Фаустівська жага пізнання є певним худож-нім відбиттям прагнень самого Ґете, який активно займався природодослідницькою науковою діяльністю (праці «Нарис про метаморфози рослин», «Вчення про колір» та ін.). Прагнення розгадати таємниці природи є для Фауста і сенсом життя, і джерелом постійних мук, оскільки його честолюбні мрії, спрямовані на вдосконалення і перевлаштування світу, лишаються тільки мріями.

Значний обсяг трагедії й велика кількість персонажів і сцен ускладнюють сприйняття твору, але дозволяють автору охопити найширше коло культурних, соціальних, етичних проблем свого часу. Прагнення до синтезування, до всеосяжного охоплення явищ і процесів, до підняття фундаментальних морально-філософських і загальнокультурних проблем взагалі характеризує всю творчість Ґете, який у «Фаусті» застеріг європейське суспільство Нового часу від спокуси самозакоханості і самозасліплення.

Також серед яскравих представників раннього романтизму кінця XVIII ст. були німець Новаліс і англієць Вільям Блейк, талановитий художник і поет, який не здавав свої літературні твори у типографський набір, а вигравіровував їх разом з ілюстраціями до них, випускаючи збірки поезій дуже обмеженими накладами.

Висновки

Таким чином, західноєвропейське Просвітництво є загальнокультурним явищем, яке керується певними принципами. Епоха Просвітництва, розпочавши своє існування з філософії Дж. Локка в Англії, завершила перехід до нового типу культури з його культом розуму, знань, свободи, рівності, обов'язку, розуміння людини як не лише природної істоти, а й також як істоти суспільної, духовної - все це було відображено в філософії таких видатних представників англійської філософської школи, як А.Е.К. Шефтсбері, Д. Юм та інші.

Цю епоху яскраво представляють ідеї (про роль і значення просвіти та розуму загалом як чинників суспільного прогресу) французької філософської школи, зокрема Вольтера, Руссо та Монтеск'є, відомих французьких енциклопедистів Дідро та Ж.-Л. Д'Аламбера, твір яких ввібрав в себе майже весь фонд відомих на той час знань у галузі природничих, соціальних і технічних дисциплін, а також значний внесок П.-А. Гольбаха щодо створення теорії «просвіченої монархії».

Не можна не відзначити великий внесок німецької філософської школи просвітників, зокрема Канта, який обґрунтував раціональну спрямованість Просвітництва, надаючи великого значення філософії в цьому, та мав антиклерикальні погляди та таких відомих діячів, як Й.-В. Ґете, Й.-Ф. Міллер, Й.-Г. Гердер, які виступали за тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті.

Західноєвропейське Просвітництво, крім значних філософських над-бань, представлене також рядом естетичних та літературних напрямів, що безпосередньо вплинули на загальний розвиток культурного життя в Європі. Серед них виділяють: рококо з його легкістю та вишуканістю форм, побудованих на асиметрії, що створює відчуття неспокою; просвітницький класицизм (неокласицизм), який, хоча і відповідає за своєю художньою композицією та методами класицизму XVII ст., проте, зосереджує основну увагу на людині як індивідуальній особистості, яка живе в умовах рівності та «вічної справедливості та має невід'ємні «природні права»; сентименталізм (руссоїзм), основою якого став культ почуттів, внутрішній світ людини, її психологія, відтінки настроїв; просвітницький реалізм, що тяжів до максимальної об'єктивності, конкретно-історичного аналізу дійсності, відображення життя у дійсних, реальних формах самого життя; а також німецький романтизм (передромантизм), пов'язаному з усвідомленням ірраціонаності буття, із внутрішніми мріями людини, ретроспективним світовідчуттям.

Список літератури:

1. Греченко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закладів освіти.-К.: Літера, 2000.-464 с.

2. Зарва В. «Думки правлять світом». Особливості Просвітництва як культурного явища//Українська мова і літертура.-2003.-№ 34.-С. 15-21.

3. Зарва В. «От человека сие невозможно». Відображення західноєвропейського Просвітництва в українській філософії та естетиці XVIII ст.//Українська мова та літертура.-2003.-№ 38.-С. 8-11.

4. Мельник Л. Вплив ідей Просвітництва та Французької революції на Україні (кін. XVIII ст.)//Історія України.-2001.-№ 18.-С.1-3.

5. Мировая художественная культура: Учеб. пособ./Кол. авт. Б.А. Эренгросс, В.Р. Арсеньев, Н.Н. Воробьёв и др.;Под ред. Б.А. Эренгросс.-М.:Высшая школа, 2001.-767 с.

6. Мірчук І.Г. Г.С. Сковорода (нотатки до історії культури)//Хроніка 2000.-Вип. 39-40.-С. 38-49.

7. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій: Навч. посіб.-К.: Вища школа, Т-во Знання КОО, 1999.- 543 с.

8. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посіб. /За ред. М.Ф. Тарасенка.-К.: Либідь, 1997.- 328 с.

9. Попович М.В. Нарис історії культури України.-К.:АртЕк, 2001.-728 с.

10. Рибалка І.К. Історія України. Част. І: Від найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Х.:Основа, 1994.-448 с.

11. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/За ред. М.Заковича. - К.: Знання, КОО, 2001. - 622 с.

12. Українська художня культура: Навч. посіб./За ред. І.Ф. Ляшенка. - К.: Либідь, 1996.- 416 с.

13. Феофан Прокопович - церковний і громадський діяч, український та російський письменник, філософ//Позакласний час.-2003.-№ 22. - С. 14-16.

14. Філософська думка в Україні: Бібліографічний словник/Авт. кол.: В.С. Горський, М.Л. Ткачук, В.М. Нічик та ін.-К.: Універс. вид-во «Пульсари», 2002.-244 с.