Філософія пізнання і науки

1. Концепція пізнання у філософії марксизму. Проблема істини і її критерію

Проблеми гносеології займають важливе місце у філософії марксизму. Діалектико-матеріалістична філософія розглядає пізнання як процес і результат відображення у свідомості людини об'єктивної реальності. Але, на відміну від матеріалістичних традицій XVII-XVIIIст., марксизм стверджує, що цей процес опосередкований суспільно-історичною практикою. Це не механічне, мертве, дзеркальне відображення, не пасивне споглядання світу, а складний суперечливий процес активного творчого відображення реальної дійсності, що здійснюється в ході зміни людьми цієї дійсності.

Процес пізнання детермінований соціокультурними чинниками і здійснюється не ізольованим суб'єктом як "гносеологічним Робінзоном", а людиною як соціальною істотою, що постійно включена у саме "тіло" пізнавальної діяльності. Її активність - найважливіша передумова останньої.

Діалектико-матеріалістична теорія пізнання - не замкнута, а відкрита, динамічна система, що постійно оновлюється. Усвідомлюючи свою зумовленість суспільно-історичною практикою, ця теорія свідомо виходить з визнання цього факту при поясненні самої себе і своєї ролі в пізнавальному процесі. Вона "критично і революційно" рефлексує як на її практику, що породила, так і на саму себе.

Найважливіший принцип діалектико-матеріалістичної гносеології полягає в поширенні діалектики на пояснення процесів пізнання і мислення. Елементи діалектики (її закони, категорії і принципи), будучи відображенням загальних законів розвитку об'єктивного світу, є тим самими загальними формами мислення, універсальними регулятивами пізнавальної діяльності в цілому.

У розробці своїх проблем теорія пізнання спирається на дані усіх форм пізнавальної діяльності - у тому числі і на конкретні науки, виходячи з необхідності рівноправного союзу з ними. При цьому зміст і проблематика теорії пізнання повинні завжди відповідати сучасному рівню розвитку і запитам природничих і соціально-гуманітарних наук.

Процес пізнання в діалектико-матеріалістичній філософії розглядається через взаємодію суб'єкта й об'єкта пізнання. При цьому суб'єкт пізнання розглядається не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики, зв'язаний із усією сукупністю суспільно історичних умов розвитку матеріальної і духовної культури суспільства. Об'єктом пізнання є не вся об'єктивна реальність, а та її частина, на яку спрямована практична і теоретична діяльність суб'єкта. Марксистська гносеологія розглядає суб'єкт і об'єкт пізнання в їхньому діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, при цьому, активною стороною цього взаємозв'язку виступає суб'єкт пізнання.

Центральне місце в діалектико-матеріалістичній гносеології займає проблема істини. Марксизм конкретизує класичне визначення істини, визнаючи існування об'єктивної істини. Об'єктивна істина розглядається як такий зміст людських знань про реальність, що не залежить від суб'єкта - ні від людини, ні від людства. Вона об'єктива по змісту, але суб'єктивна за формою свого існування, оскільки є результатом суб'єктивної діяльності людини. Істина - це історично зумовлений процес збагнення людиною реальності. Для характеристики цього процесу в гносеології марксизму використовуються поняття абсолютної і відносної істини. Відносна істина - це знання, що в принципі правильно, але не повно відбиває реальність. Вона містить у собі і такі моменти, що у процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть уточнюватися, поглиблюватися і замінятися новими. Абсолютна істина - це такий зміст наших знань, що найбільш повно відповідає своєму предмету і не буде відкинуте подальшим розвитком пізнання і практики. Абсолютна і відносна істини діалектично взаємозалежні: відносна істина з необхідністю містить у собі елемент абсолютної істини, остання ж пізнається людиною тільки через відносні істини.

Кожна об'єктивна істина відповідає своєму предмету тільки у певних конкретних умовах. Це положення марксизму уточнюється через принцип конкретності істини. Вимога конкретності істини припускає необхідність розгляду об'єкта в тих умовах місця і часу, у тих зв'язках і відношеннях, у яких він виник, існує і розвивається. Незнання цих меж, або їх ігнорування перетворює наше знання з істини в заблудження.

Критерієм, що дозволяє відокремити істину від заблудження, з погляду діалектико-матеріалістичної гносеології, є практика. Практика розглядається як предметно-практична діяльність людини, спрямована на перетворення природи і суспільства. Вона є абсолютним критерієм істини як цілісний суспільно-історичний процес, а не як конкретний історично зумовлений практичний акт взаємодії людини зі світом.

2. Неопозитивізм і проблеми наукового знання

Нові проблеми, що виникли в розвитку науки в 20-30-і роки ХХст., призвели до виникнення нової історичної форми позитивізму - неопозитивізму. Суть цих проблем полягала в необхідності осмислення ролі знаково-символічних засобів наукового мислення в зв'язку з математизацією і формалізацією наукових досліджень, відношень теоретичного апарату науки і її емпіричного базису. Тобто на відміну від махістів, увага яких була зосереджена на аналізі відчуттів і чуттєвого досвіду, неопозитивісти наголошували на дослідженні логічного апарату новітнього природознавства.

Неопозитивізм сформувався майже одночасно в трьох європейських країнах - Австрії ("Віденський гурток"), Англії, Польщі (Львівсько-Варшавська школа).

Історично першим різновидом неопозитивізму був логічний позитивізм, що виник у 20-х роках ХХ століття у "Віденському гуртку", що об'єднав логіків, математиків, філософів, соціологів. Його очолював Моріц Шлік (1882-1976 рр.). Значний вплив на погляди учасників гуртка зробили Людвіг Вітгенштейн (1889-1951 рр.), Бертран Рассел (1872-1970 рр.) і його концепція логічного атомізму, Альфред Айер (1910-1989 рр.), Джордж Мур (1873-1958 рр.) та ін.

Логічний позитивізм продовжив у нових формах традиції емпіризму і феноменалізму перших двох форм позитивізму. Предметом філософії, на думку прихильників логічного позитивізму, повинна бути мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність по аналізу цього знання і можливостей його вираження в мові. Тобто філософія можлива тільки як логічний аналіз мови. Традиційна метафізика розглядається як вчення, позбавлене сенсу, з погляду логічних норм мови. "Ціль філософії - логічне прояснення думок".

Твердження науки (висловлення вчених) логічні позитивісти відносили до двох видів - теоретичного й емпіричного. Логічний аналіз мови науки припускав: 1) зведення, редукцію теоретичного знання до емпіричного і 2) чуттєву, емпіричну перевірку наукових висловлень. Тобто логічний позитивізм прагне піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації (англ. verificare - перевірка, підтвердження).

Принцип верифікації був задуманий, з одного боку, як критерій науковості, з іншого - як критерій істиності або хибності. Відповідно до цього принципу всяке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних стверджень (стверджень, що утворюють емпіричний базис науки), що фіксують дані "чистого досвіду", чуттєві переживання суб'єкта (напр., "зараз я бачу зелене", "тут я відчуваю тепле" і т.п.). Передбачалося, що дані "чистого досвіду" - абсолютно достовірні і нейтральні стосовно всього іншого знання. Як для Аристотеля, так і для Ньютона, і для Ейнштейна, листя дерев - зелені, а небо блакитне.

У випадку, якщо які-небудь ствердження не піддаються верифікації в досвіді, то вони повинні розглядатися як неосмислені, тобто позбавлені наукового сенсу. Наприклад, такими науково-неосмисленими ствердженнями є: "Існує об'єктивна реальність", "земля існувала до людини", "існує загробне життя". Не можна верифікувати і моральні висловлення - "добро", "зло". Усі вони віднесені до класу висловлень, що позбавлені наукового сенсу з тієї причини, що окремий суб'єкт не може зіставити їх зі своїми відчуттями. Тобто на відміну від позитивізму ХІХ ст., що вважав філософські проблеми нерозв'язними, неопозитивізм стверджував, що це псевдопроблеми, тобто проблеми позбавлені сенсу. Свою задачу логічні позитивісти бачили в тому, щоб усунути з мови науки "псевдонаукові" твердження і сприяти створенню на базі фізики уніфікованої науки.

Однак незабаром з'ясувалося, що "чистий" чуттєвий досвід неможливий, не здатний зберегти свою "чистоту" при вираженні його в мові. Одна з перших проблем, що виникла при цьому, була проблема верифікації загальних положень, з яких складається основний "кістяк" науки, оскільки саме в них формулюються закони природи. Принцип верифікації виявився неспроможним при вирішенні питання про включення в науку стверджень відносно фактів минулого і фактів майбутнього. Неопозитивісти спробували врятувати принцип верифікації, висловивши ідею не прямої, а опосередкованої верифікації. Незважаючи на те, що принцип верифікації згодом усе більш "пом'якшувався", труднощі пояснення теоретичного рівня науки не були переборені. Але вони змушували неопозитивістів усе більш ґрунтовно і тонко аналізувати різні типи, види наукових стверджень, уточнювати логіко-лінгвістичну проблему змісту і значення стверджень і т. ін. На цьому шляху формальна логіка, лінгвістика і філософія збагатилися багатьма цінними розробками, у тому числі і такими, котрі внесли істотний вклад у розвиток науки ХХ ст.

З критикою принципу верифікації виступив австрійський філософ Карл Поппер (1902-1994 рр.), що запропонував замінити цей принцип - принципом фальсифікації (від лат. falsus - помилковий, fasio - роблю). Він виходив з того, що в основі відділення (демаркації) наукового знання від ненаукового лежить принципове спростування (фальсифікація) будь-якого ствердження, що відноситься до науки.

Ізольовані емпіричні припущення, як правило, можуть бути піддані безпосередній фальсифікації і відхилені на підставі відповідних експериментальних даних або через несумісність з фундаментальними науковими теоріями. Тобто Поппер зводив наукову осмисленість теорій до чіткого визначення тих фактів, що, при своєму виявленні, спростовували б, "фальсифікували" дану теорію і тим самим розчищали б ґрунт для появи нового сміливого припущення, приреченого у свою чергу впасти під ударами "емпіричної" (або логічної) фальсифікації.

Починаючи з 50-х років, формується новий різновид неопозитивізму - лінгвістична філософія, що відмовилася від твердих логічних вимог до мови науки і вважає, що об'єктом її аналізу повинен бути семіотичний аналіз мови. "Проблеми філософії стосуються не кінцевої природи буття, а семіотичної структури мови науки, включаючи теоретичну частину повсякденної мови" (Карнап).

Тобто на цьому етапі позитивісти відмовляються від розуміння "безпосередньо даної реальності" як сукупності чуттєвих даних і переходять до розуміння реальності як сукупності значень. Реальний світ - це "мовна проекція" (Айер), "нервова конструкція нашого черепа" (Кожибський)," фрагменти наших переживань" (Чейз). Чи існує реальний світ поза свідомістю - питання, що не тільки не можна вирішити, але воно не має сенсу. Часто цю форму позитивізму називають семантичним позитивізмом (Карнап, пізній Вітгенштейн, Тарський, Чейз, Хайякава й ін.).

Представники лінгвістичної філософії продовжили традиції логічного позитивізму в тлумаченні філософських проблем як псевдопроблем, стверджуючи, що вони виникають у силу впливу мови на мислення, що його дезорієнтує. Саму ж мову вони тлумачать як самодостатню силу, як засіб конструювання світу, а не як спосіб його відображення.

Представники семантичного позитивізму вважали, що філософія повинна пояснити явища людського життя, виходячи зі структури мови. Вони припускали, що люди часто не розуміють один одного через невизначеність змісту уживаних слів. У роботі з красномовною назвою "Тиранія слів" Чейз стверджує, що слова самі по собі не мають ніякого значення, вони лише символи. І для того, щоб уникнути більшості конфліктів, необхідно тільки відмовитися від слів, що викликають незгоду.

Лінгвістична філософія, показавши неможливість вичерпним образом виразити багатство природної мови за допомогою "ідеальної мови", зосередила дослідження на емпіричному описі різних видів вживання мовних висловлень ("мовні ігри", правила яких визначені специфічними для них контекстами і не мають позалінгвістичних об'єктивних основ).

У своїй пізній роботі "Філософські дослідження", що вийшла після його смерті в 1953р., Вітгенштейн вимагає шукати не об'єкти, що відповідають словам, а функції слів у людській діяльності. Він стверджує, що значенням слів і висловлень є їх вживання в мові. І в силу того, що зміст висловлень визначається конкретним контекстом, у якому вони вживаються, вважається принципово неможливим знайти загальні риси їх вживання в різних контекстах, тому що останніх безліч.

У тлумаченні пізнього Вітгенштейна філософські проблеми виступають, як результат незаконного переносу слів і стверджень з одних контекстів, де вони є осмисленими, в інший, далекий їм контекст. Через це виникає неприпустима "плутанина". Останню Вітгенштейн уподібнював психічному захворюванню, а як засіб лікування пропонував свій лінгвістичний аналіз. Тобто раціональне філософське знання - "метафізика" - було оголошено мовним захворюванням, що виникає внаслідок порушення правил застосування повсякденної мови.

Потреби логічного моделювання природних мов, що виникають у процесі удосконалювання комп'ютерної техніки, стимулювали розробки формальної техніки для дослідження природної мови (Хомський, Дж.Фодор, Девідсон та ін.).

Як і логічний позитивізм, лінгвістична філософія стверджує, що всі знання про світ дають наука і здоровий глузд; філософія займається не встановленням істин, а аналітичною діяльністю, що прояснює різницю осмисленого і неосмисленого, очищає мову від "висловлень, що систематично вводять в заблудження" (Дж.Райл).

Один з найважливіших напрямків в еволюції аналітичної традиції у філософії науки пов'язаний із синтезом двох форм неопозитивізму - логічного і лінгвістичного аналізу. Нині цей напрямок у західній філософії часто називають аналітичною філософією.

3. Криза аналітичної філософії в XX столітті, становлення постпозитивістської філософії

До кінця 50-х - початку 60-х років ХХст. вплив неопозитивізму став різко падати. Це зумовлено, з одного боку, кризою внутрішньої логіки розвитку неопозитивізму, його вихідних принципів; з іншого, - необхідністю досліджувати нові проблеми розвитку наукового пізнання, що стали актуальними. На відміну від позитивізму, що робив акцент на аналізі готового знання і здійснював цей аналіз формально - логічними методами, сучасна філософія науки звертається до історії науки, намагається знайти закономірності її розвитку. Найбільш характерною особливістю цих досліджень є певна реабілітація метафізичних основ наук, визнання осмисленості філософських стверджень і неможливості усунення їх з наукового знання.

Це призвело до істотних змін у філософії науки, виникненню безлічі різноманітних методологічних концепцій, що досліджують не проблеми структури і функціонування готового знання, а проблеми розвитку наукового знання. Безліч цих методологічних концепцій одержали назву постпозитивізму.

Сам термін "постпозитивізм" вказує на те, що загальною особливістю цих концепцій є те, що всі вони в тій чи іншій мірі відштовхуються у своїх міркуваннях, у постановці і вирішенні питань від позитивістської методології і починають, як правило, з її критики. Їх інтереси концентруються в основному навколо таких проблем динаміки наукового знання: як виникає нова теорія, як вона домагається визнання, які критерії порівняння і вибору конкуруючих наукових теорій і т.п.

Для постпозитивістського етапу в розвитку філософії науки характерна відмова від дихотомії емпірично-теоретичного, протиставлення фактів і теорій, контексту відкриття і контексту обґрунтування. Замість різкого протиставлення емпіричного знання як надійного, обґрунтованого, незмінного теоретичному знанню як ненадійному, необґрунтованому, мінливому, постпозитивізм говорить про взаємопроникнення емпіричного і теоретичного, про плавний перехід від одного рівня знань до іншого і навіть про відносність цієї дихотомії. Представники сучасної філософії науки говорять про "теоретичну навантаженість" фактів, показують, що для встановлення фактів завжди потрібна певна теорія, тому факт у певній мірі залежить від теорії чи навіть обумовлюється нею. Факти, встановлені на основі однієї теорії, можуть відрізнятися від фактів, відкритих іншою теорією. Тому зміна теорії часто призводить і до зміни фактуального базису науки.

Загальною особливістю постпозитивістських концепцій є їх прагнення обпертися на історію науки. Позитивізм не цікавиться історією, він брав за зразок науковості теорії математичної фізики і вважав, що все наукове знання в кінцевому рахунку повинно мати форму аксіоматичних чи гіпотетико-дедуктивних теорій. Якщо якісь дисципліни далекі від цього ідеалу, то це свідчить лише про їх незрілість. Представники постпозитивізму головним об'єктом дослідження зробили розвиток знання, тому вони змушені були звернутися до вивчення історії виникнення, розвитку і зміни наукових ідей і теорій.

Особливістю більшості постпозитивістських концепцій є відмова від кумулятивізму в розумінні розвитку знання. Постпозитивізм визнає, що в історії науки неминучі істотні, докорінні перетворення, коли відбувається перегляд значної частини раніше прийнятого й обґрунтованого знання - не тільки теорій, але і фактів, методів, фундаментальних світоглядних уявлень. Тому навряд чи можна говорити про лінійний, поступальний розвиток науки.

У західній філософії науки можна умовно виділити два основних напрямки постпозитивістських концепцій - реконструкція розвитку наукового знання за допомогою нормативних принципів логічного характеру, покликаних регулювати цей розвиток (К.Поппер, І.Лакатос і ін.), і соціо-психологічна реконструкція розвитку наукового знання і науки (Т.Кун, С.Тулмін і ін.).

Напрямок реконструкції наукового знання, основаного на вивченні логіки науки (логічної реконструкції), пов'язане з ідеями Карла Поппера (1902-1994 рр.), викладеними в двох його основних працях: "Логіка наукового відкриття" (1961) і "Пропозиції і спростування" (1962). У філософській літературі цей напрямок називають критичним раціоналізмом (К.Поппер, Дж.Агассі, І.Лакатос, Дж.Уоткінс і близькі до них П.Фейєрабенд, У.Бартлі й ін.).

Продовжуючи традиції позитивізму, критичний раціоналізм намагається визначити критерії демаркації між наукою і псевдо-наукою, прагне відмежувати сферу раціональності - науку - від метафізики й ідеології, що не мають вродженого імунітету проти впливу ірраціоналізму. За думкою Поппера, наука і раціональність можуть і повинні стати оплотом у боротьбі проти ірраціонального духу тоталітаризму і соціальної-політичної демагогії (див. його книги "Убогість історизму" і "Відкрите суспільство і його вороги").

Раціоналізм концепції Поппера протистоїть емпіризму неопозитивістів. Розбіжності торкаються принципів обґрунтування наукового знання, проблеми раціональної "реконструкції" науково-дослідних процесів в їх історії, розуміння сутності наукового методу. З погляду критичного раціоналізму в науковому дослідженні переважне значення мають не емпіричні дані, а схеми, що раціонально конструюються для пояснення емпіричних даних.

Поппер вважає, що емпіричний базис не являє собою чогось остаточно істинного, як думали неопозитивісти, а є продуктом конвенції. Причому конвенції, що залежить від відповідної теорії. Раціонально діє той вчений, що будує сміливі теоретичні гіпотези, відкриті найрізноманітнішим спробам їх спростування. Синонімом раціональності є безкомпромісна критика, основана на принципі фальсифікації.

Теорія, що не може бути спростована будь-якою мислимою подією, відповідно до поглядів К.Поппера, не наукова. Неспростовність є не достоїнство теорії (як часто думають),а її недолік. Наслідком таких стверджень є визнання принципової гіпотетичності знання, оскільки претензія знання на абсолютну істинність суперечить принципу критицизму, і, отже, нераціональна.

Адекватним методом науки і філософії, що сприяє "росту знань" і тим самим просуванню до істини, є метод раціональної дискусії, тобто метод, що полягає в "ясному і чіткому формулюванні обговорюваної проблеми і критичному дослідженні різних її вирішень". Ріст наукових знань - це процес, що "йде від старих проблем до нових за допомогою припущень і спростувань"...

Реалізація попперівської програми побудови теорії росту наукового знання наштовхнулася на серйозні труднощі, пов'язані з абсолютизацією принципу фальсифікації; конвенціалізмом у трактуванні вихідних основ знання; відривом об'єктивного знання від історично конкретного суб'єкта, що пізнає; відмовленням визнання об'єктивної істиності наукового знання; недооцінкою соціокультурних чинників розвитку знання; перебільшенням аналогії з біологічною еволюцією; запереченням наявності визначених закономірностей у розвитку науки, природи і суспільства; перебільшенням інтенсивних аспектів у розвитку знання.

Таким чином, поставивши ряд важливих проблем розвитку наукового пізнання: особливостей росту наукового знання, ролі гіпотез у розвитку науки, ролі емпіричного спростування і теоретичної критики в розвитку нового знання, співвідношення старих і нових теорій і т.п., Поппер не зміг до кінця їх вирішити. Але він активізував їхнє дослідження.

На відміну від К.Поппера, який вважав, що процес росту наукових знань має тільки дискретний характер і відбувається шляхом перманентних революцій, то його учень і послідовник Імре Лакатос (1922-1974 рр.) намагається врахувати в розроблюваній їм моделі і континуальні моменти в розвитку наукових знань. Це знайшло відображення в розробленій їм моделі розвитку науки через зміну науково-дослідних програм (НДП). Вона є значною мірою продовженням і модернізацією попперівської доктрини.

НДП - це метатеоретичне утворення, у межах якого здійснюється теоретична діяльність; це сукупність теорій, що змінюють одна одну, але поєднуються певною сукупністю базисних ідей і принципів. Розвиток науки - це послідовна зміна НДП, що можуть якийсь час співіснувати чи конкурувати одна з одною.

У розвитку НДП можна виділити два етапи - прогресивний (програма прогресує, коли її теоретичний ріст передбачає відкриття емпіричних фактів) і регресивний - теоретичні узагальнення відстають від емпіричного росту. На прогресивній стадії "позитивна евристика" здатна стимулювати висування допоміжних гіпотез, що розширюють зміст програми. Однак надалі, досягши так називаного "пункту насичення", розвиток НДП різко сповільнюється. Зростає число несумісних фактів, з'являються внутрішні протиріччя, парадокси. Проте, наявність такого роду симптомів ще не може служити об'єктивною підставою для відмовлення від НДП. Така підстава, на думку Лакатоса, виникає тільки з появою нової НДП, що пояснила б емпіричний успіх своєї попередниці і витиснула її подальшим проявом евристичної могутності, здатності теоретично передбачати невідомі раніше факти. Процес витиснення прогресуючими НДП своїх попередників, що вичерпали внутрішні ресурси розвитку, Лакатос називає науковою революцією.

У концепції Лакатоса важливим є те, що він вводить у НДП метафізичні принципи: історія науки без філософії науки сліпа, а філософія науки без історії науки порожня, стверджує він. Безсумнівно, концепція Лакатоса вносить нові моменти в розуміння розвитку наукового знання, зокрема намагається вирішити питання про його спадкоємність. Однак вона вирішує його тільки в рамках еволюційних періодів розвитку науки, а питання ж про спадкоємність у ході зміни програм залишається відкритим.

Лідером соціально-психологічної реконструкції розвитку наукового знання є Томас Кун (нар.1922 р.), американський історик і філософ науки. Популярність Куна можна порівняти з популярністю Поппера. Суть його концепції історичної динаміки наукового знання викладена в книзі "Структура наукових революцій" (1962 р.). Вона сформувалася в полеміці з логічним емпіризмом і критичним раціоналізмом. Кун запропонував відмовитися від того образу науки, що панував у неопозитивістській і попперіанській філософії як системи знань, зміна і розвиток якої зумовлені канонами методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових співтовариств, яка залежить від культури, історії, соціальної організації, психологічної і технічної бази.

У противагу кумулятивізму, що домінував на Заході аж до 50-х років, Кун описує науку як послідовність періодів кумулятивного росту, що переривається некумулятивними стрибками - науковими революціями.

Центральним поняттям концепції Куна є поняття наукової парадигми. Парадигма - це система норм, теорій, методів, фундаментальних фактів і зразків діяльності, що визнаються і розділяються всіма членами даного наукового співтовариства як логічного суб'єкта наукової діяльності. Поняття парадигма корелятивне поняттю наукового співтовариства. Учений, згідно за Куном, може бути зрозумілий як учений тільки по його належності до певного наукового співтовариства, члени якого дотримуються певної парадигми.

Парадигма виконує дві функції - заборонну і проективну. З одного боку, вона забороняє усе, що не відноситься до даної парадигми і не погоджується з нею, з іншого боку - стимулює дослідження у визначеному напрямку. У період "нормальної науки" учені працюють відповідно до парадигми. Вони уточнюють факти, що породили парадигму, що пояснюються чи передбачаються нею, і в зв'язку з цим створюють нові прилади й інструменти; прагнуть зблизити теорію і факти, що пояснюються нею, наблизити теорію до емпіричного базису, розвивають, уточнюють і удосконалюють теорію. Кун вважає, що вчені в цей період займаються "рішенням головоломок", тобто вирішенням особливого типу задач за визначеними правилами і регламентованих парадигмою.

Здійснюючи парадигмальну діяльність і очікуючи начебто "передбачені" парадигмою факти, вчений іноді виявляє щось несподіване - аномалію, тобто розбіжність між емпіричними даними і схемою, заданою парадигмою. Кун детально аналізує виникнення наукових аномалій, що ведуть до заміни старої парадигми. Він показує, що парадигма "вибухає" зсередини під тиском "аномалій". Виникає криза й екстраординарна наука, відбувається наукова революція. Сутність наукових революцій, на думку Куна, полягає у виникненні нових парадигм, цілком несумісних і несумірних з попередніми. В цей період підсилюється увага до філософських засад науки.

Кун крім того відкидає емпіричний "фундаменталізм" неопозитивістів, стверджуючи, що не існує фактів, незалежних від парадигми, а отже, не існує теоретично нейтральна мова спостережень. Учені бачать світ крізь "призму" теорії. Не факти судять теорію, а теорія визначає, які саме факти ввійдуть в осмислений досвід. Час, що відокремлює нас від появи концепції Куна, дозволяє яскравіше побачити сильні і слабкі її сторони. Кун, безсумнівно, зумів розглянути і зробити предметом філософського осмислення важливі риси наукової діяльності й еволюції наукових знань. Особливо важливе значення має вимога історичного підходу до знання, що враховує особливості різних культур і соціальних контекстів, вимога зв'язку філософії науки і її історії.

Разом з тим Кун залишив поза своїм дослідженням питання про виникнення нового знання, звівши цей процес тільки до вибору між старою і новою теорією. До того ж цей вибір пояснюється тільки соціальними і психологічними аргументами (наприклад, вірою в майбутню плодотворність нової теорії чи неясним естетичним почуттям).

У рамках соціально-психологічного напрямку реконструкції процесу розвитку наукових знань лежить і концепція американського філософа Стівена Тулміна (1922 р.). З погляду Тулміна, кунівська модель знаходиться в конфлікті з емпіричною історією науки, заперечуючи спадкоємність її розвитку, оскільки ця історія не має періодів "абсолютного нерозуміння". Для пояснення безперервності в описі науки Тулмін пропонує використовувати схему еволюції, аналогічну теорії природного відбору Дарвіна.

Безсумнівно, Тулміну вдалося помітити важливі діалектичні особливості розвитку науки, зокрема те, що на еволюцію наукових теорій впливають історично мінливі "стандарти" і "стратегії" раціональності, що у свою чергу, піддаються зворотному впливу з боку дисциплін, які еволюціонують. Важливий елемент його концепції - залучення даних соціології, соціальної психології, економіки, історії науки, утвердження конкретно-історичного підходу до розвитку наукового знання.

Разом з тим він абсолютизує біологічну аналогію як схему опису наукових процесів і релятивізує образ науки, що розпадається на історію виживання і вимирання концептуальних популяцій, що адаптуються до тих чи інших історичних даних ("екологічних вимог").

Проблеми динаміки наукового знання, впливу на цей процес як раціональних науково-дослідних процедур, так і зовнішніх стосовно науки чинників - певної філософії, наукової традиції, суспільно-економічних умов і соціокультурних чинників розглядається і в працях інших представників західної філософії науки - П.Фейєрабенда, Дж.Холтона, М.Полані й ін.

4. Сучасна релігійна філософія і наука. Релігійно-містичне тлумачення даних сучасної науки

Відношення до розуму, до науки, до знань - одна з вічних проблем теології і релігійної філософії. Багато західних історіографів всю історію Європи розглядають крізь призму цієї проблеми. Не без підстав вважаючи християнство духовним ядром європейської культури, вони характеризують період європейської історії від епохи Відродження до другої половини XIX - початку XXст. як період "відступу від Христа", деформації основ духовної культури європейців, що виявляється у поступках людському розуму, науковому знанню, освіті, у відступі від релігійних істин і євангельської освіти. Вершиною цього, на їхню думку, пагубного процесу є позитивізм, прагматизм і марксизм. Вони обґрунтовують безсилля людського розуму, догматизм і убогість науки, помилковість секуляризованої, атеїстичної освіти і виховання, що є причиною всіх лих, яких зазнало людство в ХХст. - воєн, революцій, економічних катаклізмів, дегуманізації і деморалізації суспільства.

Однак на відміну від таких мислителів, як К'єркегор, Шопенгауер, Ніцше, Дільтей, Бергсон релігійні філософи бачать вихід із кризи не у відмові від розуму, від раціоналізму, від науки, а навпаки, в подальшому звеличуванні розуму, у переході від старого, на їхню думку, раціоналізму, що розуміється надто вузько - до нового, справжнього їх бачення.

Помилковість і обмеженість старого раціоналізму релігійні філософи бачать у тім, що в ньому поняття розуму було зведено тільки до людського розуму, до людської здатності пізнавати світ, і відкидався найвищий розум як духовна основа світу, надана людям у божественному одкровенні, у священних писаннях апостолів Христа. Так, людський розум сам по собі обмежений, слабкий, убогий, але при опорі на божественний він може стати і стане безграничним і могутнім. "Розум, просвітлений вірою, - пише К.Войтила - наділяється надприродним розумінням, тобто таким, котре він сам не зміг би одержати самотужки. Бог дає йому для цього свій світ, начебто ділиться з ним знанням про реальність, про той порядок, що повинен панувати в створеному світі. Це дозволяє розуму краще визначати основи поведінки, краще вбудовувати людину в Світопорядок. Таке вбудовування зв'язане зі звеличенням усієї природи, тому що священна благодать дозволяє людині брати участь у природі Бога, і разом з тим у його житті".

Помилковість традиційного розуміння ролі науки релігійні мислителі вбачають у її переоцінці, у надіях на безмежність її можливостей у пізнанні світу, його суті, але це - утопія. Суть речей створеного світу, як і причина їхньої актуалізації у відповідних формах - надприродна і тому людському розуму недосяжна. Наука може давати і дає знання про прояви, про зовнішні властивості речей. Суть же їх схована від погляду людського, але вона дана в божественному одкровенні. Треба тільки навчитися її розуміти, правильно тлумачити.

Отже, вихід із кризи європейської духовної культури, запобігання її подальшої деградації і загибелі, у розумінні релігійних філософів, полягає не в "бунті проти Розуму", не у відмовленні від науки й освіти, а в їхньому подальшому удосконаленні і звеличуванні шляхом гармонійного об'єднання з Вірою, і євангелистською освітою. Один із засновників неотомізму Жан Марітен писав, що дійсно гідне сучасного мислителя завдання полягає в тому, щоб примирити "...благодать і природу, Віру і Розум, теологію і філософію". Ще більш точно сформулював цю ідею директор дослідницького центру з вивчення російської православної культури в Мілані Романо Скальфі. Він сказав так: "Спершу розум віддалявся від віри і від життя. Тепер необхідно з'єднати віру, розум, почуття, досвід... Сьогодні потрібний такий раціоналізм, що може раціонально обґрунтувати неминучість злиття розуму і віри, одкровення і життєвого досвіду".

Багато релігійних мислителів ХХст., представників різних конфесій, насамперед християнства, прагнуть розвиватися саме таким шляхом - створювати філософські моделі світу, поєднуючи природничонаукові знання зі Святим писанням.

Одним з найбільш талановитих і широко відомих таких мислителів був католицький священик, археолог і палеонтолог П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955 рр.). Він створив теорію "глобального еволюціонізму", що одержала назву "тейярдизм".

Тейярдизм - це, можна сказати, пантеїзм XX ст., це своєрідна реакція релігійної філософії на ті факти і висновки природознавства, що ніяк не стикувалося з біблійними догматами про Бога-Творця і всією біблійною космогонією (це експериментальні дані про "розширення" Всесвіту, ідеї про еволюцію неорганічної природи від фізичного вакууму до атомарного стану, про природний - фізико-хімічний - характер виникнення життя на Землі, про походження людини в процесі еволюції тваринного світу й ін.). П.Тейяр де Шарден намагався всі ці, нехай і не абсолютні, але і не спростовані дані природознавства, систематизувати і розтлумачити на основі модернізованого релігійного світогляду.

Роль "начала всіх начал" і "форми усіх форм" у нього відіграє певна "радіальна енергія", що маючи психічну природу, актуалізується в єдиній субстанції - "тканині Універсума". При уважному розгляді можна припустити, що під "радіальною енергією" Тейяр де Шарден розуміє зв'язки і взаємодії, що дійсно мають загальний характер і, з погляду матеріалістичного монізму, є проявом єдності світу. Радіальна енергія, що абсолютно рухлива, обумовлює еволюцію Універсума, Всесвіту. У своєму розвитку Універсум пройшов три етапи:

· геогенез, коли радіальна енергія (зв'язки і взаємодії, що уособлюють життя і свідомість), існує в потенційному вигляді;

· біогенез, коли актуалізується тільки одна сторона радіальної енергії, а саме життя як здатність до самовідтворення і мутацій;

· ноогенез, коли актуалізується ще й інша сторона радіальної енергії - свідомість як здатність до самоосмислення і саморегуляції буття.

Кінцевою метою еволюції Універсуму (космогенеза) є підвищення радіальної енергії - життя і свідомості - до статусу божественної особистості - "пункту Омега" ("бога - Омеги", якого Тейяр де Шарден намагався порівнювати з Людиною-Богом, Ісусом Христом).

Ключ до розуміння еволюції Всесвіту Тейяр де Шарден бачив у "феномені людини" (таку назву має його основна робота). Людина - вершина еволюції Універсуму. Перетворюючи "тканину Універсуму" (матерію, природу), людина включається у творчу еволюцію, виступає як уособлена, персоніфікована радіальна енергія, суб'єкт ноосфери. Від її досконалості і діяльності людини залежить подальша доля ноосфери і всього Універсуму. В удосконаленні ж людини вирішальну роль відіграє духовний фактор - релігія, мораль, наука. Релігія, що обґрунтовує мораль і поєднується з наукою, - є тією силою, що, на думку Тейяра де Шардена, забезпечить подальшу еволюцію Універсуму аж до "пункту Омеги", тобто до піднесення людства до Боголюдства.

Оптимізм і гуманізм, життєстверджуючий пафос вчення Тейяра де Шардена створили йому значний авторитет не тільки серед представників католицької, але і серед представників інших релігійних конфесій