Геософічні аспекти зовнішньополітичних векторів українства від XVII сторіччя

Геософічні аспекти зовнішньополітичних векторів українства від XVII сторіччя

Потреба у філософському осмисленні геопросторових явищ зумовила появу нової галузі знання на межі географії та філософії -- геософії. Хоча дослідження, що по суті є геософічними, провадилися ще у стародавні часи, сам термін “геософія” став уживаним лише в ХХ ст., причому тільки в Західному світі [2, 3]. Більшого поширення в українській науці набув термін “історіософія”, під яким розуміється галузь знання на межі історії та філософії -- поняття, аналогічне поняттю “геософія”.

Геософія становить теоретичну базу для розуміння багатьох явищ та процесів, що належать до кола інтересів антропогеографії, зокрема, етногенетичних, демографічних, політико-географічних тощо. Покладена в практичну площину, геософія сприяє реалізації прагнень етносу або держави відстояти свої інтереси, становлячи, таким чином, філософсько-методологічну основу геополітики. Остання, як і геософія, передбачає врахування природних передумов виникнення, формування й розвитку людських спільнот. Цими природними (точніше, природно-географічними) передумовами можуть бути характер рельєфу, кліматичні особливості, тип ґрунтів тощо, й кожний із цих чинників пов'язаний із певним геопросторовим розташуванням, напрямком руху відносно даної країни, сторонами горизонту.

Зважаючи на те, ми пропонуємо вживати поняття “геополітичний вектор”, під яким розуміємо геософічно осмислений зовнішньополітичний вектор, тобто напрямок (виражений у сторонах горизонту) в бік держав, із якими певна країна або етнос має той чи інший характер взаємин. Ми нараховуємо шість типів геополітичних векторів -- активного антагонізму (поборювання), пасивного антагонізму (напруги), активного синергізму (партнерства), пасивного синергізму (добросусідства), а також активного та пасивного нейтралітету. У свою чергу, вектор поборювання може бути вектором експансії (з боку держави-агресора) або вектором спротиву (з боку держави чи етносу, що захищається). З названих шістьох основних типів векторів три вказують на активний характер міждержавних взаємин, три -- на пасивний. У той же час два типи векторів характеризують приязний характер взаємин, інших два -- неприязний, ще два -- нейтральний. Самі вектори можна також називати активними й пасивними, приязними та неприязними. Співвідношення між типами геополітичних векторів ілюструє табл. 1.

Таблиця 1 Типи геополітичних векторів держави або етносу

Розглядаючи проблему під геософічним кутом зору, ми ведемо мову про зовнішньополітичні вектори українства (тобто української народності, пізніше -- нації), а не України, через переважно бездержавний характер вітчизняної історії останніх сторіч.

У першій половині XVII ст., тобто в переддень Хмельниччини -- історичної події, що докорінно змінила напрямок національного розвитку нашого народу, ворожі Україні потуги розташовувалися, головним чином, на захід і на південь від неї. Оттоманська Порта й Кримське ханство від початку становили небезпеку для українських земель через постійні набіги підлеглих султанові татар та работоргівлю українками на невільничих ринках. Власне, ці явища й зумовили появу наприкінці XV ст. українського козацтва. Річ Посполита своїм брутальним ставленням до українства дедалі більше робила з нього свого ворога. Епізодичний характер контактів козаків із Москвою до XVII ст. не давав чіткого уявлення про можливий рівень добросусідства у їхніх взаєминах, але протекторат Московщини залишався можливим запасним варіантом для України при появі певних зовнішньополітичних обставин. Отже, можна зробити висновок про переважно південно-західний геополітичний вектор спротиву Козацької держави іноземній експансії перед 1648 р.

Перебіг подій під час національно-визвольної війни суттєво змінив цей вектор. По-перше, Богдан Хмельницький систематично підтримував стосунки з Портою, яка також була зацікавлена в ослабленні Польщі. Союзниками козаків певний час були й кримські татари. По-друге, наш гетьман значно активізував контакти з московським царем, із яким, врешті-решт, і уклав на початку 1654 р. Переяславську угоду щодо протекторату Московщини над Україною (за іншою версією - це була військово-політична угода двох православних держав проти католицького та мусульманського світу - прим. ред).

Як відомо, Б.Хмельницький дуже швидко побачив згубні для українського народу наслідки Переяславської ради, після чого вступив у переговори зі Швецією та Семигородом. Вектор спротиву Козацької держави став іншим. Починаючи з 1654 р., головна небезпека для українства стала насуватися з північного сходу. Саме тоді набирала сили Московська держава, що за півстоліття стала Російською імперією. У той же час Оттоманська Порта й Річ Посполита поступово занепадали, причому остання наприкінці XVIII ст. взагалі втратила незалежність і територіальну цілісність. Позаяк найвигідніше мати за союзників держави достатньо сильні, але такі, чия потуга повільно зменшується (що, на думку Л. Гумільова [1], пов'язано із втратою державоформуючим етносом пасіонарності), то цим можна пояснити приязні стосунки з Польщею І.Виговського, а з Туреччиною -- П.Дорошенка й П.Орлика.

Треба відзначити, що між гетьмануванням І.Виговського, з одного боку, та П.Дорошенка, з іншого, сталася подія, що на кілька десятиріч унеможливила військово-політичне блокування України з Польщею. Йдеться про Андрусівське перемир'я Польщі з Московщиною (1667 р.), внаслідок якого і східний, і західний напрямки стали для Козацької держави однаковою мірою векторами спротиву. Іншого виходу, крім орієнтації на Порту, в Дорошенка та Орлика не було. Вектором партнерства для України в останній третині XVII -- на початку XVIII ст. став південний, а за І.Мазепи (при наближенні шведів) -- і північно-західний.

Таким чином, можна твердити, що загалом після Переяславської ради вектор поборювання України став північно-східним, а вектор партнерства -- південно-західним. “Північ”, “схід” як сторони горизонту стали відтоді символами поневолення нашого народу. Таке становище незмінно тривало впродовж трьох із половиною сторіч. Певним винятком можуть бути хіба що часи Другої Світової війни, коли підпільна Українська держава мала однаковою мірою протистояти і східним, і західним агресорам -- усі сторони горизонту були тоді для українства векторами спротиву.

Попри падіння Російської імперії (1917 р.) та СРСР (1991 р.), сьогоднішня Російська Федерація не лише не позбулася своєї кількасот літньої агресивної зовнішньої політики, але й виявляє тенденції до відновлення становища наддержави. З іншого боку, тепер як із півдня (через Чорне море), так і з заходу нашими сусідами є держави-члени НАТО -- потенційні союзники України. Готовність же Польщі, Туреччини, Угорщини вбачати в нашій державі рівноправного партнера залежить насамперед від політичної волі української влади.

Отже, виходить, що й сьогодні, коли нависла небезпека повторення Переяслава, знову вектором спротиву України має стати північно-східний, а вектором партнерства -- південно-західний. Проголошене понад 70 років тому Миколою Хвильовим гасло “Геть від Москви! До психологічної Європи!” можна перефразувати на геософічний кшталт: “Зі сходу -- небезпека, на заході -- захист!”.

У цілому можна зробити висновок, що XVII сторіччя великою мірою поділило історію України, починаючи від козацької доби, на “до” і “після”. Це підтверджують і геософічні аспекти, пов'язані зі сторонами горизонту, а саме -- зміна головних векторів спротиву українства іноземній експансії.

Література

1. Гумилёв Л.Н. Конец и вновь начало. -- Санкт-Петербург -- Москва, 2002.

2. Banse E. Die Seele der Geographie. Geschichte einer Entwicklung. -- Braunschweig, 1924.

3. Piskozub A. Mdzy historiozofi a geozofi. -- Gdask, 1994.