Проблеми буття природи у філософії ХХ ст.

Сучасна наука стверджує принципово нове бачення природного та соціального світу та нове розуміння процесів розвитку. Воно нове порівняно з тим переважним способом бачення, який панував протягом попередніх століть в класичній науці - науці Ньютона та Лапласа.

Картина світу, яку малює класичний розум - це світ, який жорстко зв'язаний причинними зв'язками. До того ж ці зв'язки мають лінійний характер, а наслідок, якщо і не тотожний причині, то що менше пропорційний їй. По причинним ланцюгам хід розвитку може бути розрахований необмежено в минуле та майбутнє. Процеси, які відбуваються у світі, уявлялись як зворотні в часі, передбачувані на необмежено великі проміжки часу; випадковість виключалась як щось зовнішнє та несуттєве; еволюція розглядалась як процес, який немає відхилень, повернень, побічних ліній. Картина світу класичної науки виглядає з сучасної точки зору, як дотепно зауважує відомий бельгійський вчений Ілля Пригожин, майже “як карикатура на еволюцію”. Ми живемо в принципово нестаціонарному універсумі. Це, на думку відомого англійського астрофізика Джона Джинса, “чудовий, приголомшуючий і дивовижний Всесвіт”. В картині цього Всесвіту нерозривно зв'язані три поняття: випадковість, незворотність, унікальність. Як пише І. Пригожин, чудовою особливістю об'єктів, що розглядаються сучасною наукою є те, що ми переходимо від рівноважних умов до унікального та специфічного.

Характерною рисою сучасного природознавства є формування концепції глобального еволюціонізму як системи уявлень про всезагальний процес розвитку природи в різноманітних його конкретноісторичних формах.

Наука другої половини ХХ ст. ліквідувала протиставлення біології і фізики в розумінні еволюції. Стало зрозуміло, що процес становлення, ускладнення організації притаманний не тільки біологічним системам, але й системам неорганічної природи (концепція еволюції Всесвіту Фрідмана та Хаббла, нерівновісна термодинаміка Пригожина, синергетика, ідея самоорганізації в кібернетиці та теорії інформації Вінера та Ешбі). Еволюція притаманна не тільки макроскопічним тілам , але й світу елементарних часток, всім типам фізичних взаємодій. Якщо раніше вважали, що Всесвіт як ціле не може розвиватися, є стаціонарним, то в ХХ ст. виникла теорія Всесвіту, що розширюється. Відповідно до теорії “великого об'єднання”, на початковій стадії еволюції Всесвіту фізична реальність зазнала особливих фазових переходів, які зв'язані зі спонтанним порушенням симетрії вакууму, в результаті чого єдина фізична взаємодія “розщепилася” на її сучасні модифікації - електромагнітну, сильну та слабку. Таким чином ідея розвитку не тільки проникає у всі сфери природних явищ, але й набуває глобального космічного значення: межі застосування цієї ідеї розширились від мікросвіту до Метагалактики.

Цей факт знайшов своє втілення у формуванні нового наукового напрямку, який вивчає механізми самочинного (спонтанного) виникнення упорядкованих структур у відкритих нелінійних системах - синергетики. Синергетика відкриває незвичайні сторони світу: його нестабільність та режими з загостренням (режими гіперболічного росту, коли характерні величини багатократно виростають, аж до безконечності за кінцевий проміжок часу), нелінійність та відкритість (різноманітні варіанти майбутнього) все зростаючу складність формоутворень та способів їх об'єднання в цілісності, які еволюціонують (закони коеволюції). Вона дає можливість ширше поглянути на процеси розвитку і глобальної еволюції та розробити основі принципи сучасної концепції самоорганізації. До створення синергетичної концепції самоорганізації не існувало загальної парадигми дослідження, на засадах якої можна було б проаналізувати та звести в єдине ціле різноманітні результати, які були отримані в астрономії та космології, фізиці та хімії, біофізиці та біохімії, генетиці та молекулярній біології, геології та екології.

На підґрунті цих досліджень нині формується новий погляд на світ. Універсум розглядається як складноорганізований, відкритий, він є не усталеним, а тим, що знаходиться у становленні; не є просто існуючим, а безперервно виникаючим світом. Поняття “буття” та “становлення” об'єднуються в одну понятійну систему, ідея еволюції органічно входить не тільки в науки про живе, але й у фізику, й в космологію. Сучасна наука остаточно розбиває міф про жорстко детермінований та стабільний Всесвіт.

“Світ більш не здається музеєм” (І. Пригожин), а розглядається як процес, як послідовність деструктивних та креативних процесів, в яких важливу роль відіграють не тільки детерміністичні, а й стохастичні процеси. Він наповнений несподіваними поворотами, які зв'язані з вибором шляхів подальшого розвитку.

Cинергетика радикально змінила розуміння стосунків між гармонією та хаосом, упорядкованістю та безладдям, інформацією та ентропією: виявилось, що хаос не є абсолютною антитезою гармонії і результатом руйнівних сил, результатом нездоланного росту ентропії, як це здавалося раніше, а перехідним станом від одного рівня упорядкованості до іншого, більш високого типу гармонії. Все це сприяє уточненню та конкретизації філософських категорій: структура і система, порядок (лад) та хаос (безладдя), усталеність та неусталеність, простота та складність, які використовуються при характеристиці процесів розвитку. Виникає необхідність перегляду змісту категорій “час” (в контексті нового розуміння незворотності часу та нового тлумачення співвідношення між майбутнім та сучасним станами нелінійного середовища), “простір” (зміст цієї категорії розширюється за рахунок порушення традиційного розуміння просторової симетрії), “необхідність” та “випадковість”, “детермінізм” тощо. Формуються передумови для розробки сучасної філософської парадигми розуміння процесів розвитку, яка б включала такі їх сторони, які не може пояснити класична діалектика. Серед найважливіших - нелінійність та багатоваріантність (альтернативність), стохастичність та непередбачуваність процесу розвитку, конструктивна роль хаосу та випадковості в виникненні нового.

Сучасна наука свідчить про те, що еволюційні зміни в складних відкритих системах недостатньо тлумачити як невпинну еволюцію в одному напрямку. Вона вказує на безнадійну застарілість дихотомії прогресистів та реставраторів в розумінні процесів розвитку, оскільки обидві ці позиції ґрунтуються на некоректних в науковому сенсі лапласівських уявленнях щодо лінійної залежності причини та наслідку, минулого та майбутнього. В дійсності, навіть якщо ми відтворюємо “причину”, ми не завжди можемо відтворити “наслідок”, тому що в світі стохастичних процесів однозначна лінія зв'язку між ними відсутня.

В межах сучасної наукової картини світу стверджується уявлення, що в розвитку складноорганізованих систем існує два рівні їх еволюції. Для одного з них характерна усталеність, лінійність та передбачуваність, для іншого - неусталеність та нелінійність. Поведінка системи на цьому останньому етапі, як правило, описується нелінійними рівняннями (рівняннями, які містять пошукові величини в ступенях більших одиниці або коефіцієнти, які залежать від середовища та можуть мати декілька якісно різних рішень). Звідси випливає фізичний сенс нелінійності - множині рішень нелінійного рівняння відповідає множина шляхів еволюції системи, які описуються цими рівняннями. Тому однією із центральних для сучасної концепції самоорганізації є ідея про поле шляхів розвитку - потенційно існуючому спектрі структур, які можуть з'явитися в процесі змін систем, що самоорганізуються. Тобто відкрита нелінійна система в стані неусталеності є носієм різномаїття різних форм майбутньої організації. До того ж на даному нелінійному середовищі можливий не будь-який набір шляхів майбутньої еволюції, а лише певний їх спектр. Останні описують ідеальні форми реально можливих утворень і є аттракторами (відносно стабільний стан системи, який притягує все різноманіття її “траєкторій”), до яких тільки й може еволюціонувати система. Якщо система потрапляє в конус аттрактора, то вона неодмінно еволюціонує до відносно усталеного стану. Те, які структури можуть виникнути в стані несталенності в даній системі, визначається виключно внутрішніми властивостями цієї системи, а не параметрами зовнішнього впливу. Посилення стану несталенності та нелінійності призводить до збільшення способів об'єднання простих структур в складні, і, як наслідок, до можливості побудови більш складних формоутворень, організацій і структур.

У світоглядному сенсі ідея нелінійності може бути експлікована через усвідомлення відсутності жорсткої визначеності розвитку, відсутності єдиного еволюційного шляху, та ствердження ідеї багатоваріантності, альтернативності шляхів еволюції. Ідея багатоваріантності процесів розвитку органічно зв'язана з проблемою вибору того чи іншого шляху розвитку із спектра можливих альтернатив. В світі панують принципи відбору, котрі виділяють із безмежної множини можливих, віртуальних станів деяку множину тих, які можуть бути реалізованими. Ці принципи відбору допускають існування таких біфуркаційних станів (точок розгалуження ), з яких навіть при відсутності стохастичних факторів матеріальний об'єкт може перейти в множину нових станів. У цьому випадку нелінійна система не жорстко прямує “приписаним” їй шляхам, а нібито “блукає по полі можливого”, актуалізує, виводить на поверхню лише один із можливих шляхів, до того ж кожного разу випадково, тобто в реальній картині буття присутня випадковість, нестабільність. Сучасна наука, таким чином, знову відкриває випадковість як важливий і необхідний елемент світу.

Синергетика створює передумови для розкриття конструктивної ролі випадковості в процесах самоорганізації, досліджує умови, в яких випадковості можуть призвести до виникнення порядку, нової просторово-часової структури, наприклад, виникнення шестигранних вічок (чарунків) Бенара та Марангоні в рідині (структури типу бджолиних сот), яка рівномірно підігрівається знизу, вихори Тейлора, ефект плямистості в екології, утворення доменної структури в твердих тілах, автоколивальні процеси в хімічних реакціях Белоусова-Жаботинського тощо.

Система, переходячи через поріг стабільності, потрапляє в критичний стан, який називають точкою біфуркації (точкою розгалуження). Саме в цій точці система стає нестабільною відносно флуктуацій і може перейти до нової області стабільності, тобто до формування нового стану. Малі флуктуації замість того, щоб затухати, можуть підсилюватись, і система еволюціонуватиме в напрямку “спонтанної організації”, тобто невелика флуктуація може послугувати початком еволюції в принципово новому напрямку, який різко змінює всю поведінку макроскопічної системи.

Для того, щоб випадковість змогла “прорватися” на макрорівень, необхідний особливий стан нелінійної системи, середовища. Цей стан називають нестабільністю. Тільки системи в стані нестабільності, здатні спонтанно організовувати себе і розвиватися. Для стабільних стаціонарних структур мале збурення “звалюється” на те ж саме рішення, на ту ж саму структуру, відбувається неперервна еволюція в одному напрямку, що не сприяє виникненню нового. Стабільність і рівновага - це, так би мовити, глухі кути еволюції. Це особливо наочно видно на прикладі розвитку системи наукових знань в рамках певної історичної парадигми, розвитку суспільства в рамках певної політичної моделі тощо. Наприклад, для західної цивілізації - це модель ліберальної демократії. Розвиток в рамках цієї моделі (лінійність політичного часу) дозволила Заходу дуже швидко розвинути свій культурний потенціал, але й так само швидко і вичерпати його. Вже сьогодні чуються голоси про те, що настав “кінець історії”, ліберальній демократії нема альтернативи. Навіть такий відвертий апологет західної цивілізації як Ф. Фукуяма в статті з дуже виразною назвою “Кінець історії” скаржиться на нудьгу. Боротися за визнання, готовність піддавати своє життя ризику за ради чистої абстрактної мети, ідеологічна боротьба, яка потребує відваги, багатої уяви та ідеалізму, за словами Фукуями, замінилась економічним розрахунком, безкінечними технічними проблемами, турботами про екологію та задоволення вишуканих попитів споживача. В постісторичний період, вважає він, нема ні мистецтва, ні філософії; є лише музей людської історії, який турботливо оберігається.

В стані нестабільності або поблизу біфуркацій (точок розгалуження) незначне випадкове збурення може призвести до нового, принципового іншого стану, зумовити, яка з спектра можливих відносно усталених структур виникне в даний момент. Класичний приклад - метеорологічні ситуації. Недаремно тут говорять про “ефект метелика”, змах крила якого може призвести до непередбачуваних і досить значних наслідків. Або, наприклад, в ситуації соціальної напруги в суспільстві - гниле м'ясо в борщі може призвести до революції; в умовах, коли ідеї “носяться в повітрі” - відкриття обов'язково хтось робить, але хто саме залежить від випадку тощо.

Таким чином в розвитку та еволюції різноманітних систем суттєву роль відіграє не порядок і стабільність, рівновага, а нестабільність і нерівновага. В особливих точках біфуркації флуктуації досягають такої сили, що організація системи не витримує і руйнується, і принципово не можна передбачити - чи стане стан системи хаотичним чи вона зможе перейти на новий, більш високий та диференційований рівень упорядкування.

Синергетика обґрунтовує думку, що хаос, нестабільність, випадковості необхідні для народження нового: хаос є конструктивним началом, передумовою і підґрунтям для процесу розвитку. Хаос є конструктивним завдяки своїй руйнівності і руйнівний на підґрунті конструктивності. Руйнуючи, він будує, а будуючи, призводить до розрухи. Він є механізмом виведення на структури-аттрактори еволюції, механізмом узгодження темпів еволюції при об'єднанні простих структур в складні, а також механізмом переключення, зміни різних режимів розвитку системи).

Нелінійність процесів робить принципово ненадійними і недостатніми досить поширені до цього часу прогнози-екстраполяції від наявного. Розвиток здійснюється через випадковість вибору шляху в момент біфуркації (точки розгалуження), а сама випадковість (така вже вона за своєю природою) не повторюється знову. В точці біфуркації випадковість підштовхує систему на новий шлях розвитку, а після того, як один з багатьох варіантів вибраний, знову вступає в силу однозначний детермінізм. Чим складніша система, тим більше в ній виникає біфуркаційних переходів. Стохастичність світу разом з існуванням біфуркаційних механізмів визначають непередбачуваність еволюції та її незворотність. А, отже, і незворотність часу. В долі системи випадковість і необхідність взаємно доповнюють один одного.

Таким чином, синергетика обґрунтовує ідею відносно того, що розвиток здійснюється через нестабільність, через біфуркації, через випадковість і об'єктивовує стохастичну поведінку певного типу систем - відкритих, складноорганізованих, систем, які саморозвиваються. Їх поведінка непередбачувана зовсім не тому, що людина не має засобів прослідкувати та прорахувати їх траєкторії, а тому, що світ так влаштований.

Отже, в межах сучасної картини світу формуються передумови для усвідомлення того, що передбачення віддаленого майбутнього принципово неможливо. Звичайно, можлива екстраполяція наявних знань за межі власного бачення та побудова здогадів відносно того, яким міг би бути механізм, який керує динамікою універсуму. Оскільки в навколишньому середовищі все і завжди підвладне дії випадковостей та невизначеностей, то навіть у випадку процесів дарвіновського типу не можна говорити про повну детермінованість. Є можливість лише бачити тенденції, якщо завгодно, “канали еволюції”. Це справедливо і для турбулентного потоку рідини або газу, і для “вибухового” видоутворення, і для соціально-економічних та духовних змін в кризові моменти.

З другого боку, взаємодія людини з системами, що саморозвиваються, для яких характерні синергетичні ефекти, принципова відкритість та незворотність процесів, проходить так, що сама людська дія не є чимось зовнішнім, а наче б то включається в систему, видозмінюючи кожного разу поле її можливих станів. Дійсно, пізнавши дещо, людина починає діяти вже по іншому, з врахуванням отриманих знань. Значить, і історія починає йти інакше. Включаючись у взаємодію, людина вже має справу не з жорсткими зв'язками між предметами та їх властивостями, а з своєрідними “сузір'ями можливостей”. Перед нею в процесі діяльності кожного разу виникає проблема вибору певної лінії розвитку із множини шляхів еволюції системи. До того ж якщо сам цей вибір незворотний і частіше за все не може бути однозначно прорахований, то в діяльності системам, які саморозвиваються, особливо в їх практичному, техніко-технологічному опануванні, важливу роль починає відігравати знання заборон на деякі стратегії взаємодії, які потенційно містять в собі катастрофічні наслідки. Ми являємося свідками прискореного росту могутності цивілізації і її здатності впливати на процеси, які проходять в природних процесах. Діяльність людей небезпечно перебудовує зміст історії, еволюційний процес біосфери.

На людину насувається відповідальність за вибір того чи іншого шляху свого розвитку. Важливо усвідомити, що складноорганізованим системам неможливо нав'язати шляхи їх розвитку. Необхідно лише зрозуміти як сприяти їх власним тенденціям розвитку, як виводити системи на оптимальні для нас шляхи. Головна проблема в тому, як керувати, не керуючи, як за допомогою малого резонансного впливу підштовхнути систему на один з її власних та сприятливий для суб'єкта шлях розвитку, як забезпечити самокеруючий та самопідримуючий розвиток. Проблема полягає і в тому, як подолати хаос, не долаючи його, а роблячи творчим, перетворюючи його в поле, яка породжує іскри інновацій. Виявляється, головне - не сила, а правильна топологічна конфігурація, архітектура дії на складну систему. Малі, але правильно організовані - резонансі - дії на складні системи, дуже ефективні.

Дивовижно, що ця властивість складної організації була вгадана ще тисячоліття тому родоначальником даосизму Лао-цзи і виражена в парадоксальній формі: більш слабке перемагає більш сильне, м'яке перемагає тверде, тихе перемагає голосне тощо. Досліджуючи межі передбачуванності для коротких та довготривалих просторово-часових проміжків, знаючи механізми самоорганізації систем, можливі тенденції їх розвитку, можна ввести в середовище відповідну флуктуацію, якщо так можна сказати, “вколоти” середовище в необхідних місцях і тим самим направити їх рух, але направити, знову ж таки, не куди завгодно, а у відповідно з потенційними можливостями самої системи. В цьому значенні важливо зрозуміти закони сумісного життя природи і людства, їх коеволюції. Тільки тонка настройка “стратегії природи” та “стратегії розуму” здатна забезпечити суспільству майбутнє, звужує основу для позиції песимізму есхатологічного напрямку. Визнання таких особливостей розвитку веде, з одного боку, до переосмислення нашого відношення до світу, а з другого - до формування нової методології пізнання. Нова парадигма в методології науки ґрунтується не тільки на уявленні про організованість та порядок, але й на уявленні про безлад, хаос, випадковість.

Історичність системного комплексного об'єкта та багатоваріантність його поведінки передбачає широке застосування особливих способів опису та передбачення його майбутніх станів - побудови “сценаріїв” можливих ліній еволюції системи в точках біфуркації. З ідеалом побудови теорій як аксіоматичних дедуктивних систем все більше конкурують теоретичні описи, які базуються на застосуванні методу апроксимації, теоретичні схеми, які використовують комп'ютерні програми тощо. Дослідження унікальних, самоорганізуючих систем, яке здійснюється найчастіше методом обчислювального експерименту на ЕОМ, дозволяє виявити багатоманітність можливих структур, які здатна породити система.

У наш вік все більш прискореного розвитку відкриття законів організації та коеволюції складних біологічних, екологічних, соціальних систем є завданням надзвичайно важливим. У людства немає часу напомацки шукати організацію світу, методом проб та помилок. Необхідно чітко знати яка вона ця організація, розуміти закони лінійного синтезу складних структур та систем, які розвиваються в різному темпі. Це незаперечний щабель в розвитку Всесвіту. На нього треба піднятися, щоб забезпечити майбутнє людству. Становлення сучасної філософської концепції розвитку формує методологічні застави такого пізнання та діяльності.

4. Коеволюція природи і суспільства. Екологічна філософія