Становлення і розвиток некласичних типів філософії

Становлення і розвиток некласичних типів філософії

1. ФІЛОСОФІЯ ПОЗИТИВІЗМУ

У першій половині ХІХст. експериментально-математичне природознавство, що виникло в XVIIст., досягло величезних успіхів, підсилилася його роль у розвитку суспільства. Нагромадивши досить великий емпіричний матеріал, природознавство приступило до теоретичного узагальнення цього матеріалу. Починається процес перетворення натурфілософії в теоретичне природознавство. Становлення дисциплінарної структури науки, інституціональна професіоналізація наукової діяльності зробили настійною задачу осмислення сутності науково-пізнавальної діяльності, критичної оцінки передумов і процедур наукової діяльності, що протікає в різних когнітивних і соціокультурних умовах; значення і ролі світоглядних і філософських ідей в розвитку наукових досліджень.

Відбувається усвідомлення недостатності й обмеженості умоглядних, спекулятивних міркувань (що виходять з чистої сили розуму) класичної натурфілософії і метафізики, що на місце реальних зв'язків часто ставила вигадані. Класична філософія, основана на спекулятивному типі побудови знань, тобто на умогляді, виявилася нездатною вирішити філософські проблеми, що висувалися розвитком науки ХІХст. Натурфілософії як "науці наук" приходить кінець. Це дало підставу певній групі мислителів висловити ідею, що ера метафізики закінчилася, і почалася ера позитивного знання, ера позитивної філософії. Наука прагнула відмовитися від нав'язування їй апріорних, відірваних від реальності схем і гіпотез, оскільки вони уже гальмували розвиток природознавства.

У результаті розпаду натурфілософії формується особливий напрямок у розвитку філософської думки ХІХст. - позитивізм (від латинського positivus - позитивний). Він виникає у Франції в 30-ір. ХІХст. Теоретичні передумови позитивізму були сформульовані Сен-Сімоном, а основні ідеї цього напрямку представлені вперше в працях Огюста Конта (1798-1857 рр.), якого прийнято вважати основоположником позитивізму. З ідеями, співзвучними Конту, в Англії в 40-і р. виступив Джон Стюарт Мілль (1806-1873 рр.), а пізніше - Герберт Спенсер (1820-1903 рр.). У 1867р. було створено Лондонське позитивістське товариство.

На противагу ідеалізму, позитивізм знову стверджує примат науки: ми знаємо лише те, що повідомляють науки; єдиний метод пізнання - природничонауковий метод. Метод природничих наук "працює" не тільки при вивченні природи, але і суспільства. Позитивізм не тільки проголосив єдність наукового методу і його примат як інструмента пізнання, але він підніс до небес науку як єдиний засіб вирішення всіх проблем, що століттями мучили людство. Наука була проголошена єдиним надійним фундаментом індивідуального і громадського життя. Віра в наукову раціональність, для якої немає нерозв'язних проблем, дозволяє говорити про присутність у позитивізмі основних ідей Просвітництва.

Позитивізм претендував на звання принципово нової, "неметафізичної" (позитивної) філософії, що побудована по образу емпіричних наук і є їх методологією. Стверджуючи, що наука усе ще недостатньо наукова, у ній занадто багато умоглядних, спекулятивних компонентів, позитивізм ставив задачу "очищення" її від метафізики. У 40-і роки XIXст. Огюст Конт виступив із критикою гегелівської метафізики (спекулятивної філософії) історичного процесу і сформулював задачу соціального пізнання. Він прагнув очистити соціальні уявлення від містицизму і релігійних догм і зробити вчення про суспільство - соціологію - (термін уперше ввів О.Конт) такою ж "позитивною" наукою, як і природничонаукові дисципліни - математика, механіка - з використанням "точних", експериментально-математичних методів і без усяких апріорних, умоглядних гіпотез. При обґрунтуванні нової науки Конт поставив собі задачу точно визначити її місце в людському пізнанні, пояснити її основні закони.

Для цього французький мислитель починає спробу класифікації наук. Конт уперше пропонує об'єктивні принципи такої класифікації в залежності від предмета і змісту науки. У системі класифікації Конта виділяються наступні науки - математика, астрономія, фізика, хімія, фізіологія, соціальна фізика (соціологія), мораль, що розміщуються в цій системі за принципом руху від простого до складного, від абстрактного до конкретного, від стародавнього до нового.

В ієрархії Конта більш складні науки основані на менш складних. Однак це не означає редукції вищих до нижчих. Кожна наука має свої автономні закони. Соціологія не зводиться ні до біології, ні до психології. Люди живуть у суспільстві, тому що воно складає частину їхньої соціальної природи.

У класифікації Конта не згадана філософія. Задача філософії, на його думку, не сукупність, а "точне визначення духу кожної з наук, відкриття їхніх зв'язків і відношень, підсумовування принципів відповідно до позитивного методу". Таким чином, філософія зведена до методології наук. Вона - "істинно раціональний спосіб, що робить очевидними логічні закони людського духу".

Г.Спенсер розвиває цю систему класифікації, виділяючи абстрактні (логіка і математика), абстрактно-конкретні (механіка, фізика, хімія) і конкретні науки (астрономія, геологія, біологія, психологія, соціологія і т.д.). Абстрактні науки вивчають, на його думку, форми, у яких явища з'являються перед спостерігачем, а абстрактно-конкретні - вивчають самі явища в їхніх елементах і в цілому.

Створення всеосяжної системи класифікації наук знадобилося Конту для викладу "позитивної філософії", того, що як він вважав, є наукового в науках і відділення цього від метафізики і релігії. Соціологія завершувала контівську систему, означаючи, за задумом ученого, настання позитивної стадії розвитку людського пізнання, перемогу над схоластикою і містицизмом минулого.

Перехід від метафізики до позитивного знання О. Конт обґрунтував аналізом різних етапів, що проходить людство у своєму прагненні пізнати світ, у своєму розумовому розвитку. На його погляд, "людський розум", у силу своєї природи, у кожнім зі своїх досліджень користується трьома методами мислення, характер яких істотно різниться теологічним, метафізичним, позитивним. Таким чином, існують три історичні стадії розвитку знання і три загальні системи поглядів на світ (філософії). Цим стадіям розвитку людського інтелекту відповідають визначені форми господарства, суспільного устрою, політики, мистецтва.

На теологічній стадії духовного розвитку (стародавність і раннє середньовіччя - до 1300р.) людина прагне пояснити всі явища втручанням надприродних сил, що розуміються за аналогією з ним самим: богів, духів, душ, ангелів, героїв.

Метафізичне дослідження теж прагне досягти вичерпного абсолютного знання про світ, але тільки через посилання на різні придумані першосутності і першопричини, що нібито ховаються за світом явищ, позаду того, що ми сприймаємо в досвіді. Так, Фалес бачив першопричину у воді, Анаксимандр - в апейроні, Геракліт - у вогні, Платон - в ідеї, Декарт - у субстанції, Лейбніц - у монаді, Гегель - в абсолютному дусі, матеріалісти - у матерії і т.ін.

Метафізична стадія (між 1300-1800рр.), на думку Конта, характеризується руйнуванням колишніх вірувань і заміною авторитетів (Реформація, філософія Просвітництва, соціальні революції). Це сприяє тому, що думка здобуває більшу широту і непомітно готується до істинно наукової праці. Але головна помилка метафізичного мислення в тому, що, як і теологічне мислення, воно прагне пізнати абсолютні начала і причини усього. Це неможливо, у нас немає засобів вийти за межі досвіду. І оскільки це неможливо, метафізика віддається неприборканим і марним фантазіям. Ці марні і безнадійні спроби пізнати абсолютну природу і сутність усіх речей людство повинне залишити і стати на шлях нагромадження позитивного знання, яке дають конкретні науки.

На третій, позитивній стадії пізнання, стверджував Конт, "людський розум визнає неможливість отримали абсолютне знання, відмовляється від дослідження походження і мети всесвіту, знання внутрішніх причин явищ для того, щоб зайнятися … відкриттям їх законів, тобто незмінних відношень послідовності і подібності явищ" (без аналізу питання про їхню сутність і природу). Наука і її закони можуть відповідати тільки на питання "як", але не "чому", вважав Конт.

У гносеологічному плані це означає, що наука повинна обмежитися описом зовнішніх сторін об'єктів, їхніх явищ і відкинути умогляд як засіб одержання знань і метафізику як вчення про сутність. Науки повинні спостерігати й описувати те, що відкривається в досвіді, формувати емпіричні закони. Ці закони служать для опису фактів і мають значення тільки для явищ (феноменів). "Ми не знаємо ні сутності, ні навіть дійсного способу виникнення жодного факту: ми знаємо тільки відношення послідовності чи подібності фактів один з одним", - стверджував Дж.Мілль. Але і це знання відносне, а не абсолютне, оскільки досвід не має ніяких остаточних меж, а може розширюватися безмежно.

У центрі уваги позитивістів виявилися переважно проблеми, пов'язані з вивченням індуктивно-логічних і психологічних процедур дослідного пізнання.

Проблеми, твердження, поняття, що не можуть бути ні вирішені, ні перевірені за допомогою досвіду, позитивізм оголосив помилковими чи позбавленими сенсу. Дослідник може придумувати тільки такі гіпотези, вважав О.Конт, що за самою своєю природою допускали хоча б більш-менш віддалену, але завжди до очевидності неминучу позитивну перевірку.

Звідси - заперечення пізнавальної цінності традиційних філософських (метафізичних) досліджень і твердження, що задачами філософії є систематизація й узагальнення спеціально-наукового емпіричного знання і пошук універсального методу пізнання. Правда, у задачі такого узагальнення Конт бачить і щось специфічне, властиве тільки філософії - дослідження зв'язків і відношень між конкретними науками.

У цей час були закладені основні ідеї позитивістського напрямку у філософії. До цих вихідних ідей відносяться:

· повна елімінація традиційних філософських проблем, що не можуть бути розв'язні через обмеженість людського розуму;

· пошук універсального методу одержання достовірного знання й універсальної мови науки;

· гносеологічний феноменалізм - зведення наукових знань до сукупності чуттєвих даних і повне усунення з науки того, що не спостерігається;

· методологічний емпіризм - прагнення вирішувати долю теоретичних знань, виходячи з результатів його дослідної перевірки;

· дескриптивізм - зведення усіх функцій науки до опису.

Якщо натурфілософські концепції протиставляли філософію як "науку наук" спеціальним наукам, то позитивізм протиставив науку філософії. І оскільки позитивістська філософія не має справи з метафізичними світоглядними проблемами, вона прагне відкинути як матеріалізм, так і ідеалізм. При цьому позитивізм фактично залишився в рамках класичного ідеалу раціональності відповідно до якого наукове знання ідеологічно і морально "нейтральне": наукове пізнання має бути звільнене від усякої світоглядної і ціннісної інтерпретації, і вся "метафізика" повинна бути скасована і замінена або спеціальними науками ("наука - сама собі філософія"), або узагальненим і "ощадливим (економним)" образом емпіричних знань, або вченням про співвідношення наук про мову і т. ін.

В другій половині ХІХ в. "перший позитивізм" поступається місцем новій історичній формі позитивізму - чи емпіріокритицизму або махізму. Найбільш відомі його представники - Ріхард Авенаріус (1843-1896 рр.), Ернест Мах (1838-1916 рр.).

Криза теорії пізнання класичної філософії, безпорадність концепції дзеркального відображення дійсності, заперечення активності суб'єкта у формуванні об'єкта пізнання, можливості існування безлічі теоретичних моделей, що відносяться до однієї і тієї ж області явищ, їхня швидка зміна в кінці ХІХ ст. дала підставу махістам стверджувати, що філософія повинна перетворитися в діяльність, що аналізує особливості пізнання...

Філософи, що представляють цю течію у позитивізмі, прагнули "очистити" природничонаукове знання від "залишків" умоглядних міркувань, підсилити гносеологічний феноменалізм і методологічний емпіризм. Вони проголосили повернення до досвіду, який не можна тлумачити ні ідеалістично, ні матеріалістично. Їх увага була зосереджена на аналізі відчуттів, чуттєвого досвіду як такого. Вони стверджували, продовжуючи традиції "першого" позитивізму, ідеал "чисто описової" науки і відкидали пояснювальну її частину, вважаючи її метафізичною. При цьому махісти вимагали відмови від поняття причинності, необхідності, субстанції і т. ін., ґрунтуючись на феномено-логічному принципі визначення понять через дані, що спостерігаються.

"Єдино існуючим" визнавався лише досвід як сукупність усього, що спостерігається безпосередньо. Його махісти називали "елементами світу", нібито нейтральними щодо матерії і свідомості. Вони прагнули звести зміст наукових понять до якогось "безперечного первинного" матеріалу знання, а поняття, у відношенні яких така редукція виявляється неможливою, відкинути як "порожні фікції". Наука повинна досліджувати тільки відчуття. Предметом фізики є аналіз відчуттів, - писав Е.Мах. Теоретичні поняття, закони, формули - позбавлені об'єктивного змісту, вони виконують тільки роль знака для позначення сукупності чуттєвих відчуттів. Тому з метою "економії мислення" необхідно прагнути до мінімізації теоретичних засобів.

Нові відкриття в науці підсилюють девальвацію механістичної картини світу, механіцизму як універсального підходу до всіх природних процесів і явищ. Значний внесок у цей процес вносить біологія, формулювання Ч. Дарвіном теорії еволюції біологічних систем, відповідно до якого все різноманіття світу поступово розвилося з загального предка. Причиною такого розвитку є боротьба за існування і виживання найсильніших, найбільш пристосованих.

Вплив махізму підсилилося наприкінці ХІХст., коли нові відкриття у фізиці зробили начальним перегляд підґрунтя наукового знання. "По суті, - писав М.Планк, - це свого роду реакція проти тих сміливих очікувань, що пов'язувалися кілька десятиліть тому зі спеціальним механістичним поглядом на природу... Філософським осадом неминучого протверезіння і був позитивізм Маха". В умовах зламу фізичних понять і краху метафізичних і механістичних уявлень про світ і пізнання натуралістам-емпірикам філософські міркування Маха й Авенаріуса здавалися придатною формою вирішення труднощів, що виникли у фізиці. Американський історик науки Д. Холтон, зокрема, пише, що філософські ідеї Маха настільки міцно ввійшли в інтелектуальний побут 1890-1910рр., що Ейнштейн був цілком правий, коли багато пізніше заявляв, що навіть супротивники Маха не підозрювали, наскільки вони самі були пройняті його ідеями, "всмоктавши їх з молоком матері".

В певному відношенні примикав до емпіріокритицизму і відомий французький математик і фізик Анрі Пуанкаре (1854-1912 рр.). У книзі "Цінність науки" (1905) він сформулював відоме положення про те, що прогрес в науці наражає на небезпеку найбільш стійкі принципи - навіть ті принципи, що вважалися фундаментальними. Виявляється, що швидкість світла не залежить від швидкості джерела світла. Третій закон Ньютона попадає під загрозу через той факт, що енергія, яка випускається радіопередавачем, не має маси спокою, і еквівалентність дії і протидії відсутня... Геометрія Евкліда не є єдиною можливою геометричною системою. У підсумку - криза математичної фізики на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Це дало підставу стверджувати, що закони природи варто розуміти як конвенції, тобто умовно прийняті положення. Саме це поняття закону як умовно прийнятого твердження, конвенції, стало провідним поняттям гносеологічної концепції Пуанкаре, що одержала назву "конвенціоналізм". "Ці конвенції є результатами вільної діяльності нашого духу, що у даній сфері, не знає ніяких перешкод. Отут він може стверджувати, так як він і приписує...".

Прихильники філософії махізму поширили конвенціоналізм зі сфери математики і логіки на всю науку.

2. Філософія марксизму: теоретичні джерела й основні ідеї

Особливе місце в розвитку філософської думки в Західній Європі ХІХст. займає марксистська філософія. Її основоположники К.Маркс (1818-1883 рр.) і Ф.Енгельс (1820-1895 рр.) створили універсальну філософську систему, у рамках якої прагнули дати цілісне розуміння об'єктивного світу і місця людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального й ідеального світів, об'єктивного і суб'єктивного, розкрити найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства, людського мислення. Вони ставили своєю метою створити таке філософське і соціально-економічне вчення, що стало б основою не тільки пояснення світу, але і зміни його.

Теоретичним джерелом формування філософії марксизму була німецька класична філософія. Саме від неї марксистська філософія успадкувала раціоналізм як спосіб пояснення і збагнення дійсності. Маркс і Енгельс критично сприйняли і застосували на принципово інших підставах гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і філософський метод, роботу, проведену Гегелем і Фейєрбахом по осмисленню проблеми відчуження, філософські ідеї Фейєрбаха про об'єктивність матерії, сутність людини, природи релігії.

Основні ідеї. Особливе місце у філософії марксизму займає проблема людини. На відміну від попередніх матеріалістичних поглядів на людину як активну, свідому, але природну істоту, Маркс наголошує на соціальній сутності людини. Стверджуючи двоїсту природу людини, біологічну і соціальну, марксизм зводить його сутність до сукупності суспільних відносин. При цьому родовим для людини, що складає основу її буття і відрізняє її від тварин, є трудова діяльність. У цій діяльності відбувається перетворення природного світу (виробництво) і перетворення людьми самих себе, зміна в духовній сфері.

Реалізації вільної, універсальної творчої сутності людини, на думку Маркса, перешкоджають різні види людського відчуження, в основі яких лежить відчуження праці, що ґрунтується на приватновласницьких відносинах. Це істотно відрізняє позицію Маркса від поглядів на проблему відчуження Гегеля (Гегель зображує процес відчуження людини як чисто духовний процес) і Фейєрбаха (корінь зла в релігійному відчуженні). Знищення відчуження, перетворення праці у вільну самореалізацію людини має передумовою, за Марксом, знищення приватної власності на засоби виробництва. Цей висновок він обґрунтовує на основі розробленої ним ідеї матеріалістичного розуміння історії.

Ця ідея є однією з основоположних у філософії марксизму. Маркс поширив матеріалізм на сферу громадського життя, на соціальний світ, на історію. Попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях, поглядах, теоріях, що існували в різні історичні епохи і справляли вплив на життя людей, визначали політику, мораль, економіку, характер державного устрою й ін. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва, послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ.

Суть своїх поглядів Маркс найбільш повно і разом з тим концентровано висловив у "Передмові" до книги "До критики політичної економії" (1859р.), хоча до цих ідей прийшов значно раніше - ще в середині 40-хрр. У суспільному виробництві свого життя, писав Маркс, люди вступають у певні суспільні відносини об'єктивно, незалежно від своєї волі чи бажання. Ці відносини і складають основу (базис) суспільства, над яким "надбудовуються" і держава, і інші політико-юридичні утворення. Особливо важливо зрозуміти, що із суспільного (матеріального) виробництва народжуються всі рівні, всі форми, всі прояви свідомості. Не свідомість визначає буття, а суспільне буття визначає суспільну свідомість. Саме спосіб виробництва як органічна єдність двох компонентів - продуктивних сил і виробничих відносин - є тим стрижнем, навколо якого поєднуються всі інші складники громадського життя. Виробничі відносини визначають всі інші відносини між людьми і складають економічний базис. Матеріальне буття, економічний базис визначають суспільну свідомість (мораль, право, ідеї, теорії і т. ін.). Минуле і майбутнє людства виникає як послідовний, закономірний процес зміни економічного устрою суспільства, розвитку спочатку матеріального, а вже потім духовного життя поколінь. От чому філософію марксизму називають також історичним матеріалізмом. Людська історія, підкреслювали Маркс і Енгельс, є природно-історичний процес: жодна формація, жодна сходинка цього розвитку не піде в минуле, поки не вичерпає себе, тобто поки досягнутий рівень виробничих відносин дає ще можливість розвиватися в його лоні матеріальним продуктивним силам. Але якщо виробничі відносини уже вичерпали себе, якщо вони гальмують подальший розвиток продуктивних сил, вони будуть докорінно змінені, перебудовані (настає епоха соціальної революції).

Однак первинність буття стосовно свідомості аж ніяк не означає приниження ролі останньої. Свідомість - не пасивне відображення світу, а його могутній творчий перетворювач. Історичний матеріалізм лише вказує на кінцеве джерело суспільного розвитку (на діалектику продуктивних сил і виробничих відносин), як і на кінцеве джерело походження ідей (свідомості).

Своє вчення засновники марксистської філософії розглядали не як сукупність готових істин, а як "керівництво до дії", маючи під такою "дією" революційне перетворення суспільства, а головним суб'єктом революції, здатним змінити суспільні відносини і забезпечити перехід від приватної до суспільної власності, вважали пролетаріат. Комуністична революція повинна завершити собою "передісторію" людства і відкрити, ознаменувати початок справжньої його історії, що не буде знати класових, а потім і національних, расових і інших антагонізмів.

На високих шаблях соціального (комуністичного) розвитку, на думку класиків марксизму, відбудеться радикальна переоцінка суспільних цінностей: суспільне багатство визначатиметься не робочим часом (як при будь-якому товарному виробництві), а часом вільним, часом, що залишається за межами матеріального виробництва, тобто суто людською творчістю. З усіх багатств буде головним всебічний розвиток людини.

Маркс і Енгельс критично переосмислили діалектику Гегеля. За їх власним висловом, вони поставили її з "голови" на "ноги", тобто розробили матеріалістичну діалектику, підкреслюючи її спорідненість з діалектикою античних матеріалістів (досократиків і атомістів). Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика - матеріалістичною. На цьому підґрунті з'являється можливість застосувати діалектичний метод не тільки при аналізі свідомості, духовного (як у Гегеля), але і природи, економічних, соціальних, політичних процесів, процесу пізнання.

Внесок у розробку і пропаганду філософії марксизму внесли Й.Діцген, А.Бебель, Ф.Меринг, П.Лафарг, А.Лабриола, Д.Благоєв, Г.В.Плеханов, В.І.Ленін і ін.

Особливе місце серед послідовників К.Маркса і Ф.Енгельса належить В.І.Леніну (1870-1924 рр.). Багато філософських ідей марксизму одержали розвиток у працях Леніна. Важливе місце у його філософських роботах займає аналіз гносеологічних проблем, зумовлених революцією в науці на рубежі ХІХ-ХХст. Він формулює діалектико-матеріалістичне розуміння матерії, обґрунтовує ідею, що одним з атрибутів матерії є відображення; трактує процес пізнання як складний і діалектично суперечливий процес, дає діалектико-матеріалістичну інтерпретацію процесу збагнення істини і її критерію.

Друга група проблем, що розроблялася Леніним, відноситься до питань функціонування і розвитку суспільства, методів його перетворення. Підкреслюючи визначальну роль народних мас в історії, Ленін рушійну силу суспільства бачить, слідом за Марксом і Енгельсом, у класовій боротьбі, що веде до встановлення диктатури пролетаріату. Нову інтерпретацію в роботах Леніна одержала теорія держави.

Багато що з висловлених Марксом, Енгельсом, Леніним ідей не пройшли випробування часом, вони безпосередньо зумовлені рівнем розвитку науки і соціальної практики ХІХст., низка положень і ідей вплинули на розвиток філософської думки, зберегли свою цінність, були сприйняті не тільки прихильниками матеріалістичної філософії, але й інших напрямків розвитку філософської думки ХХст. - мислителями Франкфуртської школи, неомарксизмом, неофрейдизмом, екзистенціалізмом і ін. Важливо відзначити, що при оцінці філософської спадщини класиків марксизму варто відрізняти власне теоретичні філософські побудови і їхню практичну діяльність у політиці.

Після смерті Леніна в Радянському Союзі відбувається догматизація і канонізація положень марксистської філософії, ця філософія втрачає свій критичний пафос і стає ідеологією. Тільки наприкінці 80-х років ця філософія звільняється від ідеологічних обмежень і одержує можливість критично оцінювати дійсність і своє минуле, творчо розвиватися.

3. Філософія України другої половини XIX - поч. XX ст.

Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям, визнаного фахівця в галузі загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії О.П. Потебні (1835--1891 рр.).

О. Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою в цілому. Характерною особливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід до дослідження питань співвідношення мови і мислення.

Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених В. Гумбольта і Г. Штейнталя, Потебня став засновником "психологічного напрямку" у вітчизняному мовознавстві. У слові він вбачав індивідуальний творчий акт і вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. Потебня розглядав мову як діяльність, як живий, безперервний процес творчості народу.

Потебня був не тільки мовознавцем, а й творцем "лінгвістичної поетики", яка мала величезне філософське значення. Тут він наближався до трактування творчості як мислення художніми образами. О. Потебня завжди підкреслював високу культуру стародавніх слов'ян, виступав проти теорії запозичення, стверджуючи, що джерелом народної творчості є самобутня культура народу.

Одним із визначних українських філософів минулого століття був П.Д. Юркевич (1827--1874 рр.). П.Юркевич як філософ за вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням. Те, що може існувати, стає дійсним через посередництво того, що має бути, а саме через ціль платонівської ідеї добра.

Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини XIX - початку XXст. Основними центрами розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М.П. Авенаріус, М.С. Ващенко-Захарченко, Д.О. Граве, Г.Г. Де-Метц, В.П. Єрмаков, Й.Й. Косоногов, Т.Ф. Осиповський, М.В. Остроградський, С.М. Реформатський, О.М. Сєверцов та ін., сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обгрунтуванні положень про об'єктивне, незалежне від свідомості людей існування світу. Вони обґрунтували прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії.

Перебуваючи на передовому краї світової науки, видатні вчені-природознавці пропагували ідею єдності світу, яка передбачала тлумачення людини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно - як окремого від усієї природи індивіда.

Одним із центральних у працях природознавців є положення про те, що світ не є продуктом людської свідомості, а, навпаки, - людина є продукт цього світу. Звідси і віра в безмежну творчу силу людини, розуміння необхідності вивчення законів природи як однієї із основних умов поліпшення життя людини, людства в цілому. Саме життя людини на Землі постає перед ними як найвища цінність. Однак, ціннісне усвідомлення природи людини, його творчої діяльності перебуває у певній залежності і від соціальних факторів. Особливо важливим у цьому плані є обґрунтування окремими природодослідниками гуманістичної природи людини і необхідності її творчої емансипації.

Величезної цінності вклад у розвиток української філософії другої половини XIX - початку XX ст. зробили М.П. Драгоманов (1841-1895 рр.), І.Я. Франко (1856-1916 рр.) та Леся Українка (1871-1913 рр.).

Найсуттєвішою рисою філософії М.П.Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків.

При розгляді соціальних питань М.Драгоманов користувався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв'язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також урахування не тільки фактору часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища.

М.Драгоманов досить цікаво визначав суспільно-політичний ідеал, що грунтувався на філософському плюралізмі, а також суперечності між ідеєю самоуправління, автономії, федерації та ідеєю антидержавності, антицентризму. Драгоманов вважав, що втілення в життя першої ідеї сприятиме вирішенню багатьох суспільних проблем, зокрема проблеми національних та міжнаціональних відносин у майбутньому суспільстві.

І.Я.Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в перших своіх філософських трактатах Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця у розумінні Франка - єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Але жити лише для праці неможливо, вважає І.Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

Одна з основних філософських ідей І.Франка - думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік, бо така людина - носій духу, а той дух є "вічний революціонер". Отже, духовний світ людини - її найдорожче надбання. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність - це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння - людську душу - кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Філософія Франка - це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його філософія - це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., витоки якої йдуть від Г. Сковороди і Т.Шевченка.

Оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди.

Розглянуті надбання філософської думки в Україні дають змогу зробити ряд узагальнень і висновків. Зокрема, виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати: українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість визначається домінантою етико-морального її спрямування. Український народ витворює філософію, у центрі якої є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Це не просто людина, а передусім людина Землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія - це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й скеровує людське життя.

Аналіз розвитку філософії України XXст. - одне з основних завдань для майбутніх істориків філософії. Його вирішення вимагає мудрої виваженості і певного часу.